Новини компанії

На ютуб-каналі Суспільне Новини відбулася прем'єра документального фільму «Щоденник вцілілої» від команди журналістів-розслідувачів Суспільного. Фільм створили на основі щоденника жительки села Ягідного на Чернігівщині, яка протягом 28 днів разом з іншими односельцями була «живим щитом» для російських окупантів. 

26 жовтня телеглядачі зможуть побачити документальне розслідування на телеканалі Перший в межах національного телемарафону. 29 жовтня дивіться фільм на регіональних телеканалах мовника.

Читайте також: «Кисню почало бракувати…», — історії виживання українців у російському полоні у новому фільмі Суспільного

Про найважчі моменти зйомок фільму, про спілкування з постраждалими, для яких російські окупанти влаштували концтабір, та роздобуті матеріали про воєнних злочинців — читайте в інтерв’ю продюсерки, співавторки фільму, а також шеф-редакторки редакції розслідування Суспільного Інни Білецької для програми «Сьогодні.Вдень» на Українському Радіо.

Село Ягідне на Чернігівщині — це частина території України, яка була під окупацією. В який момент ви зрозуміли, що можна їхати спочатку в експедицію, а потім почати зйомку в цьому селі?

— Село Ягідне і ще декілька десятків населених пунктів у Чернігівській області перебували під російською окупацією протягом березня. Чернігівщина була звільнена від окупантів наприкінці березня на початку квітня, так само як і Київщина. Спочатку після звільнення цих територій ми працювали на Київщині, зокрема у Бучі. Результатом цієї роботи став наш фільм-розслідування «Буча 22». У Ягідне ми потрапили лише влітку, уже через кілька місяців після звільнення цього села від російських окупантів. Потрапили на один день і просто не змогли не повернутися.

Скажіть, що ви побачили, коли приїхали в село, коли увійшли до шкільного підвалу, куди раніше зганяли людей?

— Ягідне розташоване всього в 15 км від Чернігова, село насправді невелике, в ньому до 400 мешканців, але воно дуже постраждало внаслідок бойових дій. В самій школі, де також розміщується дитячий садок, адже на все село була невелика кількість учнів та дошкільнят, є підвал на 200 квадратних метрів. 

І ось на цю площу у 200 кв. м зігнали 366 жителів села Ягідного, зігнали всіх, кого тоді знайшли в селі. Уявіть собі, це менше як пів квадратного метра на одну людину. Ягіднянці пробули у підвалі протягом 28 днів, не маючи жодної можливості лягти, майже увесь час сидячи. Ще можна було постояти.

Чому це зробили? З російських окупантів першими, хто зайшов у село, була тувинська 55-а мотострілецька бригада. Саме ці тувинці почали виганяти людей з їхніх будинків і зганяти у підвал школи. Не факт, що це було рішення тувинських командирів, могло бути рішення й російських командирів, які згодом розмістилися на першому і другому поверхах школи, зробивши в приміщенні свій штаб. Цим окупанти виконали кілька завдань: по-перше, людей тримали під контролем, а, по-друге, використовували як «живий щит». Була й третя функція — зігнати людей в підвал, і у звільнених хатах розміститися самим.

У назві фільму «Щоденник вцілілої» є кілька речей: однина і жіноча особа, яка, очевидно, є конкретною особою. Чи з багатьма свідченнями місцевих жителів вам довелося працювати?

— Ви маєте рацію. Нам довелося працювати з дуже багатьма свідченнями, особисто спілкуватися з великою кількістю жителів села, вивчати всі інтерв’ю, які вони давали різним ЗМІ щодо трагедії в Ягідному, зіставляти всі ці факти. 

В нашому фільмі є 6 основних героїв, які розповідають свою історію перебування в підвалі, але головним героєм цього фільму є все-таки цей підвал, який вміщав у собі всіх жителів села — в нелюдських умовах, в тісноті, в постійному страху і приниженнях, в умовах браку кисню, питної води та їжі. В таких умовах весь цей час перебували літні люди з різними захворюваннями, а поряд з ними й маленькі діти, немовлята, найменшій дитині було півтора місяця.

Окупанти влаштували їм справжню тюрму, тобто швидше, тюремний табір. Пізніше люди добилися можливості готувати собі їжу на вулиці на вогнищі. Їм встановили режим, закриваючи їх з сьомої вечора до сьомої ранку, могли випустити лише на пів години протягом дня, а могли зачинити в підвалі на цілу добу. 

І люди розповідають про ці жахливі приниження. Всі змушені були користуватися відрами, щоб справити природні потреби, в підвалі була страшна задуха. Коли селяни зверталися до російських офіцерів з тим, що їм погано, а діти задихаються, ті цинічно відповідали: «Ну хай задихаються». А онкохворому чоловікові, який фізично не міг перебувати в таких умовах, якому потрібні були ліки, російський офіцер відповів: «Не можеш — іди вішайся». 

Всі ці свідчення — це те, що ми почули від людей і те, що було записано в щоденнику жительки села Ягідне, яка примудрилася в таких умовах, буквально наосліп, адже світло в підвалі з’явилося лише в останні кілька днів, а до цього була темрява, — вести свій щоденник. Вона мала з собою ліхтарик і блокнот, і коли люди почали помирати, захотіла хоча б зафіксувати їхні імена.

Як ви спілкувалися зі свідками тих жахливих подій, щоб їх не травмувати?

— Загалом у Ягідне ми приїжджали тричі, і це були довгі відрядження, впродовж яких потроху намагалися знайомитися з людьми, щоб вони могли звикнути до нас. Завдяки цьому місцеві почали з нами вже вітатися на вулицях села.

Ми завжди намагаємося бути обережними з питаннями, даємо людям право не відповідати на запитання, якщо вони не хочуть.

Але, знаєте, я хочу бути відвертою: ні цей щоденник, ні наш фільм, ні все, що буде потім написано, не розкажуть всіх жахів, які там відбувалися. Є речі, які потребують довшого осмислення, про них прийде час говорити лише тоді, коли жителі села будуть до цього готові. Проте віднайти свідчення інших воєнних злочинів, які скоювали російські військові у Ягідному, встановити підрозділи й офіцерів, причетних до його скоєння, — й було наше головне завдання.

Часто чую від слухачів, що їм важко слухати такі болісні історії. Я розумію цю психологію ескапізму, але чому цієї теми не можна уникати і чому такі фільми варто дивитися не тільки тим, хто працюватиме з цими злочинами в міжнародному кримінальному суді, не тільки родичам російських військових, а й нам з вами?

— Насамперед потрібно дивитися фільм для того, щоб розуміти, що російські окупанти роблять з нами, щоб не здаватися, не опускати руки, а ще більше працювати для перемоги. Герої нашого фільму дуже осмислені, вони змушують вірити у краще. Той, хто подивиться «Щоденник вцілілої» зрозуміє, що, попри все, попри глибокі травми і велетенські шрами, які залишає після себе російська окупація і російські військові, життя продовжується. Наші люди не тільки сміливі, вони знаходять у собі сили жити і йти далі. 

Одного разу жителів села довго не випускали, тоді російські військові сказали, що треба вивчити гімн росії, і лише ті, хто заспіває його, зможуть сходити додому. Не пішов ніхто з цілого села, жодна людина не пішла додому попри холод і голод. Ось це про нас — про українців. Тому нам варто на це дивитися, щоб ще більше вірити у себе і точно перемогти.

Дуже коротке останнє запитання. Чи були з вами представники міжнародних організацій, які займаються перетворенням всього цього досвіду на свідчення, які працюватимуть у міжнародному кримінальному суді?

— З нами не було представників міжнародної організації, але я дуже хотіла б, щоб вони подивилися цей фільм, щоб не проходили непоміченими російські злочини в Україні. Але ми тісно співпрацювали з правоохоронними органами. Ми знайшли дуже важливі документи, які вже передали в прокуратуру Чернігівської області. Всі зібрані нами докази й свідчення також передаємо прокуратурі та СБУ Чернігівської області. Я сподіваюся, вони будуть корисними.

Зазначимо, над створенням фільму працювали: авторки — Інна Білецька, Алла Садовник, режисер — Владислав Васильченко, режисер монтажу, дизайнер та композитор фільму — Олександр Стратонов, операторка-постановниця — Світлана Коваль, оператор — Павло Ільчук, журналістки — Анна Калаур, Марія Горбань. 

Нагадаємо, у червні цього року команда журналістів-розслідувачів Суспільного представила документальний фільм «Буча 22» про пошук журналістами військових рф, що розстріляли сім’ю в Бучі. У липні фільм показали у Вроцлаві у межах виставки «За вашу і нашу свободу», котра розпочалася у Варшаві.