Новини компанії

Бойова медикиня Ірина Цибух розповіла в інтерв'ю «Детектору медіа» про роботу до повномасштабного вторгнення та на лінії фронту, про медичний батальйон «Госпітальєри», про найстрашніші речі на війні та в чому знаходить свій ресурс.

Повномасштабне вторгнення застало Ірину Цибух на сході України: 22 та 23 лютого 2022 року в Покровську та Краматорську вона презентувала свій документальний фільм про дітей із віддалених сіл Донеччини й Луганщини, яким бракує інклюзії. 24 лютого презентація мала відбутися в Сіверськодонецьку, а наступного дня — в Києві. Але повномасштабна війна змінила всі плани: домівки героїв фільму Ірини Цибух опинились у російській окупації, а вона доброволицею пішла на фронт.

До війни Ірина Цибух працювала над реформою Суспільного мовлення, готувала міжрегіональні спецефіри для Суспільного, втілювала грантові проєкти та знімала документальні фільми, була медіатренеркою. Тепер вона — бойова медикиня в добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри», який займається медичною евакуацією поранених військових. Її екіпаж працює в гарячих точках на лінії фронту.

16 листопада 2023 року до Дня телебачення, радіо та зв’язку Ірина Цибух отримала орден «За заслуги», який їй вручив Володимир Зеленський.

— Ірино, нещодавно ви отримали орден «За заслуги» з рук президента. Яке значення для вас має ця нагорода?

— Цей орден я отримала як доброволець медичного батальйону «Госпітальєри». Наші бійці працюють на передовій безоплатно на добровільних засадах. Я з початку повномасштабного вторгнення їжджу на ротації на передову в найбільш небезпечні умови, тому що ми працюємо на першій ланці. Цей орден — символ визнання нашої роботи, моєї роботи, і я розділяю цей орден зі своїми побратимами та посестрами. Отримати таку нагороду з рук Президента України — це велика подія в нашому добровольчому житті, тому що якоїсь зрозумілої для людини системи винагороди в нас немає. У нас є подяка від бійців, є класне соціальне коло, доброзичливі стосунки всередині цього кола, але якихось зрозумілих винагород у нас немає. За цей орден пораділи всі мої побратими та посестри, бо ми знаємо, що ми всі його отримали, і ще й не просто від військової частини, а з рук президента.

Читайте також: Журналістам Суспільного вручили державні нагороди

— Розкажіть, чим ви займалися до повномасштабного вторгнення і де вас застала війна.

— До повномасштабного вторгнення я вже тривалий час працювала над реформою Суспільного мовника в дирекції регіонального мовлення. Працювала з регіонами, ми приводили туди круті проєкти, які змінювали контекст у суспільно-політичному мовленні в регіоні взагалі. Наприклад, «Дебати» або проєкти, які висвітлювали локальну проблематику. Або ж приводили проєкти, які допомагали змінювати всередині вигляд наших філій, оновлювати студії. Це була велика реформа, а я в ній працювала як менеджерка та редакторка цих проєктів. Навіть як наставниця, бо довго перебувала у філіях, постійно їздила у відрядження. Це була робота, яку я любила, через людей, які в нас працювали на Суспільному та у філіях. Це найбільші ентузіасти змін, справді змістовного, якісного регіонально контенту, яких тільки можна зустріти в цій реформі.

Крім того, я працювала викладачкою в Суспільній академії, ми працювали у проєктах із підвищення медіаграмотності нашого суспільства. Викладали для дітей, бо частиною нашої Суспільної академії була робота для підлітків. Крім того, ми навчали й наших співробітників.

Поза роботою працювала на освітніх проєктах, де ми розвивали критичне мислення та медіаграмотність у дітей у школах. Це були круті проєкти, де ми могли привозити цілі медіастудії та влаштовувати шкільні редколегії, шкільні гуртки на медійну тематику. Відповідно, в школах опинялася повноцінна студія з риром (просвітний матовий екран, на який проєктується заздалегідь відзняте фонове зображення), світлом, монтажним комп’ютером, яка дозволяла їм створювати контент. Нашим принципом було давати контент українською мовою, з перевіреними фактами, а обирали тему й наповнювали її уже самі діти.

Перед початком війни нам вдалося зняти фільм про дітей у віддалених селах Луганщини та Донеччини, аби показати, наскільки в них неінклюзивний простір. Цей фільм я презентувала 22 і 23 лютого, 24 лютого мала показати його у Сіверськодонецьку і 25 лютого — в кінотеатрі «Жовтень» у Києві. Вважала, що це такий тріумф, певною мірою пік моєї кар’єри, де я змогла не просто створити контент і висловити запит… У кінотеатр «Жовтень» мало прийти багато впливових людей, які відповідальні за роботу з дітьми, за їхні можливості у віддалених куточках нашої країни. Хотіла розпочати дискусію про те, що наші діти у глибоких селах потребують нашої уваги. Але 24 лютого увага всієї країни змістилася на більш термінові речі.

Читайте також: Історії-лідери ютуб-переглядів від місцевих команд Суспільного, які ви могли пропустити

— З чого розпочався ваш шлях доброволиці? Чому доєдналися до «Госпітальєрів»?

— Я вступила в батальйон «Госпітальєри» задовго до початку повномасштабної війни, тому для мене було логічним і природним стати бойовою медикинею, бо я вже була частинкою батальйону. Хотіла просто виконувати свою роботу добре. Не дуже вірила на початку повномасштабної війни, що зможу вижити, що не буде окупований Київ, бо була складна ситуація. Те, що люди бачили по телебаченню, сильно відрізнялося від того, що насправді відбувалося на Київщині та наскільки безнадійною виглядала ситуація.

— Позивний «Чека» — звідки він?

— Його я отримала дуже багато років тому. Мені було сімнадцять. Я носила чеку від гранати на шиї на знак палкої закоханості в українського бійця, який мені її подарував. І з того часу мої побратими почали піджартовувати про це й дали мені позивний «Чека».

— Щоб виконувати роботу бойової медикині, яких знань і вмінь довелося набути?

— Ми працюємо відповідно до рекомендацій ТССС (tactical combat casualty care — тактична бойова допомога пораненим). Ми розуміємо, що наш український досвід буде впливати на натовські стандарти надання допомоги. А проте ми повністю слідуємо цим рекомендаціям. Багато хто це називає протоколом, але правильніше називати ТССС рекомендаціями. Ми компетентні в наданні допомоги, максимально покращуємо навколишній простір, аби можна було ці кроки виконувати. Відтак ми обладнали машину для евакуації дуже сучасно, й це унікальна машина як для першої ланки. Ми працюємо задля евакуації з окопу, можемо надавати допомогу в окопі за потреби, стабілізувати та висуватися на евакуацію в машині. Ми її переобладнали самостійно, попри те, що це перший етап евакуації й дуже рідко таке трапляється. Це повноцінний реанімобіль, у якому можна виконувати всі маніпуляції, які виконуються вже в медичній евакуації (це вже наступний етап). Я цим дуже пишаюся, бо це про особисту відповідальність, лідерство, про те, що не варто чекати на якісь зміни, ми їх робимо самі. Це дуже явно відчувається, коли від тебе залежить людське життя. Ти не чекаєш, бо треба робити тут і зараз. І було б круто, якби кожен відчував саме таку відповідальність і гіперболізував зміни, які від нього можуть залежати аж настільки, що це може врятувати комусь життя.

— Розкажіть про свою команду.

— Наразі нас троє, зараз ми працюємо першою ланкою, яка займається евакуацією. Також у нас є машина медичної евакуації та команда, яка її забезпечує, але доцільності працювати такою великою командою не було. Наразі я як перший і другий номер і водій. Усі учасники екіпажу взаємозамінні, всі можуть надавати допомогу, асистувати. У випадку, наприклад, якщо я вибуваю із завдання через поранення або смерть, то хлопці можуть продовжувати надавати допомогу. Тобто якщо один з екіпажу вибуває, то загальна ситуація для бійців, для яких ми працюємо, не змінюється, ми все одно продовжуємо працювати.

Що це за люди? Це дуже сміливі, свідомі чоловіки, у яких з’явилася змога самостійно навчитися на курсах, різних тренінгах, за допомогою самоосвіти якісно надавати медичну допомогу. Це чоловіки, добре обізнані у зброї, здатні не тільки надавати допомогу, а й у випадку необхідності захищати наш екіпаж чи від дрона, чи від прямого контакту з ворогом. Також ми вміємо літати, добре орієнтуватися на місцевості, користуватися картами та повністю обізнані про поточну тактичну ситуацію, здатні її професійно оцінити.

Читайте також: Інтерв’ю з усієї країни у «Суспільне. Спротив»: добірка за листопад

— Чому вирішили піти саме доброволицею, а не мобілізуватися в ЗСУ?

— Мій екіпаж не працює на рубежах, де достатньо медиків, які б забезпечили якісну евакуацію. Ми не працюємо з підрозділами, які нас використовували би для небезпечних завдань, поки штатні медики сидять на КСП. Ми завжди працюємо для тих, кому насправді потрібні в цей конкретний період часу.

Інший принцип нашого екіпажу — бути найсучаснішою й найбільш професійною евакуацією першої ланки. Ми намагаємося диктувати тренд на теплий і обладнаний «евак» з окопу до медичного еваку. Ми — не таксі й не холодна гробовозка, ми — це пікап, переобладнаний до рівня повноцінного реанімобіля.

Ризики. Якщо ми перша ланка, то висуваємося за бійцями в окопи, ми завжди поряд, чергуємо за 7–10 хвилин під’їзду до переднього краю. Ми володіємо всіма необхідними знаннями, щоб захистити себе й одне одного, розуміючи, що для держави наше поранення чи смерть непомітні. Ми ризикуємо свідомо заради місії, яку виконаємо.

The last but not the least (останнє, але не менш важливе. — «ДМ»): приїжджаючи на місячну ротацію, ми виграємо час. Рішення за підрозділом: це час на навчання бійця обов’язкам медика чи пошук у штат повноцінної групи для евакуації. Я не мобілізовуюся, бо не хочу закривати одне місце у штатці, а хочу своєю короткотривалою роботою для підрозділів дати можливість їм знайти людей і закрити десятки таких місць.

— У чому знаходите свій ресурс, як відновлюєтеся?

— Я зараз на довготривалому лікуванні в Києві. Поки не відомо, скільки це займе часу, тому що для препаратів, які я приймаю, потрібно буде потім тестування, щоби зрозуміти, чи вони працюють для мене. Мене це засмучує, мені хотілося б не просто з хлопцями бути, а бути взимку, в найскладніший період. Хотілося б розділяти з ними ці труднощі й працювати для наших бійців.

Що мене мотивує і звідки я знаходжу ресурс? Мабуть, раніше я могла б відповісти на це питання якимись конкретними прикладами, розповісти про людей, натхнення. А зараз це просто рутина. Треба працювати, бо я інакшого життя для себе не бачу. Або це про відстоювання особистої гідності, або бажання, щоб моїм загиблим побратимам не було за мене соромно. Поза тим уже немає ніяких мрійливих романтичних мотивів продовжувати.

— Часто біля військових на різних ділянках фронту з’являються тварини, й ви — не виняток. Як ви знайшли собаку Ефку?

— Ефка з фронту, але її знайшли дуже круті люди, які займаються наданням допомоги собакам, котам і всім іншим тваринам на лінії фронту. «ВетЕвак» називається. І я досить-таки імпульсивно прийняла рішення, що мені потрібна собака. Зараз ця собака дуже рятує мене від емоційних труднощів, тому що бувають дні, коли взагалі не хочеться бачити людей, виходити на вулицю — а доводиться, тому що пес потребує прогулянки, комунікації, зовнішнього середовища. Ефка дуже життєрадісна і дружня, тому інколи вона витягує мене з емоційних страждань.

Читайте також: Наважилися у радянський час популяризувати українську пісню, — авторка фільму Суспільного про «Смерічку»

— Що найстрашніше на війні?

— На війні найстрашніші дві речі. Незворотність смертей, коли приходить усвідомлення, що ти не Бог і не здатен вплинути на ситуацію, як би ти не хотів, і боєць помирає від поранень. Ти вже нічого не можеш зробити, історія його життя закінчується. Але не закінчується історія життя його рідних, і починається дуже тяжкий процес смутку людини. Я це дуже тяжко переживаю, тому що мій рідний дядечко і мої дуже близькі друзі на війні, і я щоразу дуже емпатично проживаю кожну смерть, бо так само боюся втратити своїх близьких. А друга річ — це самотність. Це несправедлива самотність, напевно, її варто назвати так, тому що те виснаження, до якого доходять бійці — а вони інколи доходять до стану галюцинацій, дуже серйозних порушень сну, до складного емоційного становища — тому що хтось вирішив залишитися в Києві й пити собі каву. А цей хтось міг би бути змінним для цього бійця, який виснажується вдвічі більше за них обох. Війську бракує людей, несправедлива самотність трохи вбиває, бо всі на словах дуже підтримують, усі на словах дуже залучені, дуже дякують, усміхаються, кажуть, що ми герої, а насправді в окопах бракує людей, війську бракує людей. Не треба дякувати, військові — це не якісь інші люди. Зима — це не проблема військових, чергування — це не проблема військових, війна — це не війна військових. Це війна всіх українців, і всі українці повинні бути на фронті. Коли ти аналізуєш цю несправедливу самотність, ці смерті багато в чому невиправдані, бо суспільство їх, може, зовсім не вартує.

— У своїх сториз у соцмережах, коментуючи нагороду, ви сказали, що колеги вірять, що ви повернетеся до роботи. А ви хочете повернутися?

— Суспільне для мене — це зона внутрішньої безпеки. Мені не соромно, мені не страшно бути доброволицею, робити цю роботу. Зараз, поки я в Києві, шукаю для пацанів дрони, тепловізори, машини, в нас відбуваються збори. Я продовжую все одно жити військовим життям попри те, що лікуюсь. Але це зона безпеки, тому що ціннісно люди, які працюють на Суспільному, дуже мені підходять. Це люди, яким не треба пояснювати, чим я займаюсь і чому це зараз є пріоритетом. І тому мені так добре з думкою, що я все ще залишаюся частиною Суспільного, що мої колеги та Суспільне чекають мене на роботу.

Я, можливо, повернуся, але хотілося б повертатись у щось більш зрозуміле і, можливо, нове для мене. Наприклад, у роботу з пам’яттю та з тим, як ми маємо пам’ятати. І Суспільне як головний ціннісний орієнтир серед медіа може артикулювати й допомагати пам’ятати полеглих героїв. Ось у що хотілося б повертатися.

Можливо, мені варто почати цю розмову із членами правління, зі своїм керівником, але я поки фізично й емоційно настільки складно почуваюся, що до цієї інтелектуальної роботи, академічної роботи з пам’яттю не готова — не знаю, чи в мене залишаться сили. Тому я на паузі. Але хотілося б у Суспільне принести орієнтир на цінність пам’яті, який би був не через мою емоцію й сентименти до моїх загиблих побратимів, а який би я могла принести як професіоналка, як людина, яка намагається бути фахівцем у темі пам’яті й у тому, як правильно ми можемо пам’ятати наших героїв.

— В інтерв’ю ви часто говорите «Я ненавиджу війну». Про яке життя ви мрієте після перемоги?

— За цю зиму й осінь я вже остаточно попрощалася з ідеєю життя після перемоги, з тим, що воно нормалізується і буде таким, як завжди. Я не дуже вірю в перемогу, в якусь її таку романтичну частину, в Україну без війни, в Україну, в якій є мир, кордони 1991 року. Я думаю, що ми залишимось у війні дуже надовго, плюс-мінус за десять років у нас почнеться друга військова компанія таких самих чи гірших масштабів. До неї треба дожити й готуватися.

Я ще не думаю про життя після перемоги, бо не знаю, чи воно насправді настане. Бо ми дуже ризикуємо з евакуацією. Зараз кількість дронів у росіян дуже зросла, це досить потужний ворог. Якщо артилерія намагалася по нас прицільно вдарити, але завдяки нашій мобільності нам вдавалося втекти, поїхати іншою дорогою, то дрони прицільно б’ють і їх витрачають купу, щоби знищити одну одиницю техніки. І якщо потрібно, то вони будуть вилітати знову і знову на евакуації. Вони можуть забрати наші життя. Або ще арта, або керовані авіаційні бомби, які летіли на нас минулої ротації в наш бліндаж і розривалися в землі. Коли є купа варіантів загинути, то не дуже хочеться думати про майбутнє. Війну я справді ненавиджу, і потрібно змиритися з тим, що ця ненависть триватиме все життя.

Фото: фейсбук-сторінка Ірини Цибух

Вперше опубліковано на сайті stv.detector.media.