Новини компанії

Ірина Славінська в листопаді 2017 року почала вести програму на Українському Радіо «Права людини понад усе», яка виходила щоп’ятниці наживо. Це була проєктна робота, на яку Ірину запросила команда керівників Українського Радіо — Дмитро Хоркін та Юрій Табаченко. У квітні 2018 року вона стала продюсеркою Радіо Культура. 

Ірина — переможниця відзнаки «Суспільний код-2023» в номінації «Незалежність: м’яка сила» — людина, яка у культурній площині говорить про життя українців та його переосмислення після 24 лютого. 

В кабінеті Ірини книги, картини з особистої колекції та афіші концертів Будинку звукозапису Українського Радіо. На приймачі поруч із робочим столом увімкнений прямий ефір Радіо Культура. З вікна відкривається вид у внутрішній двір київського офісу. Ірина розповідала про те, як стала журналісткою, чому радіо — це любов, які смішні факапи траплялись під час ефірів. Поділилась про роботу з гендерною проблематикою, а також — яким бачить свій ідеальний робочий день, в кого вона вчиться, за чим спостерігає в інстаграмі та які книжки зараз читає.  

Читайте також: Слава Мавричев: «Журналістика — це інтелектуальна і дуже стресова робота» 

— Ірино, чим ви займались до Суспільного? 

— Я працюю в медіа вже 16 років. Первинно моя кар’єра почалась в онлайн-медіа. Коли мені було 19 років, почала працювати в редакції «Української правди». Великою мірою це був мій університет журналістики. До роботи на Суспільному п'ять років я працювала на Громадському радіо ведучою лінійних передач, а з 2016 року стала продюсеркою двох щоденних проєктів. Робота на Радіо Культура дозволила масштабувати набуті навички.  

 Мій прихід в медіа був зумовлений тим, що людям майже ніде було читати про українську культуру. Почали з’являтися перші сайти, такі собі маячки, де це можна було зробити. Мені хотілося зробити українську культуру більш доступною для людей, які нею цікавляться" 

 

— Як ви вирішили стати журналісткою? 

— У 2006 році я навчалась на третьому курсі факультету французької філології Київського національного лінгвістичного університету. То був час, коли в Україну приходило багато російських коштів, які вливали в телеканали, в глянець тощо. Вся актуальна українська культура в такому контексті не мала значущого вигляду. Мовляв, «руськоязичне» то круто, а все україномовне — некомерційне, нецікаве, непрестижне, неприкольне. 

Для таких, як я, хто все ж таки хотіли б більше читати та дізнаватись про українську культуру, майже не існувало місць, де можна було б це зробити. В Україні лише починали з’являтись перші онлайн-простори. Одним з них став сайт sumno.com, який заснував Богдан Логвиненко. У 2007 році я відчула в собі достатньо нахабства створити на ньому акаунт і почати публікувати перші тексти — рецензії на книги сучасних українських авторів. Сьогодні я розумію, що вони були не бездоганні, але це для мене стало важливою школою, тому що я себе привчила регулярно писати. 

Потім я почала писати в «Українській правді». Сталося так, що Олена Притула, засновниця цього видання, побачила мої тексти на sumno.com і запропонувала писати для «УП.Життя». Спочатку я створювала тексти лише про українську літературу, а згодом розширила тематику, почала робити перші інтерв'ю. Не те щоб я планувала бути журналісткою, але так склалося. Мій прихід в медіа був зумовлений тим, що людям майже ніде було читати про українську культуру. Почали з’являтися перші сайти, такі собі маячки, де це можна було зробити. Мені хотілося зробити українську культуру більш доступною для людей, які нею цікавляться. Потім я пройшла декілька навчальних програм з культурної журналістики — в Німеччині та США, це дало добре підґрунтя для подальшої роботи.

Читайте також: Спецпроєкт «Під обстрілом. Вежі» на Українському Радіо: чому росіянам не вдалося

— У вашому фейсбуку написано «Пишу + читаю». Як ви ставитесь до думки, що читання книг в більшості було актуальне тоді, коли доступ до інформації був значно менший, ніж зараз? 

— Я думаю, що ми, навпаки, з розвитком інтернету і всіх онлайн ресурсів починаємо читати ще більше. Просто це не обов'язково книжка. В соцмережах та месенджерах ми читаємо тони контенту. Також величезний обсяг контенту ми слухаємо, і часто це саме книжки. Саме тому на Радіо Культура популярний формат нашої передачі, який називається «Аудіокнижка». Так само великий успіх мають наші радіодраматичні проєкти. Уявіть, година ефірного часу, протягом якої ти чуєш голоси зірок і маєш розкіш поринути в якийсь класний сюжет. 

Всю історію людства читання змінює свої форми. Колись читання було елітарною навичкою, бо мало хто вмів читати. Тепер читати вміють всі. Читання доступне зараз всім, але це не обов'язково має бути книжка. Чи це проблема? І так, і ні. 

Мені особисто по-старомодному дуже імпонують саме паперові книжки. Я людина, яка читає паперову літературу, але загалом я не бачу проблеми в тому, що читання може мати інше обличчя. Наприклад, електронна книжка — це фантастичний спосіб робити знання доступними. Мені подобається, що я можу купити електронну книжку і для цього мені не потрібно їхати в США або дуже довго чекати доставки з-за кордону. Також існує формат аудіокнижок, і я пишаюся, що Радіо Культура тут задає високу планку для всього ринку. Знаю, що зараз багатьом важко читати в умовах війни. В мене є низка знайомих, які переключилися саме на аудіокнижки, бо звичка читати залишилася, але можливість зафіксуватись у просторі з книжкою в руках є наразі недосяжною. Це теж ок.

 Всю історію людства читання змінює свої форми. Колись читання було елітарною навичкою, бо мало хто вмів читати. Тепер читати вміють всі. Читання доступне зараз всім, але це не обов'язково має бути книжка. Чи це проблема? І так, і ні”

 

— Що відчуваєте, коли ваші книги знаходять свого читача? Чи пишуть вам читачі? 

— Я пишу нон-фікшн книжки. Мої перші три — це книги-інтерв'ю. Перша — це зібрані інтерв'ю з письменниками, які я робила для «Української правди». Наступні дві — збірки інтерв’ю про важливі життєві досвіди людей з різних середовищ, але переважно митців і мисткинь. Я люблю ці книжки, але в них не дуже багато мого “я”, бо вони наповнені історіями про інших людей. Я тут мислила себе як медіума, що допомагає зустріти читацькій аудиторії тих людей, з якими їм було б цікаво поговорити на сторінках книжки. 

Мої наступні тексти — есеї «Мої запасні життя» або книжка для дівчат-підлітків «Майже доросла» — це зовсім інший досвід. Там більше персональних історій, і для мене цінний будь-який читацький відгук. Зараз, завдяки соцмережам, це дуже просто. Я знаю, що мою книжку «Майже доросла» дівчата-підлітки обговорюють в інстаграмі, тік-тоці, і вони використовують хештеги, які я в цій книжці пропоную. Іноді я заходжу в інстаграм за цими хештегами й дивлюся, що з'явилося новенького. Мені цікаво дивитись, хто читав мою книжку, яка тема найбільше відгукнулася, кого яка сюжетна лінія найбільше зачепила. Я люблю такий живий контакт. Іноді в коментарях щось пишуть, іноді в месенджерах у соцмережах надсилають напряму, чимало пишуть і на різних сервісах, в яких можна писати відгуки на книги та ставити “зірочки”. 

— Який відгук вам запам’ятався найбільше?  

— Найбільше — усний відгук, який я почула нещодавно. Пані розповідала, що купила книжку своїй доньці-підлітку, а потім виявилося, що мій текст прочитала і дівчина, і її бабуся. Мені було дуже приємно дізнатися, що ця книжка спрацювала на кількох поколіннях. Сподіваюся, вона стала приводом для діалогу. 

— Яка перша думка у вас була, коли книга «Майже доросла. Книжка для дівчат і про дівчат» увійшла до лонглиста Книга року ВВС-Есеїстика-2022? 

— Це було приємно. Я була вдячна за визнання, бо це дуже важлива історія. Чесно кажучи, цього року загалом був цікавий комплект книжок у довгому списку BBC. Я з цікавістю за ним стежила. 

Читайте також: Оголосили довгі списки премії "Книга року BBC"-2022 

— Де ви берете натхнення?  

— Мене загалом надихає та дуже цікавить реальність, в якій я живу. Вона очевидно не проста — йде війна уже дев’ять років, і я дуже глибоко це переживаю. Водночас відчуваю, що навколо мене є багато джерел енергії. Перш за все це команда, в якій я працюю, адже Суспільне — одна з найуспішніших українських реформ у постмайданній Україні. Зокрема я захоплююся командою Радіо Культура, людьми, з якими працюю пліч-о-пліч щодня. Вони мене неймовірно заряджають. Звичайно, як писав Василь Симоненко, «Є в коханні і будні, і свята...». В житті всіх команд трапляються складні моменти чи суперечки, але коло колег, в якому я перебуваю, дає мені багато сили. Я кожен день багато чого в них вчуся. Саме з цього сильного джерела в мене з'являється сила та бажання зробити щось іще. Наприклад, працювати над книжками або перекладами. Цю роботу я жартома називаю «другою зміною» чи «нічною зміною», бо вдень моє життя наповнене радіо та обов'язками голови редакційної ради.

 З 24 лютого 2022 року мені складно читати, і це та частина мене, якої мені дуже бракує, тому що читання — це велика частина моєї ідентичності"

 

— А що відкриваєте в собі, коли читаєте різних авторів? 

— Різна література читається в різні часи. В мене були моменти, коли я читала насамперед новинки, які виходили. Були моменти, коли я читала книги, які ми вдома жартома називаємо «книжками по роботі», бо вони стосуються сюжетів, з якими я працюю як радіоведуча. Це переважно нон-фікшн, література, присвячена правозахисній тематиці — геноцидам в історії світу, правосуддю щодо воєнних злочинів. Хто б міг мені сказати, що 2022 року це читання буде таким актуальним. Багато речей, які я сьогодні обговорюю в ефірах, — це щось таке, про що я читала колись. Проте зараз у мене період, коли я дуже мало читаю. З 24 лютого 2022 року мені складно читати, і це та частина мене, якої мені дуже бракує, тому що читання — це велика частина моєї ідентичності. Але скількись книжок я все ж таки змогла прочитати за цей рік. Дуже допомогла в поверненні до читання улюблена давньогрецька література, особливо антична трагедія. Та й зараз я теж із Давньою Грецією — перечитую «Одіссею» Гомера. Ця історія про повернення додому мені дає великий терапевтичний заряд. 

 Якщо подивитись на університети різних галузей, то побачимо, що там найбільше жінок внизу ієрархії — студентки, викладачки, можливо, завідувачки кафедр. Але якщо ми подивимось на ректорати, то переважно вони всі є парадом чоловічих костюмів”

 

— Ви були координаторкою кампанії проти сексизму в медіа та політиці «Повага». Чому вирішили займатися цією темою? 

— Загалом тут все дуже природно, тому що я жінка, яка працює та вчиться в Україні. Протягом життя неможливо не помічати, що є проблеми. До прикладу, університет, в якому я навчалась, наповнений переважно саме студентками. Величезний відсоток студентів — це студентки, викладачів — викладачки, а в ректораті були самі лиш чоловіки. Це дуже наочно ілюструє кейс «скляної стелі» навіть у таких «жіночих» галузях, як освіта. Якщо подивитись на університети різних галузей, то побачимо, що там найбільше жінок внизу ієрархії — студентки, викладачки, можливо, завідувачки кафедр. Але якщо ми подивимось на ректорати, то переважно вони всі є парадом чоловічих костюмів. В Україні статистично 50/50 жінок та чоловіків, які здобули ступінь кандидата наук. Та коли ми виходимо до рівня Президії Національної академії наук — там знову чомусь суцільний парад чоловічих костюмів. 

Я отримала чудову гуманітарну освіту. Ще на першому курсі ми почали читати теоретичні праці, зокрема і з гендерної теорії, і ці праці дали мені мову, щоби говорити про те, що я бачу. Раніше я просто бачила, що зі світом щось не так, а потім вивчила слова для розмови про це: рівність, дискримінація, сексизм, скляна стеля тощо. Поволі я почала цікавитися не лише описом цієї реальності, а й причинами того, чому все не таке, яким би мало бути. В час, коли я почала над цим замислюватися, фемінізм був дуже мало присутній в українських медіа. Ще існував стереотип про страшну скандальну епатажну феміністку. Мене це, звичайно, не влаштовувало.

Про жінок, які працювали з гендерною проблематикою, мало де писали. Я тільки на першому курсі дізналася про Оксану Забужко, Соломію Павличко, по-новому перечитала тексти Ольги Кобилянської, більше дізналася про Наталю Кобринську та Мілену Рудницьку. Я почала читати праці сучасних потужних філологинь і письменниць, які працювали з гендерною проблематикою. Цей досвід допоміг мені краще з цим розібратися. Якось доволі природно з часом я почала створювати перші статті на цю тему. Для цього довелося багато чого навчитися та розібратися в темі. Думаю, з 2012 року я займаюсь цією темою більш системно в медіа.

 Медіа — це не щось стале й фіксоване, а процес. Медіа постійно змінюються. Змінюються слова, які доречно використовувати, чи певні ракурси, які ми звикли використовувати в матеріалах, — і мене це захоплює”

 

— Про що була ваша перша стаття з гендерної тематики? 

— Українська правда мені свого часу замовила статтю про права трансгендерних людей в Україні. Я брала коментарі, зокрема вперше познайомилася з трансгендерним чоловіком, також говорила з активістками, записувала інтерв’ю в інституті сексології… Той досвід показав, як багато я ще всього не знаю. Наприклад, виявилося, що не знаю багатьох правильних термінів, аби називати людей, які представляють різні спільноти. Я безкінечно вдячна, що люди, які мені зустрічались, абсолютно терпляче ставились до мого процесу навчання «в полі». Моя лексика була не завжди коректною, але мені підказували, як правильно, та додавали потрібні пояснення, де це було потрібно. Цей досвід став для мене дуже цінним, тому що стало ясно, в якому полі знань мені треба вдосконалити свої знання. Це стало для мене хорошим уроком. 

Я досі впевнена, що медіа мають існувати саме в цій логіці процесу постійного навчання та самовдосконалення. Саме тому я люблю працювати як тренерка або лекторка. Мені подобається, що можу щось підказати колегам, а колеги можуть щось підказати мені. Медіа — це не щось стале й фіксоване, а процес. Медіа постійно змінюються. Змінюються слова, які доречно використовувати, чи певні ракурси, які ми звикли використовувати в матеріалах, — і мене це захоплює.

 Я доволі спокійно ставлюся до ситуації, коли медіа роблять помилку, тому що помилки — це ознака того, що люди намагаються щось змінити. Погано, якщо помилки не виправляються, ніби так і має бути, але нормально коли медіа починають вчитися з цим працювати" 

 

— Чи відчуваєте ви зміни після вашої роботи над популяризацією рівноправ’я та ролі жінки в сучасному світі? 

— Насправді відчуваю — але не як особисту заслугу, а як плід колективних зусиль моїх посестер. Треба зауважити, що важливі основи заклали колеги ще в 1990-ті роки. Мені здається, що було декілька хвиль проникнення гендерної тематики в медіа: важливими були процеси на початку 2000-х, але головний рубіж — 2014 рік у постмайданній Україні. Жінки під час Євромайдану були дуже видимими, потім вони пішли на фронт і продовжили бути видимими в тих ролях, про які ми раніше не знали. З’явилися нові народні депутатки, нові міністерки, волонтерки, перші жінки-військові на бойових посадах. З’явилось достатньо досвіду, щоби підняти гендерну проблематику на новий рівень, зробити її більш видимою. Цим я пояснюю, що десь із 2014 року почався доволі масовий зсув у ставленні до гендерної тематики в українських медіа. 

У 2015 році я разом з компанією «Повага» збирала перші подіумні дискусії для продюсерів та редакторів, продюсерок та редакторок різних медіа, щоби обговорити роботу з гендерною проблематикою в редакціях, висвітлення роботи жінок в їхніх матеріалах, зарплати, кар’єрні можливості і т.д. Пригадую, що тоді типова відповідь була така: «Ми не займаємося ніяким гендером» або «У нас в редакції працюють всі жінки, у нас немає гендерних проблем». Був момент, коли гендерна проблематика була просто сліпою плямою, тобто її не помічали, бо про це мало знали, цим мало цікавились. Це була неусвідомлена некомпетентність. Редакції були некомпетентні в роботі з гендерною тематикою, але вони не здогадувалися про власну некомпетентність. 

Пройшов деякий час, коли прийшло розуміння і вміння працювати з цим контекстом. Стало важливим не писати нісенітницю на кшталт: «Чарівні депутатки, які радують наше око в сесійній залі Верховної Ради». До якогось моменту було ніби всім байдуже, а потім це стало проблемою. Раптом виявилося, що якщо твоє медіа пише дурниці, ти можеш втратити читачів та читачок. І я вдячна долі, що на власні очі побачила цей зсув. Я не та, хто його спричинила, але я одна з тих, хто штовхав. Нас було дуже багато, і я вдячна кожній соратниці. Саме тому я доволі спокійно ставлюся до ситуації, коли медіа роблять помилку, тому що помилки — це ознака того, що люди намагаються щось змінити. Погано, якщо помилки не виправляються, ніби так і має бути, але нормально, коли медіа починають вчитися з цим працювати. 

Читайте також: «Музикантки і війна» — радіодокументальний цикл на Радіо Культура

— Ви любите подорожувати. Що для вас відкривають нові місця? І в яку подорож плануєте поїхати після перемоги? 

— Для мене важливою історією став момент, коли я отримала водійське посвідчення і купила автомобіль. Разом з чоловіком ми реалізували нашу давню мрію просто сісти в авто і поїхати кудись разом світ за очі. Відтоді це мій найулюбленіший вид подорожей. Саме тому я дуже люблю мандрувати Україною. Найулюбленіші мої подорожі — це ті, в які можна поїхати на автівці. Особливо люблю південь України. Ми декілька разів їздили на чарівну Херсонщину, це регіон, який я дуже люблю. Нові подорожі відкривають для мене доступ до нових життєвих досвідів. Це можливість побачити те, чого б я ніколи не побачила вдома.  

Після перемоги я хочу поїхати в саме таку українську подорож. Знаєте, я бувала в усіх областях України, крім Сумської та Луганської. Після перемоги мені хотілось би поїхати на Луганщину і Сумщину. І, звісно, Крим. Загалом хочу об'їхати всі області України й осягнути всі 603 700 км² моєї зони комфорту.

 Людина з Радіо Культура точно знає, що радіо це любов, тому що радіо — це дуже близький співрозмовник" 

 

— Як ви вважаєте, все, що геніально — просто чи ні?  

— Складне може бути складним, і це ок. Мені видається, що навіть складні речі важливо могти пояснити просто. Щоби ті, хто подолає цю «точку входу», надалі мали змогу занурюватися в складне, ускладнювати там, де самі захочуть це зробити. Але добре, коли простого достатньо для базового знайомства з чимось складним. Саме з цією непростою справою намагається працювати Радіо Культура. Для нас важливо працювати з дуже складними темами, але знаходити спосіб доносити їх максимально просто. І в цьому наш талант. 

— Що повинен знати та відчувати кожен член вашої команди? 

— Людина з Радіо Культура точно знає, що радіо це любов, тому що радіо — це дуже близький співрозмовник. На радіо є, словами Тараса Шевченка, «Слова та голос, більш нічого». Ми завжди, коли думаємо про аудиторію, відчуваємо цю емоційність, близькість, зарядженість на емоційні та сповнені любов'ю стосунки. 

А друга важлива річ, яку точно знають всі колеги в нашій команді, це солідарність. Наша команда пережила COVID-19, карантин, війну-2014, повномасштабне вторгнення 2022 року. Я не здивована, але водночас глибоко вражена, що з кожним таким страшним досвідом ми ставали сильнішими і більш солідарними. Всі ми знаємо, що будь-хто з колег може підхопити будь-кого з колег. Якщо мікрофон випаде з рук, то хтось його зловить і доведе передачу до кінця. Я це дуже ціную. 

Читайте також: Ведучі Українського Радіо — про роботу в умовах війни

— Що було найскладніше в роботі на Суспільному для вас та як ви з цим впорались? 

— Найскладнішим було звикнути, що я працюю у великій команді. Всі мої попередні досвіди — це була робота з меншими редакціями. Я маю на увазі насамперед масштаби всього Суспільного. Було дуже цікаво зрозуміти, що тепер я оточена колегами з усієї України. Це нове — відчувати себе частиною набагато більшого механізму. Мені подобається знати, що ми велика команда і працюємо на важливу реформу. 

Суспільне — це вікно, з якого пропонують якісну достовірну інформацію, якій можна довіряти. Думаю, тут важливо окремо згадати радіо. Особливо на окупованих територіях і під час блекаутів стало чітко зрозуміло, що радіохвилі не мають кордонів. Команда Суспільного велика, але й родина наших слухачів теж велика. Коли ти знаєш, що тебе слухали, щоб дізнаватись інформацію в окупованому селі на Херсонщині або Харківщині, чи в Ірпені, поки там були росіяни, — це дає відчуття великої родини. Можливо, це банально звучить, але я це дуже гостро відчуваю.

 Всі ми знаємо, що будь-хто з колег може підхопити будь-кого з колег. Якщо мікрофон випаде з рук, то хтось його зловить і доведе передачу до кінця" 

 

— Чи можете назвати свій найбільший факап в роботі або яка найсмішніша історія з вами сталась на Суспільному? 

— Розповім смішне. Одного разу команда Радіо Культура поїхала в місто Дніпро на фестиваль Book Space з виїзною студією. Ми дуже любимо бути там, де наші слухачі. Організатори фестивалю дуже постаралися — в нас була неймовірна локація на березі Дніпра, спеціально для нашої студії протягнули оптоволокно. Ми приїхали напередодні, розклали апаратуру, все перевірили. Все було ідеально. І ось має початися наш ефір, я одним вухом слухаю, як усе розпочнеться… але почали ми на кілька хвилин пізніше, ніж мали. Коли закінчилася перша ефірна година, підходжу до команди, аби з’ясувати, чому була заминка. І виявилось, що в момент, коли ми мали розпочати ефір, місцеві комунальники почали щось копати саме в цьому районі та зачепили оптоволокно буквально за секунду до початку ефіру. Врятувало тільки те, що колеги мають фантастичну звичку завжди мати «план Б». Тож одна флешка-модем врятувала ефір. 

Мені загалом видається важливим не те, що сталася проблема, а те, що її завжди можна подолати. Я радше та людина, що налаштована фокусуватися не на труднощах, а на тому, щоби працювати з тим, що є. Ми вміємо робити лимонад із лимонів, які іноді нам підсовує життя. Це притаманна всій нашій команді риса. 

— Що є вашою найбільшою гордістю в житті? 

— Я пишаюсь тим, що навколо мене люди, яким можна довіряти. Це і про сім’ю, і найближчих друзів, і про колег. Мені не страшно повертатися спиною, тому що є ті, хто підстрахує та допоможе.  

Читайте також: Дмитро Хоркін: «Від ранку 24 лютого й до кінця війни на Українському Радіо тільки прямі ефіри»

— Чи здійснили ви свою мрію? Яка наступна та що потрібно до її реалізації? 

— Головна мрія зараз — це перемога України. Зараз все крутиться навколо перемоги та можливих способів її наблизити.

 Завдяки нашій майже сторічній історії маємо фантастичну колекцію записів у нашій фонотеці. Тож будь-який рік нашої історії, з моменту появи радіо як медіа, ми можемо почути на власні вуха”

 

— Чого ви навчаєтесь у своїх колег та чого ще хотіли б у них навчитися? 

— По-перше, є одна річ, яка не припиняє мене захоплювати, — це усвідомлення традицій і коріння радіомовлення. Українському Радіо як кореню всіх радіостанцій Суспільного вже майже 100 років. Це така пам’ять, яка нам дуже допомагає на щодень. Я не можу раціонально це пояснити, але для мене важливо знати, що попередні покоління радійників працювали в різних обставинах, в тому числі вони переживали війни, евакуації, але ні на мить не припиняли мовлення. Саме тому нам так довіряє аудиторія — на нас можна покластися. Також завдяки нашій майже сторічній історії маємо фантастичну колекцію записів у нашій фонотеці. Тож будь-який рік нашої історії, з моменту появи радіо як медіа, ми можемо почути на власні вуха. 

Завдяки тому, що команда Радіо Культура усвідомлює та тримає в пам'яті це коріння й традицію, маємо суперсилу будь-який рядок з підручника перетворити на звук. Тобто ти не просто про щось читаєш, а можеш послухати, як це звучало буквально з перших вуст. Це захоплює мене всі п’ять років роботи на Суспільному. Ми маємо безпосередній контакт із минулим — в режимі реального часу.  

Колеги мене багато чого навчили в сенсі уважного ставлення до цієї спадщини. Саме тому навіть рутинну роботу Радіо Культура я сприймаю теж як потенційну спадщину. Мине 50 років, і покоління дітей та онуків буде, так само як ми сьогодні, порпатися в фонотеці й шукати, що можна цікавого послухати про 1960-ті або 2020-ті роки. Те, що вони будуть чути, створювали наші команди, зокрема команда Радіо Культура. Це дуже драйвить. Я відчуваю велику відповідальність за те, щоби робити ціннісні речі.  

Чого б хотіла навчитись в команди? В нас є спільний вайб і вміння зосереджуватись на найважливіших речах. Моя робота передбачає чимало мультитаскінгу, тому я захоплена тим, як колеги вміють зосередитись на чомусь одному і важливому, зануритись у конкретний сюжет, образ, твір, приділити чомусь більшу увагу. Ця глибина допомагає всій команді.

 Суспільне — це вікно, з якого пропонують якісну достовірну інформацію, якій можна довіряти. Думаю, тут важливо окремо згадати радіо. Особливо на окупованих територіях і під час блекаутів стало чітко зрозуміло, що радіохвилі не мають кордонів” 

 

— Опишіть свій ідеальний робочий день. 

 — Ідеальний робочий день — це коли я приїжджаю в офіс до дев’ятої години ранку. Мені подобається момент, коли ще тихо в коридорах. Подобаються ранкові пів години тиші, коли ніхто не заходить і не телефонує. Це момент, коли я розбираю пошту або можу дочитати чи дослухати те, що не дочитала чи не дослухала напередодні, бо була завантажена чимось іншим. Також в ідеальному робочому дні є можливість вийти попити кави з колегами. І також це день без повітряних тривог (під час інтервʼю звучить сигнал повітряної тривоги, тому інтерв’ю продовжуємо вже в укритті — ред.). 

Читайте також: Аліна Смутко: «Зберегти свій інтерес до пошуків людяності»

— А ідеальний вихідний?  

— Мій ідеальний вихідний має одну характеристику — він не має конкретних планів. Це той момент, коли можна розподіляти час так, як хочеться, і орієнтуватись лише на внутрішні відчуття. Це вихідний, коли зустрічаємося з близькими друзями та рідними. 

— Які ваші будні ранки та ранки вихідного дня, в чому їх різниця? 

— У вихідні ранки у мене є час повільніше снідати. Я дуже люблю готувати, хоча часу на це в мене дуже мало. Саме тому у вихідні тішуся нагодою щось приготувати на сніданок.  

— Як вдається тримати баланс між роботою, всіма процесами та особистим життям? 

— Я свого часу вирішила, що ті справи, які можна закінчити в офісі, не треба забирати з собою додому. Водночас я — це людина, котра не рахує «робочих» і «неробочих» годин, не ділить дні на вихідні і будні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я працювала в ефірах стільки, скільки було потрібно, а вихідні, вечір чи ніч — такого поняття не існувало. 

Є популярний жарт, що менеджерська або продюсерська робота — це коли ти у вогні їдеш на велосипеді, який теж горить. Та я вважаю ненормальною ситуацію, коли в тебе весь час горить той велосипед. Я роблю все, щоби велосипед не горів. Планування та підготовка «плану Б» — це моя тема. Всі колеги знають, що практично нічого ми не робимо суперспонтанно. Передбачаємо те, що можна передбачити. Звичайно, пандемію чи війну запланувати неможливо, але там, де можна підстрахуватися, треба підстрахуватися.

 Одна виконавча продюсерка нічого не означає. Щось означає тільки команда, яка разом долає виклики і створює фантастичний контент"  

 

— Ви перемогли в щорічній відзнаці «Суспільний код» в номінації «Незалежність» категорії «М’яка сила». Ця категорія, про людину, яка у культурній площині говорить про життя українців та його переосмислення після 24 лютого.  Що це означає саме для вас?  

 — Для мене було дуже значущим, що поруч зі мною в цій номінації були колеги з різних платформ Суспільного, яких я дуже ціную та поважаю. Для мене також важливо, що ця номінація присуджується в результаті голосування всіх працівників. Приємно, що мою роботу з культурною цариною колеги всередині Суспільного бачать. Це додає сил. Я вже говорила, що дуже ціную можливість працювати в такій великій команді й відчувати власний внесок у спільну справу. 

Окремо хочу сказати, що вважаю цю відзнаку нагородою для всієї команди Радіо Культура. Специфіка радіо в тому, що це командна праця. Одна людина не може робити радіо. Одна виконавча продюсерка нічого не означає. Щось означає тільки команда, яка разом долає виклики і створює фантастичний контент.

Матеріал підготувала Дар’я Гонтарєва, фото — Анастасії Мантач