Новини компанії

20 років із Євробаченням. Тімур Мірошниченко — незмінний голос пісенного конкурсу в Україні, ведучий Дитячого Євробачення та національних відборів (у різні роки). Тімур розповів про свій професійний шлях, виклики та мрії. 

— Яким було Євробачення, коли Україна почала брати участь у конкурсі? 

— Євробачення дуже стрімко увірвалося в життя українців. Якщо у 2003-му, коли Олександр Пономарьов уперше представляв Україну, ми тільки спробували його на смак, то наступного року вже тріумфували, і про Євробачення говорили абсолютно всі. Проведення конкурсу у 2005-му в Києві заклало фундамент його надважливості й надпопулярності в Україні.

— Що вас зацікавило тоді?

— Коли Руслана вигравала Євробачення, мені було тільки 18 років. Я випадково натрапив на конкурс, перемикаючи канал. Я не знав про нього, та зачепився, подивився повністю. Це був півфінал, а в суботу вже чекав фіналу. Не тому навіть, що відчував, що Україна виграє. Мене зацікавив формат та історія конкурсу, тож я одразу в нього поринув.

Так склалося, що у 2005-му, на другий тиждень моєї роботи на каналі, мені запропонували спробувати себе в ролі коментатора, тоді — спеціального випуску до 50-річчя Євробачення. Я був резервним коментатором на цьому шоу. Для мене це був ніби кастинг на коментаторську позицію.

«До свого першого Євробачення я готувався два тижні майже цілодобово»

— Якими тоді були ваші враження?

— Звісно, я був у захваті! Мені було 19, і я був причетний до події, яку дивляться сотні мільйонів людей щороку. Та найцікавішим був процес підготовки до першого коментування. Сьогодні ми за секунду можемо знайти будь-яку інформацію, яка нас цікавить. У 2005 році інтернет тільки-тільки набирав обертів. Тож це була дослідницька робота. Я готувався два тижні майже цілодобово: шукав в інтернет-архівах і навіть їздив у бібліотеку.

Читайте також: Ziferblat представив конкурсну версію пісні «Bird of Pray»

— Зазвичай ведучі не задоволені своїми першими ефірами. Як це було у вас?

— У перші роки моєї роботи на Євробаченні допомагали сайти, де критикували телевізійників. Тоді було модно розбирати лонгрідами на багато літер все, що відбувалося в ефірі. Журналісти не цуралися вивалювати на сторінки своїх медіа все, що вони думають. Я читав і спершу сприймав дуже болісно. 

Та швидко зрозумів, що треба не образитися чи поплакати, а зробити висновки. З більшою кількістю критиків я був незгоден. І, як показав час, це було слушно. Щось виправляв, а на щось не зважав. Відтоді всю свою професійну кар’єру послуговуюсь тим, що відсіюю зайве, залишаю ціннісне і впроваджую його в життя. Найбільш адекватно я сприймаю свою власну критику.

«Основна мета Євробачення — об’єднання навколо музики»

— Що підтримує ваш інтерес до конкурсу весь цей час?

— Щоб підтримувати інтерес до Євробачення, чогось особливого не потрібно. Життя так склалося, що якщо відкинути все інше, ми постійно перетікаємо з одного Євробачення в інше. Я не встигаю від нього втомитися, але встигаю за ним скучити.

Мені імпонує сам формат конкурсу і те, як Євробачення реагувало протягом цих 69 років на події, що відбуваються у світі, як це змінювало правила гри, як змінювалися моменти в самому конкурсі. Незмінними залишаються глибокі традиції конкурсу: його основна мета — це об’єднання навколо музики. Ми знову на такому повороті історії, коли це надважливо.

«Євробачення — це більше, ніж просто шоу»

Люди можуть, звісно, не розуміти, навіщо нам Євробачення, і це нормально. Є відсоток населення не тільки України, а й планети Земля, який розуміє, навіщо нам Євробачення, є відсоток, якому байдуже. Та насправді з таких глобальних подій, як Євробачення, як Чемпіонат світу, як Олімпійські ігри й складається вся наша історія. За ними можна простежувати настрої й тенденції на планеті. Тобто це більше, ніж просто шоу, яке треба подивитися раз на рік.

Кожного року виникає обговорення, що це не політичний конкурс, та ця межа дуже тонка. Шоу, на якому збираються представники більше ніж однієї країни, — не може бути аполітичним. До того ж підживлює змагальний момент — усі хочуть привезти кришталевий мікрофон Євробачення у свою країну. Різні відносини між сусідськими країнами теж відображаються в конкурсі. Тому організатори з Європейської мовної спілки завжди викорінюють навіть найменший натяк на політизацію. Але самі артисти, журналісти й фани конкурсу роблять його таким. Це флер, і без нього нікуди.

«Кожна сьома-восьма людина на планеті подивилася Євробачення в Ліверпулі від імені України»

— А якщо в цьому контексті повернутися в Україну — чи змінилося ставлення українців до конкурсу протягом останніх років і наскільки він залишається важливим для нас?

— Зараз недооцінювати такий майданчик безглуздо. Наприклад, Євробачення в Ліверпулі, організоване від імені України, сумарно подивився мільярд людей. 170 мільйонів — у прямому ефірі, а разом із трансляціями та публікаціями фрагментів онлайн — мільярд, тобто його бачила кожна сьома-восьма людина на планеті. 

Коли у 2022 році після виступу Kalush Orchestra Олег Псюк закликав врятувати «Азовсталь», у пошуковиках одномоментно вибухнула кількість запитів. Такі сплески значно дієвіші, ніж новинна стрічка.

«Шлях до серця людини значно коротший саме через музику, спорт і мистецтво»

Україна три роки не сходить із перших шпальт медіа через війну. Та шлях до серця кожної людини значно коротший саме через музику, через спорт, через мистецтво. Це шлях, яким маємо не те що йти, ми повинні його торувати — бути представленими на конкурсі завжди. Адже на пресконференціях зазвичай присутні тисяча-півтори журналістів — важко передбачити, яким може бути резонанс іноді навіть від одного слова. Цим треба користуватися. Звісно, хтось скаже, що це і є політизація конкурсу. Я б сказав — це використання майданчика. Навіть одягнути футболку, умовно, з написом «Free Asov Defenders» — миттєво додасть охоплення аудиторії, якого ми довго намагаємося досягти репостами. А тут все відбувається органічно. Тому такі майданчики надважливі. Не тільки зараз — завжди.

Я вірю, що скоро настануть мирні часи, Україна буде вільна, незалежна і продовжить представляти себе. Тоді ми зможемо дозволити собі більше варіювати — дозволимо собі несподівані жанри, несподіваних артистів. Як це було, наприклад, у 2007 році, коли Україну представляла Сердючка. Вона досі, де б не з’явилася, залишається іконою, королевою Євробачення. Чи Go_A з Катериною Павленко, коли вперше повноцінно звучала українськомовна пісня. Тоді ми посіли п’яте місце, та всі досі згадують зелену шубу. Зелена шуба асоціюється з Go_A, а Go_A — з Україною. Так потрохи складаються великі пазли.

«До 2022, зокрема, Євробачення і єврофанська спільнота були драйверами впізнаваності України завдяки успішним виступам наших артистів»

Після початку повномасштабного вторгнення вже, мабуть, немає людей, які б не знали, де знаходиться Україна. А до 2022, зокрема, Євробачення і єврофанська спільнота були драйверами впізнаваності України за її межами — завдяки успішним виступам наших артистів.

«Україна має на Євробаченні найуспішніші результати у 21 столітті»

Цього року в конкурсі беруть участь 37 країн. Усі їдуть не просто потусити два тижні в Базелі — це надто дорого. Учасники їдуть представляти власну країну і виконувати певну місію. Україна має на Євробаченні найуспішніші результати за останні 20 років. Навіть Швеція, яка вигравала більше разів, за сукупним результатом позаду нас.

Усі 37 артистів потраплять в однакові умови. Далі вже залежить від артиста та команди, що створює номер, як використовувати цей простір. Я тут відкидаю той момент, що треба ще добре заспівати — це за замовчуванням. Дуже часто явні фаворити до початку генеральних репетицій вилітають далеко вниз, тому що загубилися на сцені Євробачення. А є андердоги, які з 15-го, 17-го місця вилітають на перше. Як було із Джамалою, наприклад. Їй теж прогнозували місце навіть не в першій п’ятірці. А вона спокійно виграла, тому що заполонила своєю харизмою весь простір і змогла передати це через камеру. Крім того, в номері надзвичайно вдало був використаний сценічний простір.

А наскільки по-іншому заграв номер alyona alyona і Jerry Heil з постановкою Таню Муіньо. Фантастика! Це про силу музики і творчості. Навіть люди, які не дивилися Євробачення, побачили фрагменти номера в новинах чи соцмережах і зчитали важливі меседжі без додаткових висловів зі сцени. Все, що працює на користь України — а Євробачення теж у цьому переліку — має працювати.

«Найскладніше — стримувати свої емоції»

— Що для вас було найскладнішим, які були виклики саме в коментуванні?

— Найскладніше — стримувати свої емоції, тому що я співпереживаю. Особливо коли починається оголошення результатів і ми отримуємо не ті бали, які очікували. Найяскравіший приклад — виступ MЕLOVIN. Я не вважаю, що він мав опинитися так низько — мав би бути у десятці, або й у сімці найкращих. У нього була класна пісня і номер. Дивно, чому нас тоді «злили» національні журі, від них отримали майже нуль. Причому за голосуванням глядачів ми були високо — на 7 місці.

Звісно, коментатор, з одного боку, має бути неупередженим, але, з іншого боку, я коментую українською для України. Тож я вболіваю за наших артистів. Чому я тут маю себе стримувати? Хоч я і сиджу сам у кабінці метр на метр, однак я розумію, що по той бік екранів мільйони українців, і не тільки в Україні, адже багато людей доєднуються з різних куточків світу, щоб подивитися трансляцію саме рідною мовою.

— Змінився ваш стиль коментування протягом цього часу?

— Безумовно, змінився. Ми ж щодня змінюємося — різні обставини, різні ситуації впливають на наш склад розуму, на наш характер, на те, як ми себе почуваємо і поводимо. Плюс ми ж не молодшаємо, а з роками, як не крути, і певний життєвий досвід з’являється, і зовсім по-іншому реагуємо на ті чи інші ситуації. Якщо в 19 років я коментував із притаманним юнацьким максималізмом, то в 38–39 вже все ж таки коментую якщо не спокійніше, то більш виважено. Уже розумію, де можна натиснути на педаль, а де треба все ж таки пригальмувати. Глядачі теж ростуть разом зі мною. Вже навряд хтось пам’ятає, як я коментував у 2005 чи 2006 році. Але вони точно пам’ятають, що я це робив завжди.

«У 69 років відкоментую своє останнє Євробачення і поїду пити кальвадос на березі Індійського океану»

— Що допомагає вам професійно зростати?

— Мене завжди надихає синьо-жовтий прапор. Саме розуміння того, що мені довіряють цю подію вже два десятиліття, — величезна відповідальність, яка тримає мене в тонусі й не дає занудьгувати чи засмутитися.

Це плюс, що мені вдалося так рано сісти в потяг під назвою «Євробачення», тому що всі рекорди тривалості роботи ведучих конкурсу належать людям старшого віку. Ми жартома порахували, що мені треба не просто побити всі можливі рекорди, а зробити так, щоб їх ніхто ніколи не побив.

Чинний рекорд — 30 років у Террі Вогана. Є декілька коментаторів, які зараз наближаються до цього показника, але вони всі вже поважного віку. У мене ж є запас часу. У 69 років я відкоментую своє останнє Євробачення і поїду пити кальвадос на березі Індійського океану.

«Я готуюся до Євробачення так, щоб мені самому було цікаво слухати»

— А чи не боїтесь ви, що засилля штучного інтелекту і новітні технології завадять?

— Станом на зараз вони тільки допомагають, зокрема обробляти інформацію. Якщо ще 3–4 роки тому підготовка до коментування фіналу (а це плюс-мінус 4 години прямого ефіру) займала в мене місяць, зараз штучний інтелект допомагає скоротити її до 10 днів. Просто швидше «знаходить потрібні мені книжки на полицях».

Я не беру інформацію з Вікіпедії чи з офіційного ресурсу. Досліджую кожного артиста, заходжу на всі їхні внутрішні ресурси й соцмережі. Передивитися все — дуже часозатратно. Я готуюся до Євробачення так, щоб мені самому було цікаво слухати. 

Що буде далі — важко сказати. Може, через три роки нас просто з’їдять роботи, і все на цьому закінчиться. Але я думаю, що як би не розвивався штучний інтелект, ми, люди — соціальний вид. Нам потрібне живе спілкування. Той же ковід показав, наскільки нам потрібні зустрічі, нетворкінги, можливість спілкуватися і слухати живу людину. Як вау-ефект один раз це може спрацювати, але в цілому штучний інтелект не замінить нашої базової потреби.

«Дитяче Євробачення надихнуло мою Мію займатися вокалом»

— Ваші діти єврофани?

— Так, і вони самі ними стали. Я їх не змушував.

— Як це сталося?

— Вони ж знають, що тато їде на роботу. Питають, що, куди і як. Якось, у їхньому вже більш свідомому віці, мама увімкнула телевізор, щоб показати, де тато. Вони були в шоці, що тато там. Їм дуже сподобалось — подивилися від початку до кінця. З цього дня найближчі місяці два ми слухали тільки пісні з дитячого Євробачення. Тепер у нас так постійно: після кожного національного відбору декілька місяців слухаємо тільки ці пісні. Дітям це все дуже подобається, вони щиро цікавляться конкурсом. Дитяче Євробачення надихнуло мою Мію займатися вокалом. Вона готується до участі в конкурсі. Зараз її кумирами є Артем Котенко і Jerry Heil. 

Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Культура, Суспільне Спорт і національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих диджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Маємо Суспільне Медіатека — платформу унікальних відео та аудіо Суспільного від 1950-х і до сьогодні. Захищаємо свободи в Україні.

Фотографувала Анастасія Мантач

Розмовляла Мар’яна Хемій