Новини компанії

Від «Щедрика» до коміксів, від Євробачення до мозаїки Маріуполя. Кожний проєкт телеканалу Суспільне Культура — з любов’ю до української культури. Її просування та витіснення російської пропаганди на міжнародних культурних майданчиках — один із пріоритетів команди Суспільне Культура.

Телеканалу, як і всьому Суспільному Мовленню, — лише сім років. Хоча він і створений на базі колишнього державного каналу, проте, як каже його виконавчий продюсер Лук’ян Галкін, «з 2017 року змінилося все». За цей час у молодого каналу було багато викликів та, здається, вони зробили його лише сильнішим і зухвалішим.

«Уся наша робота спрямована фактично на те, щоб український голос звучав і наша суб’єктність стверджувалась на світовій арені. Так само, аби ті процеси деколонізації, які зараз відбуваються всередині України, мали вплив на кілька поколінь. Ми розуміємо, що це гра в довгу, та необхідно давати собі відповіді на питання, чому це важливо просто зараз. І не просто мати цю відповідь десь собі на думці, а донести її комфортним, зрозумілим і не дидактичним способом до нашої аудиторії», — переконаний Лук’ян Галкін.

Читайте також: 2023: рік згуртованості й партнерства

2021 рік завершувався для телеканалу відкриттям нових сучасних студій в телецентрі «Олівець», з яких через повномасштабний наступ та релокацію компанії ефір так і не відбувся. Далі — переїзд частини команди до Львова задля участі у марафоні «Суспільне Спротив», тимчасова пауза у мовленні, повернення в столицю. Паралельно через трансляцію марафону «Єдині новини» на Першому, частина його контенту перейшла до Культури, змінивши звичне позиціювання.

«Коли ми тільки відновлювали самостійне мовлення на початку повномасштабного вторгнення, у нас була певна концепція каналу психологічної безпеки. Тобто де ми можемо попрацювати із вразливими верствами населення — зі старшими людьми, з дітьми. Велику увагу приділяли мультиплікаційному слоту або контенту, більше характерному для старшої аудиторії. Ми знаходимо нові шляхи й нові відповіді для себе — хто наша аудиторія, для чого і для кого ми працюємо», — розповів Лук’ян Галкін.

Попри виклики війни телеканал Суспільне Культура лише набирав обертів та у складні для країни часи голосно говорив про те, що українська культура важлива. Так, «Щедрик проти “русского міра”» набрав майже 1 млн переглядів в ютубі й став одним із найбільш обговорюваних українських документальних культурних проєктів. Фільм «Жевріння. Дерево життя» про мозаїки Маріуполя отримав спеціальну відзнаку Міжнародного Гран-прі URTI за авторську документалістику. Також цей фільм потрапив в одну з програм міжнародного кінофестивалю FilmFestival Cottbus, що проходить у німецькому Котбусі. Це вагома професійна подія з фокусною увагою до Східної Європи.

«Наш голос особливо важливий на міжнародних подіях, тому що часто там — на превеликий жаль — можна почути й російські голоси. Тож важливо, щоб ми відвоювали цю територію. “Жевріння. Дерево життя” — якраз той фільм, який може бути якомога ефективнішим на міжнародних подіях, оскільки в ньому зафіксоване монументальне мистецтво Маріуполя, ще не окупованого й не знищеного росіянами. Крім того, цей фільм існує у двох часових проміжках — коли він знімався в Маріуполі й коли головний герой цього фільму зміг виїхати до Львова, де дознімали певні проєкти», — сказав Лук’ян Галкін.

Юлія Ісакова має великий досвід роботи на телебаченні, уже рік обіймає посаду виконавчої продюсерки творчого об’єднання циклових проєктів. Юлія працювала над облаштуванням в телецентрі «Олівець» нової студії, що містила три декоровані локації — для вечірнього шоу, для денного прямоефірного шоу та локацію для інтерв’ю. Один зі спецпроєктів — про поховання Івана Дзюби, мав відбутися у прямому ефірі 25 лютого 2022 року. На жаль, перенести ці декорації з «Олівця» неможливо, відтоді вже побудували дві нові студії на Хрещатику, також триває побудова окремої апаратної для виробництва телеканалу.

«Повномасштабна війна вплинула на роботу всіх, зокрема телевізійників. Для нас кожен вихід в ефір тепер — це подвійна робота. Навіть якщо виходимо з нової студії, яка і комфортна, і красива, і не має луни, все одно резервуємо студію в бункері — з усіма матеріалами та окремою режисерською групою. Навіть якщо нею не скористаємося, мусимо це робити, тому що ніколи не знаємо, коли оголосять повітряну тривогу», — ділиться Юлія Ісакова.

Через початок повномасштабної війни не вдалося вповні втілити проєкт «Культові українці. Незалежні люди». Натоді він був на фінальному етапі: дві серії були на стадії постпродакшену й ще дві серії планувалось дозняти. Так із запланованих 12 серій зробили лише 10, зокрема й тому, що співведучий проєкту, історик Олександр Алфьоров, нині в лавах Збройних сил України. Після початку повномасштабного вторгнення з’явилися нові програми — «Культура на часі» та «Культурний інстинкт», які народжувалися у доволі стресових умовах у Львові, розвивалися у 2023 році й матимуть продовження у 2024-му. «Культура на часі» розповідає про культурні процеси в Україні та світі під час повномасштабного вторгнення, а «Культурний інстинкт» — це розмови з відомими українськими культурними дієвцями про війну в Україні та українську культуру.

Окрім того, створюється багато спецпроєктів, від початку повномасштабної війни їх кількість і масштаб зросли. До прикладу, цього року Суспільне виграло тендер і вперше транслювало церемонію нагородження премії «Оскар». Також у прямому ефірі телеканалу транслювався похорон Єлизавети II та коронація Чарльза III. Два роки поспіль транслювали церемонію нагородження однієї з ключових українських премій «Кіноколо».

Юлія Ісакова розповіла:

«У нас команда дуже різна та регулярно оновлюється. Телебачення — це завжди рух кадрів. У більшості випадків на щоденних проєктах працюють молоді команди. Але є й такі, хто хоче постійно удосконалюватись, шукає себе в різних сферах. Часто до нас повертаються наші люди, які пішли, спробували себе в інших ролях.

Суспільне — це люди, команда. Тому що на телебаченні один — точно не воїн. Без команди ти ніхто — кожна людина за щось відповідає. Коли випадає одне коліщатко із цього механізму, він починає пробуксовувати. І кожного разу потрібно підхоплювати, розуміти, ким зараз замінити цю людину».

«На Суспільному мені дуже комфортно і цікаво працювати. Це велика компанія, тож можна спробувати себе в різних ролях. Ми всі розвиваємося разом із Суспільним, я кожного дня вчуся чогось нового. Це, мабуть, і є причиною того, що ми постійно в тонусі й робота не набридає», — поділилася Юлія Ісакова.

Олена Нужна, шеф-редакторка «Культури на часі», працює на Суспільному з 2017 року. Вона навчалася тоді на третьому курсі університету Драгоманова і хотіла працювати саме на Суспільному.

«Я розуміла, що це велике відповідальне медіа, частиною якого я хотіла бути, — поділилася Олена. — Мені пощастило: з’явилася можливість, і я прийшла на проєкт “Країна пісень”, який до реформи називався “Фольк-music”. Це проєкт про автентичні народні пісні. Ми їздили у відрядження різними регіонами України й відшукували давні українські традиції. З початку повномасштабного вторгнення проєкт закрився. Деякий час ми були в простої, а потім я доєдналася до проєкту Suspilne International, де ми з командою робили новини про культуру в Україні для іноземних ЗМІ, серед яких європейські суспільні мовники».

Пізніше Олена Нужна почала працювати на проєкті «Культура на часі».

«Мені як шеф-редакторці дуже подобається організовувати людей, об’єднувати команду навколо спільних цінностей та ідей і досягати результатів. Ми маємо на меті об’єднувати суспільство, очищувати культурний інформаційний простір від фейків і звужувати дистанцію між культурними інституціями та глядачем. Команда “Культури на часі” створює новини з високою довірою, ми є джерелом достовірної інформації та — що не менш важливо — актуальної. Тому що не всі події, які відбуваються зараз у культурній сфері, можна напряму пов’язати з важливістю під час війни».

Читайте також: Радіо Культура — безпечний простір для всіх, хто цікавиться культурою

Олена розповіла про курйози в роботі, які свідчать про те, що потрібно бути максимально гнучкими. Наприклад, під час блекаутів, спікери могли не вийти на зв’язок, коли вже все було готове для запису програми. Тоді одразу на суфлері писали питання до нового спікера.

«Переоцінити роль культури під час повномасштабного вторгнення дуже важко. Якщо проводити історичні паралелі — і під час Першої світової війни, і під час Другої культура теж була великим важелем впливу. Серед іншого вона є голосом України у світі, адже розповідає про війну на міжнародних майданчиках. Культура — це те, що єднає людей і є антидотом від російських наративів. Протягом століть росія вкладала великі кошти в те, щоби прославляти свою культуру, і ми бачимо тепер культ “толстоєвських” у європейських країнах. Він має глибоке коріння, яке нам тепер треба викорінювати, відстоювати свою ідентичність і доводити світові, що ми маємо окрему культуру, що росія століттями привласнювала наших митців», — наголосила шеф-редакторка «Культури на часі».

Сергій Байдецький — режисер монтажу документальних проєктів. Працював на каналі «Культура» з 2011 року, куди його запросили спробувати себе в ролі режисера монтажу, і йому сподобалося. Пізніше закінчив Університет ім. І. Карпенка-Карого. Сергій Байдецький монтує все, крім новин: великі передачі, фільми. У роботі його захоплює творчий процес. Найбільше Сергію подобається працювати з документальними фільмами.

«Це дуже глибинний процес — збирати життя, щоби показати його людям у своєму темпоритмі, своїми очима. Він важкий, але дуже цікавий, подібний до шліфування кожної з граней діаманта».

Сергій каже, що в роботі йому дуже щастить із людьми. Вважає, що в їхній команді зібралися професіонали своєї справи, з якими комфортно працювати. З фільмів, над якими працював, відзначає «Вертеп» режисера Владислава Васильченка.

Ксенія Шубеляк хотіла бути співачкою, вивчила юриспруденцію, а тепер працює продюсеркою на Суспільне Культура. Її запросила на роботу теперішня керівниця дитячої та підліткової редакції Юлія Дичук. Ксенія працювала з різними проєктами: інтерв’ю, кінофестивалями тощо, а з 2022-го опікується документальним кіно власного виробництва телеканалу. Почувається в цій ролі на своєму місці.

«Я люблю співати, танцювати, ходити в кіно, і тому продюсування мені ближче, ніж юриспруденція. Але юриспруденція мені дуже знадобилася в роботі з правами, адже тут дуже потрібна прискіпливість».

Ксенія присутня на всіх етапах виробництва: розробка проєкту, зйомки, монтаж, постпродакшн. Серед фільмів, над якими вона працювала, — «Ліверпуль. Жовто-блакитна субмарина», «М’яка сила. Зрушити Європу», «Не бачити/ Не грішити», «Відсіч 10/10. Як українська культура перемагає російські ракети», «Kalush Orchestra, або Як ми перестали хвилюватися і виграли Євробачення під час війни», «Гудаки не люди. Свадьба буде», «Службові собаки та їхні люди» та інші. Найцікавішим з усіх проєктів назвала «Мальовані історії про війну» Сергія Дмитренка. Роботу над фільмом почали влітку 2023 року, а 30 грудня вже відбулася його прем’єра на телебаченні.

Сергій Дмитренко працює на Суспільному з листопада 2021-го. Він — інженер відео, але виступає також і в ролі режисера, автора сценарію та журналіста, як от у «Мальованих історіях про війну». Цей документальний фільм про українську комікс-індустрію, зокрема як вона розвивається під час повномасштабного вторгнення, зняли з ініціативи Сергія.

«Що може бути краще, ніж робити те, що ти хочеш, безпосередньо на робочому місці? Останній рік я займаюсь цим проєктом, і постійно мав потребу в діалозі. В мене чудові колеги, з якими можу порадитися й обговорити деталі», — поділився Сергій.

Читайте також: Українське Радіо: Майже сто років магії

Альона Голякова — продюсерка аутсорсних проєктів. До того, як прийшла на Суспільне, ніколи не працювала й навіть не мріяла працювати на телебаченні. За два роки роботи в Альони на різних етапах 9 проєктів — 5 реалізованих, 3 у виробництві й один на фінальному етапі.

«Я тримаю баланс між виробниками та Суспільним Мовленням як замовником. Як відбувається процес: ми оголошуємо мистецький конкурс, серед аплікантів обирається переможець. На етапі виробництва команда Суспільного надає виробникові редакторську й консультаційну підтримку, а також стежить, щоб були дотримані ціннісні стандарти Суспільного та щоб ми отримали якісний продукт, який надалі зможемо показувати в себе і пропонувати іншим мовникам України й світу», — поділилася продюсерка.

«Здебільшого ті, хто перемагає на наших мистецьких конкурсах, мають із нами спільні ціннісні координати не стосовно навіть конкретних тематик, а спільні погляди та розуміння, що важливо, спільне розуміння певного стратегічного контексту», — додав Лук’ян Галкін.

Про вектор роботи в документальних проєктах виконавчий продюсер зазначає:

«Успіх проєкту “Щедрик проти “русского міра” свідчить про те, що ми спромоглися знайти форму, яка, крім безпосередньо захопливої історії славетного твору Леонтовича, є дуже актуальною. Ми з нашими добрими партнерами Prosto production прагнули зробити цю історію максимально долученою до сьогодення, і це навіть не довелося робити штучно. Оскільки зараз Україна практично переслідує ті ж цілі, що їх намагалися досягти культурною дипломатією за часів УНР. І хоч УНР проіснувала недовго, та при цьому засвідчила про важливий крок, ствердивши українську державність і її багатосотлітню традицію. Історичний фокус — це те, що найефективніше поєднує нашу телевізійну аудиторію з діджитальною».

Лук’ян Галкін відзначає, що зараз є великий запит на український історичний контент, а команда телеканалу Суспільне Культура вже має напрацьовані за роки механізми, як оповідати історії, як порушувати незручні питання, як показувати живих дієвців, а не просто ту чи іншу плакатно-забронзовілу фігуру.

«Це залишиться пріоритетним для проєктів і наступного року, — зауважив Лук’ян Галкін. — Зараз готується до релізу проєкт “Велика російська брехня”. Це шість серій глибокого й дуже фахового дослідження російської пропаганди у сфері культурної дипломатії, так званої російської “м’якої сили”. Для нас фокусними стають питання царини історії, літератури, мистецтва, медіа загалом, кінематографу і спорту, оскільки російське лобі на цих аренах багато років було безпрецедентно сильним».

Серед утілених у 2023 році проєктів Альона Голякова відзначила серіал «Карлос в Україні». У 2024 році презентуватимуть документальний фільм про Сергія Параджанова та «Вальс із системою» — двосерійний документальний серіал про українську музику 1950–60-х. Основним викликом у своїй роботі Альона вважає створення якісного контенту, який би відповідав запиту сучасності.

«Класно бути частиною команди та важливо відчувати плече підтримки. Найбільше ми спілкуємося з продюсерами проєктів, режисерами та сценаристами. Дуже надихає, як працюють люди, як натхненно займаються своєю справою, віддаються повністю, вкладають душу», — розповіла Альона.

В’ячеслав Дробчак — креативний продюсер Суспільне Культура, керівник проєктів релігійних трансляцій. Працює на Суспільному шість років. Коли прийняли рішення зробити телетрансляції на Різдво та Великдень, її доручили саме В’ячеславові. Йому швидко вдалося знайти спільну мову з представниками українських церков, а через них — із Ватиканом, і з того часу він опікувався трансляціями двічі на рік. Та під час пандемії COVID-19 виникла потреба щоденних телетрансляцій богослужінь — В’ячеславу довелося працювати чотири місяці без вихідних. Зараз, на свята, він теж має багато роботи.

До роботи на Суспільному В’ячеслав Дробчак працював на великому комерційному телеканалі, він поділився змінами у своєму сприйнятті роботи:

«Я завжди вважав, що телебачення ніколи не займається вихованням свого глядача. Телебачення може заявляти все що завгодно, але хоче воно чи не хоче — саме йде за глядачем. Коли запускалися якісь соціальні проєкти на інших каналах, вважав, що телеканал не переслідує ціль допомогти людині, а втілює проєкт із єдиною ціллю: щоб його подивилися. Декілька років попрацювавши на Суспільному, я повірив у його місію — дати глядачеві альтернативу».

Читайте також: Щедрик над Дніпром — варіації у виконанні Академічної хорової капели Українського Радіо

Наостанок Лук’ян Галкін поділився:

«Мене мотивує команда — її зростання, її успіхи, енергія цієї команди, її сміливість, мотивує те, що ми не боїмося експериментів, як і не боїмося, якщо цей експеримент вийде в якийсь момент не таким вдалим, як би нам усім хотілося. Пам’ятаю, як на стінах телецентру “Олівець” висів напис “Better Done Than Perfect”. Поступове зростання, набуття нових навичок і досвіду — це те, як можемо якомога якісніше робити свою роботу. Ми не боїмося як викликів, так і опинитися в царині, у якій іще не маємо досвіду.

Також мене мотивує та величезна робота, яку пророблює все Суспільне, й ми як його частини маємо зробити все для того, щоб наша головна місія — захист свобод в Україні, реалізовувалась якомога повніше й аби констатувати тектонічні зміни, які маємо зараз у суспільстві. Адже багато в чому це робота саме медіа, і я дуже радий бути причетним до Суспільного, яке якісно, оперативно й настільки повнокровно робить цю роботу».

Фото Анастасії Мантач

Матеріал підготувала Мар’яна Хемій