Квітень 21, 2023
Анна Черевата, Суспільне Запоріжжя: «Інформація, яку ти збираєш у зоні бойових дій, може “стріляти” не гірше за ворожі снаряди»
Журналістка Суспільне Запоріжжя Анна Черевата готує репортажі з територій Запорізької області, які перебувають під ворожими обстрілами. Через особисті історії місцевих мешканців розповідає про злочини проти людяності, які чинять російські загарбники. Про те, як війна відобразилась на її особистому та професійному житті, — у «Блозі воєнного журналіста».
«На Суспільне я прийшла працювати в листопаді 2022 року. Тоді мого чоловіка призвали до армії, і залишившись сама, я почала шукати собі роботу, яка б відповідала моєму духу, і цим місцем виявилося саме Суспільне Запоріжжя.
Наш дім — всього за 12 км від нині тимчасово окупованої Василівки. Раніше я була фахівцем зв’язків з громадськістю та ЗМІ у Кушугумській селищній раді, до того понад вісім років працювала журналісткою. Вела прямі ефіри, знімала спортивні, розважальні програми, новинні сюжети, але ніколи не думала, що життя розвернеться так, що поїду на зйомки сюжетів, де інформаційний привід — війна.
Читайте також: Яна Стойкова, Суспільне Дніпро: «Радіють, бо вдома, бо вільні. І байдуже, що замість стіни матрац»
Рідні, звісно ж, були не в захваті від моєї ініціативи їздити знімати у небезпечні зони, але і знали, що відмовити мене робити це неможливо”
Мій перший виїзд був у Пологівський район, село Новоандріївка, ще до роботи на Суспільному. Без зв’язку, газу, води та світла. Це село — останній населений пункт. Там, за посадкою в Копанях, тривають артдуелі. Але найбільше мене дивували люди: пам’ятаю кожного респондента, їхні очі. Жінку, яка під обстрілами пасе корів, жінку, яка евакуйовувалася разом з чоловіком до Запоріжжя, а потім повернулася до рідної домівки.
Я запитала її, чому вона повернулася, адже тут небезпечно. На що жінка мені відповіла: «Як вам пояснити, що таке туга за рідною землею? За будинком, в якому прожив більше 40 років і будував його сам?» І знаєте, я зрозуміла, бо в її очах була відповідь. Ця жінка люб’язно провела мене показати, якого лиха наробили обстріли з боку військових рф. На мить вона зупиняє свою розповідь і каже: «Ви так схожі на мою доньку, вона зараз в Оріхові, я так давно її не бачила, я навіть не знаю, як вона там. Мені так хочеться її обійняти… Ви так схожі, можна я вас обійму, і на мить уявлю, що це я її обіймаю?» Авжеж, я погодилася. Жінка повернулася до розповіді, показувала розбите вікно, і в цю мить — «приліт» дуже близько. Волонтери нас попереджають: треба їхати далі.
Читайте також: «Хочеш щось робити — роби це зараз», — Алла Скорик, головна редакторка новин Суспільне Чернігів
Не можна зупинятися довго на одному місці, бо тебе бачать — для ворога ти ціль”
Ми їхали вулицями далі. Курсуючи розлогим селом, ми зупинилися біля ще однієї домівки, звідки вийшов чоловік. Він тільки-но завершив збирати грубу, бо вірить, що скоро залишить підвал і повернеться до більш-менш нормального життя у власній оселі. Його дружина нас також зустріла з усмішкою. На питання, що робите під час обстрілів, жінка бере з полиці невеличкий радіоприймач, який стоїть серед консервації, і вмикає радіо. Після недовгих пошуків потрапляє на «Лісапетний батальйон». Вона підспівує і наостанок з неймовірною радістю каже: «Перемога буде за нами, дівчата!».
Ось такий він, вінегрет емоцій. Повернувшись додому, ти довго не можеш звикнути, що не гупає, не свистить міномет. Тиша починає дратувати. Хоча у Запоріжжі та передмісті теж буває зовсім не тихо, але у тих селах люди живуть на лінії вогню цілодобово. Я з теплом згадую про кожного, з ким вдалося поспілкуватися під час таких виїздів в область. Мені здається, для них ми, як люди трохи з іншого світу, бо питаємо про їхні будні, до чого вони звикли і вже не помічають. Всі вони такі щирі, такі відкриті, такі справжні у своїх відповідях!
В тебе обмаль часу і безліч завдань. Загалом, планувати — для воєнного журналіста справа марна. Ти плануєш одне, а вийти може зовсім інше. Ти не знаєш, коли доберешся до пункту призначення, яких героїв знайдеш і які історії почуєш. Так, до прикладу, я поїхала до селища Комишуваха, яке на півдорозі до прифронтового Оріхова, знімати наслідки обстрілів. Приїхали на місце події, побачили розвалений будинок, але навколо — ні душі. Пізніше вийшла жінка, яка сказала, що там ніхто не жив, господар давно поїхав. Чи можна було собі уявити, що ця жінка 20 років тому голосувала за путіна і що її онук — контрактник в армії рф? Певно, що ні. Я була шокована від її розповіді, і як вона, уродженка Архангельської області, всім серцем підтримує і вболіває за Україну і бажає смерті росіянам.
Взагалі, коли їдеш працювати у зону бойових дій, то маєш розуміти, що це цілий день, витрачений на зйомку, зв’язку з тобою фактично не буде. Тож ти маєш попередити про це близьких. Я колись мамі написала: «Мам, не хвилюйся: я в шапці. Та навіть у двох шапках, тож у безпеці!»
Читайте також: Христина Гаврилюк: «За цей рік команда Суспільного стала набагато сильніша і ближча до людей»
У зоні з ризиком обстрілів знімай, фотографуй, не покладай надій лише на оператора. Дивись, куди ступає твоя нога”
Слухай — уважно слухай! — бо на лінії зіткнення добре чути моменти вильоту. З цієї причини треба їхати в авто з трохи привідкритими вікнами. Обирай зручне взуття, яке дозволить тобі пройти без проблем полями, не загрузнувши, і купою будівельного сміття, не боячись нічого. Не зупиняйся довго на одному місці, не забувай: ворог веде спостереження. Будь уважним і не зніми зайвого: за стовпами легко вирахувати місцевість, лінія горизонту також не має фігурувати у матеріалах. Ти не маєш права нашкодити, бо інформація, яку ти збираєш у зоні бойових дій, може «стріляти» не гірше за ворожі снаряди. Тут немає другого дубля, можливості красиво і багато кадрувати. Це не кіно, тут треба бути максимально сконцентрованим. Ну і звісно, всім відоме правило — телефон ставимо в режим «Авіа», бо росіяни нерідко стріляють по скупченню телефонів. Бронежилет — так, він не легкий і в ньому важко бути більш маневреним — але це твоя безпека.
Боятися — це нормально, головне — вміти проживати все те, що ти побачив, і бути готовим до стресових ситуацій, коли все може піти не за планом. Очі й серце бачать і відчувають набагато більше ніж телекамера.
Запоріжжя — це прифронтове місто. Лінія фронту — за кілька сотень кілометрів. Тут так само вибухають ракети, нищать цивільну інфраструктуру, під прицілом не тільки військові об’єкти, а й будинки звичайних людей”
Так, більш як за місяць після обстрілу дев’ятиповерхівки на вулиці Зестафонській люди приходили збирати свої речі. Безліч речей, розкиданих на землі, життя людей, що вміщується потім у невеличкий рюкзак, — на все це важко дивитись. Згадую цю зйомку з болем, адже важко було споглядати на те, що лишилося від будинку після терористичної атаки. Тоді мене кілька разів перепитував рятувальник, чи дійсно я готова піднятися на 9-й поверх тієї частини під’їзду, яка тримається на підпірках. Я працювала сама, без оператора. Телефон, світло і чітке виконання всіх вимог рятувальника. Цей знищений картонний цех — неподалік від нашого з чоловіком будинку. Загалом, всі ці вулиці, будинки, навіть кафе чи ресторани… у мене всюди є спогади. Так, до прикладу, розбили ракетою місце, де ми відзначали наше з чоловіком весілля. За час повномасштабного вторгнення загинуло багато друзів, однокласників…
Особливо виразно запам’яталася поїздка до Оріхова і далі до «нуля»
Ми не встигли доїхати до міста, на виїзді мали спускатися з гірки, як вздовж дороги — два прильоти. Їхати далі чи що робити? Стояти — у такому випадку теж погана ідея. Ми поїхали далі, домчали до гуманітарного штабу, треба було завантажитися і їхати далі з волонтерами до людей, яких маленькими групами збирають у зазначених заздалегідь місцях. Розпочинається обстріл, приміщення, у якому ми ховалися, буквально трясло, навкруги все гуло. До нас бігли ховатися і собаки, вони тихенько сідали біля людей, наче вже за давньою звичкою перечікуючи обстріли. За день до цього ми відзняли два сюжети в Оріхові і, на диво, тут було більш-менш для цього району тихо.
Але цього разу ми мали знімати у Новоданилівці та Малій Токмачці. За цими населеними пунктами — окупація. Стало трохи тихіше, але все ще гупало, тож ми заїхали до Оріхівської міськради разом із волонтерами, аби дізнатися новини і прокласти свій маршрут далі. Не встигли ми дістатися муніципалітету, як заступниця голови Світлана Мандрич говорить лише одне слово: «птічки». Це означає, що в місто залетіла ворожа авіація. Знову очікування, поки ці «птічки» не полетять геть. Вуха одразу впізнають звук реактивного двигуна, ми ще почуємо його у Новоданилівці. Там же зустрічали ворожі літаки минулого разу, як приїздили, вони петлями кружляють у небі.
Люди, які там живуть, вже звикли, — вони розбираються у калібрах і чують, коли небезпечно”
Фермер у Новоданилівці, до прикладу, не просто приймає сусідів у своєму підвалі, а й возить дрова, воду, оре поля… Поля, в яких стирчить усіляке залізяччя. Євсеєв, як його всі кличуть, був директором школи, потім вчителем, а зараз він охоронець у тій самі школі. Намагається всіма силами зберегти все, що вціліло у навчальному закладі після обстрілів. До їхнього з жінкою будинку якось прямо на поріг прилетів «Ураган». «Йолка зелена!» — в цьому випадку, певно, сказав би ще один неймовірний житель цього села.
Всього за кілометр від Новоданилівки — село Мала Токмачка. Ми їхали туди після обіду, вже трохи зморені. Востаннє журналісти були там в перші місяці повномасштабної війни. Це село-привид — таким я запам’ятала його. На вулиці ні душі, хоч варто сказати, що особливість цього населеного пункту у тому, що це одна пряма дорога, на зразок Кривого Рогу. Ми зупинилися біля розбитої снарядами лікарні для того, щоб набрати загальних планів для майбутнього «закадру» — про те, яким є наразі село Мала Токмачка. І у цей момент стало чутно, як гуде дрон, тож треба було рушати далі — тут ставало небезпечно. Проїхали трохи далі до центру, де розбита школа. Чутно — десь працює недалеко міномет. Тут же — спалена селищна рада. Дитячий садок — снаряд влучив буквально під будівлю. Міномет стріляв усе ближче. Характерний звук перед тим, як падає снаряд, змушував нервувати…
І от у цьому пеклі стоїть будиночок. Звідти вийшла жінка, а разом з нею, з котиком на руках, і маленька дівчинка. Це був шок, вони були спокійні, посміхалися. Показували свій побут, вирву від вибуху на городі, яку вже встигли трохи засипати. Поки я знімала одну з локацій, дівчинка почала розповідати моєму оператору про якісь звичайні речі, вона так багато говорила… Дитині просто немає з ким там поговорити. І скільки таких дітей? Вона не бавиться з друзями десь у дворі, а живе тут під акомпанемент російських снарядів. Я питала, чому не їдуть. Як виявилось, одного разу вони вже втікали від війни у 2014-му. Пробували виїхати до Запоріжжя, але коштів, аби винаймати житло і жити там, не було, тому і повернулися сюди.
Волонтери показали нам ще одну локацію неподалік — згорілу виправну колонію біля залізничного переїзду, і кажуть: «Там далі за нею вже орки».
Мій чоловік для мене — найголовніший мотиватор. Він наразі служить. Смішно, але він каже, що це я насправді його мотивую, бо не боюсь їздити на лінію розмежування”
І є у мене ще одна причина, чому я хочу розповідати про ті події, які відбуваються від початку повномасштабного вторгнення, — родичі в росії. 24 лютого я написала своєму дідові про те, що вагітна і що нас бомблять. На що той відповів мені: «Они стреляют только по военным объектам». Спілкування з родичами ще з 2014-го було наелектризоване, а після слів: «Почему я должен верить тебе, не своим журналистам?» взагалі поставили крапку.
Моя мотивація — це знімати, писати і розповідати про те, що насправді відбувається. Там, куди, можливо, не кожен журналіст згодиться поїхати, але кожен населений пункт має право бути почутим.
Люди чекають на нас там, у них немає ні світла, зв’язку, ані води та газу. Їхні будинки, майно, що вони наживали роками, — руйнують. Їм болить і хочеться розказати про той біль і несправедливість. Світ має знати.
Ми якось із колегами говорили, що треба все записувати, бо пам'ять стирає деталі. На річницю війни одразу все-все було важко пригадати. Що буде ще через рік? А через два? Сюжети, інтерв’ю, фоторепортажі… Скільки ми встигли відзняти, а скільки історій ще не розказано…»
Суспільне Мовлення — найбільше незалежне медіа в Україні, до якого входять загальнонаціональні телеканали Перший та Суспільне Культура й радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, а також 24 місцеві телерадіокомпанії та супутниковий телеканал Суспільне Новини. Новини про Україну читайте на сайті suspilne.media та діджитал-платформах.
Оперативні новини від Суспільне Запоріжжя — на сайті Суспільне | Новини та у соцмережах:
