Новини компанії

Суспільне Мовлення продовжує цикл блогів, у яких наші журналісти діляться власним досвідом роботи у найгарячіших місцях українського спротиву. Кореспондентка Суспільне Запоріжжя Карина Галунова до початку повномасштабного вторгнення працювала у команді ранкового шоу, а після 24 лютого 2022 року висвітлює війну в містах та селах Запоріжчини, збирає людські історії, готує репортажі з передової.

Карина розповідає про власні правила роботи у небезпечних локаціях, згадує перші тижні роботи під обстрілами, як змінилася сама за минулий рік та в чому бачить свою місію під час великої війни.

Вперше зустрілася з війною віч-на-віч у березні 2022 року, коли знімала репортаж у центральному хабі для переселенців. Туди привезли евакуйованих жителів з Маріуполя. Ніколи не забуду ці скляні, спорожнілі очі людей, які за лічені дні втратили рідне місто, домівку, роботу, і найстрашніше — рідних. 

 Я стою з мікрофоном і прошу їх згадати це жахіття знову, бо ж необхідно розповісти світу, що з нами робить росія. І вони розповідали. Розповідали і плакали: жінки, чоловіки, діти і я…"

 

Перший місяць роботи у війні я плакала весь час. Плакала, коли слухала історії людей, переносила їх на папір, начитувала сюжет, дивилась змонтований матеріал… 

Невдовзі в мені, в моїй емоційній реакції на війну, відбулися суттєві зміни, і більше я не плачу. Це сталося через один сюжет, який мені довелося знімати. В березні наша знімальна група була на весіллі військового з окупованого міста Пологи Запорізької області. Це була ода любові, жаги до життя, яке сильніше за війну. За 11 днів з дня весілля цей чоловік загинув у бою. 

Не знаю, як описати всі емоції й думки. Я була в шоці і не знаходила собі місця. Так, я його ледве знала, але ж скільки таких, як і він! Саме тоді в мені зникла ота дівчинка, яка до війни працювала в ранковому шоу на Суспільному і так само сприймала життя — як вічний бадьорий ранок. В одну секунду я стала дорослою. Страх зник, натомість з'явилась люта ненависть до ворога і бажання розповідати світові про війну.

Читайте також: Олександра Новосел, Суспільне Харків: «Бачу життя, попри війну»

До війни в мене майже не було журналістського досвіду. Я писала сюжети на більш розважальну тематику, приємні, милі, цікаві матеріали для ранкового шоу. 

 По-справжньому навчатися професії почала вже в розпал війни” 

 

Загалом, як бути воєнним журналістом, не знав ніхто з колег. Спочатку розгубилась, але тоді всі були у такому стані, а далі — як і всі: робила те, що мусила. Я вдячна всім своїм колегам: вислуховували, давали відповіді на усі мої дурні питання (це вже зараз я розумію, що вони були дурні), допомагали й підтримували навіть у найважчі хвилини.

Читайте також: Дарина Коломієць, Суспільне: «Ввечері лягала на підлогу і ридала, а вранці вставала, одягаючи маску непорушності»

Перший мій виїзд за межі Запоріжжя стався наприкінці травня. Ми знімати наслідки обстрілу села Григорівка. Що таке обстріли, я вже знала, адже і по Запоріжжю гатили, але чомусь паніка в мене була шалена. Перед виїздом мене дуже підтримувала продюсерка Наталія Андреєва. Її слова і поради були для мене важливі, бо з перших днів війни вона сама виїжджала на репортажі з обстріляних територій, і об’їздила всю неокуповану територію. До обстріляного села нас везли військові, і це додавало  спокою. Я взяла з собою екіпірування: бронежилет, каску та аптечку. Коли ми приїхали на місце, то забула про всі захисні знаряддя — була сконцентрована на необхідності відзняти місце обстрілів, записати синхрон зі старостою села, розпитати місцевих. Після того більше не було страшно. 

 Про свої виїзди на лінію вогню рідним сказала десь після третього відрядження” 

 

Зараз розповідаю їм про поїздки вже після повернення. Мовляв, дивіться, зі мною все добре, немає приводу для паніки.

На передову виїжджаємо зазвичай рано-вранці. Довга дорога, потім — екіпірування та гайда знайомитись. Ти весь час на ногах, вкрай рідко вдається десь присісти. На тобі броник, каска та аптечка. В руках незмінно телефон і мікрофон. Їдемо переважно з військовими чи волонтерами. Ніколи не знаєш, коли повернешся. Наприклад, одного разу було завдання за один виїзд відзняти декілька локацій в різних населених пунктах. Першу я знімала на телефон, бо вона подієва і потрібно було якнайшвидше передати це відео на обробку, щоб воно оперативно потрапило у випуск новин. Ані в цьому населеному пункті, ані на кілометри навкруги інтернету немає, і нам треба їхати далі, бо вже чекають в іншому місці. Їдемо трасою, час від часу ловимо зв’язок і вантажимо хоча б по декілька файлів. Нервую, бо часу обмаль. Нарешті знайшли придорожнє кафе з WiFi. Так інтернету я ще ніколи  в житті не раділа! 

 Завантажили відео і мчимо на наступну зйомку”

 

Попереду ще дві локації, три сюжети. Додому повернулися опівночі, в комендантську годину. Тоді найбільше мене хвилював мій собака, який самісінький зранку вдома. Того разу подумала: як добре, що живу поряд з роботою. Через комендантську годину це була найкоротша прогулянка мого собаки. 

Весь цей час з нами на зв’язку була продюсерка, ну і, звісно, моя мама. Заспокоїлись, коли ми всі вже остаточно були вдома: я, оператор і мій вигуляний собака. 

Найголовніший ризик — не повернутися з виїзду. Бо це ж обстріли. Під час виїздів я завжди дослухаюсь до військових. Коли вони поруч — спокійніше. Дійсно, там ніяких гарантій, але убезпечити себе допомагають стандартні правила: захисне екіпірування, швидка реакція, знання правил надання першої допомоги. Коли приїжджаєш близько до лінії фронту, вже автоматично оцінюєш місцевість: куди сховатись, в яку яму впасти у випадку обстрілу. Бо там ніхто не попереджає, там немає сигналу повітряної тривоги, доки не вибухне — не зрозумієш. Тому реакція має бути миттєва.

 Після повернення ще деякий час погано чуєш” 

 

При підготовці матеріалів дуже важливі точність і довіра. Часто буває, що навіть жителі плутаються в датах тих же обстрілів. Це цілком нормально, адже страшне не хочеться пам’ятати. Тоді треба знайти більше свідків, отримати коментар місцевої влади, але інформація має бути точною, і такою, що не підлягає сумніву. При розмові з людьми завжди треба дати їм відчуття, що ти їх цілком розумієш. Наприклад, важке питання: чому вони не виїжджають з цього пекла? Тих, хто обрав залишитися жити під вогнем, але вдома, це питання відверто дратує. Якщо ти не підійдеш так: «Я вас вже розумію, але поясніть глядачеві, який ніколи не був в Степногірську, Новоданилівці, Комишувасі, Оріхові…», то ризикуєш натрапити на лайку. Дати людям впевненість у тому, що їх розуміють і підтримують, — це головне правило в роботі на війні. 

Читайте також: Валентина Гурова, Суспільне Миколаїв: «Над нами летіли білі парашути — на них спускались снаряди»

Майже рік більш ніж 80% Запорізької області перебуває під окупацією. В самому Запоріжжі — багато трагедій і смертей: в результаті російських обстрілів люди цілими родинами гинули під руїнами власних будинків. Проте місто живе: у нас є вода, світло, тепло. Працюють театри, кав'ярні — це дуже важлива психологічна підтримка для міста, де з вікон багатоповерхівок видно заграви артилерійських боїв. 

 За межами обласного центру люди живуть в жахливих умовах”

 

В Запорізькому районі майже ніде немає газу, вода — де-не-де, часто перебиває електромережу. Роботи немає. Пологівський та Василівський райони — взагалі без нічого, але люди залишаються: вирубують лісопосадки для обігріву, дерева на ділянках у сусідів, які виїхали (звісно з дозволу), живуть у підвалах… Рятує гуманітарна допомога та буржуйки. Сьогодні ці села схожі одне на одне так, що інколи важко зрозуміти, де саме зараз перебуваєш: зруйновані або побиті будинки, вікон майже немає і постійні обстріли. Проте в який би населений пункт ви не заїхали, всюди вам точно розкажуть, в якому напрямку має йти російський корабель. 

Сьогодні ситуація в містах і селах Запорізької області ні на краплю не ліпша за Бахмут. Це я вже знаю точно, тому що все бачила на власні очі — була у Бахмуті в грудні разом із запорізьким волонтером. Їхали через Часів Яр, і всю дорогу мене перепитували, чи певна я, що хочу в Бахмут, попереджали про надскладну обстановку. Опинившись на місці, я не побачила нічого такого, чого б не було на Запоріжжі. Хіба що іноземних журналістів багато. В Бахмуті дійсно жах, але такий самий жах в Оріхові, Гуляйполі, Степногірську, Малій Токмачці, Плавнях, Приморському. 

 Сюди не їздять іноземні журналісти, до цих розстріляних сіл не прикута увага світу”

 

Чому так? Чому про них в інформаційному просторі говорять так мало? Міркувала довго, а потім дійшла висновку: а для чого ж тут тоді я? Про Бахмут і без мене є кому розповідати. Моє завдання — фіксувати злочини росіян у моєму рідному краї, та розповідати про них світові.  

Найбільше запам'ятався ранок 24-го. О п’ятій ранку мене розбудив хлопець повідомленнями про вибухи у Харкові, Києві, Чернігові, Сумах, Маріуполі. Хапаю телефон, відкриваю стрічку, бачу звернення президента: «Своїм указом я ввожу в Україні воєнний стан». Повідомлення від продюсерки: «В редакцію не їдемо, працюємо з дому», нескінченні дзвінки друзям і від друзів. Весь день тривога, невіра в те, що відбувається. Я не хочу цього забувати. Взагалі нічого про цю війну забувати не хочу. Мені ще до дня перемоги матеріал робити та дітям і онукам розповідати: щоб вони на покоління запам'ятали, що таке війна, і з яким “сусідом” ми живемо. 

 Кожен мій день починається з подяки нашим військовим” 

 

За те, що прокинулася живою, що будинок не розбила ворожа ракета, що живі й цілі моя родина, колеги і друзі. Щаслива тим, що в мене є моя робота, адже це — мій особистий фронт у війні з росією, і я теж воюю за Перемогу і майбутнє. 

Фото — з особистого архіву Карини Галунової