Новини компанії

Лютий 22, 2023

Слава Мавричев: «Журналістика — це інтелектуальна і дуже стресова робота»

Завжди на зв’язку, координує дії команди і сам виїжджає на зйомки. До шеф-редактора новин Суспільне Харків В'ячеслава Мавричева колеги звертаються неформально і по-дружньому — Славо. Він на Суспільному з 2017 року, а після початку повномасштабного вторгнення пліч-о-пліч з командою висвітлює наслідки війни й обстріли рідного Харкова, шукає та знімає історії свідків злочинів росії у деокупованих містечках і селах. Через кадри, які відзняв Слава й інші журналісти Суспільного в Харкові, Україна та світ бачать об'єктивну інформацію про російсько-українську війну. У червні 2022 року президент України Володимир Зеленський нагородив В’ячеслава орденом «За заслуги» III ступеня.

До шестиріччя компанії Суспільне Мовлення відзначило нагородою «Суспільний код-2023» найкращих людей та проєкти, які обрали працівники компанії. Слава Мавричев отримав нагороду «Людина року» в номінації «Незалежність», підномінації «Голосно говоримо правду» —  людина, яка створює потужний контент про Україну, для українців про війну. 

Читайте також: Аліна Смутко: «Зберегти свій інтерес до пошуків людяності»

Народжений у сім'ї, де три покоління були пожежниками, Слава Мавричев вирішив не йти батьківською дорогою, а вступив навчатися на телеоператора до Харківської державної академії культури. Чи випадково потрапив у журналістику? Ні, бо мріяв про цю професію ще зі школи.

 Батько з дідом до останнього наполягали, щоб вступав до пожежної академії: за плечима була ціла династія рятувальників, три покоління 

 

— Я організовував і друкував шкільні газети, і вже тоді знав, чим займатимуся в житті, хоча батько з дідом до останнього наполягали, щоб вступав до пожежної академії: за плечима була ціла династія рятувальників, три покоління. Ті навички і настанови, які вони з дитинства мені давали, зрештою, дуже допомогли у роботі в новинах. Спеціальність «телерепортер», яку пропонувала Харківська державна академія культури, обрав, адже побачив серед предметів ще й режисуру — хотів кіно знімати.

— Як замість кіно опинилися в новинах? 

— Вже після першого курсу моя кураторка Наталія Стативко запропонувала спробувати пройти літню практику в одній з місцевих редакцій. Практика закінчилася, а я лишився там працювати. На Суспільне потрапив у 2017-му.  Першою моєю керівницею стала Ганна Силаєва, яка виграла конкурс на посаду продюсерки Харківської філії й запропонувала разом виробляти новини на Суспільному.  Тоді Ганна чесно попередила: шикарної техніки немає, грошей теж небагато, а важко працювати треба цілодобово. Але (!) — заради новин, якими вони мають бути: чесними, без маніпуляцій та спекуляцій, без гонитви за рейтингами. Це новини для людей. Тож я погодився без вагань, і відтоді працюю шеф-редактором Суспільного у Харкові.

— Що незмінно мотивує в команді впродовж цих 6 років? 

—  Найкрутіше на Суспільному — це місія: захищати свободи в Україні. Чітко сформульована, зрозуміла, фундаментальна. Коли я прийшов працювати сюди, я ось саме це і відчував: що це не просто робота, я можу бути причетним до чогось масштабного. 

Що важливо: Суспільне — це марафон, а не спринт. Тоді для себе визначився: так, згоден працювати на розбудову, а не на миттєвий результат. Перш ніж обирати, в який колір стіни пофарбувати та які меблі замовити, — треба спершу котлован викопати, фундамент залити, дати йому відстоятися, закріпитися. Вже потім — комунікації, стіни, внутрішнє планування та вже дизайн і ранкова чашка чаю на веранді. Суспільне Мовлення в Україні — це нова інституція, яка має стати орієнтиром, камертоном для інших редакцій. Це не тільки новини, а взагалі будь-який медіаконтент, який може бути корисним українцям: документальні фільми, розслідування, ентертеймент, подкасти. У майбутньому, вірю, будуть і повнометражні художні фільми виробництва Суспільного Мовлення. Ми всі командою будуємо українське BBC.  

 «Пам'ятаю, коли влітку Харків часто обстрілювали з артилерії, Слава якось сказав, що хотів би, щоб ми і по хліб ходили у брониках. Перекличка після чергових влучань — частина процесу. З ним можна сперечатися й інколи навіть він погоджується, що неправий».

Марія Солодовник, головна вебредакторка Суспільне Харків

— Чи пам’ятаєте свій перший репортаж? Про що він був? 

— Пам’ятаю добре перший саме польовий матеріал на Суспільному. Це сталося десь за тиждень після того, як став до роботи, — 30 грудня 2017-го. Був вихідний, здається, неділя. Всі вже варили холодцю на Новий рік і нарізали салати. Десь під вечір з’являється повідомлення: у відділенні «Укрпошти» захопили заручників. Одразу з Ганною Силаєвою ухвалюємо рішення робити спецефір. Рушаю на місце, Аня — на студію. Вже не згадаю чому, але замість оператора в мене тоді був наш сисадмін, який запустив стрім з місця події. Ми кілька годин працювали, розповідаючи про операцію зі звільнення заручників — як на локальному каналі, так і у загальнонаціональному ефірі. Здається, до цього місцеві телеканали взагалі ніколи не робили таких термінових ефірів ще й з включеннями з місця подій. Ми задали рівень для самих себе.

 Керівнику треба балансувати так, щоб і робота була зроблена якісно та за стандартами, і водночас не заглушити в людях творче: при великій кількості правил та вимог дати можливість реалізовуватись, бути Авторами

 

— Що найважче в роботі керівника?

— Відшукати баланс. Репортерство, журналістика — це інтелектуальна і дуже стресова робота. Люди, які прийшли в цю професію, — висококваліфіковані кадри, з критичним мисленням, орієнтовані на саморозвиток, на самоосвіту. Звісно, такі люди не можуть бути просто гвинтиком, що діє виключно за алгоритмом, за інструкцією. Вони саме тим і цінні: авторський підхід до пошуку, збору й подачі інформації, своє бачення тексту, випуску новин і взагалі стратегії. Керівнику треба балансувати так, щоб і робота була зроблена якісно та за стандартами, і водночас не заглушити в людях творче: при великій кількості правил та вимог, дати можливість реалізовуватись, бути Авторами. Проте війна додала інших акцентів: щоб і глядачі/читачі були проінформовані вчасно, і щоб наші журналісти не наражалися на небезпеку. Тож доводиться перестраховуватися, десь — стримувати людей, щоб вони не потрапили під обстріл. Перші місяці навіть відпустити працювати було важко, бо страшно було дозволити їм виходити з укриттів і йти знімати на вулиці міста, яке перебувало під постійними обстрілами. Тому сьогодні найважче для мене — відповідальність за безпеку членів своєї команди. 

 «Слава вміє піклуватися про підлеглих. Якщо ми їдемо на потенційно небезпечні території, то обов'язково вислухаємо коротку настанову, де можна ходити, а де не можна. Слава горою стоїть за свій колектив. Вміє почути. Коли ти не в найкращому стані, щоб знімати, — дасть відпочити. Побачить, що тобі “заходить” якась тема матеріалу — сприяє, щоб її у тебе було більше»

Дмитро Гребінник, кореспондент Суспільне Харків

— Як би ви схарактеризували себе як керівника?

 — Суворим, але здебільшого справедливим. Мені здається, що дозволяю максимум свободи кожному з членів команди у роботі, але стежу, щоб матеріали не порушували стандартів, щоб ми встигали охопити найголовніше і найважливіше для регіону і для країни. 

Читайте також: Шеф-редактор Суспільне Харків Слава Мавричев — про команду та рік повномасштабної війни

— Що толеруєте в команді, а що вважаєте неприйнятним?

— Тут все максимально просто. Я в принципі не розумію людей, яким байдуже те, що вони роблять. З тими, в кого «робота з 9-ї до 18-ї, інше мене не стосується», нам не по дорозі. Як і Суспільному, в цілому, з такими не по дорозі. Суспільне — це відповідальність перед глядачем. Це не про роботу за кількість відпрацьованих годин, а про розуміння, що ти працюєш і приносиш користь тисячам, а нині — мільйонам людей. Не можеш дозволити собі схалтурити і відпрацювати «аби було», не можеш бути просто підставкою для мікрофона чи допустити банальний копіпаст. Твоя робота — це завжди додана вартість і це завжди користь. 

 У 2014 році близько року працював воєнкором на Донбасі, а до Суспільного майже 10 років працював у кримінальних новинах, тож бачив багато смертей, і що може чатувати на людину в екстремальних умовах

 

— Предмет, який дуже цінний і щемливий особисто для вас. Чи є у вашому робочому кабінеті така річ?

— Зараз у нас немає кабінетів, бо з метою безпеки ми працюємо дистанційно, але, коли я тільки прийшов на роботу на Суспільне, приніс із собою два легких бронежилети. У 2014 році близько року працював воєнкором на Донбасі, а до Суспільного майже 10 років працював у кримінальних новинах, тож бачив багато смертей, і що може чатувати на людину в екстремальних умовах. Тому жилети, які лишилися в мене з Донбасу, лежали в кабінеті на Суспільному про всяк випадок. Протягом чотирьох років вони вкривалися пилом, і я сподівався, що вони ніколи не знадобляться, та коли почалося повномасштабне вторгнення, то саме ці два «броніки» стали захистом для нашої команди. Їх одягали кореспонденти, які перебували в центрі подій, хто працював з укриттів і вів зйомки з районів під обстрілами. Не скажу, що ці бронежилети — найдорожча річ, але вони виявилися дуже цінними, бо давали нам, хай і не крутий, але хоч якийсь захист на початку вторгнення. Тепер — це редакційний артефакт. 

Ще на столі мого кабінету було дуже багато всіляких м’яких іграшок. Я навіть не знаю, як вони з’являлися в редакції, але це був цілий пухнастий зоопарк:  якась лама, орангутанг, миші, ведмедиця, альпака… У кожної іграшки було своє ім’я, нерідко отримане на честь когось із редакції. Була купа вигаданих жартів і історій, пов’язаних з цими іграшками. Ці іграшки мали звичку «розходитися» по ньюзруму, потім знов «збиратися» в мене на столі. 

Ось такі, виходить, контрасти — бронежилети і плюшеві іграшки. 

— З чого, майже через рік після початку роботи в новому режимі через повномасштабне вторгнення, починається ваш робочий день?

 Я заздрю людям, які можуть вранці перед роботою вийти на пробіжку. В мене не виходить, бо ранок для журналіста — це дуже гаряча пора

 

— Як і у всіх — з телефона в руці ще до дзвінка будильника: або вже хтось телефонує, або сиплеться десяток повідомлень. Тому перші 15-20 хвилин, ще трохи заспаним, але вже починаєш керувати роботою команди, вникати в ранкові новини. Я заздрю людям, які можуть вранці перед роботою вийти на пробіжку. В мене не виходить, бо ранок для журналіста — це дуже гаряча пора. Треба скоординувати й спланувати роботу, з огляду на те, що сталося вночі і вранці. А друга гаряча пора настає після третьої дня — час, коли треба зібрати й оформити випуск дайджесту на телебаченні і об'ємні матеріали для діджитальних платформ. Тобто кожен мій ранок починається з чогось несподіваного і цікавого (сміється — ред.). 

 «Працювати зі Славою комфортно: є чіткий розподіл задач, турбується про безпеку й не посилає непідготовлених у "гарячі точки", уважний, як і вся команда, до проблем: техоснащення, лікарняних тощо. Відчувається, що йому не байдуже до команди й результату»

Маргарита Дежкіна, кореспондентка Суспільне Харків

— Чи вмієте у свій вихідний або у відпустці не думати про роботу?

— Здається, і раніше в мене з цим були проблеми, а зараз це взагалі неможливо. Новини відбуваються щохвилини, і в мене немає навіть бажання випадати з цього потоку. Дуже хочеться просто поспати, але багаторічна звичка бути в новинному потоці не дає можливості. Випадаєш на кілька днів — і вже дискомфорт. Для порівняння: коли ходиш регулярно в спортзал, а потім раптово припиняєш. Це удар по фізичному й емоційному стану. Так само і для мене з новинами: починаю погано почуватись, якщо випав з новин взагалі. Під час воєнного стану про це навіть не йдеться, бо ми всі працюємо в режимі 24/7 і повністю віддаємося наближенню перемоги. Навіть коли є вільний вечір повечеряти з друзями — все одно скрізь бачиш теми для сюжетів. У кожній випадково почутій бесіді, у кожній ситуації бачиш тему для новинного сюжету, репортажу або інтерв’ю. Мені тому і подобається моя робота: бо завжди, де б не був, — ти в потоці і на користь людям.

 Безстрашно і бездумно кидатися під снаряди або в будинок, що палає, — означає швидко закінчити свою кар‘єру

 

— З перших хвилин війни ви ведете репортажі з найгарячіших місць Харкова та регіону. І в кадрі — завжди впевнені й спокійні, а насправді — буває страшно? 

— Звісно, буває страшно. Взагалі страх — це одне з найважливіших відчуттів, які є у нас від природи. Він дозволяє триматися так довго і бути корисним. Безстрашно і бездумно кидатися під снаряди або в будинок, що палає, — означає швидко закінчити свою кар‘єру. Страх допомагає балансувати між тим, як досягнути результату, і як зберегти себе неушкодженим. Тому щодня, коли працюєш під обстрілами, у тебе десь на підкірці завжди присутній страх, і це правильно, і це нормально. Значно страшніше — втратити відчуття страху, бо тоді в якихось надекстремальних умовах накриває адреналін. Ти відчуваєш ейфорію — захисну реакцію організму, щоб побороти можливі параліч і ступор. І ось тоді втрачаєш відчуття межі, стаєш необачним. В результаті — колектив втратить бойову одиницю, бо репортера забрала швидка, а новини залишаються без репортажу. Тож сподіваюся, що мені і далі вдасться тримати під контролем свій корисний страх, щоб виконувати роботу і не наражатися на небезпеку.

 «Для мене робота зі Славою — це про команду. Справжню команду, в якій є довіра і підтримка. Ми 5 років вибудовуємо нову систему й нове медіа в регіоні, і це важка й напружена робота, але попри все, я відчуваю опору в цій роботі завдяки Славі».

Олександра Новосел, лінійна продюсерка Суспільне Харків

Читайте також: Воєнні кореспондентки Суспільного отримали нагороди

— Що допомагає впоратися зі стресом, підтримує в роботі і в житті?

— Насправді — це якесь замкнуте коло, тому що, коли розумієш, що тобі вдалося зробити якісно роботу, то це і підтримує в тобі бажання робити свою справу далі. Чим якісніше, цікавіше, корисніше був твій матеріал, тим більше надихаєшся для майбутніх. Розслабитися, відійти від втоми мені допомагає музика — спокійна, медитативна. Вона наче змиває бурхливий потік інформації, який виливається на новинаря протягом дня. На хобі часу не вистачає, бо весь час — це новини, але я не відчуваю себе від цього неповноцінним. Навпаки — абсолютно цілісним, бо зайнятий своєю справою весь час. 

 На хобі часу не вистачає, бо весь час — це новини, але я не відчуваю себе від цього неповноцінним. Навпаки — абсолютно цілісним, бо зайнятий своєю справою весь час

 

— Кажуть, професія змінює людину. Що в Слави Мавричева зникло з початком роботи на Суспільному, а що з’явилось? 

— Для мене особисто Суспільне — це як отримати відразу декілька вищих освіт. Тому що тут я вчився і продовжую вчитися бути менеджером: оптимізувати виробничі процеси так, щоб розвантажити людей, і водночас — мати більш ефективну редакцію, більше корисних для нашої аудиторії публікацій і матеріалів. На Суспільному я вчився думати значно ширше, ніж просто новинами. Суспільне — це не просто новини, це інформація, яка насамперед може принести користь. Так, на Суспільному я дуже змінився. Я перейшов на новий рівень. Коли репортер у полі — ти відповідальний лише за себе. Коли головний редактор — ти вже відповідальний за команду, і маєш вчитися завжди. Що зникло? Остаточно зник будь-який вільний час (сміється — ред.). Поки що мене це не засмучує. 

— Як за останній час змінилися цілі? 

 — Головна ціль, як у всіх, — перемога. Викладатися на максимум, щоб допомогти нашому місту і країні встояти. Та і зараз за таких умов ми примудряємося робити щось нове і незвичне, працювати на нових платформах, відкривати для себе нові формати, з чимось експериментувати. Ціль на «після перемоги» — повернутися до нашого офісу і перетворити його на справжній хаб для жителів регіону. Я бачу Суспільне Харків як місце, де люди зможуть збиратися, проводити якісь круті лекції, дізнаватися нове. Де ділитимемося нашими розслідуваннями й показуватимемо наші документальні проєкти. Дуже сподіваюсь, що згодом ми знайдемо ресурс і можливість зайнятися документалістикою. Ось така мрія — створювати просвітницький контент на Суспільне Харків.

— Трьома словами: що для вас Суспільне? 

— Вміщуся у два: робота мрії. 

Суспільне Мовлення — найбільше незалежне медіа в Україні, до якого входять загальнонаціональні телеканали Перший та Суспільне Культура й радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, а також 24 місцеві телерадіокомпанії та супутниковий телеканал Суспільне Новини. Новини про Україну та регіони читайте на сайті suspilne.media та діджитал-платформах.

Матеріал підготували Євгенія Шаламова та Христина Купльовська, фото — з особистого архіву В’ячеслава Мавричева.

 

Slava Mavrychev: “Journalism is an intellectual and very stressful job"

He is always in touch, coordinates the team's actions and goes to the shooting site himself. The Editor-in-Chief of Suspilne Kharkiv, Viacheslav Mavrychev, is addressed informally and as a friend by his colleagues - Slava. He has been with Suspilne since 2017, and since the beginning of the full-scale invasion, he has been covering the consequences of the war and the shelling of his native Kharkiv side by side with the team, searching for and filming stories of witnesses to russia's crimes in the de-occupied towns and villages. Through the footage shot by Slava and other Suspilne journalists in Kharkiv, Ukraine and the world see objective information about the russian-Ukrainian war. In June 2022, the President of Ukraine Volodymyr Zelenskyy awarded Viacheslav the Order of Merit of the III degree.

On the occasion of the company's sixth anniversary, Suspilne Ukraine recognized the best people and projects chosen by the company's employees with the Suspilne Code 2023 award. Slava Mavrychev received the Person of the Year award in the Independence nomination, sub-nomination We Speak the Truth Loudly - a person who creates powerful content about Ukraine, for Ukrainians about the war.

Read also: Alina Smutko: “To keep my interest in the search for humanity”

Born into a family where three generations were firefighters, Slava Mavrychev decided not to follow in his father's footsteps and enrolled to study to become a cameraman at the Kharkiv State Academy of Culture. Did he get into journalism by accident? No, because he had been dreaming about this profession since school.

My father and grandfather insisted that I enter the fire academy to the last: there was a whole dynasty of rescuers, three generations behind me

 

- I organized and printed school newspapers, and even then I knew what I would do in life, although my father and grandfather insisted that I enter the fire academy: there was a whole dynasty of rescuers, three generations behind me. The skills and guidance they gave me since childhood eventually helped me a lot in my work in the news. I chose the specialty of TV reporter offered by the Kharkiv State Academy of Culture because I saw that the course also included directing - I wanted to make movies.

- How did you end up in the news instead of making movies?

- After my first year, my tutor Nataliia Statyvko suggested that I try to do a summer internship at a local newsroom. The internship ended, and I stayed there to work. I joined Suspilne in 2017. My first supervisor was Hanna Sylaieva, who won the competition for the position of producer of the Kharkiv branch and offered to produce news at Suspilne together. At the time, Hanna honestly warned me that there was no fancy equipment, not much money, and I would have to work hard around the clock. But (!) it was for the sake of the news as it should be: honest, without manipulation and speculation, without chasing ratings. This is news for people. So I agreed without hesitation, and since then I have been working as the Editor-in-Chief of Suspilne in Kharkiv.

- What has been consistently motivating in the team for these 6 years?

- The coolest thing about Suspilne is its mission: to protect freedoms in Ukraine. It is clearly formulated, understandable, fundamental. When I came to work here, I felt exactly this: that it was not just a job, I could be involved in something large-scale.

What is important: Suspilne is a marathon, not a sprint. Then I decided for myself: “Yes, I agree to work for development, not for instant results.” Before choosing what color to paint the walls and what furniture to order, you have to dig a pit, pour the foundation, let it stand, and get it fixed. Only then do you decide on communications, walls, interior layout, design, and a morning cup of tea on the veranda. Suspilne Ukraine is a new institution that should become a benchmark, a cornerstone for other newsrooms. This is not only news, but any media content that can be useful to Ukrainians: documentaries, investigations, entertainment, podcasts. In the future, I believe, there will be full-length feature films produced by Suspilne Ukraine. We are all building the Ukrainian BBC as a team.

“I remember when Kharkiv was often shelled by artillery in the summer, Slava once said that he would like us to wear bulletproof vests even when we go to buy bread. Roll call after the next strike is part of the process. You can argue with him and sometimes even he agrees that he is wrong.”

Mariia Solodovnyk, chief web editor at Suspilne Kharkiv

- Do you remember your first report? What was it about?

- I remember my first field report at Suspilne very well. It happened about a week after I started working, on 30 December 2017. It was a day off, I think it was Sunday. Everyone was already cooking meat jelly for the New Year and cutting salads. Sometime in the evening, a message appeared: hostages had been taken at the Ukrposhta branch. Hanna Sylaieva and I decided to make a special broadcast. I go to the scene, Ania goes to the studio. I don't remember why, but instead of a cameraman, I had our system administrator who launched a stream from the scene. We worked for several hours, telling about the hostage rescue operation both on the local channel and on the nationwide airwaves. It seems that local TV channels had never done such urgent broadcasts with live coverage before. We set the standard for ourselves.

A manager needs to balance the work so that it is done in a quality manner and according to standards, and at the same time not to suppress the creative side of people: to give them the opportunity to pursue their potential, to be Authors with a large number of rules and requirements

 

- What is the most difficult thing about being a manager?

- Finding a balance. Journalism is an intellectual and very stressful job. The people who have come to this profession are highly qualified, critical thinkers, focused on self-development and self-education. Of course, such people cannot be just a screw acting exclusively according to an algorithm, according to instructions. That's what makes them valuable: their own approach to finding, collecting, and presenting information, their own vision of the text, news release, and strategy in general. A manager needs to balance the work to be done in a quality manner and according to standards, and at the same time not to suppress the creative side of people: to give them the opportunity to pursue their potential, to be Authors with a large number of rules and requirements. However, the war has added other accents: to ensure that viewers/readers are informed in time and that our journalists are not exposed to danger. So we have to play it safe, and somewhere we have to restrain people from coming under fire. In the first months, it was hard to even let them work, because it was scary to let them come out of hiding and go to the streets of the city, which was under constant shelling. So today the hardest thing for me is to be responsible for the safety of my team members.

“Slava knows how to take care of his subordinates. If we are traveling to potentially dangerous areas, we will definitely listen to a brief instruction on where we can and cannot go. Slava stands up for his team. He knows how to listen. When you are not in the best condition to shoot, he will give you a break. If he sees that you are interested in a certain topic, he helps you to have more of it.”

Dmytro Hrebinnyk, correspondent of Suspilne Kharkiv 

- How would you characterize yourself as a leader?

 - Strict, but mostly fair. I think I allow maximum freedom to each team member in their work, but I make sure that the materials do not violate the standards, so that we have time to cover the main and most important things for the region and for the country.

Read also: Slava Mavrychev, Editor-in-Chief of Suspilne Kharkiv, about the team and a year of full-scale war

- What do you tolerate in the team and what do you consider unacceptable?

- Everything is as simple as possible. In principle, I don't understand people who don't care about what they do. We are not on the same page with those who work from 9 a.m. to 6 p.m. and don't care about anything else. As well as Suspilne, in general, is not on the same page with such people. Suspilne is a responsibility to the viewer. It's not about working for the number of hours you work, but about understanding that you work and benefit thousands, and now millions of people. You can't afford to slack off and work haphazardly, you can't just be a microphone stand or allow banal copy-paste. Your work is always added value and always useful.

In 2014, I worked as a military commander in Donbas for about a year, and before Suspilne I worked in crime news for almost 10 years, so I saw a lot of deaths and what can happen to a person in extreme conditions

 

- An item that is very valuable and sensitive to you personally. Do you have such a thing in your office?

- We don't have offices now, because we work remotely for security reasons, but when I first came to work at Suspilne, I brought two lightweight bulletproof vests with me. In 2014, I worked as a military journalist in Donbas for about a year, and before Suspilne I worked in crime news for almost 10 years, so I saw a lot of deaths and what can happen to a person in extreme conditions. That's why I kept the vests I had left from Donbas in my office at Suspilne, just in case. For four years, they had been gathering dust, and I hoped that I would never need them, but when the full-scale invasion began, these two bulletproof vests became the protection for our team. They were worn by the correspondents who were in the center of the events, who worked from shelters and filmed from the areas under fire. I can't say that these bulletproof vests are the most expensive thing, but they turned out to be very valuable because they gave us at least some protection at the beginning of the invasion, albeit not great. Now they are an editorial artifact.

There were also a lot of different kinds of stuffed toys on my office desk. I don't even know how they came to be in the newsroom, but it was a whole fluffy zoo: some kind of llama, an orangutan, mice, a bear, an alpaca... Each toy had its own name, often named after someone in the newsroom. There were a lot of made-up jokes and stories related to these toys. These toys had a habit of scattering around the newsroom, then gathering on my desk again.

These are the contrasts – body armor and stuffed toys.

- Almost a year after you started working in a new mode due to the full-scale invasion, how does your working day begin?

I envy people who can go for a run in the morning before work. I can't do it, because the morning is a very hot time for a journalist

 

- Just like everyone else, I start with the phone in my hand before the alarm goes off: either someone is already calling or I have a dozen messages. So for the first 15-20 minutes, you're still a little sleepy, but you start managing the team's work and getting into the morning news. I envy people who can go for a run in the morning before work. I can't do it, because mornings are a very hot time for a journalist. You need to coordinate and plan your work, taking into account what happened at night and in the morning. And the second hot time comes after three in the afternoon, when you need to collect and prepare a digest for television and a lot of materials for digital platforms. So every morning starts with something unexpected and interesting (laughs - ed.).

 “Working with Slava is comfortable: there is a clear division of tasks, he cares about safety and does not send unprepared people to hot spots, and is attentive, like the rest of the team, to problems such as equipment, sick leave, etc. You can feel that he cares about the team and the result.”

Marharyta Dezhkina, Suspilne Kharkiv correspondent

- Do you know how to not think about work on your day off or vacation?

- I think I used to have problems with this, but now it's impossible. The news is happening every minute, and I don't even want to fall out of this flow. I really want to just sleep, but the long-term habit of being in the news stream makes it impossible. You drop out for a few days and it's already uncomfortable. For comparison: when you go to the gym regularly and then suddenly stop. It's a blow to your physical and emotional state. It's the same for me with the news: I start to feel bad if I miss the news altogether. During martial law, this is out of the question, because we all work 24/7 and are fully committed to bringing victory closer. Even when you have a free evening to have dinner with friends, you still see topics for stories everywhere. In every conversation you overhear, in every situation, you see a topic for a news story, report or interview. That's why I like my job: because wherever you are, you are always in the flow and doing good for people.

Throwing yourself under shells or into a burning building without fear and without thinking means ending your career quickly

 - Since the first minutes of the war, you have been reporting from the hottest spots in Kharkiv and the region. You are always confident and calm on camera, but in reality, do you ever get scared?

- Of course, it can be scary. In general, fear is one of the most important feelings we have by nature. It allows us to hold on for so long and be useful. Throwing yourself under shells or into a burning building without fear and without thinking means ending your career quickly. Fear helps to balance between how to achieve results and how to keep yourself unharmed. So every day, when you work under fire, you always have fear somewhere in your subcortex, and it's right and it's normal. It's much more frightening to lose the feeling of fear, because then, in some super-extreme conditions, adrenaline kicks in. You feel euphoric - a protective reaction of the body to overcome possible paralysis and stupor. And that's when you lose your sense of boundaries and become reckless. As a result, the team will lose a combat unit because the reporter was taken away by an ambulance, and the news remains without a report. So I hope that I will continue to be able to keep my useful fear under control so that I can do my job and not be in danger.

“For me, working with Slava is about the team. A real team with trust and support. We have been building a new system and a new media in the region for 5 years, and it is hard and stressful work, but despite everything, I feel supported in this work thanks to Slava.”

Oleksandra Novosel, line producer, Suspilne Kharkiv

Read also: Suspilne war correspondents receive awards

- What helps you cope with stress, supports you in your work and life?

- In fact, it's a kind of vicious circle, because when you realize that you have managed to do a good job, it keeps you wanting to do your job further. The better, more interesting, more useful your material was, the more inspired you are for the future. Music helps me to relax and get away from fatigue - calm, meditative music. It seems to wash away the stormy flow of information that pours out on a newsman during the day. I don't have enough time for hobbies, because it's news all the time, but I don't feel inferior because of this. On the contrary, I feel absolutely whole, because I'm busy doing my job all the time.

I don't have enough time for hobbies, because it's news all the time, but I don't feel inferior because of it. On the contrary, I feel absolutely whole, because I'm busy doing my job all the time

- They say that a profession changes a person. What did Slava Mavrychev lose when he started working at Suspilne, and what did he gain?

- For me personally, Suspilne is like getting several higher education degrees at once. Because here I learned and continue to learn how to be a manager: to optimize production processes in such a way as to relieve people of their workload, and at the same time to have a more efficient editorial office, more useful publications and materials for our audience. At Suspilne, I learned to think much broader than just news. Suspilne is not just news, it is information that can be useful in the first place. Yes, I changed a lot at Suspilne. I have moved to a new level. When you are a reporter in the field, you are responsible only for yourself. When you are the Editor-in-Chief, you are already responsible for the team, and you have to learn all the time. What has disappeared? All my free time has finally disappeared (laughs - ed.). So far, I'm not upset about it.

- How have your goals changed recently?

- The main goal, like everyone else, is to win. To do our best to help our city and country survive. And even now, under such conditions, we manage to do something new and unusual, work on new platforms, discover new formats, and experiment with something. The goal for after the victory is to return to our office and turn it into a real hub for the residents of the region. I see Suspilne Kharkiv as a place where people will be able to gather, hold some cool lectures, and learn new things. Where we will share our investigations and show our documentary projects. I really hope that we will eventually find the resources and the opportunity to start making documentaries. This is my dream - to create educational content on Suspilne Kharkiv.

- In three words: what is Suspilne for you?

- I'll fit it into two: a dream job.

Suspilne Ukraine is the largest independent media in Ukraine, which includes the nationwide Pershyi, Suspilne Kultura TV channels, and Ukrainian Radio, Radio Promin, Radio Kultura radio stations, as well as 24 regional broadcasters and Suspilne News satellite TV channel. Read news about Ukraine and the regions on suspilne.media website and digital platforms

The material was prepared by Yevheniia Shalamova and Khrystyna Kuplovska, the photo is from the personal archive of Viacheslav Mavrychev.