Новини компанії

Вже майже рік в Україні працює «Суспільне Медіатека». Це проєкт з оцифрування, систематизації та публікації архівів українського телебачення, який вже опрацював тисячі записів за останні 70 років. Про те, які скарби вже вдалося відшукати і які ще можуть бути в нескінченних коробках, ящиках і навіть відрах архівів, для Platfor.ma розповіла керівниця Медіатеки Таїсія Турчин.

— Що таке «Суспільне Медіатека» зараз?

— Це один із найбільш видимих результатів дуже великої й кропіткої роботи. Ми намагаємося робити все так, щоб люди навіть не згадували стереотип, що архіви — це нудно, що це запилені стелажі й бабусі, які цикають і не дозволяють розмовляти. Ми мріємо показати, що архіви — це і про самоосвіту, і про розвагу, про розуміння різноманітних процесів. Тому наповнюємо сайт «Суспільне Медіатека» найрізноманітнішим контентом, від унікальних кадрів ліквідації аварії на ЧАЕС до сюжету Тернопільської обласної телерадіокомпанії про традиції святкування Маланки чи огидного пропагандистського кіно 1979 року.

Якщо казати в числах, то наразі «Суспільне Медіатека» — це до 10 людей команди й понад 4,5 тис. публікацій. Це 1200 годин архівного контенту. В середньому ми викладаємо 15 записів на день. 

Ми запустилися 30 листопада 2023 року і за цей час у нас понад 60 тис. відвідувачів. Зрозуміло, що це небагато у порівнянні, скажімо, з YouTube. Але ми нова платформа, ніяк не рекламуємося, тому цінуємо кожного відвідувача. До того ж один сеанс у нас триває в середньому 30 хвилин. Тобто якщо вже людина зайшла, то вона лишається надовго.

— Наразі найдавніші записи — це 1953-й. Один із них, до речі, «Прощальний» ноктюрн у виконанні Аріадни Лисенко — онуки Миколи Лисенка. А записів до цього просто не було чи є шанс знайти? Адже телерадіоцентр наче почав працювати з 1951-го.

— Ми дійсно ведемо свій відлік з початку 1950-х. Але сказати вам на 100%, що нічого раніше не збережено, я не можу. Можливо, щось є.

Нам багато в чому треба розгрібати недбалість тих, хто зберігав архіви раніше, особливо на початку 2000-х. Навіть порівняно близькі до нас 1990-ті представлені дуже хаотично. Одного разу ми знайшли касету, підписану просто: «Накопичувач матеріалів». І логотип Українських телевізійних новин. Я сама працювала в новинах, тому мені одразу стало цікаво. Оцифровуємо ми цю касету, а на ній перша пресконференція Леоніда Кучми як президента — історична ж подія!

Читайте також: Робимо все, щоб врятувати кожну плівку, — Таїсія Турчин на FIAT/IFTA World Conference 2024

Так само випадково ми знайшли святкування першої річниці Незалежності на Софійській площі у 1992 році. Зараз ми розуміємо, що це надзвичайно цінні матеріали, але тоді редактори, мабуть, не вважали, що це варто уваги. Плюс касети, магнітні рулони — це громіздкі й досить дорогі на той час матеріали. Тому часто відео записувалися і перезаписувалися зверху. Думаю, всі пам’ятають казки Діда Панаса — для українського ТБ це ж культова персона. Але при цьому записів із ним практично немає. Чому? Можемо тільки припускати, що бракувало носіїв і люди перезаписували зверху — ну а що, якісь там щоденні казочки.

Тож, повертаючися до вашого питання — ми поки не знаємо, які найстаріші матеріали у нас є. Ми їх шукаємо. А ще піклуємося про те, щоб вже сучасні сюжети були належно збережені та описані. Іноді люди кажуть: та навіщо це зберігати, ну, наприклад, якісь плани міста, жителі ходять собі й все, нічого не відбувається. На телебаченні це називають фонове відео.

Але ми просто не уявляємо, які кадри можуть стати дуже цінними. Наприклад, до нас вже зверталися з проханням надати архівні зйомки Бучі чи Ірпеня до повномасштабної війни. І ми цього у себе не знайшли. Хоча впевнені, що журналісти це знімали, просто подумали: та навіщо це архівувати. А історія повернулася так, що це стало дуже цінним.

Тому ми намагаємося зберегти якомога більше сучасних архівів. У часи війни навіть не треба чекати роками, воно стає важливим моментально. Можливо, саме ці кадри стануть доказовою базою у міжнародних судах.

Читайте також: Суспільне і Школа журналістики та комунікацій УКУ готують спільний проєкт на основі архівів

— А яке найдивніше місце, де ви знайшли архівні записи? Або просто найдивніша невідповідність напису й змісту.

— Це щоразу квест. Іноді це буквально в якихось шафах, якихось забутих і закритих кімнатах. Ми вже півтора року знаходимося у Львові. І тут всі начебто знають, що ми працюємо, шукаємо архіви. Але раптом підходить один колега і каже: слухай, а у нас там в кімнаті стоїть якась шафа з дисками, може глянеш? Заходжу — а там понад тисяча дисків з програмами початку 2000-х. Щобільше, не тільки місцеві, а взагалі з усієї країни. Наприклад, херсонські — і тут важливо згадати, що херсонська філія була розграбована та розгромлена під час окупації. А у нас збереглася, наприклад, передача місцевого телебачення про повітроплавання. Де ці люди зараз, коли знову в Херсоні будуть знімати передачі про повітроплавання?

А нещодавно я була в Чернівцях і зустрілася там зі страшним сном архіваріуса. Це було буквально відро, в якому мішанина з плівок. Але це водночас заворожує, бо відчуваєш себе ніби археологом — ніколи не знаєш, яку золоту пектораль там можна знайти.

— А які поки ваші улюблені знахідки? 

— Думаю, перший концерт «Океан Ельзи» на ТБ, це 1995 рік. Є й 1996-й, коли ця група брала участь у фестивалі «Срібна підкова». Там журналістка ходить і питає людей: а знаєте гурт «Океан Ельзи»? Та ні, ніколи не чули, відповідають усі.

Є запис посиденьок у культовому львівському закладі «Дзиґа», де молоді Іздрик, Жадан, Забужко. Перші кроки Романа Скрипіна на УТ-1. Нещодавно виклали фестиваль Червона Рута-1989. Мені тоді в особисті написала Марія Бурмака і подякувала за роботу.

Це щодо приємного. Але є й інше. Мене просто шокувала вся радянська пропаганда — своєю ницістю, абсурдністю, на 180 градусів перевернутою правдою. У нас є 20-хвилинний телефільм з рубежу 70-80-х «Міфи та реальність». Там розповідають про нібито жахи сіонізму, як жалюгідно живуть у капіталізмі, про те, як чесним радянським людям приходять запрошення на еміграцію в Ізраїль. І ці люди ніби на допиті сидять, плачуть, кажуть: та ми не знаємо, хто це прислав, не хочемо нікуди їхати, ми радянські патріоти. Зараз дивишся на ці речі — й неможливо просто осягнути всю цю брехню, всю цю тоталітарну машину.

А в іншому відео журналістка теж буквально допитує 11-класницю: «Що ви робили перед 1 вересня на трасі?!» Виявилося, що ця дитина просто хотіла купити собі туфлі з Польщі до школи. І от її показують по ТБ з таким презирством, відверто кажуть, що вона пропаща душа.

Одна справа — читати про тоталітаризм і пропаганду, але коли наочно бачиш це… Ми були вражені. Це ж було зовсім недавно. Ми знову можемо опинитися в цій точці. І чимало людей, які створювали цю пропаганду, досі ходять на вибори й голосують. Та й молодь іноді думає, що СРСР — це смачне морозиво і дешева ковбаса. Але ні, подивіться це відео, де школярку принижують по телебаченню за те, що вона мріяла про нові туфлі.

Саме для цього ми й створили відкриту для всіх платформу «Суспільне Медіатека». Хтось подивиться Червону Руту і порадіє. А хтось гляне інші відео, щоб зрозуміти й жахнутися.

— А чи є відео, які ви подивилися і вирішили: ну, ні, це викладати не будемо.

— Моя позиція — викладати все, на що у нас є авторські права, бо це важливо, наприклад, для досліджень. 

Нещодавно ми знайшли концерт Алли Пугачової у Чорнобилі в травні 1987 року. Там дійсно проходили виступи для ліквідаторів, ми знаємо, що Назарій Яремчук теж туди їздив, але його концерт поки що не знайшли. А от Пугачова є. Ми вагалися: викладати чи ні. Сіли дивитися ще. На відео після її виступу на сцену виходить один із ліквідаторів, дякує, дарує їй протирадіаційний костюм, вимпел якийсь. Вона бере слово і каже: «Я думаю, що у всіх нас на вустах зараз лише три слова». От вгадайте, які?

— Якщо це травень, то може «Мир, труд, май»?

— Я чомусь наївно думала, що вона буде казати щось типу «Дякую за подвиг» чи «Слава героїчним ліквідаторам». Ну, ти ж приїхала підтримати людей, які ризикують життям. Але ні. Її три слова: «Служу Совєтському союзу!» Навіть у простому концерті є оці вкраплення пропаганди. Але після сумнівів ми це відео все ж виклали.

— А який запис наразі подивилися найбільше разів?

— Багато дивилися програму «Актуальна камера» — це відео після вибуху якраз на ЧАЕС. Дуже добре дивилися «Океан Ельзи», який ми вже згадували. Є кумедна чорнова зйомка переїзду телевізійних редакцій з Хрещатику, 26 в «Олівець» на Дорогожичах. Там стільки легенд телебачення! Я зробила пост у Фейсбуці, що, мовляв, якщо ваше свято не схоже на це, то не кличте мене — і відео пішло по колегах. Мені зрештою написала одна дівчина, що десь там на третій хвилині кілька секунд показують її тата, який вже помер. І вона просила дати їй цей шматочок, бо це чи не єдине його відео, яке збереглося.

— А якщо взяти у відсотках, то хоч приблизно зрозуміло, скільки вдалося вже обробити?

— Сиплете мені сіль на рану. Шафи, коробки, ящики із записами все продовжують і продовжують знаходити. Якщо взяти тільки кіноплівки тільки у місті Львів, то їх 8 тис. Ще приблизно 10 тис. їх є в обласному архіві Львівщині. А ще вони є у Чернівцях, Одесі, Запоріжжі. Найбільше ж сховище — у Києві.

Добре, можна порахувати коробки. Але відкриваєш — а там всередині не одна велика плівка, а п’ять маленьких. Буває дуже по-різному. Тому навіть зібрати хоча б відносно реальні дані дуже складно. Можу сказати лише, що коробок кіноплівок — щонайменше 20 тис. Магнітних рулонів, з якими працювали у 1990-ті, — тисяч п’ять.

При цьому на них хаотичні написи, деякі взагалі не підписані. Щось вже оцифровували раніше, але треба зрозуміти, де воно на аналоговому носії. Можливо, за все це раніше й не бралися через цей колосальний хаос. У кожній задачі хочеться мати розуміння, коли вона може бути закінчена. Але тут це просто неможливо. Можливо, мої діти колись завершать цей процес. І це ж щодня з’являються нові сучасні матеріали, які теж треба архівувати!

— А були вже випадки, коли хтось просив права на архівні матеріали, щоб включити їх собі у наукову роботу, кліп, фільм чи щось таке?

— Загалом продажем і ліцензуванням займаємося не ми. Але мене регулярно питають: а як завантажити ваше відео? Ніяк. Всі записи є інтелектуальною власністю Суспільного мовлення. Тому якщо бажаєте отримати права, треба звертатися за офіційною процедурою. 

— Розкажіть, будь ласка, про Центр архівування у Львові, який зараз створюється?

— Маємо амбіцію організувати всі умови для дослідження та зберігання, перевезти сюди всі фізичні архіви з регіонів, де можуть бути проблеми з безпекою. Будемо все це в промислових масштабах оцифровувати та публікувати. 

І розвінчувати міф про те, що архіви — це нібито нудно. Мене, до речі, часто питають: як же так, ти змінила драйвову роботу журналісткою на таке?! Але для мене це не питання. За 15–20 років ці архіви можуть вже зникнути чисто через вік носіїв. Якщо ми зараз їх не збережемо, то втратимо величезний пласт власної культури. Це літопис нашої історії — і він нам потрібен.

Вперше опубліковано на сайті platfor.ma.