Новини компанії

24 серпня відбудеться телепрем'єра документального проєкту Суспільного «Будапешт. Бомба під незалежність» на Першому каналі Суспільного. Стрічка представить докладну історію підписання Будапештського меморандуму 1994 року. За цим меморандумом, США, Велика Британія та Росія пообіцяли поважати суверенітет України в обмін на передачу Києвом ядерної зброї Москві. Що ж дало Україні ядерне роззброєння? «Я не прокурор і не журналіст-розслідувач, моя робота — відтворити епоху», — розповідає автор та оповідач проєкту «Будапешт. Бомба під незалежність» Юрій Макаров. В ефірі Українського Радіо він констатував: за останні 30 років Україна пройшла у своєму розвитку шлях, який будь-яка інша держава долала б сотні років. 

— Розкажіть про ідею створення фільму. Чому до Дня Незалежності ви вирішили розповісти про Будапешт, маючи на увазі Будапештський меморандум?

— З огляду на витівки Орбана (нинішнього прем'єр-міністра Угорщини – ред.), більшість людей, коли бачать назву фільму «Будапешт. Бомба під Незалежність», запитують, чи він часом не про Орбана? Ні, це оповідка абсолютно історична, 30-річної давнини. В грудні ми будемо відзначати роковини цієї сумної дати. Звідки взялася ідея фільму? Я підозрюю, що вона народилася в інтелектуальному котлі Суспільного. Її безпосередній автор, я теж підозрюю, Олександр Зінченко, відомий історик, багаторічний ведучий Суспільного, автор фільму «Колапс. Як українці зруйнували імперію зла», автор надзвичайно сильного фільму про Голодомор (документальний серіал «Голодомор. Літописці» — ред.). Він фонтанує такими ідеями. Я просто її підхопив. Адже ми в одному човні. А далі з'ясувалося, що це значно актуальніша тема, ніж просто розповідь про те, як це було.

Читайте також: «Будапешт. Бомба під Незалежність»: Суспільне знімає фільм про підписання Будапештського меморандуму

— Я розумію, чому, знімаючи кіно про Будапештський меморандум, треба їхати до Будапешта, чому треба їхати в США. Але чому потрібно було їхати в Чорнобильську зону?

— Дуже просто. Елементарно. По-перше, ініціатива відмовитися від ядерної зброї належала Україні. Вона була записана в Декларації про державний суверенітет, ухваленій в липні 1990 року. І це було, з одного боку, дуже раціональне рішення. Це називається «доктрина Павличка», хоча її озвучив Іван Драч. Але її автором був Володимир Василенко, один із небагатьох дуже досвідчених на той час дипломатів, міжнародник, один із батьків Незалежності. Його міркування були на 100% раціональні: нас ніхто не бачить впритул, нас ніхто не чекає на міжнародній арені, ми можемо «вистрелити» тільки, якщо ми зробимо якийсь дуже зрозумілий глобальному світу жест. І цим жестом була декларативна відмова від ядерної зброї.

По-друге, за 4 роки до того був Чорнобиль. І чорнобильська фобія для українців означала не менше, ніж атомна фобія для американців, які виросли під нею від холодної війни. Ми ж пам'ятаємо, що події кожного другого фільму, особливо голлівудських антиутопій, відбуваються на тлі подій після ядерної війни. Навіть у відомому «Термінаторі» все відбувається для того, щоб запобігти ядерній катастрофі, яка все одно, попри все, відбувається. Американці з цим виросли. Для них ядерна зброя — це така лякалка, це такий жахливчик, який визначає значною мірою їхні пріоритети в зовнішній політиці.

— Я говорив в ефірі про позбавлення нас ядерної зброї з Володимиром Огризком та Юрієм Костенком. І мені завжди здавалося, що пул людей, які можуть фахово говорити на цю тему, досить невеликий. Де ви взяли більше?

— Їх насправді не так багато. Можу додати Валерія Чалого, який не в цей момент, але був послом України в США. Ми дуже хотіли записати Юрія Щербака, але він захворів, і ми не встигаємо це зробити. У нас є ще Микола Філатов, генерал-майор, заступник командувача ракетної армії, чиї ракети були спрямовані на Вашингтон, Нью-Йорк, Філадельфію, Бостон, Денвер. З цих окремих знань народилося трохи більше знання, якісь технічні, дипломатичні та економічні деталі.

Для того, щоб правильно оцінити цю подію, треба ще згадати нас самих 30-річної давнини. Тому що дуже просто з точки зору обивателя сьогодні сказати, що вчергове нас зрадили. А де насправді ми самі тоді були? Нагадаю, що станом на 1994 рік тільки 15% українців прихильно ставилися до вступу України в НАТО. Решта була або нейтральна, або різко проти. Нас виховували в тому, що Друга світова — це остання війна. І більше нам немає з ким воювати. Тому, якщо це перевести на стан мізків 1990–1994 років, то ми зрозуміємо, що ніякої альтернативи, насамперед всередині самої України, не було. А ще ж є питання армії... Коли у нас на порядку денному з'явилося гасло «Армія. Мова. Віра»? І скільки кпинів було на адресу тих, хто його висунув?!

— Я вже мовчу про ставлення до армії в ті ж 1990-ті! В суспільному уявленні це були будівельники дач для генералів.

— Значною мірою вони такими й були. Армія не була у фокусі уваги суспільства. Від неї хотіли якомога сильніше дистанціюватися ментально, тому що готували і годували українського вояка ганебно. І як було навантажити на цих людей ще й цей надскладний організм? Тим паче кнопка все одно була в Москві. І розміщене тут нам нічого не давало. Одностайності в думках немає, і це добре. Істину треба викопувати. Істина не дається тобі просто.

— Найголовніше для нас — виносити уроки. Ми зараз інші. Ми в інших обставинах. Які висновки ми маємо зробити?

— Для мене особисто найважливіший висновок, що українці за цей час шалено подорослішали. Фантастично! Не знаю, чи кожен окремий українець, чи просто змінилися генерації за цей час, і з'явилися інші люди з вільними мізками й відкриті світові, але я переконаний, що будь-яка інша країна той шлях, який ми пройшли у своїх головах за останні 30 років, долала б 100 або 300 років. Я в цьому переконаний.

Слухайте та читайте повний текст інтерв’ю тут.

Творча команда

Автор та оповідач: Юрій Макаров

Режисер: Роман Синчук

Креативна продюсерка: Олеся Моргунець-Ісаєнко 

Оператор-постановник: Олег Авілов

Режисер анімації: Ольга Гаврилова

Режисер монтажу: Сергій Шаламай 

Виконавчий продюсер: Олександр Опанасюк

Продюсер: Володимир Ладижець

Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Культура, Суспільне Спорт та національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих диджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Маємо Суспільне Медіатека — платформу унікальних відео та аудіо Суспільного від 1950-х і до сьогодні. Захищаємо свободи в Україні.

Фото: Олеся Моргунець-Ісаєнко