Новини компанії

Аліна Смутко працює в команді Суспільного з квітня 2020 року. Саме тоді вона тільки переїхала з Полтави до Києва і почала влаштовувати своє життя в столиці. Аліна прийшла на посаду менеджерки по роботі з регіонами — це була перша офіційна робота в Києві. На початку червня 2022 року посаду Аліни скоротили та запропонували вакансію фотокореспондентки Суспільне Новини.  

Аліна Смутко — переможниця відзнаки «Суспільний код-2023» в номінації «Незалежність», «Stand with Ukraine» — людина, яка змушує світ звертати увагу на Suspilne Ukraine, здійснює міжнародний вплив — бере участь у фотовиставках, просуває наш контент за кордоном, який прямо чи опосередковано стосується війни. В інтервʼю вона розповіла, як відкрила для себе фотографію, чому саме працює на Суспільному, як це — знімати війну та чого прагне в роботі.  

Читайте також: «Суспільний код-2023» — на Суспільному відзначили найкращих людей та проєкти 

— Аліно, розкажіть, як ви почали фотографувати?  

— Я почала знімати десь у 2013 році. В той час я навчалась на факультеті журналістики в Полтавському національному педагогічному університеті. В якийсь момент мені здалось, що я маю терміново зібрати гроші на новий фотоапарат, тому що я цього хочу. В моєму житті кілька разів були епізоди, коли в мене виникали абсолютно непояснювані бажання чогось, але я точно знала, що це в мене має бути. Так було і тут. Я зібрала кошти на своє «хочу», і вже через місяць в мене зʼявився фотоапарат.  

Дуже швидко я зрозуміла, що комерційна фотографія не моє, але досвіду роботи для того, щоб працювати в журналістиці, я не мала. Коли у 2014 році почався Євромайдан, в мене не було ні сміливості, ні досвіду, ні техніки для того, щоб поїхати знімати в Київ. На той час я трішки знімала в Полтаві, на скільки в мене виходило, то були початкові студентські протести. 

Після початку війни, влітку 2014 року, я вступила на магістратуру в Український католицький університет, і саме там я зробила ухил на фотожурналістику. Два роки навчання я намагалась знайти свій напрям. Спеціальних дисциплін, які навчали б бути фотографом, не було, тому практику я напрацьовувала самостійно. 

Я знімала все, що можна. Був певний час, коли я знімала в студії, просто рандомних людей, друзів. Іноді я платила сама за оренду студії та світла. Процес навчання, як у всіх. 

— Якими були ваші перші фото?  

— Страшними. Я тренувалась, фотографуючи котів, собак, квіти. Взагалі процес тренування був довгим.

 Я спостерігаю за речами, подіями, людьми, які мені цікаві, намагаюсь зрозуміти їхню природу та мотивацію, навіщо вони це роблять. При цьому мене немає в кадрі і ніби й немає в цій історії. Для мене це ідеальне поєднання того, як я дивлюсь на життя

 

— Що значить для вас — фотографувати? 

— Бути з камерою — це, мабуть, мій найкомфортніший стан. Я спостерігаю за речами, подіями, людьми, які мені цікаві, намагаюсь зрозуміти їхню природу та мотивацію, навіщо вони це роблять. При цьому мене немає в кадрі і ніби й немає в цій історії. Для мене це ідеальне поєднання того, як я дивлюсь на життя. Мені достатньо того, що десь в кінці буде моє прізвище. 

— Це покликання? 

— Я ніколи про це не думала та навіть не можу дати визначення, що таке «покликання». Якщо говорити, це ремесло чи талант, то на 95% це ремесло. Треба дуже добре знати свою техніку, багато часу витратити на те, щоб  фотоапарат став продовженням твоєї руки, щоб ти не задумувався над тим, що ти робиш, а він тобі більше допомагав, ніж заважав. Чи це покликання? Напевно, якщо станом на зараз я не бачу себе в іншій професії, навіть в моменти найбільшого вигорання, і не хочу нічого змінювати, то так, це покликання. 

— Ким ви працювали до Суспільного?  

— Після закінчення університету я працювала позаштатним кореспондентом Радіо Свобода в Криму. Паралельно фрілансером знімала на замовлення для різних авторів. Після заборони вʼїзду в Крим почала знімати спорт. Це був американський футбол в Україні. Наступного сезону я вже знімала лігу. Я багато разів знімала футбол, сокер та баскетбол, декілька разів знімала греблю. Багато всього знімала саме в спорті для команд та авторів, які про це писали. У квітні 2020 року я прийшла працювати на Суспільне менеджером по роботі з регіонами в департамент діджитал.

 Склалось два пазли: те, що я вмію робити найкраще, і те місце, де мені комфортно це робити

 

— Як ви потрапили на Суспільне?  

— Якось я запитала свою колишню одногрупницю Олександру Чернову, чи не знає вона про вакантні посади в компаніях. Саша тоді працювала в редакції діджиталу на Суспільному. На той час була вакансія в редакції Координаційного  центру мовлення національних меншин на Суспільному, я відправила резюме, але не пройшла відбір. Згодом Саша мені зателефонувала і повідомила про ще одну вакансію — менеджерки по роботі з регіонами. Вона відразу сказала, що це не для мене, але якщо мені потрібна робота, то можна спробувати відправити резюме. Я з усім ознайомилась, пройшла співбесіду, і ось я тут. Памʼятаю, співбесіду проводила Маргарита Єрмак. Тоді вона йшла на підвищення, і моя робота полягала в тому, щоб допомагати їй комунікувати з регіонами. Не памʼятаю, як взагалі все пройшло, але памʼятаю, що сказала на співбесіді: «В мене є одна проблема, якій три роки». Малось на увазі те, що в мене є дитина, якій три роки. Я дуже хвилювалась, чи все ок, тому що я назвала свою дитину проблемою, хоча це був жарт (ред. — сміється).

Читайте також: Олександра Новосел, Суспільне Харків: «Бачу життя, попри війну»

— З якими планами ви приймали пропозицію про роботу?  

— Тоді я думала про те, що в мене буде робота і заробітна плата 1 та 15 числа кожного місяця, — це була моя основна мета. Я переїжджала до Києва з дитиною, і мені необхідно було перш за все знайти роботу, щоб влаштовувати своє життя. Посада повністю відповідала моїм компетенціям, оскільки два роки магістратури я вивчала комунікації. Також мені було цікаво, як влаштовано медіа всередині. Я знала, чим займається Саша, і це було цікаво. Потім я дізналась, що в діджиталі існує не тільки діджитал, а й Суспільне Спорт, Суспільне Культура, Євробачення і ще багато всього. Постійно відбувається якийсь рух. Євробачення — все кидаємо і робимо Євробачення, Олімпіада — все так само. І ти ніби в комунікаціях, але все одно працюєш разом з усіма в інших проєктах.

 Робіть свою роботу, і все буде добре

 

— Який проєкт запамʼятався найбільше?  

— На той час це не входило до моїх обов’язків, але запамʼяталися зйомки для Суспільне Спорт — портрети олімпійців до Дня Незалежності. Мені було цікаво, тому що це була частково студійна зйомка і комунікація з олімпійцями, які ділились своїми враженнями від змагань та своєю мотивацією. В цілому я багато спілкувалася з людьми, які займаються спортом все своє життя, але це конкретно люди, які здобувають великі досягнення на міжнародному рівні. Ти розумієш, що перед тобою стоїть олімпійський чемпіон — і так і хочеться його запитати: «А що далі? Вам 30 років і у вас золота медаль. А далі що?». Я розумію, що це люди, котрі все життя працюють на результат, що вони переживали, коли їхали здобувати свою медаль. Тобто паралельно з тим, що мені під час зйомки необхідно було зробити декілька портретів, позаду мене відбувалось багато всього цікавого, що можна було послухати та про що поговорити. Можу сказати, що працювати над Олімпіадою було дуже весело, тому що я мимоволі була залучена у процес, який для мене був дуже цікавим.  

— Хто ті люди в компанії, які підтримували вас на початку карʼєри?  

— Всі люди, з якими я спілкувалась і знайомилась під час роботи. Я була приємно здивована, що в колективі, де я працюю, люди не намагаються перегризти один одному горло. Люди просто виконують свою роботу і допомагають колегам. Очевидно, що Саша Чернова мене підтримувала найбільше на старті, оскільки це єдина людина, яку я знала і до роботи. Також вся редакція діджитал спорту, яка ще тоді складалася з Олексія Мандзія та Євгена Мороза. Це була не стільки робоча підтримка, а скільки взагалі приємна атмосфера спілкування. З командою Євробачення також. Ми не так багато спілкувались, але з Анею Тульєвою було весело. Ще з Павлом Юрʼєвим було дуже весело. Очевидно, що на роботі був якийсь стрес, але я не можу сказати, що я щось таке памʼятаю. Взагалі можу сказати, що життя до війни здається зараз якимось дуже безтурботним і прекрасним. 

 Нині, коли кожен з нас, маючи телефон під рукою, може зробити тисячі фотографій, покрити їх ще тисячами фільтрів чи зняти мільйон відео, я як фоторедакторка змушена підвищувати свої запити та очікування до фотокореспондентів. Розповідаючи історію, яку ми хочемо зробити більш помітною серед величезної кількості контенту, дуже важливо показати її ґрунтовніше та цікавіше. Це те, що дуже добре вміє Аліна — бачити інакше, бачити глибше, бачити "непопсово". І це те, що вона відтворює у своїх фотографіях. Це не просто "прохідні" фотографії, які ти забуваєш наступного дня після перегляду. Роботи Аліни змушують зупинитись і рефлексувати над сюжетами чи обличчями на них.

Для мене важливий кожен фотопроєкт, який ми зробили разом для Суспільного. Коли історія розказана класно візуально, до неї повертаються і через роки, бо вона документує щось цінне, важливе в моменті, щось таке, що знову і знову викликає емоції.

Вікторія Курчинська, фоторедакторка Суспільне Новини

— Чи любите ви свою роботу?  

— Склалось два пазли: те, що я вмію робити найкраще і те місце, де мені комфортно це робити. В мене прекрасна фоторедакторка Вікторія Курчинська, з якою ми знайшли чудову спільну мову. Ми працюємо разом з червня 2022 року, і я абсолютно задоволена всім, що відбувалось по цей час. 

— Чому саме Суспільне? 

— Чесно кажучи, мені частково подобається те, що Суспільне некомерційне медіа. В мене ніколи не було відчуття «іспанського сорому» за те, що роблять мої колеги. Мені подобається колектив. Я розуміла, що після реформи Суспільне стало інакше, але я не знала з чого воно складене, поки не потрапила всередину. Так сталось, що Суспільне мене вибрало, а не я його. Тому я не можу пояснити «чому», але мені тут ок. 

— Який ваш шлях на роботу?  

— Мій шлях на роботу здебільшого не в редакцію. Зйомки, відрядження. Іноді я прокидаюсь посеред Донецької області, намагаюсь зрозуміти де я, телефоную герою і домовляюсь про зйомку. Іноді я прокидаюсь у квартирі, в районі Лукʼянівки в Києві, збираюся, йду в спортзал, а потім в редакцію. В редакції сперечаюся з редактором, сміюся з колегами, обробляю фотографії, кліпаю очима і вже шоста вечора — пора йти додому. День на день інколи схожий, а інколи зовсім ні.

 В момент зйомки я зосереджена на тому, що я роблю, і як не нашкодити людям

 

— З якими думками ви їдете на зйомки? 

— Залежить від зйомки. Я завжди нервую, незалежно від того бачила я цих людей чи ні. Завжди думаю, чи ту батарейку вставила у фотоапарат, чи не забула карту, а якщо я не справлюсь, що я буду робити. Я завжди переймаюсь, як буде людині, яку я знімаю, щоб їй було комфортно не тільки в роботі зі мною, а й потім, побачивши себе в публікаціях. Коли я зустрічаюсь зі своїми героями в житті й вони мені усміхаються та запитують, як справи, — для мене це найкращий показник, що все пройшло вдало.  

Ми часто знімаємо людей, які перебувають у стресовому стані, переживають складний період свого життя, але вони не можуть відмовити нам у спілкуванні, тому що розуміють, що це частина їхнього громадянського обов'язку. Наприклад, ми знімали дружину військовополоненого, і можемо лише здогадуватись, що людина проживає зараз. І ось їй треба пережити зараз ще відповіді на запитання, працювати на камеру. Ми ж розуміємо, що людина це робить не тому, що їй це подобається, а тому, що їй необхідно привернути увагу до свого чоловіка, щоб допомогти його визволити. І найбільше, що мене хвилює — не завдати їй шкоди в цей момент. 

Дуже класно, коли виходить. Я дивлюсь на превʼю фото і думаю: «Так! Це те, що я хотіла і як бачила». Іноді класно виходить кадр технічно. Ми знімали великий проєкт до Дня Незалежності України «Командири, до перемоги!»,  і я вирішила зробити фото з додатковим світлом, щоб провалювався фон, щоб командири та командирки були підсвічені. Це був візуальний експеримент, який вдався.

Читайте також: Суспільне презентувало фотопроєкт про військових командирів, народжених за Незалежності 

— Страшно було їздити до гарячих точок?  

— Так, але я не можу сказати, що це був адекватний страх. Я не можу сказати, що він був співмірний небезпеці того, що там відбувалось. Я їхала і не дуже розуміла, що відбувається навколо. Снаряди в полі — ну, ок. Міни на узбіччі — ну, ок. Я розумію, що якщо автомобіль не наїде на міну, то нічого не станеться. 

Я їхала з людьми, які розуміють, що відбувається. В той момент я ще була під стресом від того, що за декілька днів до відрядження я бачила приліт ракети зі свого вікна на Лукʼянівці в Києві. Тому в цілому я не могла адекватно реагувати на все, що відбувалось навколо мене на передовій: в мене ще була перед очима та ракета, яку я бачила. Також я розумію, що допоки я дотримуюся всіх правил безпеки на передовій, доти я можу зняти з себе відповідальність із думкою, що зробила все, що могла. Якщо мені не пощастить вижити — то така моя доля. Зараз я відстежую, де більш безпечно. Я їжджу з тими, в кому впевнена. Люди, які виїжджають зі мною, знають, що коли я з камерою, я більше нічого не бачу, в мене не працює периферійний зір. Я можу зреагувати на звук, але теж не дуже швидко, тому що я зосереджена в камері. Тому я їжджу з людьми, які це знають також. Такі моменти допомагають нівелювати сам страх. 

 Аліною керує безупинна творча журналістська спрага — знайти історії, щоб показати їх аудиторії. Показати так, щоб кожен глядач відчув, побачив, почув, доторкнувся і навіть впізнав присмак. І все це — через фото. 

Ірина Жуковська, директорка департаменту новин

— Важко знімати війну. Як вам вдається керувати емоціями? 

— В мене не сталося чогось такого, що б я не могла забути. На моїх фотографіях всі живі, дякувати Богу. Я несвідомо абстрагуюсь під час зйомки. Найбільше я піддаюся впливу тоді, коли щось відбувається з дітьми, оскільки асоціюю певні моменти зі своєю дитиною. Коли я бачу дитину, яка перебуває в складних умовах, сидячи у двох куртках в підвалі, і її батьки не планують евакуюватись, мені не дуже добре. Цей ефект наступає, коли я повертаюсь додому. Ти можеш бачити інших дітей, в інших умовах, в житті чи на фотографіях, але якщо хоч на один сантиметр щось шкодить комфортну твоєї дитини — тебе це зрівнює з землею на місці. Зняти можна все, що завгодно, але найскладніше переживати моменти, які відбуваються з твоєю сімʼєю. 

В самому ж моменті зйомки я зосереджена на тому, що я роблю, і як не нашкодити людям.

 Щось всередині тебе вимагає поїхати й побачити, що там відбувається

 

— Яка цінність для вас в таких зйомках?  

— Ми дуже багато чуємо, що фотографії зупиняють війни, потім чуємо, що не зупиняють. Дискусій багато. Можу сказати від себе і деяких колег, що ми робимо це для себе. Ніхто не робить це тому, що це суперважливо для суспільства. Більшість робить це для того, бо щось всередині тебе вимагає поїхати й побачити, що там відбувається. Наприклад, ти чуєш, що в Бахмуті відбувається ось це, і ти маєш сам туди поїхати, переконатись на власні очі і сформувати свою думку про це, щоб ти міг пояснити це людям. Це заглиблення у свій досвід. 

Можна на пальцях однієї руки перерахувати людей, які знімають війну з самого початку 2014 року і постійно приїжджають і висвітлюють це. Колеги-фотографи повертаються до героїв, яких знімали колись. Вони простежують динаміку. Тому коли відбуваються виставки і я бачу список з українських імен, я знаю, скільки поту і крові вони поклали на те, щоб це висвітлювати. Я знаю українських фотографів, які роблять це безкорисливо і готові віддати чи не останні гроші для того, щоб поїхати під Соледар. Вони роблять це, тому що розуміють, що це потрібно. Бути частиною цього — так, для мене цінно. Мене радує, що я частина цієї спільноти.

— Якою ви повертаєтесь звідти?  

— Такою як і поїхала. Я не можу сказати, що щось змінюється. Все, що за цю війну, мене вразило і змінило, відбулось поза межами роботи. Все, що я будувала в Києві до повномасштабного вторгнення, далось мені дуже важко: нове життя, нове місто, нові люди, пошук роботи і садочка для дитини. Я доклала максимум зусиль для того, щоб побудувати своє життя так, як я хочу. І коли я все отримала і вже його тримаю в руках — в одну мить все розсипалось,  стало дуже шкода своїх зусиль. Звісно, я розумію, що є люди, які зараз зовсім в інших умовах, і намагаюсь з такими думками витягнути себе за вуха з цього. Мене дуже тригерять історії, коли гинуть журналісти-колеги з інших медіа — в цей момент я розумію, що це все ніби далеко, а з іншого боку — зовсім поруч. І я не знаю, що це: чи страшно, чи боляче, чи прикро.

 Я хочу робити те, за що мені не буде соромно. Зберегти свій інтерес до пошуків людяності

 

— Які це відчуття, коли ваші роботи експонуються на виставках за кордоном? 

— Знадобилось — і слава Богу. В мене є виставка про родичів українських політв'язнів, що була знята в Криму. Ця виставка їздить як серія, і я нею дуже тішуся. Коли ми знімали в Криму, це було нікому не потрібно, мʼяко кажучи, крім профільних видань. І тепер, коли я бачу, як ця виставка поїхала в Хорватію, Францію та ще кудись, і що Крим є в повістці, —  дуже радію. Я витратила на цю тему дуже багато часу. Всі ці люди, котрі на фотографіях, мені близькі так чи інакше. Це мій здобуток, на який я дивлюсь і думаю «нарешті». Тобто коли їздять роботи, які я знімаю зараз, то я розумію, що це все маленький пазлик того, що відбувається в Україні зараз. 

— Перемога в номінації «Незалежність» «Stand with  Ukraine» в щорічній відзнаці «Суспільний код». Що це саме для вас? 

— Про те, що я стала номінантом на перемогу після першого туру, я дізналась від колег. Це тішить в тому сенсі, що, по-перше, колеги на Суспільному знають про твоє існування, по-друге, вони про тебе хорошої думки й твоя робота нормально сприймається і оцінюється. Це приємно. Чесно кажучи, я пропустила абсолютно все від голосування до нагороди. Я не змогла включитися в прямий ефір, тому що була на той час у відрядженні і в мене була зйомка.  

— Яку пораду можете дати новачку Суспільного? 

— На Суспільному хороший колектив і це вже мінус один головний біль (ред. —  сміється). Робіть свою роботу, і все буде добре. Напевно, я порадила б відпустити одразу все, що пов'язано з бюрократією. Дуже часто є багато цікавих ідей, які ми поки що не можемо реалізувати, і це потрібно відпустити відразу, яка б не була робота, творча чи ні. І ще одне — довіряйте своїй команді. Це дві такі поради від мене, які зменшать рівень стресу.  

— Чого ви прагнете в роботі?  

— Вижити в адекватному моральному стані — моє найбільше прагнення. Я хочу робити те, за що мені не буде соромно. Зберегти свій інтерес до пошуків людяності. Зберегти свій дах на місці, тому що я дуже люблю перепрацьовувати, але розумію, що інколи треба берегти свою продуктивність, щоб тримати баланс і мати змогу робити щось класне, якісне, щось таке, що не є компромісом між змістом і формою. Влітку хотілось би повернутись до зйомки спорту. 

Інтерв'ю підготувала Дар’я Гонтарєва, фотографувала Анастасія Мантач. 

 

Alina Smutko: “To keep my interest in the search for humanity”

Alina Smutko has been working in the Suspilne team since April 2020. It was then that she had just moved from Poltava to Kyiv and began to organize her life in the capital. Alina joined the team as a regional manager, which was her first official job in Kyiv. At the beginning of June 2022, Alina's position was cut and she was offered a job as a photojournalist at Suspilne News.

Alina Smutko is the winner of the Suspilne Code 2023 award in the Independence and Stand with Ukraine nominations, a person who makes the world pay attention to Suspilne Ukraine, has an international impact, namely she participates in photo exhibitions, promotes our content abroad that is directly or indirectly related to the war. In the interview, she told us how she discovered photography, why she works for Suspilne, what it's like to shoot war, and what she strives for in her work. 

Read also: Suspilne Code 2023 - the best people and projects being recognized at Suspilne

- Alina, could you tell us how you started taking photos? 

- I started taking photos around 2013. At that time, I was studying at the Faculty of Journalism at Poltava National Pedagogical University. At some point I thought I had to urgently raise money for a new camera because I wanted to. There have been several episodes in my life when I had completely unexplainable desires for something, but I knew for sure that I had to have it. It was the same there. I raised money for my wish, and a month later I got a camera.

Very quickly I realized that commercial photography was not my thing, but I didn't have the work experience to work in journalism. When Euromaidan started in 2014, I had neither the courage, experience, nor equipment to go to Kyiv to take pictures. At that time, I was filming a little bit in Poltava, as much as I could, during the initial student protests.

After the war began, in the summer of 2014, I entered the Ukrainian Catholic University for a master's degree, and it was there that I made a focus on photojournalism. For two years of study, I tried to find my direction. There were no special disciplines that taught me how to photograph, so I developed my practice on my own.

I took pictures of everything I could. There was a certain time when I was shooting in the studio, just random people, friends. Sometimes I paid for the studio and light myself. It was a learning process, like everyone else.

- What were your first photos like? 

- They were ugly. I practiced by photographing cats, dogs, flowers. In general, the training process was long.

“I observe things, events, people that interest me, try to understand their nature and motivation, why they do it. At the same time, I am not in the frame and seem to be out of the story. For me, this is the perfect combination of how I look at life”

- What does taking pictures mean to you?

- Being with a camera is probably my most comfortable state. I observe things, events, people that interest me, try to understand their nature and motivation, why they do it. At the same time, I am not in the frame and seem to be out of the story. For me, this is the perfect combination of how I look at life. It is enough for me that my name is somewhere in the end.

- Is it a calling?

- I've never thought about it and I can't even define what a calling is. If we talk about whether it is a craft or a talent, then it is 95% a craft. You need to know your technique very well, spend a lot of time making the camera an extension of your hand, so that you don't think about what you're doing, and it helps you more than it hinders you. Is it a calling? Probably, if at the moment I don't see myself in any other profession, even in the moments of the greatest burnout, and I don't want to change anything, then yes, it is a calling.

- What did you do before joining Suspilne? 

- After graduating from university, I worked as a freelance correspondent for Radio Liberty in the Crimea. At the same time, I was a freelancer shooting for various authors. After the ban on entry to the Crimea, I started shooting sports. It was American football in Ukraine. The next season I was already shooting the league. I took photos of football, soccer, and basketball many times, and I shot rowing several times. I shot a lot of sports for teams and authors who wrote about it. In April 2020, I came to work for Suspilne as a regional manager in the digital department.

“Two puzzles have come together: what I can do best and the place where I feel comfortable doing it”

- How did you find yourself at Suspilne?

- I once asked my former groupmate, Oleksandra Chernova, if she knew of any vacancies in companies. Sasha was working then in the Digital Department at Suspilne. At that time, there was a vacancy in the editorial office of the UA: PBC’s National Minority Programming Coordination Center, and I sent my CV, but I was not selected. Later, Sasha called me and told me about another vacancy for a regional manager. She immediately told me that it was not for me, but if I needed a job, I could try to send my CV. I read everything, had an interview, and here I am. I remember the interview was conducted by Marharita Yermak. At the time, she was being promoted, and my job was to help her communicate with the regions. I don't remember how everything went, but I remember what I said at the interview: “I have one problem that is three years old.” I meant that I had a child who was three years old. I was really worried about whether everything was okay because I called my child a problem, even though it was a joke (ed. - laughing).

Read also: Oleksandra Novosel, Suspilne Kharkiv: “I see life despite the war”

- What were your plans when you accepted the job offer? 

- At the time, I thought that I would have a job and a salary on the 1st and 15th of every month, that was my main goal. I was moving to Kyiv with my child, and I needed to find a job first and foremost to organize my life. The position was fully consistent with my competencies, as I had studied communications for two years of my master's degree. I was also interested in how the media was organized inside. I knew what Sasha was doing, and it was interesting. Then I found out that there is not only digital, but also Suspilne Sport, Suspilne Kultura, Eurovision, and many other things. There is always some kind of movement. When it’s Eurovision, we drop everything and make Eurovision, the Olympics - the same thing. And you seem to be in communications, but you still work together with everyone else in other projects.

“Do your job and everything will be fine”

- Which project do you remember the most? 

- At the time, it wasn't part of my responsibilities, but I remember shooting for Suspilne Sport, namely portraits of Olympians for Independence Day. I was interested because it was partly a studio shoot and partly communication with the Olympians, who shared their impressions of the competition and their motivation. In general, I talked a lot with people who have been involved in sports all their lives, but these are specifically people who have made great achievements at the international level. You realize that an Olympic champion is standing in front of you, and you want to ask him: “What's next? You are 30 years old and have a gold medal. What's next?”. I realize that these are people who have been working for results all their lives, and that they experienced what it was like to go to get their medal. So, while I had to take several portraits during the shoot, there were a lot of interesting things going on behind me, things to listen to and talk about. I can say that working on the Olympics was a lot of fun because I was unwittingly involved in a process that was very interesting to me. 

- Who are the people in the company who supported you at the beginning of your career?

- All the people I talked to and got to know while working. I was pleasantly surprised that in the team where I work, people don't try to gnaw at each other's throats. People just do their job and help their colleagues. Obviously, Sasha Chernova supported me the most at the start, as she is the only person I knew before I started working here. Also, the entire digital sports editorial team, which back then consisted of Oleksii Mandzii and Yevhen Moroz. It was not so much work support as a pleasant atmosphere of communication. The same with the Eurovision team. We didn't talk much, but it was fun with Ania Tulieva. I also had a lot of fun with Pavlo Yuriev. Obviously, there was some stress at work, but I can't say that I remember anything like that. In general, I can say that life before the war seems very carefree and beautiful now.

Nowadays, when each of us can take thousands of photos, cover them with thousands more filters, or shoot a million videos with our phones, I, as a photo editor, have to raise my demands and expectations of photojournalists. When telling a story that we want to make more visible among a huge amount of content, it is very important to show it in a more thorough and interesting way. This is what Alina is very good at, namely seeing differently, seeing deeper, seeing “unpopular”. And this is what she reproduces in her photographs. These are not just walk-by photos that you forget the next day after viewing. Alina's works make you stop and reflect on the stories or faces in them.

For me, every photo project we have done together for Suspilne is important. When a story is told visually, people come back to it years later, because it documents something valuable, important in the moment, something that evokes emotions again and again.

Viktoriia Kurchynska, photo editor at Suspilne News

- Do you love your job?

- Two puzzles have come together: what I can do best and the place where I feel comfortable doing it. I have a wonderful photo editor, Viktoriia Kurchynska, with whom we have found a great common language. We have been working together since June 2022, and I am absolutely happy with everything that has happened so far.

- Why Suspilne?

- To be honest, I partly like the fact that Suspilne is a non-profit media outlet. I have never had a feeling of Vicarious embarrassment for what my colleagues do. I like the team. I understood that after the reform, Suspilne became different, but I didn't know what it was made of until I got inside. It so happened that it was Suspilne that chose me. So, I can't explain why, but I'm happy here.

- What is your way to work?

- My way to work is mostly not to the newsroom. Filming, business trips. Sometimes I wake up in the middle of Donetsk region, try to figure out where I am, call the character and arrange a shoot. Sometimes I wake up in my apartment in the Lukianivka neighborhood of Kyiv, get ready, go to the gym, and then to the newsroom. In the newsroom, I argue with the editor, laugh with my colleagues, process photos, blink my eyes, and it's already six in the evening, it's time to go home. Sometimes the days are similar, and sometimes they are not.
“At the very moment of shooting, I am focused on what I am doing and how not to harm people”

- What thoughts do you have when you go to a shoot?

- It depends on the shoot. I'm always nervous, regardless of whether I've seen these people before or not. I always think about whether I put the right battery in the camera, whether I forgot the card, and if I fail, what I will do. I always worry about how the person I'm photographing will feel, so that they feel comfortable not only working with me, but also later when they see themselves in publications. When I meet my characters in real life and they smile at me and ask how I am doing, this is the best indicator for me that everything went well.

We often shoot people who are under stress, going through a difficult period in their lives, but they cannot refuse to talk to us because they understand that it is part of their civic duty. For example, we shot the wife of a prisoner of war, and we can only guess what the person is going through now. And now she has to go through answering questions and working for the camera. We understand that this person does it not because she likes it, but because she needs to draw attention to her husband to help liberate him. And the biggest thing that worries me is not to harm her at that moment.

It's very cool when it works. I look at the preview photos and think: “Yes! This is what I wanted and how I saw it.” Sometimes the shot is technically great. We were shooting a big project for the Independence Day of Ukraine called Komandyry, do peremohy! (Commanders, to Victory!) and I decided to take a photo with additional light so that the background would fall through, so that the commanders would be highlighted. It was a visual experiment that was successful.

Read also: Suspilne presents a photo project about military commanders born during the Independence

- Was it scary to go to the hot spots?

- Yes, but I cannot say that it was an adequate fear. I cannot say that it was proportional to the danger of what was happening there. I was driving and didn't really understand what was happening around me. Shells in the field, well, okay. Mines on the roadside, well, okay. I understand that if the car does not hit a mine, nothing will happen.

I was traveling with people who understood what was happening. At that moment, I was still stressed because a few days before the business trip I saw a rocket hit from my window in Lukianivska neighborhood in Kyiv. So, in general, I could not respond adequately to everything that was happening around me on the front line: I still had that rocket in front of me. I also understand that as long as I follow all the safety rules on the front line, I can absolve myself of responsibility with the thought that I did everything I could. If I am not lucky enough to survive, that is my fate. Now I keep track of where it is safer. I travel with those I am sure of. The people who travel with me know that when I'm with a camera, I can't see anything else, my peripheral vision doesn't work. I can react to a sound, but not very quickly either, because I'm focused on the camera. That's why I travel with people who know this as well. Such moments help to level the fear itself.

Alina is run by an incessant creative journalistic thirst to find stories to show to the audience. To show them so that every viewer can feel, see, hear, touch, and even recognize the taste. And all of this is done through photography.

Iryna Zhukovska, Director of the News Department

- It's hard to film war. How do you manage to control your emotions?

- I have not experienced anything that I could not forget. Everyone in my photos is alive, thank God. I unconsciously abstract myself while shooting. I am most affected when something happens to children, because I associate certain moments with my child. When I see a child in difficult conditions, sitting in two jackets in the basement, and his parents have no plans to evacuate, I don't feel very good. This effect comes when I return home. You can see other children, in other conditions, in real life or in photographs, but if something harms your child's comfort by even one centimeter, you are leveled on the spot. You can shoot anything, but the most difficult thing is to experience the moments that happen to your family.

At the very moment of shooting, I am focused on what I am doing and how not to harm people.

“Something inside of us demands that we go and see what's going on”

- What is the value of such shootings for you?

- We hear a lot that photographs stop wars, and then we hear that they don't. There are a lot of discussions. I can say for myself and some of my colleagues that we do it for ourselves. No one does it because it is super important for society. Most of us do it because something inside of us demands that we go and see what's going on. For example, you hear that something like this is happening in Bakhmut, and you have to go there yourself, see for yourself and form your own opinion about it so that you can explain it to people. This is a deepening of your experience.

You can count on one hand the people who have been filming the war since the beginning of 2014 and are constantly coming and covering it. Fellow photographers are returning to the characters they photographed before. They trace the dynamics. So, when there are exhibitions and I see a list of Ukrainian names, I know how much sweat and blood they put into covering it. I know Ukrainian photographers who do this selflessly and are ready to give almost their last money to go to Soledar. They do this because they realize that it is necessary. Being a part of this is valuable to me. I am happy to be a part of this community.

- What kind of person do you come back as? 

- The same person I was when I left. I can't say that anything has changed. Everything that impressed and changed me during this war happened outside of work. Everything that I built in Kyiv before the full-scale invasion was very difficult for me: a new life, a new city, new people, finding a job and a kindergarten for my child. I made every effort to build my life the way I wanted it to be. And when I received everything and was holding it in my hands, everything fell apart in an instant, and I felt very sorry for my efforts. Of course, I realize that there are people who are in completely different circumstances now, and I try to pull myself out of it with these thoughts. I am very triggered by stories when colleagues from other media die, at this moment I realize that it all seems far away, but on the other hand, it is very close. And I don't know what it is: scary, painful, or offensive.

“I want to do something for which I will not be ashamed. To keep my interest in the search for humanity”

- What are your feelings when your works are exhibited abroad?

- I did, and thank God. I have an exhibition about the relatives of Ukrainian political prisoners, which was shot in the Crimea. This exhibition is traveling as a series, and I am very happy with it. When we were filming in the Crimea, no one wanted it, to put it mildly, except for specialized publications. And now, when I see this exhibition traveling to Croatia, France, and elsewhere, and that the Crimea is on the agenda, I am very happy. I spent a lot of time on this topic. All these people in the photos are close to me in one way or another. This is my achievement, which I look at and think "finally". That is, when the works I am shooting now are traveling, I realize that this is all a small puzzle of what is happening in Ukraine now.

- Winning the Independence, Stand with Ukraine nomination at the annual Suspilne Code Awards. What does it mean to you?

- I learned that I was nominated for the award after the first round from my colleagues. It is gratifying in the sense that, firstly, colleagues at Suspilne know about your existence, and secondly, they have a good opinion of you and your work is normally perceived and evaluated. It's nice. To be honest, I missed absolutely everything from the voting to the award. I couldn't join the live broadcast because I was on a business trip at the time and I was shooting.

- What advice can you give to a newcomer to Suspilne?

- There is a good team at Suspilne, and this is already minus one headache (ed. - laughing). Do your job and everything will be fine. I would probably advise you to let go of everything related to bureaucracy at once. Very often, there are many interesting ideas that we cannot yet realize, and you need to let go of them right away, no matter what the job is, creative or not. And another thing is to trust your team. These are two such tips from me that will reduce your stress level. 

- What do you strive for in your work? 

- Surviving in an adequate moral state is my biggest aspiration. I want to do something for which I will not be ashamed. To keep my interest in the search for humanity. To keep a cool head, because I love to overwork, but I understand that sometimes you have to take care of your productivity to keep the balance and be able to do something cool, something of high quality, something that is not a compromise between content and form. In the summer, I would like to return to shooting sports.