Новини компанії

Читайте ексклюзивне інтерв’ю з провідним ведучим Суспільного Андрієм Діхтяренком спеціально для Mediasat.

Андрій Діхтяренко — провідний ведучий інформаційних проєктів Суспільного Мовлення. 

З початком повномасштабної війни росії проти України був ведучим інформаційного марафону «Єдині новини #UAразом», а невдовзі разом із Властою Лазур став співведучим суспільно-політичного токшоу «Новий відлік», яке з 23 січня цього року продовжили на 4 сезон. 

Андрій розповів нам, чому журналіст і редактор з Луганська переїхав до Києва, як вести токшоу з політиками про проблеми суспільства під час війни; про роботу на Суспільному. А ще про те, як він опинився без дому й коли вперше почув сигнал повітряної тривоги; чому переселенці повертаються додому, а також про долю регіональних медіа — читайте ексклюзивну розмову з Андрієм Діхтяренком в інтерв’ю спеціально для Mediasat.

• Досьє: Андрій Діхтяренко
• Спеціальність: журналіст, редактор, ведучий, медіаменеджер
• Місця роботи: Суспільне Мовлення, «Реальна газета» (Луганськ), Радіо Свобода
• Програми: «Новий відлік», Суспільне Новини, марафон «Єдині новини #UAразом», «Донбас. Реалії»
• Життєве кредо: Головне — не втратити бажання розібратися, хотіти вплинути і допомогти.

— Що для вас значить бути хорошим журналістом? А що значить бути хорошим журналістом під час війни? За що ви любите журналістику?

— Це складне питання. Для мене журналістика — це спосіб не втрачати зв’язок з реальністю. Представники різних професій, на жаль, дуже часто живуть у «вузьких тунелях». Вони постійно займаються тим самим, не виходять за рамки того, що мусять знати про життя навколо, суспільство й світ, в якому ми живемо. 

Для мене журналістика — це можливість, з одного боку, мати професію і при цьому постійно вивчати соціум, навколишній світ. Дізнаватися як він змінюється, часом проходити травматичні трансформації, з’ясувати, як насправді функціонують інституції. Саме журналістика найбільше допомагає в цьому розібратися.

Для мене бути хорошим журналістом — це намагатися розібратися в усьому самостійно, а не просто виконувати завдання редактора, чи власника видання. Мені здається, що якщо ти хочеш все розуміти, впливати, допомагати — тоді ти хороший журналіст.

Під час війни мало що змінюється насправді. Ми перебуваємо під величезним тиском купи безпекових питань, питань, пов’язаних з російською пропагандою, з тиском держави. Багато сфер, раніше доступних журналістам, відносно зачинені зараз, наприклад це стосується армії. Але знову ж таки, ти маєш розуміти як професіонал: якщо закритість тих чи інших процесів, владних інституцій, військових адміністрацій шкодить суспільству, то про це теж треба говорити. Розуміння, де пролягає ця межа — про що треба говорити, а про що ні — і є мистецтвом роботи журналіста.

Поки в тебе є бажання розібратися — ти готовий до будь-яких змін і катастроф. І в тебе досить непогані шанси вижити й справді допомогти, навіть є можливість щось змінити на краще. Не втратити це бажання — для мене головне. Журналістику я люблю саме за це.

— Розкажіть про вашу участь у суспільно-політичному токшоу «Новий відлік», яке вже майже два роки йде на Суспільному. Яке значення має для вас цей проєкт?

— Для мене це був великий виклик і крок у невідомість. Це токшоу на Суспільному ми почали робити першими в дуже складних умовах, під час війни. Вже у березні 2023 року почали виходити в прямий ефір у період, коли внутрішня цензура ще була величезна, і нам всі говорили: «навіщо ви хочете робити токшоу під час війни; зараз не час для токшоу, не час для дискусій». А ми розуміли, що це неправильна постановка питання, тому що завжди є час для дискусій, завжди треба обговорювати речі, які турбують суспільство, навіть якщо про це не заведено говорити, навіть якщо це комусь може здатися табуйованим. І тепер, і у 2024 році ми розуміли, що саме через те, що багато питань тоді було приховано й не обговорювалося, зараз ми маємо величезні проблеми в армії, в системі Міністерства оборони, в державній політиці.

Ми як проєкт Суспільного на Першому каналі вижили — токшоу популярне. Команда «Нового відліку» знайшла свою успішну формулу: майже в кожній програмі тематика випуску підкріплюється спеціальними опитуваннями, які проводить на прохання Суспільного агенція «InfoSapiens». Таким чином ми не просто дізнаємось думку запрошених у студію експертів, а й намагаємося знаходити відповіді на питання, що турбують суспільство, і підкріплювати одне іншим. Наприклад, коли експерт сказав, що більшість українців, умовно, хочуть чогось, ми, своєю чергою, показуємо графіки опитувань й отримані відповіді людей, щоб мати повнішу картину. На мій погляд, це має великий вплив.

Я пишаюся тим, що в токшоу «Новий відлік» на Суспільному ми фактично першими почали порушувати незручні питання. Ми й досі залишаємося одним з найякісніших майданчиків для обговорення проблем у суспільстві. Зазначу, що під час війни дійсно дуже складно вести подібне токшоу, адже ти відчуваєш додаткову відповідальність за кожне слово, за те, що відбувається під час ефіру, адже зараз люди травмовані, й це ускладнює процес зйомок.

Читайте також: Стартує новий сезон токшоу «Новий відлік» на Суспільному

Про проблеми під час прямих ефірів

На ефіри «Нового відліку» ми запрошуємо багато військових. Великою проблемою проєкту стало те, що на ефіри нечасто погоджуються приходити представники чинної влади, бо насправді владі було комфортно жити, коли до них було менше запитань, менше критики саме через війну. І коли це змінилося з появою нашого токшоу — почали з’являтися й інші схожі проєкти, які теж мають експертні обговорення проблем.

Іноді під час ефіру виникали конфлікти — гості навіть плакали на токшоу, бо хтось з експертів сказав недоречну думку. Наприклад, такий випадок був між народною депутаткою Інною Совсун і колишньою заступницею Міністра оборони Ганною Маляр. Це досить нестандартні ситуації, адже українська журналістика раніше не зіштовхувалася з подібним. Під час війни у людей можуть виникати тригери на певні слова або при недостатній емпатії співрозмовника до проблем інших. Тож коли ти спостерігаєш, як на твоїх очах розгортається історія, яка раніше ніколи не була розказана, — це досить важкий професійний виклик і досвід.

Мені приємно, що команда нашого токшоу тримає руку на пульсі розвитку української журналістики, адже те, що ми робимо зараз, до нас не робив ніхто, і це дійсно цікаво.

— Яке завдання й мету має проєкт «Новий відлік» і чого вдалося досягти за його три попередні сезони? Розкажіть про задачі токшоу. Який реальний вплив має проєкт?

— Завдання проєкту «Новий відлік» — стати дискусійним майданчиком і допомогти людям розуміти та впливати на ситуацію в країні. Нам потрібно брати відповідальність за майбутнє країни, для цього необхідно розбиратися, аналізувати помилки, щоб не припуститися їх у майбутньому.

Нещодавно в одній з програм ми робили великий розбір стосовно прав переселенців. Був гучний скандал — владі не сподобалося, що деякі народні депутати почали казати про сотні тисяч людей, які нібито повернулися в окупацію. Тож ми підняли цю тему, але ніхто з представників влади не захотів прийти на ефір «Нового відліку». Відверто скажу, люди, які робили ці заяви, побоялися прийти. Однак після нашого спілкування на цю тему в прямому ефірі Кабмін і народні депутати почали активніше працювати над пільгами для переселенців, створювати механізми, які допомагають переселенцям винаймати житло та інше. Складно довести, що саме через нашу програму все це відбулося. Можу сказати, що під час підготовки до цієї програми я багато спілкувався з тими депутатами, які потім відмовилися стати гостями нашого токшоу. Розумію, що фідбек від влади був завдяки резонансу, який ми створили, привернувши увагу до проблеми.

Про результати «Нового відліку» дуже добре говорять рейтинги токшоу. Ми бачимо зростання переглядів проєкту телеглядачами й доволі хороші рейтинги, хоч токшоу йде у складному конкурентному слоті — з 21 до 22:30. На телебаченні саме в цей час найвища конкуренція в боротьбі за телеглядачів. І те, що ми показуємо хороші рейтинги в четвер на Першому каналі Суспільного, це для мене також ознака популярності шоу.

— Чому ви обрали роботу на Суспільному, розкажіть як це було? Раніше ви були шеф-редактором служби новин Суспільного чи змінилася ваша функція зараз і як саме?

— Ангеліна Карякіна тоді опікувалася й формувала службу новин. Вона покликала мене робити новини у 2021 році. Спочатку я був заступником головного редактора і працював тиждень через тиждень по всій службі новин. Потім не стало посади заступника головного редактора і я тимчасово взяв на себе роль шеф-редактора новин. Це було доволі складно — у мене паралельно був ще інший проєкт. А потім стався лютий 2022 року, постало велике екзистенційне питання, як Суспільне буде далі мовити? Тоді ми розділилися на декілька команд, і оскільки у мене був непоганий досвід ведення прямих ефірів, я розумівся на військовій тематиці, то почав вести ці ефіри. Тоді ми почали доєднуватися до марафону «Єдині новини #UAразом». Це зайняло багато мого часу, тому я перейшов на посаду ведучого і зараз продовжую вести одночасно декілька проєктів на Суспільному. Один з них це токшоу «Новий відлік», а інший — вечірні ефіри «Суспільне. Студія». Це вечори, коли ми обговорюємо порядок денний і спілкуємося з гостями. На Суспільному ми обов’язково робимо прямі включення представників різних політичних сил і партій. У нас немає табу на жодного з непідсанкційних політичних українських політиків, і для мене це важлива частина роботи. Я розумію, що після того, як Перший канал Суспільного вийшов з Єдиного марафону і почав розвивати власне мовлення, стало дуже важливою місією допомагати Суспільному мовнику ставати популярним у телевізійному сегменті.

Читайте також: Ведучий телемарафону Андрій Діхтяренко: «Редактори ставали журналістами, журналісти — операторами, режмонти — сммниками»

— Чого вас навчила робота ведучим інформаційного марафону «Єдині новини #UAразом» на Суспільному, з якими викликами ви зіткнулися?

— Ми працюємо тільки в прямих ефірах, тобто немає можливості сказати: «ой, вибачте, я сказав щось не так, давайте перепишемо». Ми не можемо цього зробити, бо все, що ми робимо, виходить в ефір тієї ж секунди. Це стосується й «Нового відліку». Відповідно, ти маєш працювати без права на помилку. Якщо прибрати володіння різними технічними навичками, пов’язаними з веденням прямих ефірів, ця робота навчила мене чітко ставити запитання й отримувати на них конкретну відповідь, бо додаткових 10 хвилин для уточнень просто немає. Ти маєш витягнути саму суть в експерта просто зараз. Експерти, особливо політики, дуже люблять ховати відповіді на незручні запитання за величезним масивом слів. І ти маєш отримати чітку пряму відповідь на своє запитання. Це важлива навичка для роботи журналіста.

— Чи бувало, що гості студії кажуть щось настільки для вас несподіване, що ви не знаєте, як далі вести ефір, що робити з цією інформацією?

— Траплялося таке, що я губився, але це не призвело до серйозних негативних наслідків, бо я навчився встигати обробляти інформацію всередині себе. Для цього треба добре розумітися на темі, про яку говориш, готуватися до ефірів. Наші прямі ефіри це не просто — люди зайшли з вулиці, сіли й почали про щось вести розмову. Ми опрацьовуємо питання, вивчаємо те, що відбувається навколо теми ефіру.

— Рішення виїхати з Луганська у 2014 важко вам далося? Яка тоді була ситуація й атмосфера в місті?

— У мене не було інших варіантів, адже я маю проукраїнську позицію, і в нашу редакцію «Реальної газети» тоді два рази приходили люди зі зброєю (нас не було там в цей момент — завчасно попереджали про події інформатори). Те, що не можна там залишатися з моїми поглядами, було очевидним через розуміння, що в росії й на окупованих територіях ніколи не буде свободи слова.

Рішення, звісно, далося важко — треба було прийняти, що в тебе більше немає дому. Ще вчора у нас була доволі популярна місцева газета, а зараз треба починати все з самого початку. Тоді в Києві було не дуже позитивне ставлення до переселенців з Луганська й Донецька. У професійному середовищі все було нормально, але загалом у людей було багато стереотипів. На жаль, російська пропаганда добре замаскувала свій вплив. Зараз усім вже зрозуміло, що росіяни з самого початку створювали так звані «народні республіки». Для багатьох українців тоді це було не таким очевидним. Я був у шоці ще в травні 2014 року від заголовків поважних незалежних українських медіа про те, що 97 % мешканців Донецької й Луганської областей проголосували за створення так званих «ЛНР» та «ДНР». Так і писали в статтях: «Луганчани і донеччани самі проголосували за так звану ЛНР» — а це була абсолютна неправда. Українські медіа ілюстрували те, що їм підсунули російські окупанти через свої проксі.

— Як ви облаштовували своє життя в Києві після переїзду, з якими складнощами стикнулися тоді й чи залишилися вони після початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022? Порівняйте ситуації зі своїм життям в нинішній точці.

— Приїхавши в Київ у 2014 році, я зрозумів, що тут теж треба багато працювати над журналістськими стандартами й розумінням, що відбувається в нашій країні. Першим моїм проєктом, коли почав працювати на Радіо Свобода, був «Донбас. Реалії». Також ми продовжили робити наше регіональне видання «Реальна газета», але вже в екзилі. Я дуже радий, що ми це робили. Ця робота, яку творили журналісти-переселенці, допомогла всім українцям зрозуміти й інформаційно підготуватися до окупації інших регіонів у 2022 році. Як результат — вже не було стереотипів що, мовляв, це ж самі російськомовні херсонці «покликали росію», або мешканці Мелітополя чи Маріуполя. Тоді вже всі зрозуміли, що українці не хочуть цього — медіа показували, як люди виходять на демонстрації. А от Луганський майдан ще у квітні, коли люди в окупованому місті виходили з українськими прапорами, показували не так часто. Тоді цей інфопривід мало цікавив українські медіа й це мало негативні наслідки.

Насправді Київ — це Київ. Це величезний плавильний котел — тут постійно змішуються люди з різних регіонів. Але не дивлячись на це, я знаю, що навіть зараз є проблеми в стосунках ВПО з місцевими мешканцями. До речі, не тільки в Києві, а й в інших регіонах також. Одна з проблем — це мова, інша — небажання здавати житло переселенцям, або, наприклад, негативне ставлення до дітей переселенців у школах. Такі побутові речі — наче дрібниці, але з цих дрібниць потім виростає напруга всередині суспільства. І вона досі залишається. Люди, які все життя жили в російськомовному середовищі, переїжджають, і їм важко розмовляти українською. Особливо старим людям не просто перейти на українську мову. Я сам тільки після 2014 року почав вільно спілкуватися українською. З іншого боку, всі українці зараз страждають через війну й додатково пересилювати себе і не реагувати негативно на російську мову десь у чергах досить складно. Але треба розуміти й інших людей: вони постраждали від росіян, а зараз їм складно адаптуватися до нових умов. Напруга залишається, навіть зростає, тому що кількість переселенців після окупації 2022 року значно більша, ніж після 2014 року. Як вирішити ці побутові конфлікти, які закладають у майбутньому зерна політичного протистояння — велике питання. Над цим треба працювати вже зараз, а не вдавати, що проблеми не існує.

— Який зараз стан справ у вашому рідному Луганську? Чи спілкуєтесь ви з родичами, друзями звідти? Хтось із них досі продовжує жити там?

— Так, у мене там залишилися друзі. Я спілкуюся з людьми з Луганська, бо «Реальна газета» продовжує існувати, ми продовжуємо робити розслідування про окуповані території, репортажі, аналітичні матеріали. У нас є багато джерел інформації. Але там страшно жити, тому що людей переслідують за будь-яку проукраїнську діяльність, за контакти з українськими журналістами, навіть саджають як за шпіонаж або за державну зраду проти рф. Існує величезний тиск на українців там, щоб вони брали російські паспорти. Там високі ціни на все, сильне протистояння, негативне ставлення з боку окупантів до місцевих, які не виїхали. Заїжджає велика кількість росіян, величезна кількість військових, які командують і поводяться з місцевими мешканцями як з людьми третього сорту.

— Розкажіть із власного досвіду різницю поглядів українців на прихід окупантів. Чого вони боялися, чому продовжують жити там, а не виїхали при нагоді?

— Деякі місцеві не виїхали через різні обставини. Треба зауважити, що середній клас виїхав, молоді перспективні також, а от старі люди лишилися. Залишилися й ті, хто підтримує росію. Є й такі, хто повернувся назад додому. Переселенці, які не змогли знайти себе, знайти роботу, житло, відчували внутрішні конфлікти через власну російськомовність. Дехто вирішує, що в них немає перспектив заново побудувати своє життя на території вільної України, й повертається. Мені б хотілося, щоб влада більше діяла, щоб такі процеси повернення не були масовими. Влада не любить слухати про десятки й сотні тисяч тих, хто повернувся, але треба створювати засади, щоб це не відбувалося.

Зараз люди на окупованих територіях бояться висловлювати свої погляди й думки, бояться окупантів і відчувають, що вони не люди «першого сорту». Росіяни намагаються розбавити місцеве населення приїжджими. Звісно, виникають конфлікти за національними ознаками. В росії багато різних народів, у кожного своя манера спілкування. Окупанти забирають, «віджимають» місцевий бізнес, який там залишився — власників саджають на підвали. І тому треба робити все можливе, щоб переселенці не були змушені повертатися в жахливі умови окупації.

— Чи відстежуєте ви зміни у поглядах і настроях щодо України жителів луганського регіону зараз?

— Місцеві намагаються вижити. Багато хто розказує те, що слухає через російську пропаганду, вона впливає на людей. Про Бандеру, про те, що права російськомовних утискають. Декомунізація багатьом не подобається — старше покоління травматично сприймає нововведення, особливо коли бачить все через викривлену російською пропагандою подачу інформації. На жаль, це працює — образ України там дуже викривлений, і з цим буде складно далі працювати.

— Чому українці повертаються на окуповані території? Чи є у вас дані про кількість цих людей, чи є серед них ваші знайомі? Що рухає людьми, які в них мотиви?

— Насправді ніхто не володіє статистичними даними про кількість людей, які повернулися назад. Серед моїх знайомих є доволі серйозні свідчення про те, що люди дійсно почали масово повертатися у 2024 році. Тому що російська влада почала відбирати майно, нерухомість у тих, кого фізично немає на окупованих територіях. І щоб зберегти власність, люди стали повертатися. Багато хто думав, що повернеться на ТОТ тимчасово, на декілька місяців, а потім знову виїде назад, але таких гарантій немає. Це суперскладно. По-перше, складно навіть туди потрапити, бо єдиний спосіб для українців в’їхати на територію рф — через аеропорт «Шереметьєво-2». Потім вони потрапляють у фільтраційні структури, це такий табір при аеропорті. Там українців можуть дуже довго «маринувати», не пропускати далі. Можуть навіть ув’язнити, якщо дізнаються інформацію, що ти був в «Азові», наприклад. Можуть вигадати будь-які приводи, що завгодно. Якщо все-таки пропустять далі, люди їдуть на окуповані території, щоб зайнятися переоформленням майна, щоб, наприклад, продати його, але для цього їм спершу потрібно отримати російські паспорти. Все це розтягується на декілька місяців. І хоча такі українці думали, що це тимчасово — на цю зиму, бо може в Україну почнуть «Орешниками» стріляти, але не факт, що вони зможуть виїхати назад. Там постійно змінюються «правила гри», російські окупанти обмежують виїзд.

— Як ви допомагаєте внутрішньо переміщеним особам і мешканцям зони збройного конфлікту на Донбасі зараз як голова незалежної громадської організації «Фронтир»?

— ГО «Фронтир» створена для ведення інформаційної діяльності. Ми виграємо різні гранти й намагаємося впроваджувати корисні ініціативи. Минулого року проводили стратегічну сесію для переселенців з Луганська, де зібрали людей з бізнесу, політики, мистецтва, громадських діячів. Разом думали про те, чи варто зберігати регіональну ідентичність? Область фактично майже вся окупована, що мають знати люди про Луганськ, Луганщину, українські традиції на Луганщині, важливі регіональні традиції? Що ми маємо нести далі, що говорити про цей регіон? Які сценарії деокупації ми можемо наблизити самостійно? Такими справами займаємося. До речі за цей час у нас з’явився не тільки сайт «Реальної газети» з 2013 року та її соціальні мережі, а ще й новий проєкт — «Occupied Media» — це теж один з проєктів ГО. Це англомовне видання про окуповані території. Ми розвиваємо цей проєкт, щоб розповідати світові, що відбувається в окупації.

— Ви у журналістській професії вже 20 років у ролі журналіста, редактора, ведучого і медіаменеджера. У рідному Луганську очолювали друковану газету «Реальна газета», яка вже 10 років досліджує ситуацію на непідконтрольних територіях України. Чи залишили ви цей пост, чи передали комусь іншому після переїзду до Києва у 2014-му?

— Я залишався головним редактором багато років. Проєкт газети зріс, нещодавно з’явився шеф-редактор сайту. А колись у нас навіть грантів підтримки не було, я працював на Радіо Свобода та розвивав сайт «Реальної газети» на волонтерських засадах. За свою зарплату довго платив гонорари людям, які писали класні матеріали, щоб проєкт не вмер. Потім з’явилися гранти, колаборації з іншими ГО, і ми все це продовжували робили.

Зараз у нас працює 14 людей, є відеостудія. Ми активно робимо контент в ютубі, тіктоку, в тому числі російською мовою, щоб його дивилися і слухали на окупованих територіях. «Реальна газета» не тільки досліджує, що відбувається там, а ще й розповідає, що необхідно знати людям на окупованих територіях. Окупанти створили абсолютно викривлену інформаційну картинку, вони не говорять про проблеми місцевих, просто дають пропаганду. Ми намагаємося допомагати людям: пояснюємо, як виїхати, як не втратити майно, розповідаємо історії людей, що відбувається з переселенцями в інших регіонах. Наша ціль бути інформаційним місточком. Для цього ми диверсифікували нашу діяльність. Наприклад, сайт «Реальної газети» виходить тільки українською, і він про окуповані території для українців, які живуть тут, а не по той бік. На окупованих він, звісно, заблокований. Функція сайту — бути україномовним рупором про те, що там відбувається. У нас також є відеоформат для людей, які знаходяться в Луганську — це декілька різних аудиторій, по різні боки лінії розмежування.

— Яких змін зазнала «Реальна газета» з часом? Який вигляд має медіа зараз, яку інформацію висвітлює, адже окупанти заблокували її сайт на підконтрольних територіях. Як ви взагалі працюєте, коли перебуваєте в Києві?

— У нас є мережа інформаторів, і ми робимо все, щоб з ними нічого не сталося. Це небезпечно для цих людей, тому існують свої протоколи спілкування, канали спілкування. Ми не радимо людям в окупації підписуватися на нашу соціальну мережу, телеграм-канал, тому що на блок-постах перевіряють, на кого люди підписані. Якщо на, як вони кажуть, «укропські» пабліки, то можуть бути проблеми. Наші джерела розказують, що відбувається на окупованих територіях, пишуть тексти звідти. Іноді надсилають світлини, але це дуже небезпечно. Здебільшого, ми використовуємо їх як фактчекерів — щось відбулося, людина від нас йде туди, щоб перевірити, чи це правда.

За допомогою тіктоку, ютубу і з нашого сайту знаємо статистику переглядів контенту. Хоч сайт і заблокований на окупованих територіях, багато хто заходить через VPN. Наприклад, коли ти дивишся статистику по містах в Google Аналітиці, дуже часто є велика кількість людей, у яких міста не виставлені. Ми розуміємо, що більшість із них використовують VPN, тому що тоді ти не виставляєш місто, а лише будь-яку країну. Тож розуміємо, що наш україномовний сайт читають на окупованих територіях.

На жаль, всі перетворення з «Реальною газетою» — соцмережі, тікток, ютуб та інше — відбувалися вимушено. Ми були друкованим виданням, коли виходили в Луганську, і друкувалися до останнього. Останній друкований випуск вийшов на початку липня 2014 року. Це дуже дорого — друкувати газету, ти не можеш переїхати в Київ і почати це робити для луганчан, адже не зможеш її доставити аудиторії. Тому лишається розвивати сайт, а коли у 2016 році його блокують для твоєї основної аудиторії, яка лишається там — опановуєш ютуб, щоб доставляти інформацію. Почалися проблеми з ютубом — в тебе вже є тікток. Я дуже радий, що ми у 2023 році завели тікток, і він теж став одним з основних майданчиків розповсюдження інформації до людей з окупованих територій. Фактично це постійна гра: або твоє медіа змінюється, або вмирає. Вибір дуже простий. Тому ти знаходиш ресурси, щоб робити додатково ще відео, частіше випускати відеоформат, або навіть ще складніше — робиш відео. Звісно, якщо нічого не робити, втрачаєш можливість й останню надію якимось чином формувати людей на окупованих територіях, впливати на них і доносити їм альтернативну точку зору.

Стосовно успіхів «Реальної газети», у нас була купа резонансних розслідувань про окуповані території. Десь із 2015 року почали робити ґрунтовні матеріали стосовно системи пропаганди, як вона там влаштована. Завдяки людям, які там лишалися і які зрозуміли, що зробили помилку, ми отримували інформацію про «темники», що відправляли окупанти з Москви й за якими вони працювали. Там були розписані теми майбутніх «новин», тож ми бачили, як все це працює, і розказали про це.

— Чи отримуєте ви відгуки від аудиторії?

— Тікток — один з таких ефективних інструментів, який швидко показує контент всім, про кого він. Створюєш відео про Луганськ — там воно добре показується місцевій аудиторії й люди одразу пишуть коментарі. До речі, в тіктоці у нас літня аудиторія, як не дивно, це зовсім не для молоді. Зараз ми бачимо, що нас дивляться люди 50+, вони і коментують. Наприклад, робили відео про сильні пожежі, які були у 2024 році, то літні люди нам писали коментарі, як вони страждають через це лихо, і що до них не приїжджають «волонтери», щоб гасити пожежі. Отакий фідбек ми постійно отримуємо.

— Поділіться своїм баченням про перспективи розвитку українських регіональних медіа?

— Це дуже глобальне питання. Зараз відбувається черговий процес зламу, катастрофи — медіа під час війни і повномасштабної окупації звикли, що йде велика грантова підтримка. Вони робили незалежні медіа на грантові кошти. Зараз ми бачимо, як USAID припинили підтримку проєктів на 90 днів, і ми не знаємо, як довго це триватиме. Тому багато медіа розуміють, що треба шукати нові моделі фінансування — це може бути читацька підтримка, колаборації, пряма реклама. Доводиться знову ставити перед собою екзистенційні питання як вижити. Велике питання — наскільки медіа встигли підготуватися до чергового кризового моменту і трансформації, наприклад запастись за попередні роки резервним фінансовим фондом. «Реальна газета» постійно про це думала: коли ми починали заробляти ще тоді — відкладали значну суму грошей у резервний фонд. Тому зараз ми спокійні — на певний період нам вистачить накопичених грошей, навіть якщо не буде грантового фінансування.

Більшість амбітних проєктів, важливих для читачів та глядачів, — виживуть, бо вони потрібні. Люди розуміють, що́ вони роблять і навіщо. На мою думку, все ґрунтується на цьому розумінні. Якщо якесь медіа зібралося, щоб класно провести час і заробити гроші, то, можливо, воно не виживе. Тому що буде надзвичайно складно продовжувати працювати в таких незручних умовах без постійного фінансування. А залишаться лише ті, у кого сильна місія та візія, плюс розуміння того, як адаптуватися. Треба вже зараз приймати певні рішення, щоб забезпечити своє майбутнє у 2025–2026 роках.

— Можете згадати зі свого досвіду й назвати найбільш значущі у вашій кар’єрі проєкти?

— Я пишаюся своєю роботою в «Донбас. Реалії». Це був відеопроєкт, де ми дуже активно використовували відео, які знімали на окупованих територіях. Вважаю, ми широко рознесли правдиву інформацію про те, що відбувалося в окупації в ті роки. Коли я там працював, у нас були перші мільйонні перегляди.

Другий проєкт — це однозначно токшоу «Новий відлік». Майданчик для конструктивної дискусії про майбутнє України. До студії запрошують експертів, які аналізують головні події тижня. Серед постійних тем програми — ситуація на фронті, внутрішня та міжнародна політика, соціально значущі теми, спростування російської дезінформації, фейків та багато іншого. Програма виходить на Першому каналі Суспільного, в ефірі Українського Радіо та на ютуб-каналі Першого. Подивитися минулі випуски всіх сезонів можна у підбірці.

Третій — «Реальна газета», яка навчила на своєму досвіді багато регіональних медіа виживати після окупації території ще у 2014. Ми вижили, зміцнилися, змогли транслювати наш досвід іншим медіа, які вже у 2022-му виїжджали з окупованих та зруйнованих Маріуполя, Мелітополя, Херсонщини. Я працював з ними як експерт Media Development Foundation, тоді ми робили програми підтримки медіа. Саме наш досвід і приклад багатьом допоміг вижити.

— У своєму ФБ ви писали про розслідування «Реальная газета», як путінський офіційний молодіжний рух «Движение первых» намагається перетворити українських дітей з окупованих територій на людей, максимально лояльних російському режиму. Чи будуть проблеми з цими дітьми, які встигнуть вирости, після повернення територій?

— З українськими дітьми дуже активно намагаються працювати. Їх постійно вивозять в інші російські регіони, щоб вони познайомилися, звикли до російських дітей. З ними працюють в сенсі індоктринації — намагаються вкласти в голови, що росія це правильна країна, яка воює з неправильними ворогами. З простих архетипів складається сам образ і пояснення ситуації, ніби окупована територія як обложена вежа, яку треба визволити. Обов’язково закладаються традиційні цінності, засуджують і кажуть, що в Україні є ЛГБТ, сатаністи, і так далі. Намагаються з дітей зробити майбутніх воїнів «русского мира».

Мені здається, що з цими дітьми не буде великої проблеми. Я народився ще в Радянському Союзі. Пам’ятаю, як в садочку розповідали про Леніна, Радянський Союз, а потім в 1991 році раптово опинився в іншій незалежній країні. Тоді відбувався переворот моєї свідомості: ти розумієш, що картина світу складніша. Так, це травматично, але з іншого боку, коли дитина зростає, стає підлітком, а потім дорослим — то все одно відкриває для себе якийсь інший пласт реальності. І в багатьох цих дітей повернення в Україну накладеться на цей період дорослішання. Ти стаєш дорослим, коли розумієш, що світ не зовсім такий, як тобі говорили в школі або твої батьки. Я б хотів, щоб цей процес дорослішання для дітей збігся в часі з поверненням в Україну. І це буде нормально. На мою думку, як журналіста, переоцінка цінностей — це нормально.

— На вашу думку, яку політику краще проводити на Донбасі у випадку його повернення, щоб завоювати довіру людей і зробити цей регіон проукраїнським?

— Думаю, що людей ми не втратили, але з ними буде складно. Вже треба розробляти засади повернення цих територій. Навіть якщо зараз ми думаємо, що завдяки новій політиці Трампа це стане питанням наступного десятиліття. Все одно зараз треба працювати над тим, щоб інтеграція людей в майбутньому була максимально безболісна. Для всіх: і для них, і для тих, хто тут.

Я менш впевнений щодо бажання старшого покоління повернутися в Україну після того, як їм умовно дали високу пенсію, але при цьому заборонили втручатися в політику й вимагали вірити «вождю». Така модель зручна для тих, хто вже нічого не хоче від життя. А для тих, хто хоче самостійно проявити себе в житті, росія насправді дає дуже мало. Україна, в яку ми ще віримо, яка має бути після війни — дає значно більше. Це можливість впливати на життя людей навколо, вільно говорити те, що думаєш, будувати свою кар’єру незалежно від думки правлячого «клану» або партії. В Україні для молодих людей мають бути необмежені можливості для зростання. Якщо ми зможемо це показати людям на окупованих територіях, мо́лоді на окупованих територіях — виграємо однозначно. Це більш привабливо, ніж те, що пропонує росія.

— Яких змін, на вашу думку, потребує регіон у контексті законів і розв'язання глобальних проблем регіону, які були ще до 2014 року й зараз?

— Україна пережила вже стільки переформатувань, настільки тотальними й трагічними вони були під час окупації. Причому окупація Луганщини починалась у 2014 році для частини регіону, а потім ще продовжилась у 2022 році по інших регіонах. Мені здається, що треба буде все заново будувати й відновлювати. Але для мене головне — це гідність людей. Необхідно зробити гідні умови для життя людей та зокрема їх самосприйняття. Це складне питання, над яким варто думати більше, і починати вже зараз. 

Наразі в Україні немає бачення повернення цих територій, не впроваджені документи, які б регулювали цей процес. Про це я знаю, оскільки ми висвітлюємо цю діяльність. Також існує купа питань на кшталт, кого вважати колаборантом, та інші. Зараз люди у владі не мають на них відповідей. Я б навіть хотів долучитися до процесу розробки необхідних документів, адже я постійно про це говорю з експертами у токшоу «Новий відлік».

— Коли й де ви вперше почули сигнал повітряної тривоги — чи було це несподіваним, які почуття викликало?

— Влітку 2014 року в окупованому Луганську. Пам’ятаю це прекрасно: жив на п’ятому поверсі в п’ятиповерховий «хрущовці», лежав і, почувши цей звук, подумав: «ого, тепер точно у нас справжня війна!». 

2022 рік був таким тотальним флешбеком, адже для мене все почалося ще у 2014 році. Зрозуміло, що масштаб значно більший. Але для мене війна йшла вже 8 років, як журналіст я багато їздив на фронт ще тоді. Тому, з одного боку, ми були морально готові до цього, а з іншого — уявити, як другий раз твоя родина переселяється на нове місце, важко. Ми живемо зараз в передмісті Києва, цю територію теж могли окупувати, як окупували тоді Ірпінь, що знаходиться поруч. Є люди, які декілька разів побували в окупації. На щастя, я не був в окупації другий раз, але спілкувався з великою кількістю переселенців, які в Ірпені, Бучі пережили це вдруге.

— Порадьте, як відновити свій стан в нинішніх обставинах?

— Я б залюбки щось порадив, але сам погано відновлююся, сильно втомлюсь. У мене купа різних проєктів, якими треба займатися, і я не можу відмовитися й кинути їх, тому що буде дуже сильно боліти.

Для відпочинку й відновлення у мене є різні хобі. Наприклад, обожнюю ходити гуляти на природу. Зараз встановив застосунок «Merlin», який активно використовую. Коли гуляю в парку та чую спів пташки, то завдяки цьому застосунку можу розпізнати її голос і дізнатися назву. Тож дуже класно виходити кудись на природу й слухати спів пташок, які є абсолютно різні — так ти починаєш їх помічати. Це доволі непогано працює і розслабляє, тож раджу всім спробувати це. 

Матеріал підготувала Ірина Моторна

Фото — з особистого архіву Андрія Діхтяренка та Суспільного Мовлення

Вперше опубліковано на сайті mediasat.info.