Новини компанії

У березні 2014 року Зураб Аласанія обійняв посаду генерального директора Національної телекомпанії України (НТКУ), а з квітня 2017 року був обраний головою правління Суспільного Мовлення. З травня 2021 року став шеф-редактором зі стандартів мовлення Суспільного. Зараз — офіцер ЗСУ.

«Люди — це найкраще, що є на Суспільному. Коли я був головою правління, 98 % людей були розумніші й компетентніші за мене. Я пишаюсь тим, що вони краще за мене знали, що робити. Моя заслуга — зібрати таких людей в одному місці й дати їм можливість працювати та не заважати їм. Будь-якому керівникові це важко, бо він завжди думає, що як керівник знає краще за всіх. Ні», — каже Зураб Аласанія.

Зураб — переможець відзнаки «Суспільний код-2023» в номінації «Партнерство: Моральний орієнтир» — людина, яка з повагою ставиться до почуттів колег, однак має сталевий моральний стрижень і знає, як варто чинити правильно.

Під час інтервʼю він розповів про невіддільну частину себе — свій байк, із яким він уже 15 років, як у його житті з’явилась журналістика, а згодом Суспільне, яке досягнення вважає найважливішим та що передусім мріє зробити після перемоги України.

Читайте також: Олександра Чернова: «Мрію, щоб Суспільне в діджиталі стало найкрутішим серед європейських мовників»

 Мотоцикл — це єдина річ, що дає необмежену волю, свободу й однакість. Ти один, безмежно один. Це мені дуже подобається.

 

— Ми з вами говорили, що мотоцикл — це невіддільна частина вас. Ви завжди на ньому?

— Так і є, так. Завжди на ньому, але без фанатизму. Мається на увазі, що взимку я не їжджу. Якщо дощ — то все нормально, ми ж не цукрові. Я не хочу, щоб він ставав для мене чимось щоденним — як транспорт, як моя машина. Вона прекрасна, я її дуже ціную, але я ставлюсь до неї просто. Мотоцикл не так. Мотоцикл — це єдина річ, що дає необмежену волю, свободу й однакість. Ти один, безмежно один. Це мені дуже подобається. Це головне, що мені потрібно від мотоцикла.

Раніше було багато всіляких супровідних речей: мільйон курток, мільйон прикрас, перснів. Зараз нічого такого немає. От коротко про мотоцикл.

— Ви часто подорожували на мотоциклі? Куди?

— Ми подорожували з товаришем по всій Україні. Кожен із нас має свій мотоцикл. Ми ніби вдвох, але водночас кожен окремо. Обʼїхали всю Україну до війни. Потім вирішили заїхати кудись подалі. Зі Львова вирушили маршрутом: Польща-Німеччина-Нідерланди. Доїхали до моря, до Нідерландів, там скупнулися і поїхали вниз: Люксембург, Франція, Італія, Венеція, Хорватія, Румунія, Угорщина. Приблизно 15 тисяч кілометрів — такий хороший тріп був десь на місяць.

Потім ми задумали повторити дурне, романтичне, романтизоване — тріп із Венесуели до Колумбії, як Ернесто Че Гевара. Зрозуміли, що свої байки ми не потягнемо, треба брати там на місці. Довго ми ті плани будували, а потім спіткнулися на тому, що стільки грошей у нас не було ніколи. До речі, коли там орендуєш мотоцикл, то платиш стільки ж за страховку. Тоді ми зрозуміли, що не витягуємо фінансово. Тепер тільки після війни плануємо що-небудь знов.

 Це чиста медитація: коли довго їдеш, і на якомусь етапі приходить та сама медитація, коли все бачиш, але ні на що не звертаєш уваги.

 

— Які враження мали від поїздки на своєму першому мотоциклі?

— Ніколи не було зухвалості. Я розумів, що це набагато «стрьомніше», ніж машина.

У машині зовні хоча б є залізна коробка, а тут нічого не маєш. Відмінності є доволі серйозні. Дві й чотири точки опори на землі — це різні речі. Абсолютно інакше гальмуєш, інакше тримаєш баланс. Це прямий відбиток на життя — як ти на своїх двох ногах або на чотирьох колесах маєш пригальмувати в житті, не зробивши дурниць. Мотоцикл дурниць не прощає, тому маєш бути постійно обережним. Я не кажу, що це про постійну напругу, ні. Воно входить у кров, але я точно знаю, що на мотоциклі я набагато уважніший на дорозі, ніж у машині. В машині все робиться на автоматі, а на мотоциклі — ні. Ти постійно відчуваєш його. Постійно в тонусі. З досвідом вже більш як 20 років він дозволяє мені відʼїжджати думками. Це чиста медитація: коли довго їдеш, і на якомусь етапі приходить та сама медитація, коли все бачиш, але ні на що не звертаєш уваги. Воно само все працює на підкірці, як у комп’ютері, а ти десь в інших сферах. От за це я його і люблю.

Читайте також: Олександр Зінченко та Олена Гусейнова стали лауреатами премії імені Івана Франка

— Чому саме чоппер (тип мотоцикла, що з’явився у Каліфорнії наприкінці 1950-х років — ред.)?

— Він дозволяє не адреналінити, а якраз медитувати. Це різні стилі життя. Насправді можна мати в конюшні три коні: один чоппер — круїзер такий, як у мене, один спорт-байк — це адреналін, як у вас (про співрозмовницю Дар’ю Гонтарєву — ред.), і один ендуро, який дозволяє гасати по горах, лісах, по бездоріжжю. І от під настрій можна було б мати такий мотопарк, але такого ні у вас, ні в мене немає.

 Я перший раз побачив його, одразу закохався і більше нічого не хочу.

 

— Чи належите ви до якогось клубу байкерів?

— Ми з товаришем намагалися влитися в байкерське життя. Воно є окремим та особливим способом життя. Але ні у мене, ні у мого товариша не вийшло цього зробити, тому що там дуже своєрідні тусовки. Ми зрозуміли, що це не наш формат.

— Ви сказали, що не катаєтесь взимку. А чим компенсуєте емоції в несезон?

— Нічим. У нього немає ніяких компенсацій. Просто взимку добре страждати за мотоциклом. От і все. Коли сезон закінчується, їздити вже некомфортно, і я розумію, що закриваю його, — купую дві пляшки пива. Одну собі, одну мотоциклу. Йому я наливаю на колеса. Воно класно чорнить гуму, і це краще за будь-який крем. І от ми на пару з ним сидимо, потім я знімаю акумулятор і кажу йому «па-па» до літа. Так ми прощаємось на зиму.

— А як ви зрозуміли, що це ваш мот?

— Цього року йому буде вже 15 років. Він дуже незвичний для Ямахи. Ямаха ніколи такого не робила. Він схожий на автомобілі 50-х років. Акулячі плавці були, такі ракетні обводи. Я ненавиджу 80-ті, наприклад, але 50-ті дуже захоплюють. Такою формою довжин вони ні до, ні після не робили. Міднайт Стар називається, північна зірка.

 Добре писати вмієш тоді, коли багато читаєш. От і все. Писати добре нескладно. Журналістика має дуже просте правило: пиши факти.

 

— Як у вашому житті з’явилася журналістика?

— Я навчався в Харківському інженерно-будівельному інституті, потім був період, коли я поїхав на службу у французький іноземний легіон, але не підписав контракт і повернувся в Україну, до Харкова. Було багато шахрайських схем щодо вступу в легіон. У 90-х все йшло шкереберть. Я читав у газетах оголошення, в ті часи ще багато чого не було налаштовано. Люди не мали роботи, нічого не мали. Їм пропонували за якісь 500 доларів улаштуватись до легіону. Я знав, що це абсолютно безкоштовно, я пройшов весь цей шлях і нічого нікому не платив. Тоді я думав: чому людей дурять? Так же не можна. Я описав процес для тих, хто хоче туди потрапити, — повний шлях, як це зробити.

Проходячи повз редакції якоїсь газети в Харкові, я залишив статтю і пішов. Наступного дня вони мені зателефонували і сказали, що я буду писати для них. Це є журналістика — описати факти, а далі люди самі вирішують, що з цим робити. Зараз журналістика не така, але окей, тоді так було. Потім у мене було телебачення.

— На вашу думку, чому редакцію зацікавила ваша стаття?

— Я розумію, що кажу банальність, але насправді все це книжки. Добре писати вмієш тоді, коли багато читаєш. От і все. Писати добре нескладно. Журналістика має дуже просте правило: пиши факти. Дуже змінилося це з появою інтернету і цифрових медіа. Тоді ж правила були жорсткі.

А тепер, 33 роки потому, я вже не розумію, куди йде журналістика. Навіщо це? Я не бурчу, як старий пень. Я просто справді не розумію, чи є сенс у тому, щоб журналістика стала настільки не журналістикою. Будь-який блогер уже вважається журналістом. Старі класичні правила відмирають, журналістика має придумати щось нове, а вона такого не робить.

Читайте також: «Інший фах» на Суспільному — мотиваційні історії про зміну професії під час війни

— Як у вашому житті з’явилося Суспільне?

— За президентства Леоніда Кучми депутат, а потім голова Держкому Віталій Шевченко намагався започаткувати цю саму свободу слова в Україні, але багато спроб того часу були провальними. Потім його син Андрій Шевченко приїжджав до мене в Харків в обласну телерадіокомпанію з пропозицією запровадити в Харкові локальний варіант Суспільного, показати всім, як це має бути. Я залюбки погодився, бо ми там реально були незалежні. Він приїхав, поїхав і більше не забіг. Як політики вміють. Андрюха, привіт!

У 2014 році я вже поїхав із Харкова до Львова. В той момент чомусь журналістська спільнота разом із новою владою з різницею буквально в декілька годин почали телефонувати мені з усіх боків і казати, що є невиліковна компанія, називається УТ1, приходь і роби. І все, так і поїхало.

— Які виклики ви долали, щоб компанія перетворилася в Суспільну?

— Те, що мене і досі сильно «штирить» — совковість більшості наших людей і більшості політиків. Немає значення — опозиція це чи влада — вони совкові. Умови були які? В тебе розв’язані руки, роби, що хочеш. На другий день після призначення мені вже надходили дзвінки з питаннями: «А можеш? Ні, не можеш? Тоді грошей не дамо». Й отак щодня. Але ж мене поставили сюди не для того, щоб я ваші забаганки виконував. Тоді все, ми з тобою не дружимо, бюджет наступного року не отримаєш, зріжемо половину наявного. І так постійно.

Люди, яких я дуже поважав за часів Революції на граніті та Помаранчевої революції, перетворилися в таких скотиняк, що просто сил немає. Таке погане робили Суспільному, що мені в буквальному сенсі погано ставало і я потрапляв у лікарні. Ну як так може бути, що людина внесла 41 поправку, щоб закон про Суспільне не вийшов? Він зараз знає, про кого йдеться. В живому ефірі дивлюся на це і думаю: ну чувак, ти ж був за революцію, за зміни. Ну як ти можеш так? 98-99 % були проти будь-яких змін. Це було теж дуже важко, але потроху-потроху прорвались.

Мене понад усе робить зараз щасливим впевненість — якщо до будь-кого на Суспільному прийти і сказати: «Ти маєш поставити цю новину», то людина абсолютно щиро не зрозуміє, про що йдеться і в неї будуть питання на кшталт: «— Що я маю поставити? Чому? Яку новину? Ти хто взагалі такий? — Я голова правління. — То йди і керуй. Тут новини, чого ти пройшов?». Наші люди на Суспільному сьогодні не зрозуміють, чому вони мають щось публікувати, тільки, бо хтось щось сказав. І це просто бомба в хорошому розумінні.

Ні чинний голова правління, ні всі наступні ніколи не зможуть так зробити. Ми виростили таке покоління фахівців, які вже не розуміють, що таке зробити щось, бо їх примусили. А ми ж усі пам’ятаємо й темні часи, коли це працювало.

Я вважаю, що керівник має бути лише на один термін. Два — це вже занадто. Мають приходити наступні та змінювати. Навіть із помилками, але повинні змінюватись.

— Чим ви пишаєтесь на Суспільному?

— Людьми. Люди — це найкраще, що є на Суспільному. Коли я був головою правління, 98 % людей були розумніші й компетентніші за мене. Я пишаюсь тим, що вони краще за мене знали, що робити. Моє завдання — зібрати таких людей в одному місці й дати їм можливість працювати та не заважати. Будь-якому керівникові це важко, бо він завжди думає, що як керівник знає краще за всіх. Ні.

 Ми добились, що Суспільне є. Я радію, що Суспільне не гучне. Воно спокійно робить свою справу.

 

— Що ви вважаєте найбільшим досягненням у своєму житті?

— Тепер я вже точно знаю, що це Суспільне. Нічого більшого я вже не встигну.

Просто за віком. Є дуже така спокуслива наступна реформа, бо я хороший кризовий менеджер. Спокуслива на реформу армія. Там колосальний масштаб, це дуже серйозно. Я знав проблеми в компаніях, які мають 20 людей. Вони не могли дати ладу саме колективу. У нас на початках було 7500 людей. Мені здавалось, це велика компанія і треба було багато компетенцій, щоб цим керувати. Тепер армія — 750 000 людей. Справа навіть не в масштабах, а у швидкості. Я розумію, що до перших результатів я не доживу. Тому не думаю, що в мене вистачить енергії та сил на все це. Так що тепер я тверезо собі кажу: головне моє досягнення вже позаду.

Ми добились, що Суспільне є. Я радію, що Суспільне не гучне. Воно спокійно робить свою справу, яку наче ніхто не помічає, але я ж моніторю, я помічаю. Навіть зараз ми примудряємося незалежно мовити, навіть у такий страшний час, як війна.

— Що ви хочете реалізувати в найближчому майбутньому?

— Реалізація кожного з нас — ми маємо перемогти.

 Я точно знаю, що я не можу дозволити собі багато чого, тому що є діти, які дивляться, є Суспільне, якому буде соромно за мене.

 

— Що перш за все зробите після перемоги?

— Хороше питання. Сказав би, нап’юся, але я ж уже не зможу, тому що на мотоциклі. Я дуже хотів би об’їхати країну. Знову. Іншими очима подивитися на те, що я бачив раніше. Хочу обійняти херсонців, нарешті приїхати в Мелітополь та Крим. Усе буде наше, все повернеться. Цих людей треба обійняти — за спротив, який всі чинили.

Читайте також: «Ми встановили сім’ї, де перебувають українські діти», — авторка розслідування «Діти для Путіна» в інтерв’ю «Суспільне. Спротив»

— Перемога у номінації «Суспільний код», «Моральний орієнтир» — чи була очікувана для вас?

— Де я, а де моральний орієнтир? (сміється — авт.) Я про себе все знаю. Ніякого стосунку до морального коду я не маю. Я точно знаю, що не можу дозволити собі багато чого, тому що є діти, які дивляться, є Суспільне, якому буде соромно за мене.

Ніяким світочем я ніколи не був і ніколи за собою нікого не вів. Це правда. Я просто робив свою справу. Люди робили свою справу. Я давав це робити і не заважав. Щодо моральності не знаю. У нас є Юрій Макаров — телеведучий та виконавчий продюсер Суспільного. Це справді світоч, справді моральний орієнтир. Хоча він зі мною точно не погодився б.

 

Матеріал підготувала Дар’я Гонтарєва, фото — Анастасії Мантач