Христина Гаврилюк, головна редакторка служби новин Суспільного Мовлення, людина року Суспільного в номінації «Якість: Watch dog якості контенту». Христина розпочала свою роботу шеф-редакторки новин на Суспільне Чернівці у 2018 році. Згодом переїхала до Києва, де створила редакцію новинних соцмереж, а з червня 2022 року очолила службу новин Суспільного.
«В компанію мене запросила команда, яка працювала на Суспільне Чернівці — продюсер Максим Волошин та менеджерка Оля Гришин-Грищук. Ми були вже довго знайомі, вчилися в одному університеті й після Євромайдану робили різні навколомедійні проєкти в місті. А інформаційне мовлення на Суспільному тоді очолював Владислав Грузинський. Памʼятаю, це була суперкоротка співбесіда.
Коли прийшла на Суспільне у 2018 році, я навчалась на другому курсі Школи журналістики Українського католицького університету у Львові та жила на два міста. Частину тижня проводила на парах у Львові, ще частину — в редакції у Чернівцях. Це був доволі виснажливий період: вдень я могла бути в редакції і робити випуски новин, а ввечері — сідати на потяг і готуватись до пар. Я не розумію, як фізично могла так жити», — згадує Христина Гаврилюк.
Читайте також: «Хочеш щось робити — роби це зараз», — Алла Скорик, головна редакторка новин Суспільне Чернігів
— Чому обрали для себе напрям журналістики?
— Я не можу виокремити, в який саме момент я захотіла стати журналісткою. Якось так трапилось, що після Майдану в Чернівцях я опинилась серед людей, з яких він починався. Я потрапила в цю громадянську спільноту, потім почали зʼявлятись навколомедійні проєкти, і я зрозуміла, що це мені подобається більше, аніж громадська робота. Потім я вступила до школи журналістики Українського католицького університету. Це вже був мій осмислений вибір.
— Ви прийшли на Суспільне Чернівці на початку реформи. Чи було складно починати реформу регіонів?
— Я прийшла якраз тоді, коли завершили скорочення: в компанії здебільшого залишились люди, які відповідали принципам Суспільного і могли вирішували ті задачі, які на них покладались. Мені пощастило прийти в команду молодих журналістів, яких потрібно було навчити, а не перевчати.
Діджитал почав зароджуватись у центральній дирекції, його ще не встигли спустити в регіони, а ми вже робили діджитал на філії. Це, звісно, був шок для команди, що є не тільки телебачення та радіо, а ще й діджитал. Ми постійно навчали людей, щодня даючи фідбек на роботу. Близько 30% робочого часу займало навчання і обговорення: що ми зробили так, а що не так, і як нам покращити роботу.
Якби на Суспільному дотримувались правила про обовʼязковий досвід роботи від скількох років, я б не пройшла через цей критерій"
— Де ви брали ці знання?
— Я завжди зверталась по допомогу до людей, які краще знали, як щось робити. Плюсом було те, що в той час навчалась у Школі журналістики УКУ, я багато консультувалась зі своїми викладачами-практиками. Насправді в той момент багато хто хотів допомогти Суспільному. Звісно, у мене самої не було досвіду, тому доводилось імпровізувати та прислухатись до інтуїції.
— Суспільне Чернівці — ваша перша робота?
— Ні, це не перша робота. До Суспільного я працювала в громадських організаціях та недовго редакторкою в іншому місцевому медіа «Твоє місто.Чернівці». Якби на Суспільному дотримувались правила про обовʼязковий досвід роботи від скількох років, я б не пройшла через цей критерій.
— Як ви перейшли в Центральну дирекцію?
— Оскільки я була шеф-редакторкою Суспільне Чернівці, то працювала з Ангеліною Карякіною, тодішньою шеф-редакторкою новин. Вона запропонувала мені переїхати в Київ і сформувати тут команду новин у соцмережах. Тоді її ще не було. Так я переїхала, ми запустили окрему редакцію, а потім почалась війна.
Читайте також: Дарія Гірна, Христина Гаврилюк, Ана Море — лауреатки спецпроєкту «30 до 30. Хто творить майбутнє українських медіа»
— Ви стали лауреаткою спецпроєкту «30 до 30. Хто творить майбутнє українських медіа» від The Ukrainians та Премії імені Георгія Ґонґадзе? Що це означає особисто для вас? Та чи бачите ви зміни в медіапросторі за останні декілька років?
— Цю нагороду мені дали тоді, коли я вже працювала в центральній дирекції Суспільного, але за “не провінційні” новини Чернівецької філії. Для мене було важливим те, що відзначили роботу в регіонах. Довгий час вважалося, що в регіонах, скажімо так, другорядна журналістика, а ось Київ — це столиця, і тільки тут можна робити хороші медіа. Тому, звісно ж, мені сподобалося, що в перелік переможців потрапили журналісти не тільки великих українських видань, а й регіональних. Чому це важливо зараз? Тому що ми побачили, як багато журналістика в регіонах важить під час війни. Я думаю, що найсильніша сторона Суспільного — отримувати новини з «поля» в кризовий для України і українців момент. Це дозволило нам знати, що відбувається в окупації в Херсоні, в заблокованому Чернігові та під обстрілами в Харкові.
Найсильніша сторона Суспільного — отримувати новини з «поля» в кризовий для України і українців момент"
Регіональні новини займають левову частину наших новин, і не тому, що ми маємо заповнити якусь “квоту” з регіонів, а тому, що головні новини зараз відбуваються на Донбасі. І повертаючись до питання про нагороду, — вона реально була за регіональну роботу. Цей бекграунд мені дуже допомагає: я розумію, як працюють філії та як там можна працювати краще. Те, що я працювала на різних ланках Суспільного, дозволяє мені бути on the same page з цими людьми.
— Чи бачите ви зміни в медіапросторі останнім часом?
— Звичайно. Медіа не можуть не змінюватись, коли так багато змін відбувається в країні. Спочатку був Майдан, потім війна на Донбасі, повномасштабна війна. Медіа змінюються, адаптуються і пристосовуються. Якщо говорити про останній рік, то я думаю, що українські редакції стали набагато дорослішими й зрілішими. Кожен з нас особисто стикнувся з ризиком, часом на межі фізичного виживання. Багато журналістів пережили особисті втрати. І поруч із цим продовжують розповідати про війну. Суспільне також змінилось за останній рік. Цинічно звучатиме, але думаю, що війна показала, навіщо воно взагалі було, причому, не тільки людям ззовні, але й нам самим. Ми якісно змінилися за війну. Стали рішучішими, сміливішими і, можливо, більше побачили сенс в тому, що робимо. Ми побачили силу польової та регіональної журналістики, про що я говорила раніше, і поруч із цим, змінились і наші колеги з українських видань, які так само зустрілися з дуже багатьма викликами. Медіа змінились в Україні, журналісти змінились.
Неможливо, не докладаючи більше зусиль, ніж зазвичай, працювати в суспільстві, яке щодня робить великі й маленькі подвиги"
— Складається враження, що ви людина, яка відважно береться за складні теми. Звідки стільки сили?
— За останній рік війни особливо не було вибору ні в кого. Треба було приймати складні рішення, і це нічим не відрізняє мене від всіх українців та журналістів. Всім зараз складно, а багатьом людям ще складніше. Тобто те, що ми робимо зараз, це не вау. Вау — це те, що люди змінили свою професію і пішли у військо, чи які щодня ризикують, рятуючи інших. Наша робота відповідає духу часу. Неможливо, не докладаючи більше зусиль, ніж зазвичай, працювати в суспільстві, яке щодня робить великі й маленькі подвиги.
— Ви багато разів їздили в гарячі точки знімати репортажі, потрапили під обстріл. Як ви це проживали та як вдалось паралельно координувати роботу новин?
— Я б хотіла їздити більше. В момент, коли там працюєш, — це не страшно, а ось коли повертаюсь звідти й аналізую, то думаю: «Так. Це було страшно. Надто близько». Звичайно, коли я працюю в моменті, я оцінюю ризики, але якби мені було страшно скрізь, я була б паралізована.
Ми якісно змінились за війну. Стали рішучішими, сміливішими і, можливо, більше побачили сенс в тому, що робимо. Ми побачили силу польової та регіональної журналістики"
Координувати роботу новин було важче, ніж бути під обстрілами. Спочатку я була на Київщині, а вже потім, коли було більш-менш зрозуміло, де лінія фронту і як можуть розвиватись події далі, я поїхала на Донбас. Коли я їздила на схід, мені дуже допомагала Ангеліна Карякіна з редакційною роботою і в принципі вона підтримувала, це багато значило і значить. Поєднувати все це було трішки складно, але реально.
— Як вдається бути такою зібраною?
— Я дуже мобілізована, коли працюю. Чим гірші й страшніші новини, тим більше я мобілізована. В перші дні війни я працювала дуже зібрано, як робот. Мене не хитає в такі моменти.
— Як відчуваєте, чи повернулись ви іншою звідти?
— Я не думаю, що повертаюсь іншою. Я багато дізнаюсь, і це мені допомагає набагато краще розуміти, що відбувається. Але коли я опиняюсь поруч з історією, де люди через обстріли не можуть поховати тіла своїх батьків чи дітей, що лежать на городах, то я не можу збагнути, як таке можливо. Бо це дуже несправедливо — часто це моя головна емоція. Ти опиняєшся в реальності, де інша нормальність, інша шкала норми, моральності, емпатії. Якщо в Києві хтось загине, я про теперішній час, — це на перших шпальтах, але просто зараз у містах на Донеччині вбитих ховають в городі, і ми навіть не маємо повної інформації про загиблих. І все це все — одна країна. Про це наші репортажі.
Ти опиняєшся в реальності, де інша нормальність, інша шкала норми, моральності, емпатії”
— В червні минулого року ви обійняли посаду головної редакторки служби новин Суспільного. Як змінився ваш робочий день? Та що є «мастхев» кожного дня?
— Змінилось те, що тепер це робота з набагато більшою кількістю людей. Стало більше комунікацій, зустрічей, зумів. Це основні зміни. Зросла відповідальність за більшу кількість продуктів. Життя загалом змінилось під час війни, і робота, і її інтенсивність. Зараз практично неможливо відпочивати. Не тому, що ти там сильно зайнятий і дуже багато справ, а тому, що неможливо гарантовано запланувати, що буде завтра. Коли працюєш в новинах — це дуже важить, тому що моє навантаження, окрім табличок і зустрічей, це про кількість інфоприводів, новин, історій. Неможливо щось запланувати наперед.
Читайте також: Христина Гаврилюк стала головною редакторкою служби новин Суспільного Мовлення
Щодо «мастхев», то в мене таке враження, що зараз моє життя складається з роботи і сну. Сон — це єдиний час, коли я відновлююсь і мовчу. Щоранку, щойно розплющую очі, читаю новини. Від того, що трапилось за ніч, залежить наскільки швидко я збираюсь на роботу (сміється — ред.).
— Що вас втомлює та що надає сили?
— Ми велика компанія, в якій багато комунікацій. Думаю, іншим редакціям, де 60-70 людей, і близько не зрозуміти мій біль. Я втомлююсь від великої кількості розмов і зустрічей. Не заперечую, що це важливо, але мене це втомлює. А сили мені дає журналістська робота, можливість робити щось самій або в команді. Зараз я багато думаю про те, чи я достатньо роблю під час війни. Я ненавиджу, коли говорять про інформаційний фронт, тому що є тільки один фронт. І так само я думаю, як опісля війни ми всі будемо співіснувати в одній країні, маю на увазі множинність досвідів. І це якраз те, із чим зокрема матимемо справу ми як журналісти — допомогти зрозуміти одне одного.
— Як перезавантажуєтесь?
— Сплю. В студентські роки я могла не спати ночами, вчитись, щось робити, а тепер це мій основний ресурс. Іншого в мене немає. Якби було більше часу, то, можливо, я б знову пішла на йогу чи в басейн.
— Що вважаєте своїм найбільшим досягненням?
— Для мене дуже вагомим є те, що під час війни ми змогли зберегти людей у команді й навіть посилити її.
За цей рік команда Суспільного стала набагато сильніша і ближча до людей"
— Яка ви керівниця?
— Мені здається, що я людина, яка завжди поруч зі своєю командою. Принаймні я намагаюсь.
— Яка ваша команда?
— Наша команда доволі різна. У нас велика дирекція, що складається з багатьох платформ, які мають добре співіснувати та координуватись. І це команда з доволі різним досвідом. Це круто. Люди різного віку, гендерів, з різним бекграундом. За цей рік команда стала набагато сильніша і ближча до людей.
Читайте також: Суспільне звернеться до поліції щодо інциденту у Києво-Печерській лаврі
— Як тримати баланс між особистим життям і роботою?
— Я не знаю. Я найгірша людина з усіх, яка може дати таку пораду (сміється — ред.). Мої друзі і члени сімʼї це підтвердили б. Я знаю, що це мій величезний недолік.
Якість — це набагато більше і складніше, ніж стандарти й правила”
— Ви стали людиною року Суспільного в номінації «Якість: Watch dog якості контенту». Що для вас означає «якість» та які у вас були відчуття, коли отримали нагороду?
— Це приємно, але, як я вже говорила на нагороді, якість — це набагато більше і складніше, ніж стандарти й правила. Я одна з тих людей, які постійно кричать, що нам не потрібно хизуватись тим, що ми робимо щось за стандартами. Це настільки база, що не може бути чимось особливим. І нарешті ми вже робимо журналістику, яка набагато більша за це. Яка розповідає складніші історії та береться за складніші теми. І якщо команда думає, що я до цього доклалась, то це круто.
Матеріал підготувала Дар’я Гонтарєва, фото — Анастасії Мантач та з особистого архіву Христини Гаврилюк
