Новини компанії

«Колективний путін винен, але кожен злочин має своє обличчя, із запобіжника автомат знімає конкретна рука, конкретний командир віддає накази, конкретний чоловік ґвалтує», — переконані в команді журналістів-розслідувачів Суспільного, які днями представили нове документальне розслідування «Щоденник вцілілої». У фільмі на основі щоденника жительки села Ягідне, що на Чернігівщині, журналісти спробували розказати про 28 днів виживання односельців під російською окупацією та викрити злочини конкретних військових, командирів і підрозділи.

Читайте також: Ягіднянська трагедія: журналісти Суспільного передали правоохоронцям нові факти злочинів російських окупантів

Вже 26 жовтня о 21:30 фільм покажуть на Першому телеканалі Суспільного у межах національного марафону, а 29 жовтня — на регіональних телеканалах Суспільного Мовлення.

Своїми думками про нове розслідування, знайомство з жителями та спілкування з російськими військовими, котрі зізналися у скоєнні злочину, — відверто розповіли в інтерв’ю члени команди редакції розслідувань Суспільного. 

Співавторка та продюсерка фільму Інна Білецька

Чому для нового документального фільму обрали саме цю подію — трагедію у Ягідному? Що стало поштовхом?

— Це унікальна подія — приклад викристалізуваного зла. Усіх жителів села зігнали в підвал, де на кожну людину було менше як пів метра площі, де люди не могли лягти, де вони не знали, що на них чекає, і де вони помирали від браку кисню. У 21 столітті в Європі. В підвалі. Люди втрачали глузд від задухи. І все це заради того, щоб українські цивільні стали щитом для російських військових. 

Окрім історій жителів Ягідного, які майже місяць були заручниками російських військових, у фільмі показали й самих російських військових, причетних до катувань і вбивств у селі. Ваша команда одразу ставила мету віднайти злочинців чи це, скоріше, було позапланово?

— Наша команда в кожному своєму розслідуванні з початку повномасштабного вторгнення прагне назвати причетних до воєнних злочинів — чи то конкретні військові, командири, чи підрозділи. Колективний путін винен, але кожен злочин має своє обличчя, із запобіжника автомат знімає конкретна рука, конкретний командир віддає накази, конкретний чоловік ґвалтує. 

Яка була мета цього документального фільму та які будуть наступні кроки команди «Щоденника вцілілої», щоб ці воєнні злочинці були покарані?

— Ми зробили велику роботу, встановили підрозділи, керівники яких прийняли рішення використати жителів цілого села як живий щит, скоївши воєнний злочин; ми знайшли і зв’язалися з одним з офіцерів армії рф, який перебував у штабі над підвалом, в якому утримували людей. Це нудна, клопітка і тривала робота. Всі результати ми передаємо правоохоронцям. 

Які емоції супроводжували вас, коли ви спілкувалися з російськими військовими, причетними до цього злочину? Що було найважчим у цій телефонній розмові? 

— В мене не було емоцій, мені потрібне було зізнання у причетності і я його отримала. Російські військові дегуманізовані у моїй свідомості, бо я громадянка держави, яку руйнують, держави, яка втрачає дітей, жінок, старих людей і найсміливіших чоловіків. 

Співавторка фільму Алла Садовник

Чи важко було знайти героїв фільму, які після такої фізичної і психологічної травми погодяться відверто згадувати про ті події?

— Ми спілкувалися з багатьма ягіднянцями, які пережили окупацію. Хтось з них навідріз відмовлявся говорити на камеру — боявся, що росіяни можуть повернутися і ще більше знущатися. Проте більшість, з ким розмовляли, погоджувалися розповісти свою історію. Вони розуміють, що їхні розповіді та свідчення — важливі: як для притягнення російських воєнних злочинців до відповідальності, так і для того, щоб зберегти та показати правду про те, що вони пережили — для іноземців, у тому числі й тих, хто буде вивчати російське вторгнення в Україну у підручниках історії.

Наші герої були відвертими. Згадувати їм було боляче, звісно, але те, що вони не мовчать, — це теж спосіб боротися з травмою. 

Говорити з людьми, які пережили подібний досвід, важко. Щоразу переживаєш, що можеш травмувати людину ще більше, і відчуваєш їхній біль, наче власний. Та й розуміти, що насправді пережили ці люди, страшно.

Про що спілкуватися з героями було найважче?

— Мені важко виокремити й узагальнити, що було найважчим. Кожен герой — унікальний, у кожного свої болі. До кожного ми шукали свій  підхід. Головне для нас було не лише зібрати інформацію та записати історію, а й ненароком не принести додаткового болю. 

Режисер документального фільму Владислав Васильченко

Як ви і команда почувалися під час зйомок в тому самому шкільному підвалі, де розгорталися жахливі події? Що вас там найбільше шокувало чи запам’яталося?

— Слушне запитання, тому що мова тут, безумовно, про відчуття. Переступивши поріг, було важко усвідомити, що жахи, котрі тут відбувалися, були кілька місяців тому, а не вчора чи буквально того ж ранку — настільки атмосфера болю вкорінилася, всоталася в стіни. 

Однак дуже швидко з’явилося відчуття відвертої люті. Мабуть, тоді, коли ми зайшли в одну з кімнат підвалу, де нашій експедиції з чотирьох осіб було доволі тіснувато, і побачили на дверях вирубцюваний напис: «18 дорослих, 5 дітей». Саме стільки людей утримували в тій кімнаті окупанти. Лише в одній з багатьох. 

Запам’ятався на все життя момент, коли ми після першого дослідження підвалу, вийшли назовні, в яскравий день. 

Які труднощі виникали під час зйомок чи в реалізації ідеї фільму? 

— Найбільші труднощі в мене, як в режисера, були зі спробами прийняти й пропустити крізь свідомість усе, з чим ми працювали в цьому фільмі. Маючи досвід участі в бойових діях, я свого часу думав, що здивувати мене буде вкрай важко. Але я не був готовий до такої щільної й безсенсовної жорстокості щодо мирних жителів.

Складно було фільмувати дрібні атмосферні деталі підвалу. Складно морально. 

Важко, як завжди, бачити сльози героїв прямо під час зйомки. Гіркі й свіжі, ніби все, що пережили нещасні люди, було вчора. Дуже багато болю, який, на жаль, гоїться не швидко, якщо взагалі гоїться.

З точки зору пошуку, організації й «будування» структури фільму — важливу роль зіграла справжня, професійна командна робота.

Дизайнер, режисер монтажу та композитор фільму Олександр Стратонов

Бути одночасно дизайнером, режисером монтажу й композитором фільму — це потрійне навантаження. Як поєднували це впродовж трьох місяців роботи над проєктом і чи доводилось чимось жертвувати під час виробництва фільму заради акценту на чомусь іншому?

— Великий плюс нашої команди у тому, що кожен з нас мультизадачний. Ми працюємо разом не один рік, спостерігаємо за роботою одне одного, допомагаємо та підстраховуємо за необхідності. Тому виконувати одночасно кілька функцій для нас стало звичним режимом. Тим паче, що для мене важливо мати повний креативний контроль на стадії постпродакшну. Саме тому мені не те що не довелося чимось жертвувати, а навпаки — всі елементи фільму працюють як злагоджений механізм і мають єдину креативну візію. Графіка підсилює відзнятий колегами матеріал, а музика надає візуальній стороні необхідної атмосфери. 

Направду, так працювати навіть ефективніше, бо не треба витрачати час на пояснення й узгодження зі сторонніми дизайнерами чи композиторами, а потім займатися нескінченними правками. Під час монтажу у мене в уяві вже формується бачення того, як це потрібно проілюструвати та яка музика необхідна саме для цього моменту. 

«Живі» ілюстрації, які описують події з щоденника, — лягають канвою упродовж усього фільму. Наскільки складно було їх реалізувати та чи зберігаєте ви їх у себе нині?

— Ідея з ілюстраціями випадково народилася у нас із Владиславом Васильченком уже в процесі монтажу. Нам здалося, що це ідеально впишеться в концепцію фільму, який фактично весь побудований на записах вцілілої у ягіднянському підвалі. Справа була за малим — зрозуміти, як цю ідею втілити у життя в ті короткі терміни, які у нас були. Не буду розкривати всіх таємниць, скажу лише, що в процесі ми використовували засоби штучного інтелекту. Я люблю креативні виклики, для мене це був новий захопливий досвід.

Операторка-постановниця Світлана Коваль

У фільмі глядачам досить детально показують шкільний підвал, їх водять темними коридорами та фокусують увагу на різних написах, що залишили після себе полонені жителі. Яку ідею ви хотіли донести глядачам у ці моменти?

— Хотілося передати те відчуття безпомічності, розпачу й темряви, в якому перебували люди в тому страшному місці так багато днів! Такий жах не передати камерою, тому і не хотіла загравати з серіальними постановками, хотілося передати просто відчуття. Насправді в мене досі клубок у горлі від того місця, але ми маємо фіксувати та пам'ятати злочини держави-терориста, скоєні проти нашого народу, щоб зло не залишилося непокараним. 

Який епізод вам особливо запам’ятався з фільму?

— Запам'ятався не епізод, запам'яталися люди, які в тому кошмарі змогли вціліти й відновитися не тільки зовнішньо, а й внутрішньо. На момент нашого приїзду пройшло не так багато часу, як місто звільнили від орків, все було наче вчора. Навкруги безліч руйнувань, по кущах залишки російської техніки, все перерито окопами. А в школі, де вони жили, ще й досі ними смердить. Та люди, не зважаючи на це все, як бджілки, відновили половину свого селища. Полагодили дахи в будинках,  порівняли  тини, навели порядочки у своїх обійстях і, окрім цього, залишилися добрими й привітними. 

Чи одразу герої-постраждалі відкривалися на камеру, щоб розповісти про ті жахливі події? 

— З першого знайомства вони поставилися до нас з довірою та охоче, хоч і з великим болем, розповідали свої історії. Зйомки ділилися на два етапи, і коли ми їхали вдруге, то їхали вже як до рідних. Це неймовірні люди з великою силою волі до життя.

Над створенням фільму працювали: авторки — Інна Білецька, Алла Садовник, режисер — Владислав Васильченко, режисер монтажу, дизайнер та композитор фільму — Олександр Стратонов, операторка-постановниця — Світлана Коваль, оператор — Павло Ільчук, журналістки — Анна Калаур, Марія Горбань. 

Зазначимо, у березні 2022 року російські окупанти перетворили село Ягідне в Чернігівській області на концтабір для українців — 366 людей використовували як живий щит для російських офіцерів. Майже місяць загнаних в шкільний підвал жителів утримували в нелюдських умовах. За цей час повільно і в муках померло десятеро людей. 

Нагадаємо, раніше фільм Суспільного «Буча 22» — про пошук журналістами військових рф, що розстріляли сім’ю в Бучі — представили на фестивалі журналістських розслідувань у Литві. У липні цього року команда журналістів-розслідувачів Суспільного також представила документальний фільм у Вроцлаві у межах виставки «За вашу і нашу свободу», котра розпочалася у Варшаві.