Новини компанії

Ярослава Камінська — кураторка навчальних програм Академії Суспільного Мовлення, людина року щорічної відзнаки «Суспільний код» у номінації «Партнерство: Я — твій новий skill». 

Ярослава працює в компанії близько 18 років (з невеликою перервою), куди влаштувалась відразу після закінчення педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Розвитком Академії займається вже 6 років.

В інтервʼю вона розповіла, як перезавантажується від роботи, що її надихає та звідки зʼявилась любов до мотоцикла, а також, звичайно, — як створювалась та змінилась Академія Суспільного Мовлення і що саме Ярослава мріє реалізувати на Суспільному.

«Я тут з 2005 року: ще до того, як Суспільне стало Суспільним. Це найдовший період у моєму житті, коли я працюю в одній компанії», — каже Ярослава Камінська. 

Вона розповіла, що спочатку була експерткою комерційної дирекції, займалась організацією прямих включень: «Це була більше робота з документами, оренда студій тощо. Памʼятаю, коли я тільки прийшла в компанію, всі готувались до першого Євробачення в Україні 2005 року. Цікаво було за всім спостерігати».

Читайте також: Роман Каров: «Людині важливо бути потрібною»

 Тренінг — це завжди обмін досвідом, тішусь, що можемо сприяти цьому"

 

– Розкажи, будь ласка, як зʼявилась Академія Суспільного? 

– У 2007 році я перейшла у відділ міжнародного співробітництва. Разом з командою ми налагоджували співпрацю з міжнародними партнерами. Окрім співпраці з іншими каналами та участю у фестивалях і подіях, ми ще й займалися тренінгами. В якийсь момент їх стало так багато, що почався якийсь хаос. Тоді ми зрозуміли, що нам необхідно впорядкувати і регламентувати процеси, бо те, що пропонували партнери, не завжди відповідало нашим очікуванням. Нам треба було зробити так, щоб процес був корисний для всіх сторін: і учасників, і тренерів. 

В кінці 2016 року ми з колегами ініціювали створення тодішнього тренінгового центру, який восени 2017 року трансформувався в Академію Суспільного. Ми почали організовувати тренінги й розвиватись разом із Суспільним. Дуже активними були 2018-2019 роки: тоді ми проводили близько шести тренінгів щомісяця тривалістю 1-5 днів кожен. Пандемія і повномасштабна війна внесли корективи, але зараз ми входимо в попередній ритм.

Читайте також: Як все починалося. Бути медіаграмотним з Дитячою академією Суспільного

– 18 років на Суспільному — це немало. Що надихає залишатись тут? 

– Щоразу мене затягував і затягує якийсь цікавий проєкт. Якби не ініціатива створення Академії я, мабуть, пішла б ще у 2016 році. В Академії мені дуже цікаво: все треба було створювати з нуля і розвивати. Це захоплює, затягує, мотивує. 

Мені цікаво займатися тим, чим я займаюсь зараз. Цікаво будувати систему навчання в нашій компанії. Я бачу, як все змінилось для працівників і керівників, як змінилося ставлення до навчання. Як змінюємося ми, адже ми багато чого навчились як організатори. Не всі навчання бувають успішними, але класно на це дивитись, аналізувати, робити висновки і вдосконалюватись.

 Зараз ми вибудували систему, в якій ініціаторами навчання є або команда, або керівник за запитом працівників"

 

– Як саме змінилась Академія за цей час? 

– Зараз ми розуміємо, що наші учасники в 90% випадків задоволені проходженням навчанням. Раніше, як в будь-якій пострадянській компанії, працівників заганяли на навчання примусово. Відповідно, люди були не мотивовані, тренінги проходили неефективно і це не працювало так, як хотілось би. Зараз ми вибудували систему, в якій ініціаторами навчання є або команда, або керівник за запитом працівників. 

У нас дуже багато запитів і ми намагаємося все це систематизувати. Щороку ми проводимо опитування керівників щодо запитів на наступний рік, чого б хотіла навчитися їхня команда. Плюс запити виникають окремо протягом року, коли зʼявляються нові проєкти, відділи, підрозділи, і необхідно провести певні тренінги. 

Читайте також: Новини онлайн, контент для підлітків та стратегія медіа — обмін досвідом зі Шведським мовником

– Порівняно з минулими роками, зараз менше тренінгів? 

– Минулого року ми швидко ввійшли в робочий режим. Існує дуже великий інтерес міжнародної спільноти в допомозі Україні. Партнери пропонували навіть більше, ніж ми могли подужати, адже в нас теж є певний людський ресурс і, скажімо, за місяць ми можемо провести ефективно певну кількість тренінгів. У травні минулого року ми вийшли на свій звичайний режим. 

– Що ти відчуваєш, коли тренінг пройшов вдало? 

– 90% організації тренінгу — це підготовка. Коли вже починається навчання, ти більше спостерігаєш, тому що вже все зроблено. Звісно, перш за все ти отримуєш задоволення, якщо група і тренер взаємодіють ефективно. Тренінг — це завжди обмін досвідом, тішусь, що можемо сприяти цьому. 

– Чи писали тобі особисто «дякую»? 

– Так. Це дуже приємно, що люди не тільки готові навчатися, а ще й діляться позитивним фідбеком. Я не памʼятаю, що саме писали, але кожного разу приємно чути «дякую». В такі моменти розумієш, що робиш щось корисне. У нас така специфіка роботи, що результат видно не одразу, ми десь там на бекстейджі — 90% роботи відбувається до того, як тренер розпочне навчання. Відповідно, коли відбувається тренінг, основна вдячність йде тренеру, і тоді ми розуміємо, що все зробили правильно.

 Кожного разу приємно чути «дякую». В такі моменти розумієш, що робиш щось корисне"

 

– Яку найбільш казусну ситуацію можеш пригадати?

– Багато було (сміється — ред.). В нас є два болючі моменти. Перший — коли не приходять учасники або їх дуже мало. Таке стається, адже навчання  безплатне для учасників, тому, на жаль, часто знецінюється. Ти робиш велику підготовчу роботу, а буває, в учасника просто змінились плани і він/вона не приходить. Це сумно, адже хтось інший втрачає можливість долучитись до навчання. Був ще казус, коли не прийшов тренер. Якось ми зібрали дуже велику аудиторію, чекаємо на тренера, а він запрацювався і забув. Довелося все переносити. Але ми дуже гнучкі, завжди контролюємо ситуацію на місці й готові до змін.

– Розкажи, як почали організовувати тренінги з безпеки? 

– Тренінги з безпеки як запит зʼявилися ще до початку повномасштабного вторгнення, але, на жаль, не відразу вдалося все організувати. Ми почали працювати з регіональними філіями, ближчими до кордону: Чернігів, Суми, Харків. Зокрема в рамках проєкту Гіперлокальної мережі для активних громадян ми провели курс із журналістики. Наприклад, в Охтирці учасники саме цього курсу першими фільмували танки окупантів. 

Після того як почалось повномасштабне вторгнення донори й партнери стали більш охоче підтримувати проведення тренінгів з безпеки і роботи у ворожому середовищі для журналістів. Починаючи з травня 2022 року ми провели понад 20 таких тренінгів. Серед учасників — працівники Суспільного, журналісти й оператори, які постійно їздять у відрядження в зону бойових дій, працівники департаменту безпеки, які супроводжують знімальні групи у відрядження. Також до участі ми запрошуємо представників інших медіа, фіксерів та фріланс-журналістів, які знімають усі події на місцях. Ми хочемо надати можливість якомога більшій кількості медійників України здобути ці знання та навички.

Це надзвичайно корисний тренінг, але організовувати його також виклик для нас. Це велика відповідальність, адже ми розуміємо, що навички, які учасники отримують на навчанні, без перебільшень, можуть врятувати життя. Отже, тренінг має бути максимально корисним. Ми ретельно добираємо тренерів і працюємо над програмою навчання.

Добре памʼятаю учасників першого тренінгу в травні минулого року, серед них був, зокрема, і Тарас Ібрагімов, журналіст Суспільне Новини. Зараз я постійно звертаю увагу на його репортажі й сподіваюся, що навички, які він отримав, допомагають безпечніше працювати при висвітленні війни.

 В команди Суспільного велика кількість практичних навичок побудови медіа, цим потрібно ділитися"

 

– Яка основна цінність для тебе в тому, що ти організовуєш навчання для колег? 

– Долучатись до чогось хорошого й допомагати людям здобувати нові потрібні їм знання. Допомагати у взаємодії учасників і тренера, адже, як вже казала, тренінг — це завжди обмін досвідом. Це свого роду налагодження соціальних зв’язків.

Читайте також: Як працювати у ворожому середовищі — тренінг для команди Суспільного та одеських медіа

– Назви свої ключові підходи в роботі? 

– Найдивніший, смішний, простий підхід — не боятись ставити запитання, чи при пошуку найкращого тренера, чи для уточнення очікувань. Шукати нестандартні підходи, бути гнучкою, готовою вносити зміни, наприклад, в сам тренінг, аби навчання пройшло більш ефективно.

Часто важко знайти «саме того» тренера, але завжди реально. Ми багато років займаємось навчанням і обовʼязково знаходимо своїх людей. 

– Яка в тебе команда? 

– Класна. Найкраща. Команда, де всі вміють все. Ми колись домовилися, що кожен може замінити один одного в разі необхідності. Кожен з нас завжди готовий підставити плече і допомогти, аби проєкт був реалізований успішно.

«Я завжди ніяковію, коли мені доводиться десь на зустрічах казати, що я керую Академією, тому що з Ярославою ми рівноцінні партнери. Я навіть колись запропонував залишити офіційну посаду керівника Академії Суспільного вільною, але мене не зрозуміли. Ярослава вміла та компетентна професіоналка своєї справи. Вона завжди готова допомогти і поділитися досвідом. Наша спільна робота приносить не тільки позитивні результати, а й задоволення. Іноді я не розумію, як би я без Ярослави все “вивозив”».

Олександр Дмитренко, керівник Академії Суспільного Мовлення

– Що мрієш реалізувати на Суспільному? 

– Мені хотілося б, аби Суспільне організовувало тренінги, на які буде величезна черга охочих. В команди Суспільного велика кількість практичних навичок побудови медіа, цим потрібно ділитися. Як на мене, Суспільне — це дуже класний кейс, це вияв громадянського суспільства, наша компанія — одна маленька Україна. Всі колеги активні й сучасні. Я впевнена, що рано чи пізно ми будемо проводити зовнішні навчання.

 Найдивніший, смішний, простий підхід — не боятись ставити запитання, чи при пошуку найкращого тренера, чи для уточнення очікувань"

 

– Чи є в тебе є обовʼязкові щоденні ритуали? 

– Я б не сказала, що є якісь важливі ритуали. Я просто люблю і роблю свою роботу. Перші справи, які я роблю зранку: годую кота, снідаю та їду в офіс.

– Організація тренінгів потребує багато часу і сил. Як перезавантажуєшся від роботи? 

– Мені дуже допомагає побути наодинці з собою. Незважаючи на те, що я організовую тренінги і спілкуюся з великою кількістю людей, можу сказати про себе, що я більше інтроверт. Інколи мені забагато спілкування, тому я маю побути сама з собою і, наприклад, почитати книгу. Люблю грати на гітарі, почала вчитись під час пандемії, зараз граю рідше.

Ввечері 23 лютого 2022 року на гітарі обірвалась струна, і я дуже засмутилась, навіть подумала, що це поганий знак, а наступного дня почалась війна і невдовзі ми опинились в окупації. Ми відразу пішли до батьків, щоб бути разом. Якось ми наважились сходити додому за речами і чоловік вирішив замінити струну. Тоді я змогла знову зіграти, а наступного дня нам вдалося виїхати. Гітара — одна з небагатьох речей, які я взяла з собою.

– Багато колег розповідали, що ти водиш мотоцикл. Звідки зʼявилась любов до нього?

– Мотоцикл — моя окрема любов. Неможливо описати словами, адже це половина мого життя. Я почала їздити у 2007 році. Тоді я вчилась і працювала. Коли я закінчила університет, в мене залишилась тільки робота і, як не смішно, мені було нудно, а мотошкола знаходилась біля «Олівця». Це була одна зі старих мотошкіл в Києві. Мій брат тоді купив собі мотоцикл і запропонував, щоб я пішла навчатись, а він мені його продасть. Я пішла в мотошколу, закінчила навчання і купила свій перший мотоцикл. Потім я долучилась до мотоклубу, де знайшла багато друзів. Ми досі підтримуємо тісний зв’язок, часто бачимось, виїжджаємо в мотопоїздки й двічі на рік на свої байкерські зустрічі. На тому першому мотоциклі, якщо не помиляюсь, я проїхала близько 50 тис. кілометрів за три сезони. Це були поїздки в Крим, в Карпати, по всій Україні, а ще в Румунію та Болгарію. Було дуже класно. Саме в мототусовці я зустріла вірних друзів і познайомилась зі своїм чоловіком.

 Мотоцикл — моя окрема любов. Неможливо описати словами, адже це половина мого життя” 

 

– Що тобі дають ці емоції?

– Це свобода, радість. Це важко передати словами. Ми ось розмовляємо і я розумію, як сумую за цим. Треба покататись.

– Що для тебе означає перемога в номінації «Партнерство: Я — твій новий skill» в щорічній відзнаці «Суспільний код»?

– Для мене ця перемога була неочікуваною і дуже приємною. Завжди радісно, коли колеги помічають і оцінюють твою роботу. Це надихає. Дякую!

Матеріал підготувала Дар’я Гонтарєва, фото — Анастасії Мантач та з особистого архіву Ярослави Камінської