Новини компанії

Ведуча проєкту «Культурний інстинкт» на телеканалі Суспільне Культура розповіла про те, як працює над проєктом і над собою, як говорить з людьми, думку яких не поділяє, і на що орієнтується в роботі.

Читайте також: Віктор Дяченко: «Найбільший виклик — залишатися актуальним для великої кількості людей»

— Софіє, ви досить давно стали ведучою «Культурного інстинкту», а до того вели на Суспільне Культура проєкт «Культові українці». Чи вже почуваєтесь «як риба у воді» на телебаченні?

— Поки ні, є багато речей, з якими ще треба працювати: голос, жести, інтонування. Хоча скажу, що мені особисто помітно, що я роблю позитивні зрушення до свого «ідеалу», якою я хочу себе бачити. І якщо говорити глобально про телебачення, то теж не скажу, що як риба у воді, бо багатьох форматів я ще не пробувала, але сподіваюся, все попереду.

— Ви загалом досить відома в культурній сфері людина і маєте дуже різний досвід. Що найбільше допомагає вам у роботі над проєктом? І чи заважає щось?

— Однозначно допомагає начитаність і перебування у спільному інформаційному просторі з моїми героями. Адже і готуватися до інтерв'ю в рази легше, й імпровізувати під час розмови, і підхоплювати тези співрозмовників — все це дозволяє моя загальна підготовка. Заважає та ж начитаність і перебування у певному інформаційному полі, яке є доволі маргінальним (не треба вважати, що це погано). Відповідно, я гірше орієнтуюся у модних трендах чи рейтингах топблогерів. Але мій співведучий Віктор Дяченко обіцяв допомогти.

— Зараз вам цікаво бути ведучою «Культурного інстинкту», так само як і на початку роботи над проєктом? Чи змінилося щось у вашому стилі вести розмову? Обирати героїв стало складніше?

— Спочатку я і моя люба колега Єлизавета Цареградська чіпали усіх, хто може рефлексувати на початку повномасштабного вторгнення. Нашою метою в роботі було зафіксувати антиколоніальні процеси, які спричинило повномасштабне вторгнення. Щобільше, деяких гостей я могла питати те саме, отримувати різні відповіді, аналізувати та ліпити загальну картину страхів і сподівань. І тоді все було про війну, всі проєкти були політичними, амбасадорськими, за допомогою культури люди намагалися максимально включатися в інформаційну війну.

Зараз антиколоніальні процеси відбуваються, але не так різко, творці більше адаптувалися. Зараз також презентується багато проєктів, де присутня війна, але ці проєкти більше вже про рефлексію, аніж про реакцію, тому і список гостей розширюється, і теми змінюються.

— Ви як ведуча берете участь у виборі героїв? І за якими принципами їх обираєте? 

— Частину героїв пропоную я, бо, як уже згадувала вище, маю контакти й зв’язки серед діячів культури, і постійно стежу за новинами. Деяких гостей пропонують колеги, але наша редакція абсолютно на одній хвилі, тому дискусій майже немає: колеги з радістю приймають мої пропозиції, а я їхні. 

Хоча, звичайно, інколи буває. Я пам’ятаю, що доволі довго переконувала колег запросити Пирога (український музикант і художник Мар’ян Пиріг — прим. ред.), соліста гурту «Пиріг і Батіг». Ну звичайно, оскільки проєкт був ще не дуже відомим, то після публікації інтерв’ю отримало близько тисячі переглядів. Але через якийсь час, коли гурт почав їздити турами по країні, я випадково відкрила це інтерв’ю — і побачила понад сім тисяч переглядів. Дуже раділа, що ми з командою наважилися одними з перших говорити про Пирога.

— Наскільки легко, на вашу думку, відкривати «нові обличчя» для аудиторії? І як бути із суперечністю між потенційно невеликими рейтингами перегляду та місією відкривати щось нове й значуще для аудиторії?

— Коли ми вибираємо героїв, звичайно, думаємо і про кількість переглядів, бо так вимірюється успіх. Прикро бачити, коли інтерв’ю не набрало навіть тисячі переглядів — одразу починаєш звинувачувати не алгоритми ютубу, а себе, що не допрацювала. Але в голові я постійно повторюю те, що ми працюємо в тому числі на збереження культурної спадщини, і наші програми є своєрідним архівом людей та їхніх думок.

Підтвердженням цього стало інтерв’ю з Вікторією Амеліною. До її загибелі цю розмову про Донеччину, реінтеграцію деокупованих територій і про пам’ять подивилося близько тисячі людей. Мабуть, саме ті, кому це було потрібно.

Після смерті Віки інтерв’ю, яке було однією з найостанніших довгих розмов з нею в Україні, набрало близько 10 тисяч переглядів. Я бачила себе і її на екрані, а під розмовою в коментарях суцільне «вічна пам’ять». Нам вдалося зафіксувати її хоча б так. Для себе і для людей.

— Як готуєтеся до розмови? Чи можливо зберегти баланс, маючи свою позицію, але залишаючись у форматі інтерв’ю? У вас були герої, з якими вам було складно говорити?

— Для мене дуже важливий принцип об’єктивності у журналістиці. Хоча розумію, що його важко дотримуватися, бо так чи інакше, на роботу кожного журналіста чи журналістки накладається особистий контекст. Можна старатися цього уникати, але не знаю, чи хтось дійшов до абсолюту.

Я стараюся не висловлювати власної думки, бо все це насамперед не про мене і не про те, що я думаю, а про героя. У своїй роботі я намагаюся бути медіатором. Звичайно, що ти готуєшся до розмови, оцінюєш позицію героя. Як я вже згадувала вище, володію добрим запасом знань, тому легко можу знаходити різні позиції та джерела, і якщо гість видає резонансні твердження, то цитуючи інших людей та інші позиції, намагаюся показати глядачу всю картину.

Найскладнішою для мене була розмова з пані Оксаною Караванською. Дизайнерка в інтерв’ю висловила свій погляд на збереження старих речей: на її думку, вони повинні жити далі, тому використання фрагментів у новому одязі — це гаразд. Відповідно, щоб збалансувати цю думку, ми записували Марію Квітку, співачку та етнографиню, яка в ефірі висловила протилежне бачення.

— Як загалом ви оцінюєте можливості діалогу і порозуміння у культурній сфері сьогодні? І чи можуть проєкти на кшталт «Культурного інстинкту» цьому сприяти?

— Природа нашого суспільства така, що солідаризуємося ми в момент критичної небезпеки, а як тільки небезпека стає нормою, люди йдуть у конфлікт, і не обов’язково він безпідставний. Наше завдання — давати глядачу матеріал, на основі якого він сумніватиметься, заповнюватиме прогалини у знаннях, бачитиме інші точки зору. Сприймання інших досвідів допомагає порозумінню.

— Якою ви бачите роль культурних діячів у сучасному українському суспільстві? Чи змінилася вона, чи відрізняється від ролі культурних діячів у будь-якій іншій культурі в інший час?

— Роль діячів культури у всі часи була аналізувати та аргументувати для суспільства чи спільнот спірні питання. Культура була і буде політичною, тому в межах війни робота діячів культури, їх залученість, зокрема в амбасадорство — це саме те, як має працювати середовище.

«Культурний інстинкт» — інтерв’ю з обличчями сучасної української культури. Через особистостей у програмі розкривають культурний ландшафт України та суспільство після початку повномасштабної війни. Ведучі: Софія Челяк і Віктор Дяченко.

Суспільне Культура — загальнонаціональний телеканал для культурного дозвілля. Кіно, театр і музика, цікаві програми про мистецтво, спецпроєкти та ефіри наживо з головних культурних та мистецьких подій країни.