Жовтень 07, 2024
Галина Бабій: У цій професії мене захоплює все
Галина Бабій, радіоведуча програм, продюсерка Українського Радіо перемогла в номінації «Впевненість: Моральний орієнтир» у щорічній відзнаці «Суспільний код – 2024». На радіо Галина потрапила випадково у 1987 році після закінчення навчання у Львівській консерваторії ім. В. М. Лисенка, а сьогодні радіоведуча має за плечима тисячі ефірів, програм та інтерв’ю з різноманітними гостями студії. Про вибір професії, професійне кредо «Завжди залишатись собою!», успіх, іранську в'язницю, вдячність сьогоднішньому дню та мрії на майбутнє читайте наше інтерв'ю з Галиною.
— Розкажіть, як почалась ваша кар’єра на радіо? Ви згадували, що це сталося випадково.
— Я закінчила консерваторію з вільним дипломом, на той час це означало, що потрібно було самостійно шукати роботу. В мене були варіанти викладати сольфеджіо в музичній школі під Києвом і була пропозиція роботи в столичному меморіальному музеї М. В. Лисенка. В міському відділі культури ще була вакансія для музиканта з вищою освітою на радіо, на повний робочий день. Мене ця посада зацікавила, я прийшла на співбесіду з головним редактором Романом Михайловичем Стецюком. Ми поспілкувалися на фахові теми, його вразило моє вільне володіння мовою і він запропонував випробувальний термін на одному з декретних місць. Через пів року питання брати чи не брати мене в штат вже не виникало, на той час я вже багато чого встигла зробити на радіо.
— Чому ви обрали саме музичний фах?
— Сумнівів не виникало з самого дитинства. Я пам'ятаю, що змалечку співала, мала хороше відчуття ритму, слух, навчалася в музичній школі, тому моя майбутня професія була визначена органічно. Я із просвітницької родини — мій прадід був основоположником однієї з Просвіт на Тернопільщині, його справу продовжив мій дід, який, окрім того, що був активістом у Просвіті, був регентом у церковному хорі. Моя бабуся теж співала в цьому хорі, відповідно мій батько теж мав дуже хороші вроджені музичні дані, тому це ще історія про тяглість родинних зв’язків.
— Ви працюєте на Українському Радіо понад 30 років. Що вас найбільше захоплює у цій професії?
— 18 вересня 1987 року я вперше зайшла в коридори цього приміщення, де працюю і зараз. Я обрала цю діяльність, тому що я могла працювати в музичній редакції, створювати музичні програми, коментувати трансляції музичних подій, їздити на музичні фестивалі, спілкуватися з людьми музичної сфери. Це вагома частка моєї роботи й нині, попри те, що зараз я веду громадсько-політичні програми.
У цій професії мене захоплює все. Особливе хвилювання викликає можливість опосередковано впливати на розвиток своєї країни. Як сказала моя мама : «Навіть те, що ти працюєш на радіо, на якому щоранку вже тридцять років звучить гімн України, — це велика справа». Це виховало людей, які сьогодні взяли в руки зброю і боронять нашу землю.
Мені запам'ятався мій перший ефір, тому що це було дуже несподівано.
— Ви записали тисячі інтерв'ю. Яке з них залишило найбільший слід у вашій пам'яті?
— Мені запам'ятався мій перший ефір, тому що це було дуже несподівано. Був 1989 рік, до нас приїхали польські колеги, був радіоміст Київ — Варшава, діалог довелось вести польською і це запам'яталося на все життя, оскільки це був шок (посміхається).
Звичайно, мені дуже запам'ятався фестиваль 1991 року «Червона рута» в Запоріжжі. Не можу не згадати такого етапу у своєму становленні, як перше Євробачення 2005 року, яке я коментувала на радіо. На той час ще ніхто не знав, як це робити. Це моя вдача — не боятися робити те, чого не вмієш, бо якщо не робити, то і не будеш знати як це.
В роботі та по життю керуюсь хорошим правилом, якого навчив мене мій тато: в найскладніших обставинах будь собою.
- Читайте також: Фінал Нацвідбору на Дитяче Євробачення – 2024: майже 300 тис. глядачів на платформах Суспільного
Це моя вдача — не боятися робити те, чого не вмієш, бо якщо не робити, то і не будеш знати як це.
— Працюючи на радіо, ви також брали участь у телевізійних проєктах. Розкажіть про цей досвід.
— Ще у 90-х музична редакція запрошувала мене робити музичні сюжети, але я все-таки оперую словом і сенсом, а вони мають найбільше значення, коли тебе не бачать, не відволікаються на зовнішній вигляд чи на картинку на фоні, а тільки ловлять кожну твою інтонацію, щоб зрозуміти, що ти хочеш сказати, а іноді — що хочеш і не можеш сказати. А з телебаченням все почалося у 2011 році, коли ми почали знімати в Будинку звукозапису багатогранний мультимедійний проєкт «Мистецькі історії». Це були тематичні концертні програми — «Магія Штрауса» була восени, одразу ж зробили дуже гарну, барвисту різдвяну програму, потім був концерт до ювілею М. В. Лисенка, далі концерт, присвячений Великодню. Це були живі концерти з ущерть заповненою залою, запис на радіо і телевізійна трансляція. Все робилося в режимі лайф без додаткових дублів, і мушу сказати, що за ці роки — а проєкт тривав з 2011 по 2015 рік — жодного разу не було форс-мажору.
— Що для вас було найбільшим викликом у професійній діяльності, і як вам вдалося його подолати?
— Напевне моя особиста вдача. Для мене велика проблема працювати в команді, коли люди рухаються з різною швидкістю або ставляться до своїх обов'язків з різною відповідальністю. Я з тих, для кого простіше все самій зробити. Хочеться динамічної роботи, щоб пазли сходилися, механізм працював, ефективність зростала, а підлаштовуватися під чийсь режим — це втрата енергії та часу. Хоча драйв нашого диригента Володимира Шейка мене іноді приємно дивував. Можна казитися від того, як він сто разів змінює програму, переставляє номери, навіть таке бувало, що ми з ним все пройшли, все узгодили, я весь сценарій зберегла, роздрукувала, а опівночі дзвінок «Не спите? Ще попрацюємо!» (сміється). Насправді якщо ідея хороша спадає на думку, то чому б і ні? Ще переробили, попрацювали й переконалась на наступний день, що справді краще, логічніше вибудували програму. Такі речі напружують, але, зрештою, підводять до кращого результату. Гірший варіант, коли щось не зробили, не попередили, забули. У випадку з маестро ми маємо, навпаки, приклад підвищеної відповідальності, прагнення перфектності.
Попри шалений розвиток медіасфери, радіо має велике майбутнє.
— Представляючи Українське Радіо на міжнародних фестивалях, які найбільші досягнення чи враження ви отримали?
— Дуже різні. На одних фестивалях приходило усвідомлення, що треба бути більш відкритими до світу, частіше обмінюватись досвідом, на інших фестивалях — були дивні враження. Наприклад у 2007 році була в Ірані на фестивалі, присвяченому жінкам в мистецтві, який організувало «Радіо Коран». Халепа сталася вже одразу в аеропорту в Тегерані. Згідно з мусульманськими законами, жінка має бути з покритою головою, а мої речі транзитом потрапили на інший літак і валізу я свою отримала в тегеранському аеропорту, вже сидячі в клітці для арештованих. Коли ми виходили з літака, поліція просто на паспортному контролі спитала «де ваша хустка?», я кажу «у валізі, зараз я отримаю багаж і там є все, що треба», вони кажуть «окей, поки ваша валіза приїде, — посидьте тут». Це була металева клітка, в якій я пересиджувала, поки мене не визволив культурний аташе посольства України в Ірані. Ще цікавий момент, я там стала героїнею цього фестивалю — приятель моєї доньки знав фарсі й на моє прохання написав невеликий вітальний текст кирилицею, який я вивчила в літаку! З усіх делегатів цього фестивалю одна я виступала на фарсі. Організатори фестивалю були просто вражені.
Мені не соромно за жодну програму, яку я вела, а їх було багато.
— Як змінилася музична індустрія за час вашої кар'єри? Чи є якісь тенденції, які вас особливо вражають або засмучують?
— Все радикально змінилось порівняно з тим, як ми тоді працювали. Зараз у виконавців потреби в медіа нема, вони створюють свої канали на різних платформах, де виставляють свою музичну продукцію. В той час, щоб записати пісню чи будь-яку музику, треба було потрапити в Будинок звукозапису, прийти в музичну редакцію і показати свій твір, представити партитуру, награти музику, ухвалити текст. Я не хочу сказати, що тоді було чи зараз є краще. Це процес, ми всі змінюємось і йти проти змін це, як дмухати проти вітру. Але є речі незмінні. Феномен музики зокрема — це мелодія, мотив, без цього її не запам'ятаєш. Різні покоління співають одну і ту саму пісню — «Як тебе не любити, Києве мій!». Бо в ній розкрився оцей феномен! І в цьому є ще й елемент патріотизму, бо це єднання навколо чогось означає, що нація є.
— Якби у вас була можливість створити свою програму мрії на радіо, якою б вона була?
— Сукупність програм, які мені вдалося в житті провести, реалізувати — це і є програма моєї мрії. Мені не соромно за жодну програму, яку я вела, а їх було багато. Я не знаю, як довго ще мені буде відведено можливість працювати, жити. Зараз, під час війни, ми живемо з ранку до вечора, а з вечора до ранку. Вранці прокинулися, новий день, сонечко, слава ППО, слава ЗСУ і всім, хто охороняв нас цієї ночі.
Сукупність програм, які мені вдалося в житті провести, реалізувати, — це і є програма моєї мрії.
— Як ви вважаєте, якими навичками має володіти радіоведучий сьогодні?
— Найперше мова. Якщо людина грамотно говорить, це — великий плюс. Стежити за своїм голосом, працювати з фахівцем, віднайти саме той тембр, який не буде дражнити в ефірі, відштовхувати, буде в поєднанні з грамотною лексикою і цікавою інформацією ідеальним посилом, який чіплятиме слухача і не дасть вимкнути приймач. Обов'язково має бути хороша дикція, правильна вимова, якщо відчуваєте якісь ґанджі або вам вказали на них, треба попрацювати — є спеціальні вправи. Для радіо дуже важливо позбутися слів-паразитів, чітко логічно висловлювати інформацію, ну і звичайно, якщо ти берешся за якусь тему, ти маєш оперувати інформацією досконало. Я не виставляю планки та не кажу, що має бути так, а не інакше, але це мої спостереження.
— Які риси особисто вас привели до успіху в цій професії?
— Не знаю чи моя історія — це історія успіху. Я ніколи не колекціонувала нагород, в мене немає звань, можливо успіх — це коли є якісь звання? Як сказала Лариса Івшина, дуже розумна жінка, інтелектуалка, відома журналістка: «Вважаю для себе почесним бути причетною до категорії чорноробів — системних, щоденних, відданих своїй роботі». Це основа будь-якої професії. Щоб забезпечити своє життя, я працюю, а якщо ця праця приносить і моральне задоволення — це успіх.
— Які плани або мрії надихають вас? Чого хотіли б досягти чи що спробувати в майбутньому?
— Ми всі залежимо від Збройних сил та від нашого політичного керівництва. Ми всі хочемо, щоб закінчилася війна, не просто закінчилася, а щоб ворог пішов з нашої землі. А вже якщо це станеться, я не знаю, яким буде завтрашній день і які виклики будуть перед радіо. Хочу просто жити, бути здоровою, не бути тягарем ані для своєї родини, ані для своєї країни. Дожити до тих часів, коли Україна стане міцно на ноги. Хотіла б по світу поїздити, дочекатися внуків — це теж велике бажання, адже це щастя, коли в тебе є продовження. Моя велика мрія, щоб в Києві постав великий сучасний музичний зал. Щоб люди зрозуміли, що таке музика, що таке мистецтво, що це підносить, окрилює, стимулює відкрити ширше очі на світ, бути кращим в душі.
Навіть у найтемніші часи треба бути світлою стороною і ставати на сторону світлих людей.
— Що для вас найважливіше у роботі з командою?
— За 37 років моєї роботи було дуже багато різних колективів. Музична редакція, в яку я прийшла, реорганізувалася, розділилася, потім з'явилися інші структури та редакції, все дуже змінилося. Незмінним має залишатися бажання допомогти, підстрахувати, довіряти, бути чесним та любити людей — воно все відгукується. Навіть у найтемніші часи треба бути світлою стороною і ставати на сторону світлих людей.
— Як відчуваєте себе після перемоги у конкурсі? Що для вас означає нагорода «Суспільний код»?
— Це така категорія, що ти, якщо вже взяв цю планку, мусиш зависнути над нею — нижче вже опинитись не можеш. Мені було дуже приємно і несподівано, що мене висунули на цю номінацію, бо колектив значною мірою омолодився і мало хто знає мій бекграунд, скільки і як я працюю, в яких проєктах брала участь. Тому це велика довіра, і я була приємно вражена.
Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Культура, Суспільне Спорт і національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих диджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Маємо Суспільне Медіатека — платформу унікальних відео та аудіо Суспільного від 1950-х і до сьогодні. Захищаємо свободи в Україні.
Матеріал підготувала Марина Задвірна
Фото — Анастасія Мантач
