Новини компанії

Червень 07, 2024

Олександр Солонько: «Не дозволяти нас саджати на одну лаву з росіянами»

Військовий, аеророзвідник, брав участь в бойових діях у Бахмуті й на Запорізькому напрямку; автор книги «Інфодемія. Зброя дезінформації у вірусну епоху», фахівець з комунікацій на Суспільному поділився своїм баченням про інформаційний простір, в якому інформація використовується як зброя і частина воєнних дій, а ворожа дезінформація та пропаганда ненависті набули ознак вірусу, що шириться світом та в головах мільярдів людей. 

Інформаційний простір як арена семантичної війни

Стійкість Сил оборони України створила для нашої країни можливості щодо ведення семантичної війни проти російської федерації. На жаль, в цьому компоненті Україна довгі роки не просто безнадійно відставала, але часто була повністю бездіяльною. 

Останньому, як напевне вважали росіяни, військовому удару з метою знищення нашої країни передувала довга і скрупульозна підготовка, в рамках якої агресор прокладав шлях у головах західних політиків та обивателів до їх сприйняття сценарію, коли Москва захоче задовольнити свої амбіції щодо України військовим шляхом. Десятиліттями росіяни розвивали концепцію рефлексивного контролю, яка стала частиною воєнної доктрини рф і стала одним з найбільш ефективних інструментів щодо задоволення амбіцій російського імперіалізму як такого. За допомогою пропаганди, погроз, підкупу, використання сотень років політичної, військової, економічної та культурної взаємодії з країнами, зокрема, старої Європи і США Кремль намагався керувати реакціями західних країн на численні акти агресії, зокрема проти Грузії 2008 та України 2014 і 2022. При цьому він досягнув великих успіхів та продовжує відточувати вправність використання цих інструментів. 

Ареною семантичної війни зокрема є й інформаційний простір — глобальний та окремих країн. Поширені у всьому світі соціальні мережі, поєднані з  технологічними інноваціями, дозволили значно розширити інструментарій інформаційного впливу в більшості країн світу. Ефективно переконувати мешканців різних країн в тому, що повномасштабна війна проти незалежної країни і геноцид її населення — це суверенне право та інтерес, який всі мають схвалити. Попри те, що це для нас в Україні виглядає дивно, в інших куточках світу, де часто зовсім не розуміють контексту російсько-української війни, це має значний ефект. Далеко можна не ходити. Значна частина населення і політикуму безпосередніх сусідів України цього не до кінця розуміє, а в деяких із них угодовська політика щодо Москви та ворожість до України — системна державна політика.  

У світі глобального інформаційного простору інформація значно ефективніше стала використовуватися як зброя і частина воєнних дій, хоча потрібно докласти шалених зусиль, щоб контролювати подібні процеси. Ворожа дезінформація та пропаганда ненависті набули ознак вірусу, який миттєво поширюється по всьому світу і в головах мільярдів людей. Україна ж входить до переліку країн, які є головними жертвами дезінформації в сучасній історії. Це не інформаційний фронт, як часто люблять казати. Фронт, як і лінія зіткнення протиборчих армій, має свої фізичні межі, натомість інформація набагато легше пробивається через фізичні бар'єри, аніж фізичні об'єкти.  

Ми часто ставили собі питання чи можна боротися з російською дезінформацією і протидіяти їй хоча б в українському інформаційному просторі. Це викликає сумніви, особливо коли йде мова про лінійні інструменти, такі як спростування, розвінчання тощо. Це Гідра, в якої відростає десять голів, а не дві. Звісно, це не значить, що не потрібно викривати брехню і пояснювати правильний стан речей своїй аудиторії, але протидіяти російській машині дезінформації таким чином навряд чи можна з тією мірою ефективності, якої ми усі прагнемо.  

Сплеск дезінформації попереджає про небезпеку

Як мінімум моніторинг і спростування можуть бути частиною заходів з відстежування потенційних дій агресивного тоталітарного режиму. Якщо заглибитися в історію російсько-української війни на кілька років, то ми  побачимо, що дії із застосуванням армії та кратний сплеск обсягів дезінформації збігаються. А кампанії з дезінформації — як супроводжують підготовку до агресії або концентрації військ з метою політичного тиску, так і намагаються відвернути увагу від реальних намірів, щоб змусити супротивників неправильно реагувати чи реагувати зі значним запізненням тощо. Отож, сплеск дезінформації понад норму сам по собі попереджає про небезпеку.  

Дезінформація є частиною семантичної війни. Інформаційна діяльність, на мою думку, має слугувати нашим успіхам в семантичній війні. Як всередині країни, так і за кордоном, адже багато речей, такі як військова та економічна допомога Україні, сильно залежать від того, чи зможемо ми формувати думки й поведінку політиків та їхніх виборців у демократичних країнах ефективніше, ніж це роблять росіяни.  

Наприклад, вони ведуть семантичну війну з метою переконати західні країни в тому, що Україна — це країна-помилка і їй не варто існувати, що українці є штучним конструктом і це просто неправильна гілка росіян з неімперською провінційною ідентичністю. А отже, Україна належить росії.  

В цьому протистоянні наша ціль — сформувати в інших країнах таке бачення, що Україна — це самодостатня країна, її народ має унікальну ідентичність, а російська агресія є злочинною та несправедливою.   

Добитися, щоб цей світ не могли уявити без України

Одним з успіхів москви у семантичній війні на Заході є те, що вони переконали всіх у тому, що неможливо уявити світ без росії. Таким чином вони переконують, що їм варто пробачити будь-які злочинні дії, якими б жорстокими вони не були, адже всім усе одно доведеться жити поряд з ними у цьому світі та взаємодіяти. В торгівлі, культурі, безпеці тощо.  

Наше завдання для початку добитися того, щоб у світі не могли уявити цей світ без України. Інструменти для досягнення цієї цілі явно виходять за межі спростування щоденного набору фейків російської пропаганди. Це зовсім інший рівень комунікації, контенту, сенсів, історій, які ми розповідаємо.  

За тим, щоб боротися за уми людей в інших країнах, не варто забувати й про те, щоб не програти цю боротьбу в себе удома. Формуючи дискурс тут, не варто впускати до нього росіян. Будь-яких. Всі жваво обговорювали батл Портникова і російської «ліберальної» імперіалістки. Це, може, й цікаво як акція демонстрації реальної сутності «хороших» росіян, але це не означає, що нам варто з ними дискутувати у власному інформаційному просторі та заповнювати його ними. Під будь-яким приводом. Це річ, яка завжди матиме тільки погані наслідки для нас, адже все одно витягує Україну в імперську орбіту, яку росіяни все одно будуть сприймати як певне відгалуження. Як колись на заході совєцької імперії комуністи сподівалися побудувати в Україні окремішній комуністичний заповідник, так схожим чином діють нині «хороші росіяни». Вони не повинні мати вагомого слова в Україні, якщо ми справді хочемо мати «екологічний» інформаційний простір. Їм не варто давати мікрофон, окрім хіба висвітлення їх реальної сутності.  

Якщо говорити й про внутрішній, що дуже умовно, і про зовнішні інформаційні простори, то в обох випадках, ми маємо говорити про себе від свого імені. Не дозволяти нас саджати на одну лаву з росіянами, не дозволяти нікому говорити про нас через російську призму, що ми часто бачимо в західних медіа, які продовжують публікувати авторитетні матеріали авторства людей, які чи то працювали в рф, чи то самі є росіянами.

Фото: соцмережі Олександра Солонька