Новини компанії

Тарас Ібрагімов — політолог за освітою, але журналіст за фахом. Упродовж восьми останніх років висвітлював життя людей в окупованому Криму, аж поки у 2021-му російські спецслужби не заборонили йому в'їзд на окупований півострів на 35 років. Працював у північній Сирії, висвітлюючи репатріацію українок з таборів для біженців. Потім сталася повномасштабна війна. 

Цикл блогів, в яких наші журналісти діляться власним досвідом роботи у найгарячіших місцях українського спротиву, Суспільне Мовлення продовжує історією журналіста й фотографа Суспільне Новини Тараса Ібрагімова. 

Читайте також: Яна Стойкова, Суспільне Дніпро: «Радіють, бо вдома, бо вільні. І байдуже, що замість стіни матрац»

Кореспонденти Христина Гаврилюк і Тарас Ібрагімов у щойно деокупованому Лимані. Фото: Donbas Frontline, Andriy Dubchak 

Коли почалася повномасштабна війна, я залишився в Києві, взяв камеру в руки й почав знімати. Війна зараз тема номер один. Бойові дії та життя у прифронтових містах є попри все. Їх треба показувати світу. Звісно, в певних часових проміжках під час відряджень я несу дещо більші ризики для життя, але мої прямі обов'язки робити свою роботу. Я журналіст. Не за освітою, але за фахом.

 Настільки багато було інформації, що камеру на телефоні можна й не вимикати"

 

Перший день повномасштабної війни я провів у редакції. Нічого не знімав, займався здебільшого новинами на сайті, допомагаючи колегам фіксувати поточну ситуацію в країні в загальну текстову трансляцію.

Далі почали робити репортажі з Києва, Бородянки, Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Знімали все: дитячі лікарні, які приймали поранених дітей і дорослих, пологові будинки, де в підвалах народжували жінки, підірваний міст з Ірпеня в сторону Києва, звідки евакуювали людей. Дуже боляче від цього, але нам боляче всім. 

Пам’ятаю, в Бучу нам вдалося потрапити з поліцейськими на другий день після звільнення території. Були чотири знімальні групи: три закордонні і ми — єдині з українських журналістів.

Фото: Тарас Ібрагімов / Суспільне Новини

Я побачив розбите місто, вперше, мабуть, побачив війну, тому що війну в буквальному розумінні я не висвітлював. Звісно, окупація Криму і життя в Криму — теж війна для мене, але вона не в гарячій фазі. Там були репресії, затримання, було все те, що окупаційна влада нав’язувала місцевому населенню, але це не війна буквально. Там не стріляють.

Першими, з ким я тоді поспілкувався в Бучі, були чоловіки, які збирали по місту тіла загиблих людей. Коли ж за кілька днів повернувся в Київ, підготував один із перших знакових для мене репортажів — про цих чоловіків з Бучі та їхнє життя в окупації.  

 В прифронтових містах є цілі готелі, в яких живуть тільки журналісти: і наші, і закордонні. Я теж там живу, коли у відрядженні"

 

Мені здається, це найбільш медійна війна за всю історію. Хоча, думаю, медійна більше з боку українських журналістів. Проте доступ до висвітлення війни має багато закордонних медіа, тут їх працює величезна кількість. З багатьма журналістами вже здружилися, наприклад, з польським журналістом кілька разів працювали в зоні бойових дій, а нещодавно в Бахмуті познайомився з японським фотографом.

Я їм дуже вдячний, бо вони показують цю війну для світу. Це банальні слова, але завдяки їхній роботі тема війни не сходить зі шпальт газет, телевізорів, радіо, журналів, сайтів. Звісно, є різні підходи до висвітлення, але здебільшого це виважена журналістика.

Щоб зняти дійсно вартісні кадри, як от бойовий виліт гелікоптерів чи ближні стрілецькі бої, — потрібно докласти дуже багато зусиль, пройти кілька кіл домовленостей і ніколи немає гарантії, що зрештою буде результат.

Кореспондент Тарас Ібрагімов у щойно деокупованому Лимані. Фото: Donbas Frontline, Andriy Dubchak 

Інша проблема — це той бік окопів, куди мене російські військові не пустять, бо я для них ворог і теж ціль. Однак величезній кількості закордонних журналістів, які теж могли б показувати, що відбувається там, доступу на окуповану територію теж не дають. Окрім їхніх пропагандистів, яким не варто довіряти. 

Читайте також: Карина Галунова, Суспільне Запоріжжя: «Перший місяць роботи у війні я плакала весь час»

 На війні ти плануєш на один день”

 

Коли їдеш в зону бойових дій, наприклад у Бахмут, з тобою може трапитися будь-що. Це дуже небезпечне місто. В таких випадках зазвичай домовляюся з такою-то бригадою чи підрозділом ЗСУ про виїзд у місто на один день. Ми зустрічаємося в точці збору, я сідаю до них в машину і проводжу з бійцями день. За можливості — два, часом — кілька годин, бо для них прямі обов'язки — воювати. Якщо у них є можливість приділити мені час, я їм дуже вдячний.  

Мені важливо підійти якомога ближче до війни та побути біля військових, коли вони працюють безпосередньо з мінометами, градами, кулеметами. Якщо мінометник вистрілює сто мін в день, то мені важливо донести глядачам, читачам не те, як він скаже, що вистрілює сто мін в день, а показати це в дії, показати, як себе почуває потім.

 От тоді я відчуваю, що виконую свою роботу добре. 

 Пити чай з військовими в бліндажах, у підвалах, де вони відпочивають від війни — це не показувати війну. Це показувати, як військові п'ють чай та відпочивають” 

 

Нашим військовим зараз дуже важко. Специфіка боїв за Бахмут безпосередньо полягає в тому, що російські військові використовують тактику “м’ясних атак”. Цей термін придумали самі військові. Це означає, що російська армія штурмує позиції ЗСУ групами піхоти по 5, 10, 20, 50 людей, намагаючись таким чином захопити позиції ЗСУ. 

Такі атаки треба відбивати щодня, часто їх буває вдень по 5-10. Це є на кожній ділянці фронту, бо Бахмут не єдиний: є північний, східний, південний фронти. Окрім цього працює російська артилерія, міномети, як і у нас. Це війна в режимі нон-стоп кожен день. 

Наприклад, мінометники 93-ї бригади ЗСУ «Холодний Яр», в яких я був, розповідали мені, що відстрілюють щодня з одного міномета по сто снарядів.  А 3-я штурмова бригада під Бахмутом, яка теж боронить місто, в один з днів відстріляла 193 снаряди. Це дуже інтенсивно. Не знаю, куди вже більше. Все це задля прикриття нашої піхоти і для удару по піхоті ворога.

Мінометник 93-ї бригади «Холодний Яр» біля гори тубусів від відстріляних мін у Бахмуті, Донеччина, лютий 2023 року. Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне Новини

 Найбільше злить — ризикувати просто так”

 

Кожен свій день починаю з напрочуд банальних думок — маю привезти історію. Найбільше, чого не люблю, їхати в ризиковані точки й нічого не привозити звідти. Страшенно дратує. Пам’ятаю, якось був у відрядженні з однією бригадою в Бахмуті, і все, що вдалося тоді зробити, перебігти з одного підвалу в інший. Настільки були інтенсивні обстріли. 

Я, звичайно, міг привезти звідти розмови з військовими, але знову-таки повертаюся до того, що я не п'ю чай з військовими. Для мене це другорядне, а першочергове — бачити військового в дії, як він керує дроном, стріляє з міномета тощо. 

Це не скасовує жанр інтерв’ю з військовими та людські історії, але якщо ми в Бахмуті, де ведеться оборона міста, то я маю це показати, а розмова буде потім.

Кореспондент Тарас Ібрагімов у щойно деокупованому Лимані. Фото: Donbas Frontline, Andriy Dubchak 

Читайте також: Валентина Гурова, Суспільне Миколаїв: «Над нами летіли білі парашути — на них спускались снаряди»

 Легковажність на війні може вбити” 

 

Під час таких відряджень не завантажую себе п’ятиповерховими роздумами про те, чому я маю це робити, чи маю йти далі, чи зупинитися тут. Це все, на мою думку, треба відмежовувати. Наприклад, у Бахмуті є парамедики, які забирають поранених з поля бою. Вони не думають про те, що це дуже небезпечно, і, мабуть, не поїдуть сьогодні. Вони сідають і їдуть. Я так само сяду і поїду з ними, бо мені треба показати, як вони працюють. Мінометник теж про це не думає, коли стріляє, і коли розуміє, що стрілятимуть по ньому з боку ворога. Є медики, ДСНС, інші професії — вони теж роблять свою роботу, попри ризики. 

Волонтерка Ольга тримає котів, яких вона вивезла з Бахмута, Донеччина, лютий 2023 року. Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне Новини

Страх має прийти потім, коли ти вже зробив свою роботу, але обов’язково прийти. Так чи інакше страх — це хороший запобіжник, бо якщо ти не боїшся, то це вже недобре. Боятися — нормально.

Окрім камери, мікрофона на камері, турнікету й аптечки, треба чітко розуміти, що ти робиш, де знаходишся, як будеш діяти в тих чи інших обставинах, чи зможеш накласти собі чи напарнику турнікет, якщо почнуться обстріли, чи знає військовий, з яким ти приїхав у якусь точку, як звідси виїхати, чи знаєш, як і де паркувати машину. Це все рятує життя. Легковажність і бравада — недоречні.

Читайте також: Дарина Коломієць, Суспільне: «Ввечері лягала на підлогу і ридала, а вранці вставала, одягаючи маску непорушності»

 Завжди вражають люди”

 

Кожне відрядження залишає по собі історію — радісну або важку. Бувши в Бахмуті, я прагнув показати, як живуть там цивільні. Бахмут зруйнований тотально, але люди залишаються там жити попри те, що їх можуть вбити в будь-який момент. Пам’ятаю, в один із днів, коли ми намагалися з волонтерами евакуювати звідти людей, ніхто не погодився. Того дня вбило п’ятьох цивільних. Проте я їх не засуджую, у кожного свій вибір і свої причини залишатися. Дуже хибно робити висновки, що вони там латентні сепаратисти чи втратили відчуття безпеки, не розуміючи, що відбувається. Це неправильно. Кожна історія індивідуальна. 

Коли ж висвітлювали деокупацію Херсонщини та Херсона, в якому опинилися на другий день після звільнення міста, ми відзняли історичну подію та дуже швидко зробили репортаж.

Фото: Тарас Ібрагімов / Суспільне Новини

Та що мене вразило найбільше — навіть не сама подія, а люди. Коли ми об’їжджали села навколо Херсона з поліцейськими, які заходять одразу після ЗСУ, зачищаючи населення від можливих залишків російських військових, ДРГ, колаборантів, проводячи розмінування та стабілізаційні заходи, наприклад, з підключення старлінків. Пам’ятаю, місцеві прийшли з мобільними телефонами і почали дзвонити своїм рідним, щоб сказати, що їхнє село звільнили, що вони живі. 

Я тоді стояв, дивився на це все, розуміючи, як сильно мене вразило. Бо люди жили без будь-якого зв'язку й мобільного покриття місяцями, й тут нарешті вперше за довгий час зв’язалися з рідними. Ось це реальні герої, історії яких прагну показувати в репортажах: в яких обставинах люди опиняються, як в них розкриваються та діють. 

Читайте також: Олександра Новосел, Суспільне Харків: «Бачу життя, попри війну»

Це для мене одне із завдань — розповідати такі історії. Наприклад, про лікаря, який залишився в Сєвєродонецьку, щоб продовжувати лікувати цивільних, чи медсестру, яка залишилася в Бахмуті. Війна не скасовує звичайні хвороби. 

В тому ж Бахмуті ми зняли історію про Влада, місцевого жителя, батьків якого вбили прямо у дворі. Зустріли його в ритуальній службі. Звісно, ми могли його просто розпитати про той день, отримавши відповіді на всі свої питання. Але це не наш шлях.

Я намагаюся не просто розмовляти, а буквально документувати те, що там відбувається. Тому ми з Владом разом пройшли шлях від Бахмуту, де він разом з таксистом вантажив у машину тіла батьків, загорнуті в чорні мішки, від ритуальної служби до кладовища, де їх поховали. Це реальність Бахмута, реальність будь-якого прифронтового міста.

Тому якщо я відзняв історію, від якої всередині все здригається, щемить, то розумію, що зробив свою роботу добре, що люди побачать справжню війну. Бо справжня війна — це не лише звільнення від окупантів території, визволення людей з полону, перемога над ворогом, а й смерть, кров, сльози, страждання і розбиті долі.