Новини компанії

Таїсія Турчин, керівниця проєкту з оцифрування архівів Суспільного Мовлення, перемогла в номінації «Партнерство. Суспільний компас» у щорічній відзнаці «Суспільний код – 2024». На Суспільне Таїсія прийшла у 2020 році, виконавчою продюсеркою новин. До цього мала великий досвід роботи на різних телевізійних каналах. Вже понад рік Таїсія керує проєктом «Суспільне Медіатека», послуговуючись професійним кредо «Можна довго бідкатися, а можна просто брати й робити. Я обираю друге». В інтерв'ю з Таїсією ми говорили про шлях від польової журналістики до менеджерки проєкту, досягнення за рік роботи з архівами, про виклики, плани, а ще про особливий «павербанк» Таїсії, любов до команди та що обирає подивитись мама нашої героїні серед архівів, що вже доступні на платформі «Суспільне Медіатека».

• Читайте також: Юлія Шелудько: Коли визнають свої — це особливо цінно

— Згадайте ваші перші кроки в журналістиці. Як сформувалось бажання працювати саме в цій сфері?

— Бажання сформувалося в шкільні роки — в класі 7–8-му я твердо вирішила, що хочу бути журналісткою. Після школи була можливість подавати документи в п'ять чи шість вишів, але я категорично сказала батькам, що ні на що, окрім Інституту журналістики, не погоджуюсь. Це була абсолютно невідома сфера «з телевізора та радіо», але двері завжди відчиняться тим, хто стукає. На останніх курсах бакалаврату до нас в інститут на викладацьку практику прийшли аспіранти, які вже працювали на телеканалах. Серед них я зустріла свою майбутню колегу, з якою дружимо і до сьогодні, — Олену Соколан. На той час вона працювала на «5 каналі». Коли я почула, що їм потрібні «вільні руки», то після пари йшла з Оленою до самого метро, поки не отримала запрошення на практику. Так на четвертому курсі в мене з'явилася перша робота. З того часу я встигла побувати журналісткою, редакторкою — регіональною та випусковою, керівницею відділів, а у 2020 році я прийшла на Суспільне в ньюзрум продюсеркою новин. Це сталося, бо я шукала компанію, що була б співзвучна моїм переконанням. В Україні немає таких мовників, крім Суспільного, де точно розуміють цінність журналістських стандартів. Для мене це завжди було і залишається дуже важливим. Суспільне — це не просто робота, це місце, яке мене надихає, це про мотиваційні ціннісні речі, про людей, які вірять і знають, що вони роблять.

— Чи міг ваш шлях скластися інакше?

— Коли я була маленькою дівчинкою й у бабусі слухала вечірню казку на Українському Радіо, слова: «Хрещатик, 26, Київ, 01001» для мене звучали мов мантра. Десь у глибині душі я знала, що рано чи пізно я вийду на цю стежку. Коли ми залишаємося вірні собі, доля нас приводить у місця, де ми й маємо бути. Пишаюся, що за 15 років журналістського стажу на різних каналах в моєму послужному списку немає діяльності, за яку було б соромно. Наприклад «медведчуківських каналів». Під час Революції Гідності я закохалася в журналістику остаточно, прийшло чітке усвідомлення, що це за професія та що вона за собою несе.

• Читайте також: Суспільне Медіатека — відкрита платформа унікальних архівних відео та аудіо Суспільного

Коли ми залишаємося вірні собі, доля нас приводить у місця, де ми й маємо бути.

— Ви очолили проєкт з оцифрування архівів у досить непростий час. Що мотивувало вас взяти на себе таку відповідальність?

— Я завжди розуміла важливість архівування матеріалів, тому що в ефір йде 20% відзнятого матеріалу, а 80% залишається. Моє завдання, щоб 100% знятого матеріалу пішли в архів, тому що потім це перетворюється на хроніку, досьє, особливо це важливо в час війни. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення я, бувши продюсеркою новин, приїхала в березні 2022-го у Львів і перше, що запитала: чи ми архівуємо матеріали? Наші журналісти ризикують своїм життям, щоб зняти ці кадри й не зберігати їх — це злочин. На той момент архівувати за належною процедурою не могли, бо налагоджували можливість принаймні мовити, було купа різних завдань і викликів. Не було архіваріусів. І так склалось, що я була тією людиною, хто почав опікуватися архівуванням. З допомогою технічного директора Юрія Бойчука та начальника управління дирекції телебачення Дмитра Рутковського ми придумали напіваматорську схему, яка б дозволила принаймні не втратити матеріали. Я знайшла людей, ми навчили їх, як зберігати файли і первинні метадані до них. Так ми перестали губити неоціненні кадри, які до того просто видалялися з монтажок, коли там закінчувалося місце.  Думаю, тоді всі й помітили мою небайдужість до архівів і одного літнього дня через приблизно пів року мені телефонує Юрій Бойчук з пропозицією стати менеджеркою проєкту з оцифрування архівів. Було лячно, але цікаво, тож я погодилась. Як тільки я занурилася в цей проєкт, стало зрозуміло, що працювати є з чим, потрібна команда. Необхідно було запалити інтерес і розуміння, наскільки ця робота важлива для компанії та країни. Одне із перших рішень, які дали розвиток проєкту —  знову запровадити архівування матеріалів у регіонах, бо це важлива інтегрована частина архівів Суспільного. Я дуже пишаюся роботою своїх колег з регіонів, тому що вони наповнюють наші архіви цінними матеріалами.

• Читайте також: Робимо все, щоб врятувати кожну плівку, — Таїсія Турчин на FIAT/IFTA World Conference 2024

— Ваша професійна фраза «Можна довго бідкатися, а можна просто брати й робити» справляє сильне враження. Чи можете пригадати, коли ви вперше відчули цю настанову як свою життєву?

— Насправді це про архіви. Я стільки разів чула фрази: «це неможливо, довго, 100 років це робити, кінця-краю цьому немає». Моє кредо — замість того, щоб сидіти й декларувати, що це неможливо, можна просто спробувати щось зробити. Це те, що допомогло мені в роботі з архівами на початку повномасштабного вторгнення, адже не було можливостей, людей, техніки… Треба було шукати компроміси між професійним підходом і необхідним результатом.  Мені легко втілювати ідеї, у правильність яких я абсолютно вірю. На той момент у мене була абсолютна впевненість, що ми мусимо це робити «як можемо». Безпрецедентні часи потребують безпрецедентних рішень. Можливо, в цьому є частка авантюризму, але в наш час і в нашій країні без нього неможливо (посміхається).

Роботи ще на сто років, але ми оглядаємось на рік назад і розуміємо, скільки вже зроблено. Це дає нам сили рухатися далі.

— Що найбільше надихає вас у проєкті «Суспільне Медіатека»?

— Дуже важливо, що в нас є власний майданчик, де ми можемо ділитись матеріалами. Наша мета абсолютно прозора і зрозуміла — просвітницька: щоб на сайті «Суспільне Медіатека» кожен зміг щось для себе знайти. Моя мама зайде і подивиться кінець 80-х — поностальгує, моя донька подивиться концерт із 90-х — здивується… і так далі. Для всіх там є щось цікаве — готові програми, чернетки, сучасне відео, чорно-біле, аудіо. Ми плануємо розширити нашу співпрацю з фонотекою Українського Радіо, бо там велика кількість скарбів. Роботи ще на сто років, але ми оглядаємось на рік назад і розуміємо, скільки вже зроблено. Це дає нам сили рухатися далі. Наповнювати культурну спадщину, давати ґрунт для досліджень і роздумів, аналізу помилок минулого. Наша українськість лишень підняла голову і важливо не розслаблятись, бути стійким у своїх переконаннях, щоб не втратити це. 

— Чи є якісь особисті улюблені записи, які стали для вас відкриттям?

— Я дуже люблю архіви 90-х. Відкриттям останніх кількох місяців для мене і команди стала програма «Гарт», яка виходила в 1991–1993 роках. Це реальний тогочасний андеграунд журналістики. Українська естрада 90-х — розквіт сміливості, творчості. На Чернівецькій філії збереглися записи першого фестивалю «Червона Рута», не просто гала-концерт, а відбіркові дні, загалом більш як десять днів тривав фестиваль. Ми знайшли запис із виступом Марії Бурмаки, виклали його і вона написала мені в особисті повідомлення подяку за нашу роботу, я, звичайно, поділилась цим з командою. Такі випадки дуже надихають. 

• Читайте також: «Океан Ельзи», ЧАЕС, пропаганда. Як «Суспільне Медіатека» шукає і показує старі скарби нашого ТБ

Дуже тішуся, що в нас є однодумці, які сприяють збереженню і розвитку архівів.

— Які виклики постають у систематизації та оцифруванні такої великої кількості матеріалу?

— Головний виклик полягає в тому, що ми не можемо осягнути, як багато у нас є роботи, тому що ми постійно знаходимо архіви. Друга складність — це пошук втраченої інформації. Звісно, нам потрібно більше специфічної техніки, а вона дуже дорога, людей, тому що процесів багато, вони складні, тривалі. Дуже тішуся, що в нас є однодумці, які сприяють збереженню і розвитку архівів. Ми робимо те, що можемо, іноді повільніше ніж хотілося б. Принаймні ми не стоїмо на місці.

— З якими людьми або командами ви найтісніше співпрацюєте в цьому проєкті? 

— Вважаю, що наша величезна компанія — дуже сильний організм, який мусить стати більш цілісним. Чим більша компанія, тим складніше налагодити спільні процеси, але ми б не змогли нічого втілити без підтримки колег. Внески члена правління Суспільного Мовлення Родіона Кочубея, Юрія Бойчука та Дмитра Рутковського колосальні. Зробити сайт Медіатеки таким, яким він є зараз, допоміг і допомагає заступник директора департаменту технічних стандартів і сервісів Олег Нагорний. Без техпідтримки ми безсилі. Я це чітко розумію. В регіональних філіях нам дуже допомагають продюсери, менеджери, шеф-редактори. Ми в тісній співпраці з В’ячеславом Мавричевим, Оленою Квашею, Олександрою Малевич, Андрієм Крамченковим. У Львові нашою командою опікується менеджер філії Тетяна Колісніченко, а з шеф-редактором Львівської філії Віталієм Гамадином і продюсером з виробництва Максимом Волошиним маємо спільний проєкт з УКУ. Ми обростаємо однодумцями.

• Читайте також: Суспільне і Школа журналістики та комунікацій УКУ готують спільний проєкт на основі архівів

Архіви Суспільного вже є цінністю для певної кількості людей.

— Як ви бачите майбутнє проєкту «Суспільне Медіатека» і як він може розвиватися далі?

— Архіви Суспільного вже є цінністю для певної кількості людей. Ми повинні докласти всіх зусиль, щоб він став цінністю не лише для нашої компанії, а й для всієї країни, щоб прийшло усвідомлення, наскільки ми є унікальним багатим джерелом архівних матеріалів. Ми хочемо популяризувати наші матеріали на всіх доступних платформах, створювати програми на основі наших архівів, запровадити сервіси з оцифрування та колоризації. Нещодавно в кінотеатрах доволі успішно відбувся показ фільму «Яремчук. Незрівнянний світ краси», який десь на 70% складається з архівів, зокрема і Суспільного. 

Наше завдання — показати, що архіви це не «нафталін», а що це цікаво, захопливо, емоційно. Вони нас збагачують тут і зараз. Якщо ми говоримо про сучасні архіви війни, то це ще і докази воєнних злочинів, розслідування, матеріали, до яких десятки років ще будуть повертатися. 

— Чи змінив вас саму цей проєкт? 

— Цей проєкт дав мені можливість створити власну команду, і це абсолютно унікальна річ, коли люди об'єднуються і рухаються разом з певною місією. В нас є, певною мірою, карт-бланш, бо до нас цього ніхто не робив. Це складно, ніби рухаєшся навпомацки, а з іншого боку — це про можливості. Очевидно, що можуть бути неправильні кроки, не дуже вдалі рішення, але це нормально, ми приймаємо свій досвід, робимо роботу над помилками. Не можна недооцінювати роботу наших попередників, які, кожен на своїй ділянці, щось зберегли й доклали зусиль, щоб нам сьогодні було з чим працювати.

Я дуже відкрита і соціальна людина, для мене важливо бути в гурті.

— А як ви зазвичай відновлюєте сили після напруженого робочого дня? 

— В мене є восьмирічна донька, і часом, коли я ввечері втомлена, кажу: «Мені потрібен павербанк», вона вже знає цей мій жарт, підходить й обіймає мене. Я дуже відкрита і соціальна людина, для мене важливо бути в гурті. Це те, що надає сили та мотивує. Дуже ціную і люблю кожного у своїй команді, вони мене надзвичайно підтримують, ми стали друзями, однодумцями, проводимо разом час поза роботою. Це теж допомагає відновитися, ефективніше працювати, рухатися в одному напрямку. 

— Як ви відреагували на отримання відзнаки «Суспільний код»? Про що ця відзнака для вас?

— Для мене це було неочікувано, не думала, що переможу. Це дуже надихає, ніде правди діти, ми прагнемо визнання, нам потрібен зворотний зв'язок від оточення з самого малечку. А коли вже є колектив, певні досягнення в роботі й колеги оцінюють твою діяльність так високо — це космос! Мене це дуже надихнуло і моя статуетка по цей день стоїть у мене на столі — я нею дуже пишаюсь. 

Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Культура, Суспільне Спорт і національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих диджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Маємо Суспільне Медіатека — платформу унікальних відео та аудіо Суспільного від 1950-х і до сьогодні. Захищаємо свободи в Україні.

Матеріал підготувала Марина Задвірна

Фотографувала Анастасія Мантач