Новини компанії

В ефірі Радіо Промінь щобудня з 8:00 до 12:00 у шоу «Ранок Про» є дві пари ведучих. В цьому матеріалі розповімо про одну з них, запальну пару — Анну Заклецьку та Дениса Денисенка. Вони часто підіймають важливі соціальні теми у своїх ефірах, запрошують цікавих гостей, щоб освічувати слухачів щодо свідомого громадянства. Ми вирішили поспілкуватися з ними, щоб розказати більше невідомих фактів про цих чудових ведучих. Тож хто ці суперпозитивні й такі активні люди на Суспільному — читайте й дізнавайтеся про те, що вони ще нікому не розказували раніше в жодних інтерв’ю!

Підпишіться на Суспільне Анонси на зручній для вас платформі: телеграм або вотсап

Як давно ви працюєте на Радіо Промінь ведучими ранкового шоу «Ранок Про», чи вели ви до цього інші проєкти на Суспільному?
Розкажіть про ваш професійний шлях на Суспільному і як вас сформували у пару ведучих-колег?

Анна: У програмі на Радіо Промінь «Ранок Про» я працюю з початку пандемії — лютого 2020 року. Спершу працювала з Дмитром Захарченком, потім у нас були творчі експерименти й нас об’єднали у пару з Денисом Денисенком. Разом ми працюємо трохи більше як рік. Згадую, коли вперше побачила Дениса, у нього був імідж дуже ерудованого, достатньо закритого ведучого-диктора, який багато читає і майже зарозумілий. Коли ми декілька разів перетинались на інших ефірах, я запитувала себе: чому виконавчий продюсер Радіо Промінь Максим Яковенко ставить нас працювати разом, коли в нас із Дмитром так гарно складаються ефіри? І тут у нас стався перший ефір з Денисом — коли він показує мені характерний жест, я його розумію і ми починаємо реготати разом в ефірі. Це така дурниця, але водночас — показник, що ти з людиною на одній хвилі, ми розуміємо одне одного з півслова — і тут мені стало все зрозуміло.

До цього, у 2018 році, я працювала телеведучою на Суспільне Спорт — олімпійська студія. Потім ми розглядали інші варіанти роботи для мене — як телевізійної, так і ні, але на той момент у мене народилась третя дитина і ранкові телеефіри стали не варіантом. Натомість радіоформат виявився бездоганним, чому дуже рада. У нас на Промені прекрасний продюсер Максим Яковенко робить все, щоб ми були не лише голосами, а нас упізнавали люди. Тому ми з’являємося на ютуб-каналі Радіо Промінь і в інших телевізійних проєктах Суспільного, зокрема Євробаченні, медіапартнером якого є Радіо Промінь.

Денис: Я почав у 2018 році, спершу прийшов на Українське Радіо. Тоді там теж започаткували формат ранкового шоу — «Вдосвіта», та звісно, воно відрізняється від формату музичної радіостанції. Попри це — завдання поставлені, виклики подолано. Чотири роки я вів це шоу разом зі співведучою Мар’яною Бойко, пізніше приблизно рік одночасно працював на Радіо Культура теж в ранковому шоу. Тоді цей час припав на пандемію, очікувано сталися внутрішні зміни. Зрештою, 24 лютого я вийшов у свій останній ефір на УР. О шостій ранку вже був у прямому ефірі й повідомив про початок повномасштабної війни. Ми працювали до 13 години, далі нас змінила пара інших ведучих. Пригадуючи увесь цей ланцюжок подій, я зрозумів, що весь мій попередній шлях був для того, щоб врешті-решт опинитися на Радіо Промінь.

У 2023 році все почало повертатися до звичайного режиму мовлення. Це був період, коли з ведучими мовило тільки Українське Радіо. Радіо Промінь теж повернувся в ефіри з ведучими, поновивши ранкову програму. Тоді я працював з іншою співведучою, Сашею Франко. Дата 24 серпня — особлива і символічна для мене, адже 2018 року я прийшов на Суспільне, і того ж числа, тільки 2023 року, познайомився з моєю чарівною королевою — Анною Заклецькою. Відтоді ми почали спільну роботу в парі. Це доля нас звела разом, то був абсолютний «метч», і ми щиро бажаємо, аби кожен зустрів такого партнера на професійному шляху, особливо якщо це ведучі: не важливо радіо чи теле-, або ведучі подій. Таке партнерство, як у нас, — мов спільна душа, з якою ти почуваєшся в гармонії, комфорті, довірі. Вважаю, саме ці три елементи дуже важливі в парній роботі на будь-якому заході. Завдяки підтримці Ані, її енергетиці, доброму слову в потрібний момент я змінювався якісно, вчився у неї більшій вдячності, доброті, любові, людяності в професії. Також круто, що Суспільне проводить різноманітні тренінги для підвищення рівня знань, професіоналізму. Наприклад з інклюзивності, гострих соціально-громадських питань, про правильне спілкування з ЛГБТ-спільнотою, ветеранами, людьми з інвалідністю. Це дуже допомагає і надихає, що компанії не байдуже і ти також цим переймаєшся і розвиваєшся. Це додає впевненості, що ти не образиш людину випадково і не потрапиш у незручну ситуацію.

Анна доповнює: Ще, напевно, дуже важливо не тільки в професійній історії, а й в особистій — коли знаходиш свою людину, це дуже цінно. Мені взагалі щастить на людей, я це дуже ціную. Особливо це помітно на контрасті, коли раптом стикаєшся з людьми, з якими тобі не так комфортно, і тоді розумієш: Боже, як мені пощастило! Я з великим задоволенням встаю щоранку і їду на роботу, лечу побачити Дениса і всю нашу команду. Працюючи на Суспільному розумієш, навіщо ти тут, яке твоє призначення, що я люблю, як ми одне одного підтримуємо.

Анно, розкажіть про вашу участь у фільмі «100 років Українського Радіо» через історії відомих українців?

Суспільне Мовлення провело зйомки телепроєкту до 100-річчя Українського Радіо, презентація якого відбулася в день народження УР 16 листопада. За словами команди департаменту внутрішнього виробництва Суспільного, перед ними було непросте завдання — розповісти сторічну історію першої української радіостанції за годину ефірного часу і не залишити поза увагою найважливіше та найцікавіше за всі сто років.

Анна: Дуже цікавий для мене проєкт! Дивовижно, що пересічний українець не завжди в курсі, що Українське Радіо як явище, як хвиля — це частина Суспільного. Крім того, воно має повний цикл виробництва і мовлення на найвищому рівні без залучення аутсорсу — власний Будинок звукозапису з можливістю трансляції на найвищому рівні звукозвучання, звукоінженерингу, має власний оркестр, власний хор. Це фантастика — записувати оркестр з хором, аранжувати, виконувати твори, їздити на гастролі, супроводжувати виступи артистів, запрошувати глядачів в зал — цим може похизуватися не кожна держава у світі. Це рівень BBC і таких еталонів медіа, як США, Великої Британії.

Мені було дуже приємно та символічно, що мене запросили ведучою в цей проєкт. Будинок звукозапису теж пов’язаний з моїм життям. Життя і кар’єра моєї мами переплетена з БЗЗ та Хрещатиком, 26. Ми там колись давно (у 1989-му) писали альбом «Подарунок» Алли Мігай — ще у складі ансамблю «Кияночка». Пам’ятаю компліменти звукорежисерів, коли п’ятирічною писала свої музичні партії й мене хвалили, що працюю як доросла — дуже чисто інтонувала і тягнула на одному диханні дві фрази без предихання. Тому коли постало питання про потребу знімати проєкт до 100-річчя УР, пошуку ведучої, яка в «в темі» — я з радістю відразу погодилася. Для мене це дуже почесно та цікаво.

Денис: До сторіччя УР видана дуже крута книжка Ніни Доценко — «Пригоди на радіохвилях: історія українського радіо» — ми якось з нею розмовляли в ефірі. У книжці стисло, змістовно викладена історія того, як Суспільний мовник формувався, як ріс, як зараз функціонує. Я пишаюся, що опинився на сторінках цієї історії, позаяк причина — сумна подія — 24 лютого. Пишаюся своїм рішенням працювати в команді Суспільного. Тепер наші імена закарбовані в історії Українського Радіо та Радіо Промінь. Я не шкодував жодного дня, попри те, що були професійно й емоційно важкі моменти, але все це було того варте.

На вашу думку, чим ви доповнюєте одне одного, у чому відрізняєтеся?

Анна: Якось в ефірі було: ми схожі як порося і кінь, тільки гривка на інший бік (сміються разом). Треба визначитися, хто з нас порося, а хто кінь. Жартую. Нас поєднує почуття гумору. Кажуть, що в партнерських стосунках, коли ви слухаєте однакову музику і не пояснюєте жарти одне одному — це вже великий показник. У нас дійсно так і є. Крім почуття гумору, нас об’єднує розуміння одне одного, коли щось відбувається без слів, ми чітко знаємо, про що ми зараз сміємось, або про що нам сумно. Нам пощастило бути на одній хвилі, і в цій синергії ми справді примножуємо найкращі якості одне одного, як сказав Денис. Ми також почали працювати разом на світських подіях як пара ведучих, і тут я теж можу сказати: коли Денис поруч, почуваюсь дуже впевнено. Тобто я розумію, що він підхопить, підстрахує, навіть якщо я розгубилась повністю, то це відчуття опори твоєї людини дуже цінне і великий скарб. А відмінність — в мене бороди поки немає, груди однакові, зріст однаковий (сміються разом).

Денис: Наша відмінність тільки між нашою статтю, і все. У нас дуже багато спільних інтересів, цікаво проводити час разом поза ефіром. Особиста моя приємність, що Аня долучила мене до спілкування зі своєю родиною, познайомила з ними. Для мене це акт визнання чогось близького та особистого.

Анна: Мої діти обожнюють Дениса! Перший контакт з дітьми був на Різдво минулого року, і вони тепер питають весь час, коли він прийде в гості. Він мав необережність погратися з ними — коли хтось із них стоїть на одній нозі, а Денис рахує секунди. І вони тепер тренуються і чекають, поки він прийде перевіряти їхні результати. Оце визнання, яке точно не підробиш.

Що вас засмучує, а що навпаки окриляє і допомагає в роботі досягати нових вершин?

Анна: Бути частиною Суспільного — це дуже почесно. Коли навіть бувають інші пропозиції по роботі, то сама причетність до цієї компанії, до можливості змінотворчості, доносити важливі ідеї та цінності — надзвичайно цінна і вагома для мене.

У кожного з нас свої «коники»: я, наприклад, закохана у фольклор (в першу чергу — у його дохристиянському прочитанні). Намагаюсь поширювати це всіма можливими способами. Денис — книжковий хробак, іспанофіл. Разом ми цікавимося музикою, державотворчістю. Ми залучаємо до розмов в ефірах тих людей, які, як нам здається, можуть змінити суспільство фрактал за фракталом і принести величезну користь державі в цілому. Це звучить пафосно, але це так. Тому це велика честь бути частиною команди, яка має національне мовлення, і розуміти, що ми не просто марнуємо час, або чимось займаємося — як години, які не повернути, а що ми щоранку готуємося до чогось важливого. Ми мислимо приблизно так: а давай сьогодні з психотерапевтом поговоримо не просто про особисте, а про те, як, спілкуючись із дітьми, можемо закладати державу майбутнього, в якій не буде корупції, тобто якість далекоглядні речі, на які ми маємо вплив. Безумовно, нас надихає віддача наших слухачів.

Денис: В інстаграмі нам часто пишуть: «а що так давно сторіз не було ваших?», або коли ми вийшли в ефір — «Вау! Ну нарешті! Ми вас слухали». Також у нас є два особливих слухачі — члени правління Суспільного Мовлення, пан Дмитро Козлов і пан Андрій Таранов. Наші найвідданіші слухачі й наше натхнення. Ми часто з ними зустрічаємося в коридорах після ефіру і вони дуже щиро розказують, як їм і чим сподобався ефір, діляться емоціями.

Чи буває критика ваших ранкових прямих ефірів, розбір помилок?

Анна: Критика трапляється, безумовно, і ми за це дуже вдячні. Тут треба вклонитися нашому виконавчому продюсеру Максиму Яковенку. Саме він створив таку атмосферу в команді, коли ми всі знаємо: якщо лунає критика, то це не тому, що сьогодні «я хочу тебе побулити», а тому, що ми всі зацікавлені в кращому результаті. У мене є досвід роботи в різних колективах, в різних сферах, так чи інакше підводні камені трапляються у будь-якому процесі, але тут дуже здорова атмосфера. Плюс — створюються умови, щоб ми самі себе проаналізували та подивилися зі сторони, прослухали і знайшли рішення своїх помилок, і це робиться не для того, щоб самоствердитися за рахунок когось.

Денис: Прикро це визнавати, але я мав ситуацію, коли переживав мобінг на іншій роботі. На іншому радіо — не на Суспільному — траплялися елементи робочого тиску, які вплинули на моє бажання працювати, розвиток, мотивацію, і, зрештою, я дуже швидко вичерпався. Зрозумів, що це не той колектив, не та компанія, не ті люди, серед яких хочу перебувати. І в той момент трапилося Суспільне Мовлення, назвемо це — боги спустилися і вказали мені шлях.

Бувають важкі моменти в роботі, коли важко зібратися через обставини, в яких ми всі опинилися: коли ти втомлений, не виспався. Наприклад масовані нічні ракетні обстріли, а тобі треба рано вранці бути на роботі, в робочому стані і задавати тон. Ти розумієш концепцію свого каналу, ранкового шоу — ми про підтримку і про настрій. Тож збираєшся з думками, з силами, бо розумієш для чого ти йдеш на роботу, ти йдеш до слухачів, адже і в них так само могла бути непроста ніч, та вони сьогодні теж мали прокинутися і вирушити у своїх буденних справах.

Анна: В хорошому сенсі ми допомагаємо заземлитися нашим слухачам, десь посміятися, десь посумувати, десь бути конструктивними — подумати, що сьогодні корисніше для держави. Інколи це про те, що, можливо, сьогодні важливіше побути наодинці з собою, подбати про себе, а інколи піти поволонтерити або стати у пригоді в якійсь іншій суспільній справі. Ми намагаємося дати цю загальну підтримку та «поживу для роздумів з метою розвитку» нашій аудиторії.

Я дуже люблю, коли нам пишуть небайдужі слухачі й дають зворотний зв’язок. Вони допомагають нам розвиватися й інколи дають привід замислитися та подискутувати. Є постійні експерти з філологічними знаннями, які пояснюють, коли ми щось неправильно кажемо в ефірі. Це корисно, і за це я їм дуже вдячна. Завдяки цьому звернула увагу на свої слова-паразити і стала менше їх вживати, хоча до цього, пригадую, трохи посперечалася на цю тему зі слухачкою про етимологічне значення слова «ладно», що не завжди треба відмовлятися від питомо українських слів тільки тому, що вони зараз не прийняті в літературній мові. Важливо завжди залишатися при здоровому глузді, не віддавати зайвого, свого. Ці знання я колись отримала від одного з найкращих славістів Києво-Могилянської академії Володимира Костьовича Житника, коли навчалася у Могилянці на політолога.

Денис: Коли я працював на УР, ефір починався з шостої ранку. Щойно ми розпочинали, буквально із перших хвилин, слухачі активно залучалися у процес обговорення ефіру. І там було різне — хороше, конструктивне, і геть не конструктивне, і навіть відверто погане. В нашій роботі ми від цього не застраховані й мусимо реагувати, або, відповідно, не реагувати на ті слова, думки, які на нас ллються. Потрібно відокремлювати зерна від полови. Це все досвід розуміння того, що конструктивне, а що — ні. Якщо в тебе занижена самооцінка, то подібні різкі коментарі можуть впливати на тебе негативно. Наша з Анею робота, дружба та спілкування допомогли мені підвищити мою здатність до здорової критики, самооцінки, усвідомити свою цінність в роботі. Тож це вже не є таким викликом і проблемою для мене, як раніше.

Читайте також: Подкаст Суспільного Unzip переміг у двох номінаціях аудіопремії «Слушно»

У щоденних ефірах ви порушуєте важливі соціальні теми, запрошуєте цікавих гостей, щоб освічувати слухачів щодо свідомого громадянства, культури міжособистісної взаємодії, відповідальності за свої життя, процвітання, добробуту, свободи, безпеки. Як ви обираєте, про що говорити і з ким? Розкажіть, як готуєтеся до ефірів і чи змінюєте щось в останній момент залежно від нових обставин?

Денис: Це звичайна справа в роботі кожного ведучого, коли щось або може або іде не так. Це дуже органічна, природна частина нашої роботи, ми завжди маємо бути готові до цього.

Анна: Взагалі ми імпровізуємо, а не працюємо за сценарієм. Обирати близькі нам теми допомагає редакторська група, щоб це було цікаво і корисно. Робота ведучого це завжди великий багаж знань і досвіду, навіть якщо все «згасло», нам завжди є що сказати, навіть якби ми не домовилися про це попередньо.

Буває таке, що я не додзвонююся до якогось співрозмовника, а Денису доводиться в цей час починати ефір самому і може знадобитися якийсь час поговорити самому. Це має бути щось цікаве, актуальне, корисне, а не просто перекличка, хто з якого міста. Він може розказати, наприклад, про нову аудіокнигу, яку озвучив нещодавно, і слухачі в цей момент навіть не розуміють, що щось іде не за планом. Сьогодні, наприклад, ми пообіцяли викласти в історії в інстаграмі Дениса посилання на книгу, яку він радить до читання.

Денис: І до речі, книга не просто так з’явилася, а в контексті тої теми, яка була згадана в ефірі, — психологія. Я чимало читаю і завжди до будь-якої теми намагаюся підв’язати актуальну книжку, поділитися особистим досвідом читача — цікаво чи ні, варто або не варто витрачати свій час.

Анна: Це не обов’язково може бути тема книжок. Це може бути й щось інше — куди ми вчора ходили, анонс різних виставок, щось цікаве з життя. Ми постійно маємо бути в темі, у вирі подій і в матеріалі. Коли готуємось до розмови про якусь вузьку спеціалізацію, розуміємо, які є запити в суспільства, які існують проблеми, які законопроєкти лежать на розгляді у Верховній Раді з цієї теми, чому ними спекулюють, їх гальмують або, навпаки, просувають.

Денис: З приводу гостей для ефірів — ми можемо запропонувати своїх, якщо маємо потрібних експертів. Допомагають у пошуку також наші редактори, це завжди двосторонній процес.

Денисе, про вас дуже мало інформації. Розкажіть про ваші захоплення, хобі — вивчення античної філософії, чим вас так приваблює стоїцизм; чого для вивчення ви обрали мертву мову (латину) та на якому рівні володієте іспанською?

Денис: Чому стоїцизм — я вважаю, що це дуже сучасна філософія, яку можна інтегрувати в реалії сьогоднішніх викликів, які перед нами постають щодня. Ця філософія про те, як опанувати зайві емоції. Перебуваючи в буремному періоді, який постійно змінюється, мусиш шукати методи підтримки, ідеї, думки, мотивацію. Все це можна відшукати в читанні того ж Епіктета, Сенеки чи Марка Аврелія. У їхніх текстах можна знайти величезну кількість думок, суголосних сучасним викликам, і адаптувати їх до своїх потреб. Це підтримує якийсь час, окрім того, що в кризових ситуаціях важливо звернутися до психолога чи психотерапевта. Ця філософія допомагає мені жити, шукати натхнення, мотивує долати професійні й особисті виклики. Також допомагає долати труднощі у житті — присвячувати час важкій атлетиці, майже весь свій вільний час — спорт важливий! Справді, інколи дуже непросто знаходити натхнення і мотивувати себе виконувати будь-які вправи, а не обирати полежати на дивані. Це таке собі стисле пояснення мого захоплення античною філософією, яка допомагає зробити власні висновки, побудувати філософію життя і викристалізувати власні погляди. Загалом античну філософію цікаво вивчати з точки зору чистоти і не зіпсованості думки, яка пізніше вже розвивалася, нагромаджувалася, вдосконалювалася у певних сенсах, і тут є про що поміркувати, подискутувати та посперечатися.

Щодо Іспанії — це дуже давня щира закоханість, і вона не змінюється. Вона дає поштовх щомісяця занурювати глибше, цікавитися темою більше. Читаю чимало їхньої періодики, знайомлюся з життям країни, і не тільки Іспанії, а й латиноамериканської спільноти — це і про культуру, про розуміння того, як вони уявляють Україну і нас, як можна принагідно правильно розповісти їм про нас. Зрозумів, що ми дуже схожі як люди, нація, з дуже схожими цінностями, перевагами й недоліками, які властиві кожному народу та нації. І також завжди пам’ятатиму: перші місяці повномасштабного вторгнення, Київ був напівоточений, майбутнє незрозуміле — я був у дуже негативному психологічному стані. Мій організм просто закляк, зупинився, я не міг нічого робити. Це було цілковите заціпеніння, яке заважало і не давало жити. І єдине, що мене вивело з цього стану, бо треба було щось робити — я почав повертатися до читання статей, книжок іспанською. Мозок поволі перезавантажувався, прокидався і я знову повернувся до життя! Якщо коли-небудь іспанці візьмуть у мене подібне до цього інтерв’ю — я їм подякую просто за те, що вони існують, адже мій інтерес до їхньої культури й мови витягнув мене з психологічної прірви.

Я володію іспанською на впевненому розмовному рівні В1, можу з ними поговорити. Минулого року в нас з УР була співпраця з суспільним мовником Іспанії — RTVE. Що мені дуже подобається — іспанці послідовно підтримують Україну у боротьбі проти російської агресії. Починаючи від лютого 2022 року вони постійно висвітлюють цю фокус-тему у себе в контексті світової політики, яка весь цей час не зникає. Їхня увага не розпорошується. Зрозуміло, зараз це не топтема і в самій Іспанії, але в них досі є окрема щотижнева програма щосереди «Diario de Ucrania («Український щоденник») на Radio Nacional de España, де вони розповідають, що у нас відбувається, через зважену неупереджену точку зору, шукаючи для цього якомога більше людей. Єдина проблема — іспанська мова і культура не дуже поширена в Україні, і їм об’єктивно складно шукати велику кількість іспаномовних спікерів. В інтернеті набагато більше представлено англомовного контенту. Тож на початку кілька інтерв’ю я їм давав у запису, потім знайшов ще кілька людей для цього, які знають іспанську мову. У них фішка — для іспанців важливо подавати інформацію своєю мовою, їм байдуже, чи ти знаєш англійську, їх взагалі не цікавить нічого, крім їхнього власного. Я хотів би, щоб так було в українців — бути закоханими настільки сильно у свою мову, історію, культуру, традиції. Це має бути націєтворчим, державотворчим фундаментом, на якому варто будувати успішне суспільство. Звісно, можна дискутувати, чому Іспанія успішна, але пам’ятати і через які історичні виклики проходила ця країна.

Наразі співпраці з RTVE.es не було з минулого року, хоча ми на зв’язку з директором міжнародного співробітництва RNE — Хав’єром Санчесом. Вони ретранслюють сигнал Українського Радіо у цифровому мовленні DAB+ в Мадриді і Барселоні. Ми дуже цим пишаємося! Нещодавно також мав бути ще один спільний проєкт Radio Nacional de España з Радіо Промінь. Робив їм запис іспанською адаптованого проєкту про українську музику «Промінь рекомендує», адже вони зацікавлені у вивченні в тому числі української сучасної музичної культури. Як для нас вони, так само для них ми terra incognita — країна, про яку їм не дуже багато відомо. Прикро, та мабуть, саме через повномасштабну війну чимало пересічних іспанців дізналися про наше існування. Поки цей проєкт не має продовження, але я сподіваюся, ми матимемо можливість його продовжити.

Латину я вивчав у період карантину, напевно, це моя любов до лінгвістики далась взнаки, власне кажучи, тому наш проєкт «Від А до UA» на Радіо Промінь — мій улюблений. Вивчати латину мені було дуже важко самому, без викладача. Якісь прості тексти зможу прочитати, а тоді у 2020-му міг ще кілька фраз докупи скласти і щось розказати. В мене є здібності до вивчення мов. Тоді я самостійно проштудіював простий рівень. Не можу сказати, що я її опанував так само, як іспанську, адже останню вивчав колись із викладачем цілий рік, а потім самостійно дошліфовував і виходив на нинішній рівень.

Які книжки полюбляєте читати, назвіть декілька улюблених або останні прочитані новинки?

Денис: Ми згадували про небанальну психологію — мені подобається і не соромно радити автора Володимира Станчишина, який зараз видав три книжки у видавництві «Віхола». Перша — «Стіни в моїй голові», друга — «Для стосунків потрібні двоє» і третя, яку я ще не встиг прочитати, про психологічний стан — як себе підтримувати в умовах війни — «Емоційні гойдалки війни». Плюс цих трьох книжок у тому, що вони мають невеликий формат, дуже просто і зрозуміло написані, підходять будь-якому читачу. Там немає якоїсь зарозумілої чи незрозумілої термінології, складних речень, все дуже просто і максимально адаптовано, наближено до кожного. Кожен може знайти базові рецепти для підтримки себе. А далі вже, якщо комусь потрібно — звертайтеся по професійну допомогу.

Люблю також історичні книжки. Зі свіжого прочитав «Голі статуї, гладкі гладіатори та бойові слони. Відповіді на цікаві запитання про стародавніх греків і римлян» Ґаррета Раяна — це дуже цікаве дослідження американського історика, яке прикольно написано на тему історії давньої Греції і Риму (теж моя фокус-тема, про яку маю глибокі знання). Ти читаєш легку, веселу й дуже зрозумілу книгу. Автор настільки майстерно розповідає і пояснює історію для розуміння читача, що ти начебто сидиш і дивишся на ту епоху, перебуваєш у цьому середовищі. Там купа маловідомих прекрасних фактів, про які я дізнавався з дуже спеціалізованої літератури, але коли я читав цю книжку — думав: вау, варто було дочекатися її, щоб прочитати!

З художньої літератури передусім обожнюю класичну американську літературу. Кілька тижнів тому почав читати «Звіяні вітром». Я закохався у цю книгу! Не можу відірватися: їду додому — читаю, їду на роботу — читаю, перед сном — читаю! Обожнюю Драйзера, Фіцджеральда, навіть вже по декілька разів перечитав їх. Не знаю, чому вони мені заходять і так подобаються, можливо, це щось внутрішнє, особисте. Література, особливо художня, — це завжди про резонанс твоїх думок, твого світогляду, і тому тут не можна абстрактно комусь порадити щось почитати, не знаючи інтересів, смаків людини. Це так не працює, ні в кого не буде інтересу до читання, якщо це подається в нав’язаному імперативному форматі: почитай і все!

Анно, в одному інтерв’ю ви сказали: «Моя робота насправді — щоденний екстрим». Які непередбачувані, гострі, можливо навіть негативні ситуації у вас були, що ви вважаєте свою роботу екстримом? Як ви з них виходили?

Анна: Робота в прямому ефірі — радіо, теле- чи коли ти виходиш на сцену з мікрофоном — так чи інакше екстрим, тому що тебе може як мінімум заклинити: багато тексту, імен тощо. Ти можеш забути слова, або може не відбутись контакту з аудиторією (слава Богу, такого ніколи не бувало, але хвилювання про це є завжди). Якщо говорити про радіоефіри, то якщо «зависаєш» думкою навіть на три секунди — це вже вважається браком. Тобто людина чує потік слів, а потім тиша, після якої ти раптом щось договорюєш — це чіпляє вухо, увагу, а значить — сталось щось не те. Є люди, у яких починаються панічні атаки, коли їм потрібно щось сказати перед публікою влучно, доречно, дотепно і виконати дуже багато вимог. Я завжди хвилююсь перед виступами, перед ефірами, бо мені не байдуже. Особливо коли це безсонні ночі, якісь переїзди, коли фізично важко зібрати розум докупи. Наша робота про енергію — коли ти наповнений, чимось «гориш», коли ти щось бачив, людина на тому кінці чує ці пристрасть, вогонь та щирість. А буває стан, коли просто вирулюєш на професіоналізмі та досвіді — коли погляд вчорашній, слова плутаються, рот не слухається. Такі ефіри просто «рівні», і ми щиро сподіваємось, що ніхто не помічає збоїв. З партнером звісно легше, але буває і так, що ми обидва в такому стані. Саме тому я називаю свою щоденну роботу екстримом. Тут не вийде відсидітись перед мікрофоном і робити вигляд, що ти працювала. Все одразу видно і чути, і все залежить від тебе. Але в першу чергу це про відчуття відповідальності перед слухачем, компанією, яка тобі довірила мовити, і тебе слухають. Ти не маєш «вдарити обличчям в бруд», хоча ми всі люди, всі помиляємося і це всі розуміють. І все ж у важкі моменти ми стараємося не розслаблятись і не відпускати все самопливом: «А нічого, всі не спали, всі зрозуміють». Намагаєшся тримати марку, розвиватися, ставати краще — відповідно ось він який, екстрим.

Допомагає установка про те, що не помиляються лише ті, хто нічого не робить. А також готуватись до будь-яких несподіваних ситуацій і мати «план Б» на випадок, якщо щось пішло не так. Мозок постійно працює і думає наперед, ми навіть часто жартуємо, що нам не світить хвороба Альцгеймера, бо наш мозок постійно рухається.

Денисе, розкажіть про ваш десятимісячний досвід роботи з психотерапевтом? Як це допомогло вам у вашій професійній діяльності?

Денис: Наприкінці 2023 року мене спіткав доволі жорсткий стан, який я ніколи в житті не переживав до цього і не міг впоратися з ним самостійно, — панічні атаки, переддепресивний стан, порушений сон — словом, цілий букет небажаних відчуттів. Зазвичай завдяки книжкам з філософії стоїцизму у мене вистачало внутрішнього ресурсу, сили волі, характеру… Але цього разу я не вивозив, нашарувалося дуже багато всього, що вступило в конфлікт між собою. Це були робочі, особистісні, професійні виклики і те, що відбувається навколо, і навіть постійний вир новин. Все зійшлося в одній точці, коли організм сказав: «Баста!».

Це був мій перший досвід звернення до спеціаліста. Завдяки роботі в медіа в нас є можливість спілкуватися з великою кількістю людей і робити свої висновки — цікаві-нецікаві, професійні-непрофесійні, хочеться далі продовжувати спілкування чи ні. В нас є одна професійна психологиня, з якою ми часто спілкуємося в ефірах — вона хороша подруга Ані. З нею я і почав тоді працювати. Ми плідно працювали весь цей час, щотижня розбирали мої проблеми й шукали їхні корені. Це був дуже хороший досвід, за що я безумовно їй вдячний. У певний момент я досяг рівня нових відчуттів і розуміння. Щось всередині підказало мені: «Здається, це поки все. От зараз ти здолав труднощі, з якими прийшов». Не можу з упевненістю сказати, чи я розв’язав усі свої проблеми — якісна терапія має тривати доволі довго — але я зрозумів, з чим можу далі працювати самостійно, якщо схожий стан повториться.

Ми з Анею завжди говоримо в ефірах, що в кожного різні внутрішні ресурси, які допомагають боротися з проблемами. Ми не всесильні, тож завжди краще звертатися по професійну допомогу до кваліфікованих фахівців і спеціалістів за гострої потреби, коли є відчуття, що це вже край можливостей організму. На щастя, зараз спеціалістів величезна кількість, на будь-які фінансові можливості, в тому числі є і безкоштовні.

Таким чином завдяки роботі з психологом я маю перезавантажений внутрішній ресурс організму, який можу далі використовувати для саморозвитку, самоосвіти, розуміння, що відбувається всередині.

Радіо Промінь — офіційний медіапартнер Нацвідбору на Євробачення. Анно, розкажіть, як ви були першим спецкором від Променя й поїхали в цьому році на конкурс в Мальме із місією щоденних прямих включень з ексклюзивними новинами та цікавинками з місця подій?

Анна: Це завжди круто — побувати за лаштунками процесів такого великого найпопулярнішого у світі конкурсу. Для мене дуже цікаві будь-які подорожі та програми обміну. Це про реальний вплив на позицію людей, на їхню думку, і Євробачення не стало винятком. Пригадую такий епізод: я жила в Копенгагені, а їздила в Мальме електричкою щодня. В день фіналу, коли прибули на станцію біля арени, нам озвучують, що через протести палестинських організацій станція метро зачинена і нас везуть далі без зупинки в сусіднє село, а там це великі відстані. І в тамбурі цього потягу я знайомлюся з хлопцем з Ізраїлю, хлопцем з Франції та дівчиною зі Швеції. Ми всі люди з різних країн і, здавалось би, якби ми були заручниками стереотипів і мали політичні упередження, цілком могли б дивитись косо одне на одного.

На самій арені Євробачення також було відчутно, хто які впливи й переконання має. В Мальме, до речі, найбільша мусульманська діаспора, я про це не знала, поки не приїхала. Там теж пропаганда по-своєму не спить. І поки ти не маєш особистого контакту з людьми, можна легко стати заручником створених упереджених поглядів — ненавидіти якусь країну, людину і тому подібне. А тут, поки я їхала в тамбурі з цими незнайомцями, ми підтримували одне одного і заспокоювали: і хлопця з Ізраїлю, який був дуже наляканий, і мене — я могла запізнитись на фінал, а у мене мало бути пряме включення. Потім сіли разом в таксі, щоб все ж таки доїхати в Мальме на Євробачення, і дівчинка зі Швеції запропонувала оплатити дорогу, бо її компанія оплачувала їй трансфер. Чотири людини, яких об’єднало Євробачення, на рівному місці склали враження кожен про свою країну в очах кожного присутнього. Хоча я їхала туди критично налаштована: Євробачення як пісенний конкурс засноване після Другої Світової війни як гарант миру та безпеки в Європі, і я думала: «Та не справляється він, про що ми говоримо!». А коли там побувала, зрозуміла, що глобально на конкурсі є нюанси, але на особистому рівні між людьми я спостерігала культурну і політичну дипломатію, яку нічим не замінити. На самому конкурсі відчувався рівень особистої культури кожної держави та її представників, їхні вміння комунікувати з іншими.

Денисе, у вас юридична освіта чи працювали ви за фахом?

Денис: Я закінчив юрфак, пізніше здобув науковий ступінь за спеціальністю «Публічне управління та адміністрування», але за фахом не працював жодного дня. Це той прикрий випадок, про який намагаюся зайве не згадувати, бо тоді рішення про те, де і на кого вчитися, приймав не я. І це саме той випадок, коли здебільшого своєю освітою я завдячую прищепленій змалечку любові до читання, власній домашній бібліотеці і, як не дивно, відеоіграм. Звісно, разом з підкріпленим бажанням до самонавчання, інтересом до нового і зрештою окремим людям, які передавали мені свій професійний досвід. Поза тим, у студентські роки я займався інститутським науковим і студентським часописами, був його редактором, тож, можливо, того часу й почала зароджуватися і формуватися зацікавленість журналістикою.

Коли навчався на останніх курсах, усвідомив, що мене тягне в мистецтво, на сцену, тож я пішов вчитися на вечірнє відділення до консерваторії за напрямком академічного співу, іншими словами — оперного мистецтва.

Юристом я ніколи не був і не працював, але ці знання знадобилися, коли на першій роботі викладав в інституті, який закінчував. П’ять років для початкових курсів викладав юридичні дисципліни: теорію, історію, філософію права. Саме тоді народилася моя любов до філософії. Паралельно з тим навчався й оперної підготовки. Там мені професійно поставили голос, я співав, думав бути оперним співаком. Для мене це було надзвичайно цікаво, мотиваційно та натхненно, але якось так складалося, що тоді й почав проводити концерти як ведучий. Мабуть, у той час і відчув, яка роль на сцені органічно моя — бути ведучим, конферансьє.

Пізніше мене перемикає, я кидаю навчання і просто йду в пошуках себе. Ким я тільки після цього не був! До слова, останній мій виступ на сцені був в оперному театрі в місті К’єті в Італії у 2017 році. На той час я не співав вже декілька років, але коли ми поїхали на гастролі і я посів перше місце — закрив свій гештальт остаточно. Далі — цікавіше! Я керував мережею арабських ресторанів. Ще пізніше стається життєва криза і я… опинився у церкві.

Декілька років служив при римсько-католицькій парафії Святого Миколая. Служив при вівтарі, співав сольно. З особливою приємністю згадую, коли випадала можливість заспівати у супроводі органу. Був лектором — читав частину Святого Письма під час римсько-католицької літургії — у католицизмі є така форма служіння мирян, не властива східним церквам. А після цього вже йде центральна частина меси — Євангелія, яку читає священник, а далі за визначеним порядком літургії. Мене запрошували вчитися до семінарії, возили показувати, як все там організовано.

Я пожив у монастирі, а відтак мені дали час на прийняття відповідального рішення. У католицизмі для чоловіків зі Східної Європи дуже складна і довга підготовка, можливо, це вплинуло на прийняття рішення. Я не мав бажання віддавати від 8 до 10 років на підготовку, яка незрозуміло чим закінчиться, і тут не про гарантії чи «кар’єру». Річ у тому, що багато хлопців під час навчання переживають кризу віри, хоча це моя особиста думка, а не універсальний погляд на ці тонкі матерії. Кожен проходить власний шлях. Це дуже непроста історія, шлях формування священнослужителя надзвичайно складний, тому небагато хлопців доходить до кінця. Можуть бути внутрішні сумніви, криза віри, і, чесно кажучи, у мене вона теж була в певний момент.

Зрештою, увесь цей досвід, який я набув, привів мене до того, що я нарешті зрозумів куди прямую, ким мені комфортно бути, хто я є і в якому напрямку хочу працювати. Саме тоді прийшло усвідомлення, що медіа — це те, до чого я давно неусвідомлено прагну. Через набутий досвід, виклики, які пройшов, зрештою викристалізувалось розуміння мене теперішнього.

Починаючи з 2011 року ви написали декілька статей для «Української правди» на політичну тематику — це ваш спосіб відрефлексувати події, що відбувалися в Україні? Який стосунок ви маєте до політики?

Денис: Це все дуже пов’язано. Я навчався на юриста, все життя цікавився історією, філософією, політикою. Це схожа нива, суміжна, і коло інтересів може абсолютно природно витікати з цих дисциплін. Мені було об’єктивно цікаво, я себе в цьому бачив. Певний період я був теоретиком, на противагу Ані, яка як практик балотувалась у депутати у 2012 році. Я писав статті, відрефлексовував своє бачення, погляди, ідеї. Вони були не наукові, а публіцистичні, так я намагався визначитись до чого прагну.

У Габріеля Гарсіа Маркеса є збірка листів, написаних, коли він працював в газеті й писав про все на світі. І коли я прочитав цю збірку, подумав: оце каша в голові була у людини. А виявляється, це був тривалий відтинок Маркесового життя, коли він відрефлексовував свій досвід, бачення, своє ставлення до подій, і зрештою став тим Маркесом, якого ми знаємо як славетного латиноамериканського письменника.

До обох ведучих: розкажіть свої враження, професійні секрети, нюанси роботи, як досягти ідилії у веденні шоу на прикладі другого сезону спецпроєкту «Побачення з Євробаченням», щоб воно дійсно було цікаве слухачам?

Анна: У парі ми вели це шоу перший рік. Правильніше сказати, що тут вирішувати слухачеві. Комусь, можливо, це буде занудство, або можуть сказати, що Євробачення не на часі. Як із будь-якою роботою, ми пам’ятаємо, для чого це робимо. І вважаємо, що не можна недооцінювати будь-який інструмент, який може допомогти досягти своїх цілей мирним, законним шляхом. Якщо можна так говорити про свободу України, про незалежність, правду про війну — ми хочемо це використовувати! Наскільки нам вдалося зробити це шоу цікавим — розсудять слухачі.

Хоч в нас і був прописаний чіткий сценарій, але при цьому було екстремально. Денис працював за пультом і нам треба було чітко вкластися в певний час, тому що наприкінці кожної години на Радіо Промінь виходять новини і ми не можемо забирати їхній час. Але й щось скорочувати теж не хотілося, бо ми готували матеріал і хотіли, щоб він був викладений повноцінно. Треба було готуватись дуже ретельно, редакторська група працювала надзвичайно плідно. Ми зазвичай міняємося, але в «Побаченнях з Євробаченням» цього сезону Денис був постійно за пультом і головний екстрим полягав у тому, щоб також відчувати одне одного.

Денис: Для нас особисто може складатися враження, що Євробачення — це вау, топовий конкурс, в який всі закохані, за яким всі стежать, а для когось — це проходить повз, як щось буденне і не варте уваги. Ми це розуміємо. Саме завдяки шоу «Побачення з Євробаченням» я зрозумів, що екстремальні умови мене збирають. Це моя суперсила! Пік екстриму в роботі — де потрібно виконувати дуже сувору технічну сторону роботи, як було у проєкті «100 пісень року», але там треба було ще філігранніше працювати.

Повертаючись думками до 24 лютого: пригадую, тоді я був максимально зібраний, мав холодну голову, і з шостої ранку до тринадцятої години в ефірі просто робив свою роботу. За вікном неслося, вибухало, гуділо і стріляло, а я чітко розумів що можу робити, як маю працювати, як має звучати мій голос. Потім нам писали знайомі, що для них моя робота тоді була дуже важлива. Так само й зі згаданим вище проєктом «100 пісень року», який потребував максимальної концентрації і зібраності для реалізації технічних вимог, це як джерело живлення. Я свідомо сів тоді займатися технічною стороною, бо для мене це як доза адреналіну, яка тримає максимальний фокус уваги, і я майже ніколи не помиляюся в таких ситуаціях. Однак це дуже енергетично затратна діяльність, і після неї я на кілька днів повністю втрачаю енергію, мені нічого не хочеться, лежу або сиджу і почуваюсь рослинкою, яка не бажає нікого бачити і ні з ким спілкуватися. Але таке «своє особливе» є в усіх нас. Його цікаво знайти і працювати з цієї суперсилою.

Читайте також: Альберт Цукренко: Правило мого життя — не прив’язуватися до жанрів

Анно, в інтерв’ю ви якось сказали: «З гештальт-терапії для мене є правило: на першому місці — я, на другому — чоловік, далі діти, потім — робота». Розкажіть, як саме ви реалізуєте цей принцип в житті? У вас є ще якісь правила, які допомагають спрощувати і покращувати якість життя?

Анна: Якщо ти жертвуєш собою заради тих, кого любиш, — закінчуєш тим, що ненавидиш їх. Коли кажу, що на першому місці я, — це означає не жертвувати там, де воно цього не варте. У це поняття «я» входять мій час з дітьми, час з чоловіком, моя зацікавленість в реалізації роботи, в тому числі якісь мої творчі проєкти. І тут головне не впадати в жертву, віддавати «кращі роки» дітям, не йти в кар’єру, а варити борщі. Я тут в жодному разі не засуджую тих, хто обирає для себе певну роль, але той самий гештальт навчив мене усвідомленого життя і вміння брати відповідальність на себе. Тобто якщо я обрала народжувати дітей, то це повністю мій вибір, він щось у мене забирає, але натомість дає щось інше. І, говорячи «щось забирає», я маю на увазі певну зміну графіка, звичок, цінностей і пріоритетів, але це не означає, що щось стало неможливим. Я все ще можу займатись кар’єрою, але є нюанси :) і це нормально. Просто десь на щось потрібно більше зусиль, більше часу, менше сну…

2 вересня розпочався новий радіосезон на Промені. Про свій минулий радіосезон 2023–2024 — у фейсбуці ви обоє дуже позитивно писали свої враження.

Денис у своєму фейсбуці: «З цією дивовижною жінкою, рік пролетів миттю — «Сто пісень року», Національний відбір на Євробачення, «Щоденники Євробачення», саме Євробачення — все це відбувалося з нами й було про нас.

Здавалося, що опинившись разом 24 серпня 2023 року у студії, сама доля звершила це таїнство! За одинадцять місяців вже не здається, а таки справді відчутно.

Ми були разом в усі моменти життя країни, ми були разом на найяскравіших заходах; презентували прем’єри потужних документалок Суспільного; робили презентації в тісних укриттях, але серед якої прекрасної аудиторії; ми зустрічали Різдво; ми проводили аукціон на концерті Жадана у Палаці Спорту; кайфували на «Країні Мрій»; вже не кажучи про те, як ти була поруч у кризові моменти мого життя і як твоя любов і підтримка давали мені сил їх долати!»

Навіщо ви настільки тісно поєднали своє робоче та особисте життя: багато часу проводите разом поза роботою, ділитеся всім на персональних сторінках в соцмережах — ніби зрослись в одне ціле. Це видається більшим, ніж просто робочі стосунки. Можливо, навіть багато слухачів можуть думати, що ви — пара.

Анна: Ми це не вирішували, «все сталося само собою», — як співає класик. Ми відчули, нам настільки прикольно разом, що коли постає питання: «Йдемо завтра на «Океан Ельзи»? — Ідемо!» І якщо є можливість кудись піти разом, ми одне одному пропонуємо. Коли виходить це зробити разом — ми дуже радіємо. Це той випадок, коли, в якому б я настрої не прийшла на роботу, або на зустріч до Дениса, на зустрічі і після неї я завжди відчуваю піднесення настрою. Ми класно пореготали, про щось посумували, чимось поділилися. Ми почали вести різні події разом, нам подобається бути брендом саме вдвох, як ведучі Радіо Промінь. І при тому комфортно працювати одне з одним та й за зростом вдалися нормально, ми завжди жартуємо — найвищі ведучі Суспільного. А з приводу нашого контенту разом — нам це по кайфу! Ми любимо дуркувати і наші постійні слухачі це знають. Намагаємось бути у цьому доречними і дотепними, але, в першу чергу — ми точно щирі.

Ми живемо в епоху соціальних мереж, в епоху хайпу. Інколи ми знімаємо і постимо одне одного — наші спільні історії — не лише тому, що ми хочемо закарбувати цю мить, хоча найчастіше так і є, але й тому, що люди потребують контенту. Це теж частина нашої роботи, ми публічні люди, і, безумовно, нам подобається увага. Скажімо так, я точно нарцис, як і всі люди, що працюють у публічній сфері, яким важливо бути в центрі уваги й отримувати визнання. Коли Денис отримує увагу, я за нього радію і розумію, що свою частину визнання я теж отримаю. Тобто це здоровий нарцисизм. А от особисті речі не завжди хочеться виставляти на показ, але я розумію, що після виставлення певних зборів, наприклад на дрони, інстаграм мене вносить до тіньового бану, тож витягує з нього… напівоголеність або мої діти. Так працюють алгоритми додатків. Чом би й ні, мені не шкода.

Денис: У нашому випадку дійсно більше йдеться про відвертість. В мене є друг дитинства, з яким ми дружимо 33 роки з 36, ще з садочка заприятелювали і дружимо. На противагу з Анею ми знайомі два роки, але є відчуття такого самого глибокого взаємного сенсового спілкування, яке наповнює. Це важко пояснити, це про таку собі безумовну базову довіру. Робота стала для нас первинною точкою контакту, з якої потім виросло дуже плідне професійне партнерство й особистісна дружба. Ми маємо навіть професійну діяльність поза Радіо Промінь, про яку Аня вже розказувала.

До обох: до речі, розкажіть про вашу спільну участь як ведучих на міжнародному форумі, культурній платформі «Україна відкрита світу» у вересні цього року.

Анна писала у своєму фейсбуці: «Культурна платформа «Україна відкрита світу» — надзвичайно цікава та важлива подія, яку випала честь провести нам з Денисом Денисенком. По-перше, для мене постулат #всепочинаєтьсязкультури — база. Тому культура — стратегічна галузь у контексті перемоги, національної безпеки та рівня якості життя суспільства. По-друге, це завжди задоволення — мати можливість навчатися у кращих, обмінюватись досвідом і примножувати його на користь України (кожного з нас). По-третє, стільки талановитих і дивовижних особистостей на квадратний метр! Від Майкла Дугласа, Євгена Нищука, Андрія Різоля до Анжеліки Рудницької та Мирослава Вантуха. Культурний фронт є. Він дуже давній, і на ньому полягло в прямому і переносному сенсі дуже багато людей-проєктів-задумів-родів… для того, щоб здобути перемогу на фізичному фронті, маємо здобути перемогу на культурному. Посудіть самі: з цього починається особиста історія кожного щодо людяності, поваги, мотивації, рішень, які, зрештою, потім впливають на хід битв, наповнення простору, довіру, багатство, щастя, добробут… щасливі, що Україна багата талановитими і свідомими людьми! Бережемо і примножуємо! Дякуємо за честь та довіру! Продовжуємо робити своє на своєму місці».

Це був Саміт перших леді та джентльменів, і одразу після нього для міжнародних гостей, що приїхали до Києва, відбувся міжнародний форум, на якому ми й були ведучими. Для нас це було дуже почесно. Взяли нас ведучими цієї події, бо ми працюємо якісно та гідно представляємо державу. Володіємо іноземними мовами і можемо для іноземних гостей найвищого ешелону (голлівудських зірок, чиновників, міністрів, послів) сказати англійською, іспанською, французькою, італійською, орієнтуємося «в темі» через моє політичне минуле (за першою освітою я політолог) та правничу освіту Дениса. Дійсно дуже приємно, коли наші здібності та досвід оцінюють достойно і ми можемо бути причетними до державотворення.

Денис писав у фейсбуці: «Подія, яка переконує — Україна має величну культуру, видатних творців, дивовижних сучасників, які залюблюють і закохують в українське у розмаїтті можливостей і талантів!»

Нас запросили від імені Міністерства культури та інформаційної політики України, і ми провели цей форум. Це був один з елементів величезної державної події, розрахованої на декілька днів. Торік я співпрацював з Міністерством цифрової трансформації України і проводив дводенну подію — величезний потужний диджитал-форум «Дієвий ЦНАП 4.0». Це була подія, де можна було подивитися, як працює система надання адміністративних послуг зсередини, і передусім, що я усвідомив, це про людське і людяне. З надзвичайним захопленням усвідомлював, наскільки працівники системи надання адміністративних послуг живуть і переживають за свою діяльність: це мовби місія для них; джерело такого ж натхнення, про яке ми згадували на прикладі своєї роботи. Для мене це був неоціненний досвід. Своїм запрошенням на подію я завдячую рекомендації своїх колег із Суспільного, передусім Тамарі Гусейновій, адже такі події це і професійний виклик, і особистий розвиток. Цікаво, що після самої події, мене запитували чи не працював я в ЦНАПах чи взагалі у системі державного адміністрування, настільки на одному рівні розмовляв з усіма учасниками та володів темою без протокольних запитань. Тоді від організаторів й окремих учасників я отримав класний зворотний зв’язок, вони залишилися задоволені моєю роботою. Цьогоріч цей форум не проводиться, бо потребує залучення великої кількості людей і це непросто організовувати. Тут без перебільшення можна сказати, що наш майданчик Суспільного — об’єднує різних людей, де можна познайомитися з ким завгодно, а потім це може перерости у цікаву співпрацю.

Анно, одного разу ви зазначили: «Я здійснюю свою місію: відкриваю для людей мудрість мого язичницького роду, розказую про традиції, обряди, світогляд древніх українців. Думка про це моє призначення допомагає мені щодня». Зараз ви реалізуєте свою місію як спікерка у проєкті про культурний код українців та наш спадок «Фабрична, 12» з лідеркою гурту ONUKA Натою Жижченко. Що дає вам ця співпраця, розкажіть детальніше? У першому випуску проєкту ви розказували, що спільного у Різдва й свята Купайла, плетіння вінків, традиції літніх свят. Звідки у вас такі глибокі знання фольклору і чи будуть інші випуски-продовження?

Анна: На жаль, цей проєкт для мене закрився, і це мій біль. Він залишається у форматі живих зустрічей-інтерв’ю, як було з гуртом «ДахаБраха», Мариною Круть та іншими гостями — вже без моєї участі, принаймні поки що. Я народжена в родині, де зберігались і плекались язичницькі традиції. Язичництво в моїй родині це не про рамки та правила, що зменшують любов, а скоріше про те, що ми всі любов і продовження єдиного великого багатогранного цілого — такого собі діаманта. Свобода дорівнює відповідальності. У мене є свої родові знання, а рід має цілительські здібності. Так пощастило, що ці знання були збережені та передані. Стихійно чи ні, в певний момент я почала записувати думки, створювати свою книгу роду за порадою друга, французького політика. У нас про родини багато не вистачає інформації, ми не знаємо про своїх пращурів глибше ніж до другого-третього коліна, за рідкісними винятками — глибше. Я вирішила, що буду тою прапрапрабабусею, яка почне записувати знання про свій рід, і багато чого записала від мами, тата, бабусь. Дідусів я своїх ніколи не бачила. Таким чином воно почало упорядковуватися і я почала писати в соціальних мережах бабусині оповідки. Я маю власний гештег «знаю від бабусі» — це все, що стосується світогляду, нумерології, семіотики, чому в одязі використовують певний колір, що означає окремий знак тощо. Одного разу на мене вийшло видавництво, яке попросило оформити це в книгу, яку я назвала «Всесвіт мого роду». Пишу її вже 10 років і планую видати до кінця свого сорокаріччя. Пізніше ця історія продовжилася тим, що я заснувала власний бренд сучасного етнічного одягу STRIY. І зрештою з Натою Жижченко, котра ONUKA, ми товаришуємо дуже давно. Колись я була в ансамблі «Зернятко» (заснований моєю мамою Раїсою Заклецькою у 1990 році), а вона в ансамблі «Світанок», які з початку незалежності виступали на всіх державних подіях — Дні Києва, Дні Конституції, Прапора, Дні Незалежності. Ми з Натою там постійно перетинались. Пізніше я зустрічалася з її старшим братом Сашею (це були мої єдині серйозні стосунки до заміжжя). Ми товаришуємо давно, я дуже шаную і поважаю Нату та їхню фантастичну музичну династію, пригадую, як їздила до них в гості, тоді ще додому до дідуся та бабусі на Фабричну, 12. Тому коли в Нати виникла ідея створювати культурний простір, та у рамках діяльності простору у співпраці з Суспільне Чернігів лекції на тему традицій, вона запропонувала мені створити свій цикл на язичницьку тему. Але після публікації другого анонсу на Суспільне Чернігів про осінній цикл, посипалися критичні коментарі з приводу того, що це не експертна думка і взагалі — хто я така. Дуже прикро, що найчастіше це було від фольклористів. Але у нас є така ментальна історія в Україні: часто люди зі свого ж човна перетворюють партнерів у ворогів… дай Боже, переростеться! Я кожне своє відео не даремно починаю зі слів «Знаю від бабусі». В цьому дисклеймері прописую, що це історія мого роду, мета якої — заохотити до рефлексій та досліджень свого роду, щоб створювати свою книгу роду, як це роблю я. Можливо, мої нащадки з чимось погодяться, з чимось ні, але це буде літопис, який я переписала від бабусі, яка знає це від своєї бабусі. І тут для мене головне, що ніхто не прийде і не скаже: «Тут вас не було, це не ваша земля, вашої мови не існує». Тобто це важливий історичний артефакт. Мені цікаво, не нав’язуючи, привідкривати родові історії для інших людей — кому цікаво, той поміркує, замислиться. І як ми знаємо, все відбувається за готовності. Я зрозуміла, що це моя місія, і вона дуже важка. Дуже часто стикаєшся зі значними перешкодами. Мені пощастило народитись і зростати у «бульбашці», для якої події, ще до настання повномасштабної війни й АТО, були передбачуваними. І мені дуже прикро за те, що лише зараз у деяких людей приходить усвідомлення про рідне, зацікавленість до свого, зрештою, усвідомленість про важливість мови, культури, активної громадянської позиції. Коли я співала у гурті VRODA, відстоювала у комітетах ВРУ закон про квоти на українську мову, для мене то теж була битва на виживання мого культурного проєкту. Проєкт не вижив, а закон про квоти працює — і це головне. Схоже, тепер я переживаю черговий рубіж, коли я стикаюся з труднощами у своїй місії. Не здивуюсь, якщо за п’ять років те, що з Натою знімала в цьому проєкті, уже видаватиметься за досліджене фольклористами, важливе до вивчення та навіть звичне. Це для мене знайомий шлях. Дуже поважаю команду Суспільне Чернігів, це надзвичайно професійні і віддані люди. Я сама працюю на Суспільному, і сповідую принципи експертності, довіри, тож розумію, як це можна легко втратити, якщо десь звернути не туди або не вчасно.

Які ще маєте професійні плани на майбутнє чи плануєте авторські проєкти?

Денис: Нещодавно ми обговорювали з Анею авторський спільний проєкт — школу постановки голосу, навчання публічних виступів. Аня може вчити жінок, я — чоловіків, тим більше в кожного з нас є відповідний досвід, навіть окремі лекції проводили. Я також страшенно залюблений в роботу зі створення аудіокниг для найбільшого виробника такої продукції — «АБУК», озвучування фільмів, в тому числі документальних для Суспільного. Думаю, в моєму житті такої роботи буде ставити тільки більше, бо в цьому я бачу своє професійне продовження і реалізацію своєї творчої частини. Щодо останніх озвучених книжок — переважно я озвучую нонфікшн різної тематики (науково-популярну літературу), але віднедавна стала з’являтися й художня: «Славетне життя Ей-Джея Фікрі» Ґабріеля Зевіна, «Лазарус» Світлани Тараторіної, з якою ми дуже давно знайомі, і вона особисто обрала мене створити голосом світ її роману. До слова, пригадую, як сама Світлана казала мені, що її чоловік зацінив «Лазарус» тільки по тому, як прослухав її у моєму виконанні. Це дуже натхненна для мене відзнака! Зізнаюся, чим більше я читаю, тим сильніше у мене викристалізовується потреба якісної літератури, позаяк зараз така величезна кількість, даруйте, даремно виданої літератури, порожньої за змістом і суттю. Дуже шкода, що таке видається. Важко пояснити, чому у неї взагалі є читач. Я про таке кажу, що дерева загинули задурно. З озвучених фільмів, я займався такими потужними документальними проєктами Суспільного, як «Остання війна», і частково «Будапешт: бомба під незалежність». Брав участь в озвучуванні низки серіалів на базі Film.UA, а от де ці серіали транслювалися — загадка для мене.

Анна: Я часто задумуюсь над тим, як, де і в ролі кого я себе бачу за 5–10 років. Розумію, що від своєї місії точно не відмовлятимусь. У мене була авторська програма про фольклор і дуже хотілося б відновити лекції, які не склалися зараз з ONUKA. Сподіваюся — вдасться, вже і далі над цим працюю. Якщо говорити про призначення в житті, яка справа життя може потішити моє серце і означатиме що я реалізувалась? Я багато працюю з дітьми через мамин ансамбль «Зернятко» і своїх дітей. Дуже люблю працювати в галузі дитячого якісного контенту, тому що це ці зернята, які вирощують майбутніх президентів, міністрів, людей, які потім дозволяють собі, або ні, наприклад, корупційні схеми. Ще до пандемії я працювала над створенням єдиної платформи якісного дитячого контенту, який би був на сторожі національної безпеки (тут і про мову, і про правила спілкування, і вміння себе відстояти в межах закону, і про цінності людяності, і про архетипи, і про рідних національних героїв). Це було дорого і непросто! А настання пандемії, на жаль, не дало можливості реалізувати проєкт. Зараз у Суспільного є «Бробакс» — крутий ютуб-канал з контентом, який виробляє класна і професійна команда. І мені, як психотерапевтці за однією з освіт, досвідченим педагогом і мамою, приємно бачити появу фактично тої самої омріяної платформи, що сприяє вихованню культурного громадянського суспільства. За це я тепер спокійна :) і тепер планую бачити себе в розрізі розвитку свідомого батьківства. Чому? Як педагог, знаю: коли ти працюєш з дитиною, вкладаєш щось — це здорово, але коли дитина повертається в родину, де це нівелюється — весь процес відкидається на майже стартову точку. Тому давати дітям якісний контент — крок номер один. Свідоме батьківство це мій наступний крок. Взагалі, я сподіваюсь, ми будемо найбільш історичними і легендарними ведучими до 200-річчя Променя :) Також я давно мріяла про великий продюсерський центр, який буде включати багато творчих історій та напрямів — у тому числі фольклор, психологію, виробництво контенту та дитячу музичну премію.

Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Культура, Суспільне Спорт і національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих диджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Маємо Суспільне Медіатека — платформу унікальних відео та аудіо Суспільного від 1950-х і до сьогодні. Захищаємо свободи в Україні.

Матеріал підготувала Ірина Моторна

Фото Валерії Мезенцевої

---

Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом «Повернись живим» для батальйону безпілотних авіаційних систем 14-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.