Новини компанії

Роман Каров — начальник управління по роботі з філіями департаменту безпеки, переможець щорічної відзнаки «Суспільний код» в номінації «Впевненість: І у вогонь, і у воду». Працює на Суспільному з 2017 року. 

«В дитинстві я був миротворцем (сміється — ред.), хотів миру у всьому світі. Поєднати своє життя з безпекою було моїм внутрішнім покликом. На той час в мене були друзі, які вже працювали в силових структурах або навчались у цьому напрямі. Тому я захотів до них приєднатися за компанію і вступив до Національної академії внутрішніх справ України», — каже Роман.

Читайте також: Тетяна Тарасюк: «На Суспільному постійно навчаєшся чогось нового»

– Романе, чим ви займались до того, як влаштувалися на Суспільне? 

– До Суспільного 13 років я працював у міліції й одного разу потрапив у підрозділ, який займається фізичною охороною. Свого часу також працював охоронцем фізичної особи вісім років, чотири з яких провів у Європі. 

– Були курйозні випадки під час роботи за кордоном?

– Вся служба взагалі була весела. Я охороняв дитину і був таким собі «татом на прокат»: і водієм, і кухарем, і психологом, і охоронцем, і репетитором. Курйозних випадків у мене вистачає, але всі вони не для інтервʼю.

Варіантів тримати чи не тримати холодний розум немає. Ми працюємо у публічній сфері й розуміємо, яка відповідальність може бути в разі неадекватних моментів”

 

– Як розпочалась ваша карʼєра на Суспільному?

– Я прийшов на Суспільне у 2018 році: розширювався Департамент безпеки, і ми зайшли цілою командою з Віталієм Даценком, директором із безпеки. Так часто відбувається, коли заходить керівник і приводить із собою свою команду, реорганізовує підрозділ або формує.

Влаштувався я завідувачем відділу охорони управління забезпечення режиму департаменту безпеки та протидії корупційним проявам — це перша посада, назву якої я вивчав десь рік (сміється — ред.). Тоді я контролював аутсорсингові компанії з охорони Суспільного на дотримання норм роботи й займався внутрішньою комунікацією між підрядниками і Суспільним. 

Через пів року звільнилась посада заступника начальника управління забезпечення режиму. Віталій Даценко запропонував мені цю посаду і я погодився. Нещодавно у звʼязку з трансформацією Суспільного і створенням хабів, виникла необхідність налагоджувати роботу на філіях і, відповідно, було створено нове управління по роботі з філіями в департаменті безпеки. І я, мабуть, єдиний начальник управління, у якого поки що немає жодного підлеглого.

Читайте також: Хаби у регіонах Суспільного: запитання — відповіді

– Які саме процеси в безпеці ви куруєте? 

– Всі. Це і фізична, інформаційна, технічна безпека, а також не розповсюдження конфіденційної інформації. По хабах згодом, можливо, — і антикорупційна діяльність. Час покаже. 

– Робота в безпеці вимагає бути уважним, уміти логічно мислити, мати високий рівень самоконтролю. Як вам вдається в такі складні часи керувати собою і  тримати холодний розум? 

– Керувати ніяк ми не можемо, а підлаштуватись — так. Як всі, мабуть. Варіантів тримати чи не тримати холодний розум немає. Ми працюємо у публічній сфері й розуміємо, яка відповідальність може бути в разі неадекватних моментів. Тому, хочеш чи не хочеш, а мусиш тримати той самий холодний розум.

 Як представник безпеки й людина, яка несе відповідальність за команду, я намагаюсь передбачити всі можливі варіанти розвитку подій”

 

– Ви один з тих, хто супроводжує наших колег у відрядження на передовій. Вам важко це дається? 

– В саму зону бойових дій ми виїжджали один раз, і то тому, що не було комунікації з пресофіцерами, хоча безпечних локацій у прифронтовій зоні взагалі немає. Це було під Соледаром, там велись дуже запеклі бої. Хоча за два місяці до цього ми були ще ближче до зони бойових дій, але тоді там було тихо. Ми ночували в землянці з військовими в новорічну ніч і бачили, як вони вітали окупантів «святковими салютами» трофейними «Градами». 

Взагалі все умовно. Так само як і в інших сферах свого життя, людина підлаштовується майже під усе. Немає тих, хто не боїться. Хто не боїться, довго не живе. Бояться всі, але всі звикають до певного режиму. В поїздках дуже важлива підготовка всього. Я думаю в комплексі за все: за логістику, комфорт, де ми будемо обідати, як ми розселимось та як спатимемо. Звісно зі свого боку, як представник безпеки й людина, яка несе відповідальність за команду, я намагаюсь передбачити всі можливі варіанти розвитку подій. 

– Що вас може зачепити «за живе» і залишає відгомін? 

– Чесно кажучи, зараз уже навіть похорони не так чіпляють за живе, як госпіталі, в яких ти бачиш покалічених військових. Потрапити в госпіталь для мене це найважче, що може бути.  

Ось тут, де ми з вами сидимо, — не страшно, страшно там, бачити як на долоні все, що там відбувається.

Чи залишається відголос всередині? Може й так, але війна йде вже 10-й рік, а людина звикає до всього, тому що ти або підлаштуєшся, або вигориш зсередини. То які варіанти? 

«Треба розуміти, що відрядження в зону бойових дій — це дуже емоційні відрядження, і, хай як дивно це звучить, в дорозі можуть виникати конфлікти — це нормально. Буває багато неточностей або навпаки щось треба уточнити. З Ромою конфліктів ніколи немає. Це та людина, яка навпаки їх розгрібає. У нього круте почуття гумору, він дуже відповідальний. Рома не просто виконує свій функціонал, відповідаючи за безпеку, він виконує надфункції. Тобто в той час, як хтось може не викладатися навіть на потрібних 100%, він робитиме це на 1000%. Пропонує дуже круті ідеї й шукає героїв разом з нами. Він завжди біля нас і 24/7 піклується про нашу безпеку, що дуже важливо. Відповідальна людина, яка покладається не просто на свою професію, а на свою людяність в першу чергу. Це людина, з якою дійсно не страшно ні у вогонь, ні у воду. Дякую, Рома!»

Дарина Коломієць, кореспондентка Суспільне Новини

 Мені важко було залишати Олівець. Я навіть хотів залишитись там і тримати оборону”

 

– Якими були для вас перші дні повномасштабного вторгнення?  

– Ніхто не вірив, що це все почнеться. Мені зателефонував Віталій Даценко і повідомив, що почалось повномасштабне вторгнення і треба збиратись. Я примчав у телецентр Олівець і весь день провів там. На другий день ми почали збирати все, що необхідно вивезти у Львів. Мені важко було залишати Олівець. Я навіть хотів залишитись там і тримати оборону. Ресурсів як таких для цього не було, і перш за все треба було негайно вивозити всі документи, супроводжувати колег і врятувати те, що в наших силах. 

Так ми й поїхали. Взагалі перші два тижні повномасштабного вторгнення в голові був туман. Важко розповісти, що було і як. Я лише через два тижні зрозумів, що я у Львові.   

Потім разом з Миколою Чернотицьким, головою правління Суспільного, ми обʼїхали філії. Тоді за чотири дні ми проїхали 3800 кілометрів. Ми розвозили комплекти обладнання для зйомок, бронежилети та все необхідне. Це був калейдоскоп міст нон-стоп: Львів, Тернопіль, Хмельницький, Умань, Одеса, Миколаїв, Кропивницький, Запоріжжя, Дніпро, Черкаси, Суми, Київ, Чернігів, Вінниця, Рівне, Луцьк, Львів — за чотири дні!  

Читайте також: Спецпроєкт «Під обстрілом. Вежі» на Українському Радіо: чому росіянам не вдалося

 Люди, які мене не знають і з якими я спілкуюся вперше, часто ображаються, що я не дивлюсь в очі”

 

– Як вам вдається поєднувати відрядження й контролювати роботу в офісах? 

– Так сталося, що я довгий час відповідав за чуже життя. Мій мозок настільки професійно деформований, що я думаю наперед, що може трапитись і як цього не допустити або миттєво вирішити. Люди, які мене не знають і з якими я спілкуюся вперше, часто ображаються, що я не дивлюсь в очі. Я завжди пояснюю, що я звик контролювати все, що відбувається навколо: яка машина проїхала, де водій заснув, де хто йде і куди дивиться. Я постійно аналізую, що відбувається навкруги і я вже не перелаштуюсь. 

Звісно, що я уточнюю у колег, чи все добре на місцях, але насправді проконтролювати якісь процеси в компанії віддалено — майже неможливо. Саме для цього і формуватиметься напрям безпеки по хабах, щоб можна було чітко просити звітувати про все, що відбувається на філіях у відповідальних за це осіб.

 Мене якось давно навчили одного правила: «Ти, звісно, можеш погано поставитись до підлеглого, але завтра ви поміняєтесь місцями й ти станеш його підлеглим, тому думай зараз про те, що буде завтра»"

 

– Який ви керівник?  

– Зараз я не керівник, оскільки я один у своєму напрямі поки що, але я «няшка» (сміється — ред.). До Суспільного свого часу в мене було дуже багато підлеглих. З того часу жодна людина не плюнула мені в спину. Я намагався в жодному разі не доводити людей до кипіння. 

Мене якось давно навчили одного правила: «Ти, звісно, можеш погано поставитись до підлеглого, але завтра ви поміняєтесь місцями й ти станеш його підлеглим, тому думай зараз про те, що буде завтра». Мені дуже запали ці слова в душу, і я так живу дотепер. Я розумію ситуації, розумію людей, можу чітко і грамотно побудувати комунікацію з ними.  

Читайте також: Ірину Славінську обрали членкинею Радіокомітету ЄМС

– Як починається ваш звичайний ранок? 

– Я прокидаюсь о 6:10, готую собі сніданок, збираюсь і їду на роботу. Взагалі я обожнюю їздити на роботу на велосипеді — це моя зарядка, але зараз ще холодно, тому я дуже чекаю тепла. Десять кілометрів до роботи, десять з роботи.

 Коли я приїжджаю в майстерню, повністю абстрагуюсь і занурююсь у процес роботи з годинником. Для мене це неймовірне задоволення”

 

– Що для вас велосипед?

– Велосипед для мене — це все в одному: хобі, спорт, віддушина. Ти їдеш, дихаєш, легені і мʼязи працюють, тримаєш себе в тонусі. Не витрачаєш час та гроші на спортзал, економиш на бензині (сміється — ред.). Про що можна ще мріяти? Затори не страшні, мозок очищається, абстрагувався від світу і їдеш. Їдеш ніби не на роботу, а наче вихідний день. По дорозі додому можна ще й на пляж заїхати поплавати. Це казка для мене.  

– Чи є у вас хобі? Що вас може перемикнути й перезавантажити?

– Є ще одна робота-хобі, яку я люблю. Весь свій вільний час я проводжу з друзями в майстерні з реставрації годинників.  

Так вийшло, що колись я захотів собі старий настінний годинник, знайшов майстра, привіз йому годинник для реставрації. Лише поставив йому умову, що я буду присутній, бо хочу всім розказувати, що я брав участь в його реставрації. Отак з одного годинника все й почалось. 

З часом я відкрив свою майстерню і декілька років займався реставрацією настінних, підлогових годинників, антикварних меблів. У мене був компаньйон, який згодом переключився на наручні годинники. Потім я повернувся в охорону і закрив майстерню, а колега продовжив свою роботу. Зараз я працюю разом з ним, допомагаю і навчаюсь одночасно. Для мене це хобі. 

Коли я приїжджаю в майстерню, повністю абстрагуюсь і занурююсь у процес роботи з годинником. Для мене це неймовірне задоволення. Це щось таке, що неможливо передати словами. Для мене це свого роду медитація, можна сказати.

 Для мене велике диво, коли мені щастить і на моєму життєвому шляху трапляються світлі люди, з якими хочеться спілкуватися і бути поряд”

 

– Які люди у вашому оточенні?  

– Люди, яких я не сприймаю, — не будуть у моєму житті. Ключовий фактор для мене — мені має бути комфортно з людьми, які мене оточують. 

– У вас багато друзів? 

– Друзів не буває багато. Це дуже сумно. У свої 43 я розумію, що дуже багато людей, яких я вважав друзями, — були просто попутниками. Ми мали спільні інтереси, жили в одному інформаційному полі, було цікаво разом, а потім інтереси та принципи розходяться і люди йдуть з твого життя. Насправді ти нічого не втрачаєш від цього. 

Для мене велике диво, коли мені щастить і на моєму життєвому шляху трапляються світлі люди, з якими хочеться спілкуватися і бути поряд. Я тішусь, коли так відбувається. Це класно.

 Приємно знати й відчувати, що мою роботу видно і вона цінується”

 

– Що для вас означає перемога в щорічній відзнаці «Суспільний код»? 

– Чесно кажучи, я взагалі не зрозумів, що це таке. За два тижні до відзнаки мені колеги сказали, що проголосували за мене. Я дуже здивувався, бо я ж нічого не знімаю, і яка номінація, і що за голосування? Я не зміг підключитись до трансляції, оскільки був у відрядженні на Донбасі. 

Що можу сказати? Мені важливо бачити позитивні результати своєї роботи. Людині важливо бути потрібною. Так виявилось, що моя робота на Суспільному була оцінена. Я чомусь собі завжди думав, що нас, “безпеку”, ніхто не бачить, а тут номінація і перемога. Це приємно відчути.  

Я не очікував такого повороту. В нас медійна компанія і завжди здавалося, що помітніші ті колеги, які більше на виду. Приємно знати й відчувати, що мою роботу видно і вона цінується. Дякую.

Матеріал підготувала Дар’я Гонтарєва, фото — Анастасії Мантач та з особистого архіву Романа Карова