Новини компанії

Менеджер Суспільне Херсон Михайло Сваричевський розповів про найбільші виклики та труднощі роботи філії в прифронтовому регіоні, як побудований робочий процес, про плани, які не вдалося втілити через повномасштабне вторгнення, а також, чим найбільше пишається.

Михайло Сваричевський уперше приїхав у Херсон у червні 2021 року, тоді його було призначено виконувачем обов’язків менеджера Херсонської філії Суспільного. Йому довелося не лише відкривати для себе нове місто, в якому до цього не був жодного разу й не мав жодного знайомого, а й розпочинати нову для себе роботу, адже раніше Михайло Сваричевський працював в юриспруденції. З листопада 2021 року він обіймав посаду менеджера Херсонської філії, а вже за кілька місяців розпочалося повномасштабне вторгнення, Херсонщина опинилася в окупації — і йому знову довелося займатися питаннями, до яких не готувало життя. Насамперед — безпекою колективу.

— Михайле, цьогоріч ви отримали премію «Суспільний код», колеги проголосували за вас у підномінації «Надійний тил». Яке значення для вас має ця нагорода?

— Голосує повністю вся компанія, не лише мій колектив, абсолютно всі філії, центральний офіс. Яке це має для мене значення? Простими словами, якщо є довіра, повага від колег і трудового колективу, то це привід поставити собі мінімальний плюс. Можна сказати, що те, що я роблю для компанії та свого колективу, люди бачать — і це щось значить. Це робота, яка дає результати.

— Ви ж не херсонець, і мені цікаво, яке враження на вас справило місто, коли ви вперше приїхали в Херсон, і як воно змінювалося протягом цих років?

— До початку роботи у Херсонській філії Суспільного жодного разу в Херсоні не був. Уперше приїхав улітку 2021 року, коли мені випала можливість спробувати себе на посаді виконувача обов’язків керівника. Приїхав улітку, в розпал сезону, побачив ще мирне життя в місті. До повномасштабної війни там прожив усе літо, осінь і два місяці зими. Звісно, мені було досить цікаво і в плані роботи, бо це був новий напрям для мене, оскільки в Одесі я працював винятково юристом, і до цього в моєму житті була лиш юриспруденція, а тут переді мною відкривався менеджмент. З іншого боку — я приїхав у нове для себе місто, де у мене не було жодного знайомого. Пригадую, намагався щодня кілометр-два пройти, щось подивися, щось побачити.

Улітку мене найбільше вражав ринок у Херсоні. Пам’ятаю, у мене закінчувався робочий день — і я йшов на ринок. Мені подобалося, скільки там усього було — від овочів до фруктів і ягід — а ще атмосфера. В Одесі є Привоз, в інших містах — свої ринки, але такого як у Херсоні більше ніде не зустрічав. Мені було приємно спілкуватися з людьми — херсонці дуже доброзичливі. Я родом із Вінницької області, україномовний, але спілкуючись із людьми, які відповідають російською, жодних проблем із комунікацією не відчував. Дуже любив Дніпро, де після робочого дня можна поплавати. Багато часу проводив поруч із нашою філією — на Арестанці. Мене Херсон вражав своєю простотою, колоритом і певною індивідуальністю, якої немає ніде. Дуже задоволений тим, що встиг ці вісім місяців пожити в мирному Херсоні. Хоча розумію, що там є свої проблеми, свої історії, але просто намагався прийняти це місто тими першими відчуттями — на дотик, на слух. От такі у мене були перші враження від міста.

— У перші дні після деокупації Херсона — у листопаді 2022 року — ви приїхали в Херсон, щоб повісити на будівлю Херсонської філії Суспільного український прапор. Ви тоді сказали, що мріяли про це всю окупацію.

— Для мене період окупації Херсона дуже важкий, тому що більш як половина трудового колективу перебувала в місті. Щодня боявся, не дай Боже, отримати повідомлення про те, що в чийсь дім прийшла біда, когось затримали. З представниками медіа в окупації це була поширена історія, їх шукали та затримували, й у нас такі випадки були. На той час у місті не було ні правоохоронних органів, жодних офіційних інституцій, залишилися тільки люди. Максимум, що ти міг зробити, — це одних людей зв’язати з іншими, щоб вони надали якусь підтримку чи допомогу. Я вже мовчу про те, які юридичні наслідки для мене як для керівника, для нашого підприємства були — і викрадення майна, і пошкодження. Але це дрібниці порівняно з тим, чого варті життя та здоров’я людей.

Період з одного боку був нервовим, а з іншого — чогось навчив, дав певне загартування. Коли окупація закінчилась, емоції просто переповнювали: «Нарешті ми зможемо туди поїхати! Зможемо поспілкуватися з людьми, а ті, хто виїхав, зможе повернутися в рідні домівки». Це були неймовірні відчуття.

Під час окупації росіяни розмістилися на нашій базі, в наших приміщеннях працював окупаційний канал «Таврія», вони випускали багато шкідливих матеріалів. Я так мріяв після деокупації приїхати в місто та зробити фото на площі Свободи, а ще — повернути на будівлю Суспільне Херсон український прапор. І я це зробив. Спершу пішов на центральну площу, де було багато людей і грала українська музика, всюди — українські прапори. Разом із радістю, звісно, відчувався і сум, бо окупація до багатьох домівок принесла біду.

Михайло Сваричевський вішає український прапор на будівлю Херсонської філії Суспільного

Коли потрапив до наших приміщень, то паралельно велися роботи з розмінування територій, із документування в межах кримінальних проваджень про викрадення та пошкодження майна. Український прапор повісив на філію в перший день свого приїзду. Спеціально купив його в Одесі й привіз у Херсон. Ця ідея жила в мені всі вісім місяців окупації. Це нагадування, що ми пережили, а прапор — символ того, що все чуже буде відкинуте, поборене, а наше повернеться.

— Які найбільші труднощі та виклики нині у вас як керівника філії в прифронтовому регіоні?

— Найбільший виклик — це безпека людей, тому що в тих умовах, у яких зараз перебуває місто і працюють люди — хай би як не звучало, це лотерея. Ти можеш вийти в магазин чи в аптеку — і не повернутися додому. Є випадки, коли люди міським транспортом добираються на роботу і зазнають поранень унаслідок скидів із дронів. Або артилерія, або КАБи. Аналізуємо, консультуємося з правоохоронними органами та військовими, в певних випадках вибираємо модель роботи, плануємо якусь пріоритетність виїздів, щоб зберегти життя та здоров’я людей. Зауважу, що наші люди дуже ініціативні, а журналістика — така професія, яка навіть в умовах прифронтового міста передбачає важливість перебування на місці подій. Працівники живуть цією роботою, розуміють вагомість кожного інфоприводу, ініціативність на шаленому рівні. Мені справді доводиться стримувати людей, щоб не їхали на якийсь запис коментаря чи інтерв’ю, а просто пересиділи вдома. Ми аналізуємо всі ці ситуації та намагаємося знаходити такі рішення, щоб максимально убезпечити їх у цих умовах. У центрі міста і в будь-яких інших районах Херсона, де працюють наші журналісти, може бути атака з лівого берега, тож розраховувати на якесь безпечне середовище, на якийсь захист дуже важко. Мені дуже страшно отримувати незапланований дзвінок, у цей момент просто молюся, щоб це не було повідомлення, що з кимось щось сталося.

Читайте також: Маргарита Лазник, Українське Радіо Херсон: «Якщо я виїду, то хто буде розповідати про те, що тут відбувається»

— «Детектор медіа» писав про роботу Херсонської філії Суспільного на початку повномасштабного вторгнення, під час окупації Херсона. Хочеться поговорити про те, як працює Суспільне Херсон після звільнення міста від російської навали. Нині частина співробітників працює дистанційно, частина залишається в місті. Як вдалося побудувати робочий процес?

— Управління командою має два напрями. Перший — це адміністративно-фінансовий, цими питаннями займаюсь я, а другий — це безпосередньо творча робота, за яку відповідає головний редактор. Моє бачення роботи команди в таких умовах — спільне планування з творчою командою, з головним редактором. Ми виходили з того, що люди перебувають у різних містах: хтось обрав для себе бути в Херсоні, усвідомлюючи наслідки й умови роботи, а частина команди, враховуючи безпекові обставини, вирішила працювати дистанційно. Зважаючи на це, нам потрібно було організувати певний механізм роботи для тих, хто в Херсоні, і залучати максимально тих, хто перебуває в інших містах.

Ми розподілили наше обладнання так, що люди, які працюють у місті, мають усе для того, щоб зняти інформацію та передати її тим, хто працює дистанційно. Коли отримали матеріальне забезпечення, побудували роботу так, що люди в Херсоні — це наші очі, вони отримують інформацію, їхня задача — передати її тим, хто працює дистанційно. Далі вже її обробляють, шифрують, форматують для різних платформ і займаються розповсюдженням цього матеріалу. Ось так це і працює: ті, хто в Херсоні — займається збиранням інформації, а ті, хто працює дистанційно, — її обробкою. На сьогодні маємо крутий злагоджений колектив, який працює в місті, й де кожен може підмінити, підстрахувати один одного. У всіх є своя кваліфікація: хтось працює з військовими, хтось із медиками. Враховуючи таку специфіку й модель роботи, вдається працювати на тому рівні, щоб зберегти показники, які ми маємо нині.

Що нам заважає? Нам заважає статус прифронтового міста, нам заважають постійні обстріли, в цілому безпековий фактор. Про безпеку в Херсоні говорити важко, у місті справжнє полювання за людьми.

Михайло Сваричевський

Читайте також: Катерина Гладенко, Суспільне Суми: Ми не були воєнкорами, не були готові їздит

— Знімальні групи, які працюють у Херсоні, фактично на лінії вогню. Чи забезпечені вони необхідними засобами безпеки?

— Співробітники мають каски, бронежилети, аптечки — це основні засоби, які мають бути у журналістів у прифронтовому місті. При певних зйомках чи відрядженнях потрібно узгоджувати цей намір із правоохоронними органами. У якихось випадках це роблю я, в якихось — дівчата й хлопці, коли домовляються про виїзд. Знімальні групи, які працюють у Херсоні, — це люди, які працюють на постійній основі там із періоду деокупації. Це стала мінікоманда, до 15 осіб, яка доповнює, підтримує, довіряє один одному. Не кожен готовий сісти в машину з кимось і поїхати в прифронтовий регіон. У нас так побудована робота, а можливо й закарбована часом і обставинами, що ці люди — уже не просто колеги, а друзі. У таких умовах люди не йдуть на роботу, щоб просто отримати зарплатню. Вони ідейні та розуміють, для чого працюють, яка місія їхньої роботи. Тож це відображається в настроях і розподілі повноважень. Коли є певне завдання, не може бути якогось фактичного примусу до чогось, але й ніхто не казатиме: «Я не хочу». Щоразу, коли спостерігаю за роботою команди, у мене виникає тільки повага до цих людей, і моя задача як керівника — зробити все, щоб вони могли проявляти свою ініціативність і виконувати свої обов’язки.

Оскільки це прифронтове місто під постійними обстрілами, це не може бути якась певна шаблонна робота. Кожен день — це новий виклик. Кожен день — це відповідальність, пов’язана з життям людей. Зараз ця відповідальність для мене є пріоритетом.

— Торік Львівський медіафорум ініціював благодійний збір, завдяки якому Херсонська філія Суспільного мала змогу придбати необхідну для роботи техніку. Чи всім необхідним забезпечена філія зараз, чи є потреба у якомусь додатковому обладнанні?

— Після деокупації у нас були певні проблеми з технікою, тому що 95% того, що ми мали, просто викрали або знищили окупанти. Велика подяка Львівському медіафоруму за ініційований ними збір коштів, завдяки яким ми забезпечили значну частину техніки для роботи. Паралельно наш центральний офіс працює з іноземними партнерами, і завдяки  їхній підтримці команда Суспільне Херсон, зокрема працівники, які нині працюють у філії, максимально забезпечені всім необхідним.

— Можливо, є якісь задуми, які хотілося би втілити у життя, але не вистачає ресурсів?

— Коли я у 2021 році прийшов на цю посаду, то побачив, що у нас дві величезні будівлі, застарілі, в які потрібно було вкладати дуже багато коштів, робити дуже багато ремонтів. Прагнув створити максимально сприятливі й комфортні умови для працівників, облаштувати ньюзрум. Був задум ще започаткувати спільний простір для представників медіа Херсонщини: ми подумали, що було б дуже круто, якби ми могли збиратися в якомусь певному місці, обговорювати важливі події. Це могло би відбуватися на території Суспільного мовника Херсонщини. До того ж розташування філії чудове, на березі річки, поруч — парки.

Але зараз не можу мріяти про щось таке далеке. Для мене виклик — це зберегти команду й ту мотивацію, яка є зараз. Навіть враховуючи наші реалії, ми повинні наслідувати краще, кожного дня намагатися робити те, що робимо, але ще краще, виходити на вищий рівень. Постійно вчитися, вдосконалюватися, залучати нових крутих людей і отримувати результати.

Дай Боже мирного неба над Херсонщиною і всією Україною — тоді перед нами постануть інші виклики: питання комфортного офісу, наприклад. Не думаю, що будемо повертатися до старих будівель, оскільки збитки, які ми отримали під час окупації та отримуємо їх щодня, будуть просто космічні. До того ж місце розташування філії — за 100 метрів від річки, яка слугує зараз і, ймовірно, буде слугувати лінією розмежування ще довго. На сьогодні важливо зберегти команду, а далі, враховуючи обставини, в яких ми опинимося, будемо приймати рішення, як нам рухатись і розвиватися далі.

Михайло Сваричевський біля будівлі Суспільне Херсон

Читайте також: Бути хорошим журналістом — це намагатися розібратися в усьому самостійно, — ведучий проєкту «Новий відлік» Андрій Діхтяренко

— На початку повномасштабного вторгнення, коли кореспонденти філії залишалися працювати в місті, вже захопленому ворогом, фактично на свій страх і ризик, і робили матеріали з місця подій, — зросла й аудиторія, збільшилася кількість переглядів соціальних мереж. Телеграм-канал Суспільне Херсон нині налічує майже 47 тисяч підписників, ютуб-канал — майже 50 тисяч. Який зворотний зв’язок отримуєте нині від аудиторії?

— Потрібно враховувати, що Херсонська область поділена на лівобережну та правобережну частини, лівий берег повністю в окупації. Там тривають фільтраційні заходи. Люди не можуть мати підписки на якісь українські медіа з міркувань безпеки. Я знаю, що вони читають нас, стежать за інформацією, але саме як підписників ми їх не побачимо. Там залишається багато людей із проукраїнською позицією, тих, хто чекає на повернення України, але через посилення фільтраційних заходів із боку окупантів вони не можуть бути підписниками чи постійними користувачами наших соцмереж. Окупанти максимально ускладнюють навіть інформаційний зв’язок між лівим і правим берегом Херсонщини.

Люди дуже багато пишуть відгуків на наші матеріали, зокрема в наших соцмережах, або виходять на тих людей, які робили сюжети. Звісно, вдячні. Є і певна критика, ми все читаємо, аналізуємо. Але гарні відгуки переважають критику. З лівого берега таких повідомлень надходить мало, хоча вони також є. Я розумію, що для людей в окупації означає якась активність у соціальних мережах чи навіть у якихось месенджерах.

Михайло Сваричевський і менеджер Одеської філії Суспільного Назарій Максимчук

— Чи є історії, які знімали кореспонденти Суспільне Херсон, які вас особливо вразили?

— Матеріали, пов’язані з мітингами, які проходили в Херсоні в перші дні окупації. Дивишся — і пригадуєш той період, відчуваєш повагу до тих людей, які змогли це зробити. Як люди протестували, як виходили на проукраїнські мітинги, як демонстрували свою позицію, які емоції переповнювали людей. Ці історії для мене найважливіші, ті, що залишаються в серці.

— Що для вас є найважливішим у роботі? Чим найбільше пишаєтеся?

— Я не скажу про якісь особисті досягнення, найбільше пишаюся людьми. Тим, що потрапив у команду, не знаючи жодної людини, а ті події, в яких ми опинилися, нас згуртували. Я відчуваю максимальну повагу до людей за те, що ми пройшли, і те, що нам ще потрібно пройти, тому що сьогодні, на жаль, війна триває і невідомо коли закінчиться. Найбільше досягнення — це довіра людей.

Фото: з особистого архіву Михайла Сваричевського

Вперше опубліковано на сайті stv.detector.media.