Новини компанії

Напередодні журналіст і фотограф Суспільного Тарас Ібрагімов разом з колегою Оленою Дуняк отримали нагороду конкурсу «Честь професії» в номінації «Найкраще новинне висвітлення резонансної події» за матеріал — «Зайченя, терпи. Репортаж з Дніпра: як рятують людей з-під завалів».

«Детектор медіа» записав із Тарасом розмову про шлях до професії, емоції на війні та історії, які вразили.

Тарас Ібрагімов став журналістом уже після Майдану та анексії Криму. Протягом тривалого часу працював на території окупованого півострова, фотографував і писав про політичні репресії й утиски українців, працював попри ризики для життя. Його неодноразово затримували й урешті-решт заборонили в’їзд в анексований Крим. Далі була робота над подкастами для Суспільного, тема яких також непроста — репатріації українок із таборів для біженок у Сирії.

З 24 лютого 2022 року Тарас Ібрагімов побував у багатьох гарячих точках України. Спочатку це була деокупована Київщина, потім відрядження в Миколаїв, який на той час перебував під щільним ворожим вогнем, одним із перших побував у деокупованому Херсоні. З кінця травня 2022 року і дотепер він їздить працювати на Схід — Вугледар, Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Бахмут...

Тарас Ібрагімов не любить визначення «воєнний кореспондент», називає себе просто журналістом, який робить свою роботу.

Читайте також: Аліна Смутко: «Зберегти свій інтерес до пошуків людяності»

— Тарасе, на цьогорічному конкурсі професійної журналістики «Честь професії» ваша робота у співавторстві з Оленою Дуняк «Зайченя, терпи. Репортаж з Дніпра: як рятують людей з-під завалів» здобула перемогу в номінації «Найкраще новинне висвітлення резонансної події». Розкажіть про неї. І наскільки важливою для вас є ця відзнака?

— Я їхав у чергове відрядження на Донбас, дорогою перевіряв новини й прочитав про влучання ракети у Дніпрі, побачив фотографії. Було ясно, що треба їхати туди, ми були буквально на відстані години. Я провів біля цього будинку всю ніч, хотів нічого не пропустити. Рятувальники шукали людей під завалами — й мені було важливо цей момент зафіксувати, бо це історія не лише про трагедію, це історія про порятунок, про солідарність. Бачив, як витягали дівчинку. Я це зняв, швидко передав матеріали на телеканал, а моя співавторка, режисерка монтажу Олена Дуняк швидко змонтувала. Так з’явився цей сюжет. Дякую колегам, а також організаторам конкурсу «Честь професії» за відзнаку.

— Чим ви займалися до 24 лютого 2022 року та як трансформувалась ваша робота після?

— У журналістиці я вісім років, прийшов у цю професію у 2015-му після Майдану. Десь у глибині душі шкодую, що тоді не фотографував, не знімав, але ж я тоді не був журналістом за професією. Тоді на Майдані, мабуть, зрозумів, що мені хотілося б фіксувати те, що я бачу.

Далі трапилась анексія Криму, і я таки прийшов у журналістику. Громадська організація «Крим SOS» створювала невеликий відділ журналістів, які би писали про Крим. І за місяць я почав їздити в окупований Крим. Це величезний шмат мого життя, не лише журналістський, який пережив, який пам’ятаю, який люблю. Попри всю трагічність того, що я там бачив, це багато в чому мене сформувало. Потім мені заборонили в’їзд у Крим. Я це передбачав, відчував, але не розумів, що мені робити далі. У Криму я відчував свою потрібність, необхідність своєї роботи. Це дуже маленьке ком’юніті, якому була близька тема судів, політичних переслідувань, репресій. Мені це подобалось, відчував, що потрібен, що роблю важливу роботу.

Я залишився на Суспільному, паралельно працював на «Радіо Свобода». Пішов працювати на Суспільному в подкасти. Займався темою українок, які свого часу опинились у Сирії, багато хто не зі своєї волі. Часто це дружини бойовиків «Ісламської держави». Вони опинились у таборах для біженців нікому не потрібними. Ми з моєю колегою почали займатися цією темою, зробили непоганий подкаст, документальний аудіосеріал. Це показало, що можу робити подкасти. Я запропонував це Суспільному, і вони зробили мене продюсером подкастів. До війни кілька років я займався подкастами, це була адміністративна робота. Там мало було творчості, мало польової роботи, здебільшого допомагав запускати подкасти.

А потім трапилось 24 лютого 2022 року. Я дуже чітко пам’ятаю, що вже в лютому 2022-го інтуїтивно відчувалася непотрібність того, що ми робимо. Про які подкасти може йтися, коли над країною висить загроза повномасштабного вторгнення, 120 тисяч російських солдатів стоять на кордоні, всі говорять про вторгнення. Я дуже добре пам’ятаю, що 23 лютого моя редакторка сказала мені: «Слухай, потрібно поїхати зробити відеорепортаж про те, як бізнес працює в умовах загрози масштабного вторгнення». 24 лютого я мав їхати на цю зйомку. І так вийшло, що 24 лютого взяв камеру в руки, згадав роботу в Криму, бо там я також багато фотографував, знімав, писав. І той день у мене триває досі.

— Тобто 24 лютого, коли по всій країні лунали вибухи, люди ховалися в підвалах і бомбосховищах, ви взяли камеру в руки та пішли знімати?

— Так. Але це був абсолютно інший страх, який мене переслідував у Криму протягом 4-5 років. У Криму в мене була внутрішня згода з собою, я оцінив ризики, які мені загрожують. Я розумів, що мене можуть посадити, і це 90% вірогідності. Ще 5% — мене можуть прикопати десь там у посадці, ще 5% — можуть побити, якісь капості мені влаштувати. У в’язницю мені пощастило не сісти, хоча мене затримували неодноразово. Це був внутрішній діалог із собою. «Ти готовий на ці ризики?». «Так, готовий за свою роботу сісти у в’язницю». Думав, ну нічого, посиджу п’ять років, буду дисидентом, потім обміняють, напишу якусь книжку. Це я так себе жартома втішав. Я шанувальник дисидентської літератури, це для мене пояснення, заради чого я займаюся журналістикою. Це мені допомагало в Криму робити свою роботу попри страх і ризики. 24 лютого 2022 року — це зовсім інша ситуація, зовсім інший страх.

Читайте також: Суспільне покаже документальний фільм про журналістів «Окупація: ціна слова»

— Як ви зрозуміли, що хочете працювати воєнкором?

— У кожного є якісь кумири, люди, які вплинули на нас, на те, як ми прийшли у професію. У мене теж такі люди є. Один із них — відомий фотограф Джеймс Нахтвей. Він також воєнний фотограф, висвітлює війну. У Бучі мені пощастило його побачити й привітатися. Він в одному документальному кіно сказав: «Ти або приймаєш ці правила гри, або не приймаєш». Для мене ця фраза означає наступне: тобі або пощастить, або ні — лише одне з двох. Бахмут, Соледар, Сіверськодонецьк, Лисичанськ — я майже всюди був, окрім Соледара, знімав репортажі. Мені пощастило там вижити, зробити матеріали. Просто тому, що пощастило. Звичайно, є безпека, якісь технічні штуки, правильно припарковане авто, наявність запаски, компресора, щоб накачати здуте колесо, турнікети, знання, як поводитися при пораненні… Але, за великим рахунком, мені просто щастить. А деякому — не щастить. Ці правила гри потрібно прийняти, змиритися з ними. Тоді стає трохи простіше — ненабагато, але простіше.

От нещодавно в Києві люди бігли в укриття й загинули. Або у Слов’янську був страшний приліт у багатоповерхівку, там загинули батько й син. Мама вийшла в цей час у магазин і залишилася жива. А вони за тиждень до цього повернулись у Слов’янськ. Як це все осмислити? Я поки констатую цю страшну іронію війни. Це лотерея. Я не знаю, що сказати про страх. Він є, як і у всіх людей.

— Але ж при цьому ви продовжуєте робити свою роботу.

— Її ж хтось має робити.

— Наскільки зросло ваше навантаження під час війни?

— Страшенно збільшилося! У мене відрядження практично нон-стоп. Треба віддати належне моїм редакторам, вони дуже лояльно до мене ставляться. Мабуть, зокрема через те, що їжджу на Схід, приводжу їм репортажі, які показують війну. Не буду лукавити: можу тиждень нічого не робити, а потім поїду у відрядження та зроблю багато матеріалів. Можу день сидіти й домовлятися з якимось пресофіцером про зйомку, можу день думати над тим, як це можна б було зробити краще.

— Тарасе, ви знімали на Київщині в перші дні після деокупації. Що тоді було найстрашнішим?

— На Київщині побачив Бучу та Ірпінь після деокупації. Найстрашніше — це тіла людей. У мене таке враження, що тоді в мене був якийсь внутрішній запобіжник. Бачу тіла людей, як їх пакують у чорні пакети, просто це знімаю — але до кінця не хочу це сприймати. Мені здається, коли ти таке бачиш, то просто не можеш до кінця цю реальність усвідомити. Просто знімаєш.

— Яким було ваше перше зіткнення безпосередньо з війною? Де це було та чим запам’яталося?

— Якщо ви про воєнний репортаж — то в окопах, а якщо про якісь обстріли чи жертви — то це Вугледар та Сіверськодонецьк. Буча — це вже констатація фактів, ми бачимо наслідки війни й фіксуємо людину, яка це розповідає. Свідком війни, жертв, смертей я став у Вугледарі. У перший день ми ходили містом, спілкувалися з місцевими жителями, які залишилися. Були в шелтері-бункері в підвалі гуртожитку та зрозуміли, що потрібно приїжджати наступного дня, щоб зібрати матеріали. Приїхали й побачили, що на вулиці, де ми ходили вчора, біля цього бомбосховища лежать тіла двох убитих «градом» людей. Це трапилося за годину-дві до нашого приїзду. У повітрі стояв характерний запах крові, під ногами лежали шматки розірваних тіл, чутно було запах гару від ракети, спека, люди в паніці. Люди просто вийшли по воду і їх вбило.

— Чесно кажучи, мені страшно та моторошно навіть про це слухати. Побачивши всі ці жахіття, не хотілося просто поїхати звідти й більше ніколи цього не бачити?

— Хотілося. Але це моя робота. Є реальність, яку ні я, ні ви не можемо змінити. Це реальність, у якій гинуть люди, реальність, у якій людей калічать, люди втрачають рідних і домівки. Вона з нами, і її потрібно показувати. Звичайно, мені як людині, журналісту хочеться не бачити всього цього, але заплющувати на все це очі нереально.

Чи хочеться мені кинути роботу фотожурналіста? Я думав про це. Мабуть, після перемоги не буду цим займатися. Зніму репортаж про перемогу і все. Наче певну риску підведу.

Наведу приклад ще однієї людини, на яку орієнтуюсь, — це Себастьян Сальгадо. Фотограф, який тривалий час висвітлював геноцид і голод в Африці, конфлікт у Європі 90-х років, загалом людські страждання. В один момент він зупинився і сказав, що більше не може це робити. Це може звучати банально й красиво, але факт. Він почав знімати природу. Зробив прекрасний проєкт про тварин, планету Земля. Думаю, що в цьому є сенс. Розумієте, я про це думав, бо війна дуже одноманітна, вона однакова скрізь, вона однотипно страшна. Навіть відсторонившись від людського страждання у ній дуже важко зняти репортаж так, щоб він сколихнув світову спільноту. Ти можеш зняти такий репортаж, але в цьому дуже мало творчої сили. Щоби зняти хороший репортаж не про війну, потрібно дуже довго чекати, багато вчитися, шукати, знаходити, помилятися. От піди спробуй зняти репортаж про тварин. Думаю, не кожен може таке зробити. Війну не так і складно висвітлювати, ти просто свідок цього. Звичайно, ти можеш зняти по-різному, але здебільшого ти просто свідок.

Читайте також: П’ять проєктів журналістів Суспільного — переможці премії «Честь Професії»

— Тарасе, під час ваших відряджень на лінію вогню вам доводилося спілкуватися з багатьма людьми, ви чули багато людських історій. Є такі, які вразили найбільше?

— Є. Це історія Влада із Забахмутки. Ми приїхали в Бахмут наприкінці грудня, напередодні Нового року. Провели там чотири дні. Ми мали зробити репортаж про місто: що там відбувається, як там живуть люди. Приїхали в ритуальну службу, бо розуміли, що ці люди кожного дня працюють зі смертю, а смерть — це і є реальність у Бахмуті. У перший день зустріли там хлопця на ім’я Влад. Він розмовляв із ритуальниками. Каже, що зранку вбило міною його батьків. Запитую: «Владе, ми можемо поговорити з тобою про це, записати твою історію?». Він погодився. Його батьків убило в районі Забахмутки, це приватний сектор. Росіяни наступали з того боку, це був перший район міста, який зустрічав росіян. І на той момент туди вже ніхто не їздив. Ритуальники кажуть: «Ми не поїдемо в Забахмутку забирати тіла твоїх батьків». Влад питає: «Як же ми будемо ховати батьків? Я що, буду в городі їх ховати?». «Роби, що хочеш. Якщо ти їх привезеш сюди, в Бахмут, ми їх відвеземо на кладовище й поховаємо. Ми туди не поїдемо, це небезпечно. Нас там може вбити», — чує Влад у відповідь. Ми знаходимо Володю, який був таксистом до війни. Володя — абсолютно відчайдушний і прекрасний чоловік. Я прошу: «Володю, привеземо тіла батьків Влада?». І він погоджується! Наступного дня їдемо в Забахмутку, Влад і Володя пакують у чорні мішки тіла. Цих людей убило на подвір’ї, від мами практично нічого не залишилося. Пакують тіла у мішки, ми їх завантажуємо в білий «део ланос» на заднє сидіння. Я допомагав затягувати мішки. Батьків Влада таки поховали.

— А не виникало такої ж думки як у ритуальників: «Мене ж там може вбити»?

— У мене є мета: показувати максимально все так, як є. Оце війна — чорні мішки на сидінні білого «део ланоса», водій якого забирає ці тіла, бо ніхто більше їх не забере. Він ледве проїхав цим понтонним мостом, подряпав машину, розбив піддон, ми потім оплатили йому ремонт. Туди можна було заїхати позашляховиком чи іншим авто, але туди поїхав тільки Володя на білому «део ланосі». Це війна. Страшно. Це ж страшна історія? От якби я не був її свідком, то про це ніхто б не дізнався.

— Тарасе, ви декілька днів тому повернулися з чергового відрядження на Схід. Як виглядає день журналіста на війні?

— Перше відрядження на Схід було наприкінці весни — на початку літа минулого року. Перші місяці ми працювали на Київщині, потім з’їздили в Миколаїв, і потім — на Схід. Ти просто намагаєшся втиснути в один день максимально багато, зробити його максимально продуктивним. Це просто нон-стоп домовляння з пресофіцерами. Якщо робити історію про військових, то це все за участі пресофіцерів — ти просто намагаєшся домовитись про зйомку. І бажано не артилерії, а піхоти, підійти якомога ближче, показати бої, щоб у людей не складалося враження, що війна — це сидіти з дроном десь у посадці та скидати гранати на голови росіянам. Війна — це про піт і біль. І тому намагаєшся потрапити до піхоти. Кожен день пишеш усім пресофіцерам, пам’ятаєш імена, номери бригад, хто з тобою дружить, хто краще комунікує, хто — гірше. Їдеш туди, робиш матеріал. Якась зйомка може зірватися, а бувають 3-4 дні постійні зйомки. Отак виглядає один день журналіста.

Хочу сказати, що на фронті потрібен запобіжник у вигляді пресофіцера. Якби не пресофіцери — то це було б якесь гуляй-поле, журналісти б їздили, куди хочуть, і робили б усе, що хочуть. А це історія не надто корисна. Хоча найкращий мій репортаж — зроблений з окопів без пресофіцера. Я пробрався туди сам, отримав від нього потім страшний наганяй, а зараз ми з ним — гарні друзі.

— Запобіжник у вигляді пресофіцера — це ж і безпека?

— Я не хочу грати у якісь формальні правила. Питання безпеки на війні дуже умовне. Це слово на папері, якийсь там пункт 73-го наказу про роботу журналіста на лінії вогню. Мене може вбити як із пресофіцером, так і без нього. Мене може вбити і за 20 км від лінії фронту, і в окопі. Тому не приймаю цю логіку про безпеку. Там небезпечно з пресофіцером, без нього, в броньованій машині, в «део ланосі». Там небезпечно! Це реальність, і ми її приймаємо. Для мене ідеальні умови роботи, коли я повністю мімікрую під військових. Приїжджаю до них в окоп, і вони через якийсь час перестають мене сприймати як журналіста, як сторонній елемент. На фронті це дуже швидко відбувається.

Коли ти мімікруєш, починаєш за ними спостерігати, то починається справжня документалістика, війна, якою вона є. Коли ти приїздиш із пресофіцером, то тут уже трішки не те. Хоча є дуже класні пресофіцери, майстри своєї справи. Пресофіцерка 93-ї механізованої бригади «Холодний Яр» Ірина Рибакова — просто еталон пресофіцера. Робота з пресофіцером — це процес, розтягнутий у часі, ви знайомитеся, починаються історії людських комунікацій. Крайній раз, коли я працював з Ірою, то ми приїхали у стабілізаційний пункт на Бахмутському напрямку, приїхали на нічну зміну. Там лікарі рятують життя поранених військових, — перше місце, куди потрапляє військовий після поранення. Іра мене туди привезла о 9-й годині вечора, просиділа зі мною дві години й каже: «Я поїхала спати, будеш повертатись — напишеш». І все, я їй не заважаю виспатися, вона мені не заважає, бо я не думаю про те, що Іра сидить у кімнаті, чекає, зняв я чи не зняв, і не може відпочити. А мені потрібно у стабпункті бути чим довше, тим краще. Моя б воля, то я б там тиждень жив.

— Ви одним із перших журналістів увійшли в деокупований Херсон — на другий день після його звільнення. Не приховую, що для мене як для херсонки це найцікавіший момент у нашій бесіді. Яким ви побачили Херсон?

— Знаєте, можливо, я вас трохи розчарую. У Херсоні я, звичайно, побачив радість людей, які тепер не в окупації, яких звільнили. А окрім радості, побачив велику розгубленість. І хай би як це банально не звучало, але й біль також. Не побачив там радості на 100%. Усі радіють, але й усі плачуть. Брудні, бо немає води, не знають, що таке світло, не знають, що таке в магазин сходити. Ось що я побачив у Херсоні.

Читайте також: Люди України — добірка травневих інтерв’ю проєкту «Суспільне. Спротив»

— Що найбільше вразило з побаченого на території, яка 8,5 місяця була під російською окупацією? Можливо, запам’ятався хтось із місцевих?

— Більш пам’ятна для мене картина звільнених територій була не в Херсоні. Мабуть, у Херсоні я її все-таки проґавив, вона була в перший день. Бо на другий день також були й радість, і сльози, і біль — але пік емоцій я пропустив. Мене вразило інше. Поліцейські взяли мене із собою на зачистку. Спочатку заходять військові, за ними йдуть поліцейські, які зачищають те, що ЗСУ, можливо, не помітили. ЗСУ просуваються далі, а робота на деокупованих територіях триває. Це стосується колаборантів, якихось недобитих російських військових, які можуть ховатись у підвалах. Щось, може, заміновано. Тож ми поїхали на Херсонщину з ними. Приїхали в село, жителі вже зрозуміли, що вони деокуповані. Зв’язку не було, поліцейські дістають старлінк, підключають інтернет — і я бачу, як люди, у яких місяцями не було зв’язку, телефонують рідним: «Я жива!», «Я живий!». Це вразило!

— Далі був скандал із позбавленням акредитації. Чи шкодуєте про те, що були там у той момент?

— Ні, абсолютно! Не шкодую, що поїхав у Херсон. Це не бравада, це скоріше привід замислитися, як працює ОК «Південь», як комунікує із журналістами загалом влада.

Як це було? Я був у відрядженні у Кривому Розі, ми знімали стабілізаційний пункт. Аж тут усі почали говорити про звільнення Херсона, писати в чатах. Я відкриваю мапу Deep State — там усе червоне. Але розумію, що це просто карта не оновилася, завтра все посиплеться. Телефоную Наталі Гуменюк: «Як нам потрапити у Херсон? Завтра він буде деокупований. Завтра там будуть журналісти. Хочу бути серед них». Я не хотів порушувати правил, не намагався обійти систему, працював за інструкціями. Мені ж в ОК «Південь» відповідають: «Чекайте розпорядження. Ми вам повідомимо, коли будуть проведені стабілізаційні заходи, буде пророблена робота щодо потрапляння журналістів в деокупований Херсон і в Херсонську область». Усе. Крапка. Хіба я буду чекати? Ні, я поїду фіксувати, що там відбувається! Піду іншим шляхом, знайду можливість туди потрапити. Я туди потрапив не нелегально, а з представниками влади — з поліцією. Потрапив туди з поліцейськими, які зрозуміли, що журналісту там треба бути.

— Яке спорядження має бути у журналіста, який їде знімати війну, окрім шолома та бронежилета з написом Press? Які правила роботи журналіста на війні?

— Броник, каска, заряджений фотоапарат, три батарейки, флешки. Усе потрібно перевірити десять разів. Це зрозуміло. Те, на чому я хотів би зосередити увагу, — це те, що в тебе має бути внутрішнє налаштування зробити історію. Ти маєш розуміти, що це не пройти між крапельками, мовляв, туди не поїду — там небезпечно. Ти маєш їхати туди, де справжній треш! Ти маєш бути внутрішньо налаштований туди їхати. Так, як у мене було в історії з Владом із Забахмутки. Я міг би не поїхати туди, міг показати це інакше. Знайшов би спосіб висвітлити цю історію, наприклад, показав би ці тіла на кладовищі. Але прийняв рішення пройти весь шлях із Владом повністю, не відмовитися.

— Де було найстрашніше? Чи були такі миті під час роботи, коли думаєш: «Це вже край, кінець»?

— Так, і не одного разу! Просто це така тема, що завжди думаєш, що з цього можна розповісти на широкий загал, а чого розповідати не варто, бо це особисте.

Страшно часом вийти з готелю на перекур, бо літає. А наступного дня потрапити в окоп під прицільний мінометний обстріл. Вони пристрілюються, і рано чи пізно міна впаде в окоп і вб’є тебе. В один із таких днів знімав бригаду на бахмутському напрямку. Застав момент, коли почали пристрілювати цей окоп. Одна міна лягла поруч, потім друга і третя — десь у сантиметрі від тебе. А ти в цей час у бліндажі. Страшно! Але говориш собі: «Я в бліндажі! З військовими! Усе нормально!».

Не знаю, де було найстрашніше. У Сіверськодонецьку було страшно, бо там працювала артилерія. Зараз менше артилерії. Я ж застав Сіверськодонецьк і Лисичанськ, які просто стирали на порох, арта крила цілий день, не було жодної хвилини, щоб було тихо. Ти просто їздиш містом і розумієш, що впало десь на сусідній вулиці. Для мене артилерія — це, мабуть, найстрашніше, що може бути. Це те, що викликає у мене тваринний страх.

— А який приємний момент можете пригадати з відряджень на фронт? Можливо, це пов’язано з якимись унікальними для вас кадрами, коли говориш собі «Ну, це того вартувало!»?

— Я, скоріше, можу шкодувати про те, що чогось не зробив, коли переглядаю знятий матеріал. Розумію, що тут можна було зняти інакше. Я частіше шкодую про щось, ніж радію. У мене є кадри, які для мене важливі. Є 3–5 фотографій, які я вважаю ілюстрацією війни. Зазвичай я просто роблю свою роботу. Дуже не люблю, коли цю професію ідеалізують чи романтизують. Не треба. Просто журналісти схильні до рефлексій, вони описують дійсність. Спустіться на землю, ми просто робимо свою роботу.

Фото: Максим Поліщук/«Детектор медіа»

Вперше опубліковано на сайті stv.detector.media