Новини компанії

Христина Стебельська розповіла «Детектору медіа», з чого почався її телевізійний шлях, які проєкти вважає найважливішими у своєму творчому житті та про роботу, якою нині займається на Суспільному мовленні. Публікуємо повну розповідь нижче.

Христина Стебельська розповідає, що ніколи не мріяла про телебачення, її захопленням була наука. Усе вирішив один випадок, який пов’язав її долю з цією сферою на все життя. Проєкти ж, у яких вона працювала ведучою чи була редакторкою, вже стали класикою українського телебачення. Це телеконкурс «Сонячні кларнети», проєкт «Співочі поля», телеальманах «Основи». Христина Стебельська розпочала традицію коментування богослужінь із Ватикану й кафедральних соборів України. Вона вела телеефіри до всіх визначних державних свят і важливих дат в історії України. Христина Стебельська підтримала створення Суспільного мовлення в Україні. Нині є членкинею Редакційної ради мовника та займається трансформацією корпоративної культури Суспільного. Адже є частиною українського телебачення протягом 43 років.

— Пані Христино, ви працюєте в медіа вже 43 роки, при цьому зазначаєте, що свого часу потрапили на телебачення волею випадку. Розкажіть, як це було?

— Я мріяла про науку, дисертацію, тому до телебачення себе не готувала. Очолювала відділ українознавства в Івано-Франківську. Дискусії, конференції, сценарії імпрез — це була та частота, на якій вібрував мій внутрішній голос. Телекамера якраз таких помічає. Я влетіла на телебачення як пілот F-16 у 1982 році.

Зателефонував колега: «Христю, принеси свої фото, бо прийдемо з режисером». На порозі вперше з’явився легендарний головний режисер з Чернівців Василь Стріхович і сказав: «Підходить, є чортики в очах!».

Я була ошелешена. За кілька днів записали найпопулярнішу на той час конкурсну програму «Сонячні кларнети» з Прикарпаття, яку я вела. Перші дублі — то був переляк із виряченими, як фари трактора, очима. Далі два титани Чернівецької студії — режисер Василь Стріхович і головна редакторка Парасковія Нечаєва — через свій досвід ввели мене у телеекран органічно. Програма мала шалений успіх, журі навіть мене похвалило.

Далі я готувала з Карпат проєкти зі студіями Чернівців, Львова для Києва. У 1995 році виграла конкурс Національної телекомпанії України на посаду завідувачки редакції та з початку 1996 року очолила редакцію. Так почалося київське життя в новому вимірі.

Христина Стебельська — про початок свого телевізійного шляху

— Янгол-охоронець у Суспільному мовленні. Так зазначили ви у фейсбуці. Який сенс вкладаєте у це визначення?

— Життєвий. Бо наші процеси швидкі, а людям потрібна рівновага — наскільки це можливо на роботі. Роль янгола невидима, але багато врівноважує і фізично, і дає споріднене відчуття. Я не є ні братом чи сестрою, але тим «хтось», яка підтримує.

Колись у моїй долі зіграли цю роль мудрі люди. Як очолила редакцію в Києві, опинилася на дуже відповідальних завданнях національного масштабу. І коли переконала, що моя команда зробить добре, то від заздрості розпочався тиск з усіма фазами: шантажу, блокування, виснаження, вигорання. Тоді шляхетні колеги взяли на себе роль моїх янголів. Більшості вже нема на світі, а я далі працюю в компанії. То чому б мені не підтримати тих, хто вже відповідає за майбутнє Суспільного?

Непогано бути «групою підтримки», навіть невидимою. Може, це моя місія — комунікувати стійкість. Я не психотерапевт, але часом горнятко кави чи жарт дає велике звільнення від болю. Когось хвалю після етеру наживо, інших на церемонії визнання «Суспільний код». Комусь дарую книгу, бо в коментарях друзів під постом прочитала, що її/його цікавить ця тема. Ще іншим нагадую про прем’єру фільму. А хтось не може бути у старій ролі, мучиться. Тоді сідаємо і я озвучую, як сама це проходила, аби колега  пометикував і відкрив себе заново.

Все має сенс. Наші янголи діють разом із нами. Нехай люди відчувають, що хтось ще є поруч. Невидимий. Який допомагає себе перепакувати. Нині підтримка — майже як зцілення. Це важко проявляти постійно, бо маєш сама себе наповнити. Але якщо це вмієш, то чому б ні?

Друга роль мого янгола — зберігати самовираження 43 літ із 73 історії телебачення в Україні. Це дивовижний привілей.

Під час інтерв’ю з Христиною Стебельською

Читайте також: Наталія Мовшович: Надихає перспектива розбудови чогось, що матиме довгостроковий вплив на індустрію аудіовізуального контенту в Україні

— Ви багато років працювали на керівних творчих посадах державного мовлення. Що з цього тривалого шляху можете визначити як ключове, те, що якщо не сформувало особистість, то додало важливих сенсів? Що хотілося б забрати в нову еру українського телебачення?

— «А чи великий запит на смисли, сенси?» — я б доповнила ваше запитання. І чи на питання «в ім’я чого?» так легко відповісти? Зараз стільки емоцій і стресу, що в голови людей заходить хаос, бо не розуміють, що відбувається. А коли з етеру щезають аналітичні програми й ніщо не змушує думати — люди стають розсіяні. Тоді хочеться гарних картинок, легких емоцій… Але це не мислення! Якщо медіа не транслює смисли, сенси, цінності, то це не медіа, а будка, в якій красиво розважають, а відповідальності — zero.

Звичайно, це zero має причину: недостатньо філософської літератури, яка стимулює запит на смисли й сенси. А ще менше кваліфікованих наставників, які допоможуть їх обдумати й укорінити; відсутні описи навичок: як смисли бачити, як творити нові, звідки їх імпортувати? Вони зовсім недоступні звичайним людям.

Колись грузинський філософ Мераб Мамардашвілі влучно підказав: «Культура робить людину людиною». Це перша база пояснення — чому мислення треба тренувати, а культура тут впливає найпотужніше.

То які смисли забрати з минулого? Світоглядні. Які не дають людині повторити помилки попередників і перетворити життя на абсурд. Які блокують старі штампи й оте «какая разніца».

Які сенси? Гарні. Сучасною мовою. Бо ми все хочемо у гарному сенсі — для себе, а потім для спільноти. Навіть виставляємо собі параметри. Треба своє суще об’єднувати докупи й наповнювати змістом. Це світогляд із характером, в якому сила інтелігентного товариства. Якраз Суспільне творить такі інструменти мислення, які дорівнюють смислам. Наше завдання — підтримувати теперішню еліту й допомагати творити нову.

Щодня спостерігаю за літньою Олімпіадою й бачу, як молодь реалізувала себе спортивно й інтелектуально. Наші олімпійці в Парижі демонструють нові, потужні смисли про Україну. Здається, світ нічого більше від нас не чекає, окрім захисту себе на фронті. А ми розширили свої шанси й усіх здивували.

 Христина Стебельська — про важливі сенси сучасного телебачення

Читайте також: Володимир Ладижець: Кожен на Суспільному вкладає багато сил у розвиток людських ресурсів, контенту, ідей

— У вашому професійному творчому доробку дуже багато програм і телепроєктів. А які ви самі могли б виокремити як такі, що навіть крізь роки не втратили своїх сенсів та актуальності?

— Люди досі пишуть запити про відео конкурсу «Сонячні кларнети» чи «Співочі поля України», отже, українське фестивальне телебачення не втратило актуальності. Приклад — «Червона рута». Це був національний творчий рух і народний «театр розуму». У кадрі — спрацьовані від землі люди, свідомі своєї історії. Хтось співав, а хтось у пісні впізнавав традицію свого роду.

Щоб ви розуміли: в 70-х роках «Останкіно» суне українцям у вечірній етер брежнєвську кремлівську пропаганду — програму «Врємя» і «Кабачок 13 стульєв», а ми їм «дулю з маком», бо в нас футбол «Динамо» з прекрасним українським коментарем, українські новини, а потім — масштабна, колоритна конкурсна програма «Сонячні кларнети».

У неділю знову Москва нам «Музикальную почту» і якесь «мило» про «русскіх офіцеров», а в нас «Співочі поля» з українських заповідників. У них «Очевидное-невероятное», а в нас — конкурс народного мелосу «Золоті ключі» та «Дзвонкова криниця». В часи Андропова настрій безалкогольний — на Новий рік Москва нам пхає «Голубой огоньок», а ми розкошуємо у народних традиціях «Щедрий вечір добрим людям» із піснями Квітки Цісик, Назарія Яремчука й українськими рок-гуртами. У людей серця вискакували біля телевізорів. І це не тільки емоція, а абсолютний слух на правду і смак самобутності.

До 1991 року нас молотило від московських попів у кадрі. І раптом нова вибухова сила українського телебачення — прямі трансляції з Ватикану. У 93-му році на Великдень українці не повірили своїм очам, що бачать Папу Римського Івана Павла II, який очолює месу паломників перед собором Святого Петра у Римі. Вже тоді українське телебачення формувало вектор на Європу і те, що Україна повертається додому, бо є золотим перехрестям православ’я та католицизму. Здогадуюся, що «Останкіно» з Кремлем скаженіли.

Насправді в цих проєктах Україна розказує свою історію.

Ще не було без цензури українських енциклопедій, ні словників, ні правдивих підручників. А маленький голубий екран із великою місією вже осмислював значення народного мистецтва, хорового фестивального руху, етнографічних розвідок для знання «хто такі українці?». Це було творчо і дуже сміливо. Десятки тисяч дослідників і медійників відчули сенс своєї праці. Це був справжній творчий рух України.

Досі не втратили своїх сенсів трансляції наживо Шевченківських академій, фестивалі Григорія Сковороди, шана пам’яті жертв Голодоморів в Україні, політичних репресій у Биківні. Ці етери — наша спільне хвилювання з авдиторією. Як би мала виглядати модернова телеверсія шани героїв наших днів — медійники вже обмірковують. Разом з уважними людьми, які нас чують і розуміють.

Христина Стебельська розповіла про проєкти, які не втрачають актуальності

— Ви з самого початку підтримали та долучилися до реформи Суспільного мовлення. «Українське суспільне мовлення — такий феномен, результат якого найбільше відчують уже наступні покоління», — говорили ви. А що вже зараз можуть оцінити наші сучасники? Які зміни, на вашу думку, найбільш відчутні?

— Найбільша зміна — що наші розслідування тепер є доказом злочинів росіян у судах. І потужний щит допомоги в біді та пошуку безвісти пропалих українців. Війна не відібрала силу слова і кадру.

Компанії світу, коли не мають на місці події в Україні своїх кореспондентів, довіряють нам. І важливі повідомлення щодо України Захід отримує саме від Суспільного. Через нас світ чує український голос. За попередні два роки 1793 сюжети показані 132715 разів на 202 каналах країн-членів Європейської мовної спілки. Це теж про зміни та довіру, дотримання редакційних стандартів.

Також серед змін є наша нова логіка. Ми стали ширше взаємодіяти з партнерами. І бачимо себе тепер з іншої перспективи. Зараз закладається багато ідей, де ми безпосередні суб’єкти. Створюється спільна сила, яка відкриває нам нові можливості. Співпраця зі Швецією, Японією, США, країнами Балтії. По суті ми співтворці Європейської мовної спілки. Зайшли у європейську екосистему і тепер думаємо інтересами й України, і Європи.

Ми вже звикли, що на Суспільному треба багато вчитися. І ні в кого не виникає «зіркової хвороби». Дбаємо за атмосферу, яка приземляє нарцисизм. Тобто є дуже молоді лідери, які змогли швидко серед нас зрости. А тепер створюють умови для зростання інших. Це вже усвідомлене зростання, бо молодь бачить результат своєї роботи. І такий смисл мотивує. Як на мене, ота боротьба за сфери впливу значно менша, бо всі відчувають командну роботу. І видається, що розмаїття поколінь — це тільки користь для Суспільного, яка робить компанію більш стійкою.

Певності додає і те, що команда залучила на ключові посади дуже здібних людей. Як кажуть, правильних. Дала можливість їхнім колективам із лідерами проявити себе. Бачимо різні прояви та стилі роботи всередині, бо хтось зумів створити довірливу атмосферу співпраці, а хтось добре напрацьовує купу ідей, ще інший вміє їх масштабувати.

 Христина Стебельська — про важливі здобутки Суспільного

— Ще одне з ваших захоплень — Українське Радіо. «Я телевізійниця, яка обожнює Українське Радіо. Воно багато в мені “зачепило”. Я звикла до його голосів, програм, сенсів, через які можна відчути запах півдня і Карпат, слухати вірші молодих талантів, блискучі радіовистави, розкішний джаз і класичну музику нашої вічності», — пишете ви на своїй фейсбук-сторінці. Цього року «Українське радіо» святкує сторіччя з дня заснування. Як воно стало рідним для вас?

— Пригадую, вечоріє, старезні вікна відчинені в сад, коти дрімають, а дідо Іван і баба Марія сидять коло радіо і слухають «Театр перед мікрофоном». То була драма Лесі Українки «Кассандра» — занадто складна як для відпочинку. Але виглядало, ніби мої старожили під гіпнозом. Радіо володіє чимось таким, що не відпускає.

За покоління моїх батьків радіо розказувало про радянське щастя. Щодня. Дехто називав його «брехунець», навіть був жарт: «радіо є, а щастя нема». Досить елегантно виглядав той круглий «брехунець» — стояв на креденсі, драпірований шовковим гобеленом з арфою.

Я теж часом жартую, що живу в радіо, бо його не вимикаю взагалі. Насолода глибини. Навіть від людей чула, що радіопрограми розвинули їх розуміння «хто я є?» Послухаю цикл програм — і ніби створила себе кращою. Змушує ширше мислити.

Я з першого слова можу впізнати радійні тембри Наталії Ужвій, Гната Юри, Ольги Кусенко, Богдана Ступки, Олени Гусейнової, Вадима Карп’яка. Досі фанатію від грудної глибини голосу диктора Петра Бойка та записів басистого Івана Рябоштана. А філософські інтонації програм Емми Бабчук — це етичний, світоглядний підхід до життя слухачів. Бо Українське Радіо — це радіо усвідомлення.

Інтелект «Українського радіо» вважаю за цінність Суспільного. Щороку допитливо, винахідливо і достобіса цікавіше! Така собі загальнонаціональна Академія з голосами воїнів, громад, сучасного бізнесу, культури... З плеядою перфектних наставників — молодих і зрілих.

Якби пані Ольга Бабій щодня, без перерви вела етер — цікавість для слухача, магія розмови не зникла б. Її вміння розкривати гостя, давати контекст, перевіряти ідеї задля глядачів і навіть створювати образ того, чого не бачиш — то вищий пілотаж! За її шляхетною культурою діалогу вже треба видавати підручники.

Зізнаюся, що маю тепер новий драйв — «Радіоточку». Вааааах! Смаковиті хіти 70-80 років моєї молодості. Слухаю — і майже млію, бо перед очима всі деталі — як пісня прийшла в моє життя.

Почуваюся зобов’язаною і як слухачка радіо «Промінь». «Година меломана з Олексієм Коганом» — теж моє. Як десь бесідую з подорожніми, то на адресу радіо «Промінь» — компліментів гора.

А Радіо Культура — ооо, то дух, який хочеш залишити з собою. «Моя бабуся, батько, мама і я слухаємо Радіо Культура. І я хочу там працювати», — чую від магістрів журналістики. Хто бажав глибини, той знайшов тут усе. Якась самостійна шляхетна вартість Суспільного. Тут усі мої думки та емоції зливаються в єдине ціле. Блискуче працює команда Ірини Славінської. Завжди хочу купити всі книжки, які презентує в етері Олена Гусейнова. Чесно.

Христина Стебельська – про своє захоплення українським радіоефіром

Читайте також: Ведуча влогів про Євробачення Анна Тульєва — про дружбу з зірками та особисте життя

— «Я не готувалася до телебачення, а до науки, дисертації. Але доля повернула перед телекамерами. Я досі в телерадійній спільноті, найдостойнішій телерадіокомпанії — Суспільне мовлення. Я там, де треба бути», — пишете ви на своїй фейсбук-сторінці. Над чим працюєте зараз?

— Люблю складні процеси. Коли мозок «закипає». Зараз поєдную відповідальність у Редакційній раді й трансформацію корпоративної культури Суспільного. Пріоритетні два напрямки зі своїми стандартами. Мій досвід тут органічно прикладний, бо часто треба розуміти й бачити те, що не видно на поверхні. Мати критичне розуміння, подавати ідеї до стратегічних рішень щоразу в іншому контексті.

У 2024-му Редакційна рада розробила новий Редакційний статут АТ «НСТУ». Проактивно пояснює логіку правил, і ми бачимо, що компетентність редакцій зростає. Це також важливо для нашої авдиторії. У команді — досвідчені й сталі практики-експерти, які аналізують великий пул щотижневих матеріалів, тому наш дорадчий голос завжди чують.

У Еволюційній команді — а це інтелектуальне ядро компанії — ми відпрацьовуємо логіку трансформації корпоративної культури. Змінюється багато процесів і, відповідно, наше розуміння, наші методи й підходи до творчості, організаційної культури. З якими нові можливості. Змінюємо свої ролі. Правила. Вмикаємо нові навички. Треба зрозуміло пояснювати людям. І давати дуже позитивне розуміння — для чого це їм потрібно. Всі засадничі речі. Ми звернули увагу на процеси, які потребують додаткової уваги.

А що нам не подобається? Після досліджень на Суспільному з залученням зовнішніх експертів під пильність потрапили напрямки, які член правління Дмитро Козлов схарактеризував як «дракони»:

1. Бюрократія. Як приборкати її через здорове адміністрування. 2. Визнання. Розуміння. Підтримка. Запровадження спільних показників і винагород для кроскоманд. Також напрацьовуємо «рішення знизу» і «базу знань» напрацьовуємо. 3. Культура внутрішніх комунікацій. 4. Стала мережа з доступом до всіх корпоративних ресурсів і можливостей Microsoft 365.

І це не якась імпровізація чи просто балаканина. А природа змін на Суспільному з фокусом різних підрозділів і «рішенням на перетині». Людям подобаються гнучкі, прозорі процеси довкола, коли  ми вчимося самі в себе і засвоюємо нові моделі поведінки. Ми самі відточуємо інструменти корпоративної культури та прибираємо з компанії ручне управління. Коли ти відкрита інституція, як Суспільне, то яке ручне управління?

І ми запустили свої ініціативи. А як розпочинали?

Кожен з Еволюційної команди добровільно обирав «дракона», тобто проблему, що болить. Долучився до мінігрупи, яка обговорювала своє завдання з усіма — в широкому корпоративному контексті. Група доносила ідею, інші доповнювали, бо дивилися на ту ж проблему з іншої перспективи. Коли ти в іншому підрозділі, то бачиш проблему «іншими очима». Як кажуть, хочеш перевірити своє рішення — поговори з іншою людиною. Тепер такий діалог сформує кінцеві пропозиції, зрозумілі для всіх. А це вже додаткова цінність, яка перепакує команду. Незабаром почуєте, що наші експерти пропонують коригувати, змінити в собі, загальних підходах і середовищі телерадіокомпанії. Як казав Еммануїл Кант: «Розум бачить тільки те, що сам створив за власним планом». Є над чим працювати. І ми це зробимо!

Христина Стебельська розповіла, де знаходить натхнення

— Що надихає вас у житті? Як вдається зберегти такий позитивний дух, попри всі складнощі, які нині переживають українці?

— Щоранку заглядаю на себе в дзеркало і розумію: та жінка, яка на мене дивиться, з усіх сил хоче бути в мирі з собою. Я її поважаю. Це ж чудово, що в мене є робота! У найпрестижнішій компанії України. Біжу довгу дистанцію й у свої 66 маю бути в силі 40-річних. Моя телеісторія довжиною в 43 роки нікуди не щезає, бо це потужний бекграунд, щоб іти далі.

Коли кілька років тому у мене забрали проєкт, який я творила не одне десятиліття, і передали іншим, я відмовилася від ролі жертви. (Приїхала додому, випила келих шампанського і про себе сказала: «Поцілуйте мене в чобіт!») Насправді це було щось жахливе, тяжка особиста трагедія. І я відмовлялася вірити, що команда, за яку я так боролася, мені «встромила ніж у спину». Але я взяла на себе відповідальність за свою роль на Суспільному. Бо розвинула тут у собі стільки компетенцій, що вибір є. І бойова готовність №1 також.

Я внутрішньо потребую оптимізму та відпускаю те, що стримує. Моє коріння — теж оптимізм. Помічаю хороше, радію дрібницям: люблю, як падає дощ, люблю природу, музику, книги, плавання, футбол. Для мого оптимізму це завжди доречно. Я ніколи не переписувала своє життя. Живу своє й абсолютно не переживаю, що чогось не встигну. А як не вистачає оптимізму, то як справжня конотопська жінка сідаю на мітлу та трохи літаю-бешкетую. Приземляюся — і знову в потоці оптимізму. Я не боюся змін.

Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»

Вперше опубліковано на сайті stv.detector.media.