Новини компанії

З 4 грудня на ютуб-каналі Суспільне Культура з'явиться серіал «Карлос в Україні» — перший у жанрі мок'юментарі, створений суспільним мовником.

Це історія про американського журналіста, який приїжджає в Україну під час повномасштабного вторгнення та розповідає про життя людей, які стикаються із війною у повсякденні. Але це історія не про війну, а про життя.

Головну роль у серіалі зіграв український актор Карлос Соареш.

За пригодами Карлоса-персонажа можна стежити на його Instagram-сторінці, а от що надихає Карлоса-актора — читайте у матеріалі Суспільне Культура.

Читайте також: «Карлос в Україні»: головні актор(к)и та персонажі, яких вони зіграли

Афіша серіалу «Карлос в Україні». Суспільне Мовлення

Чим вас зацікавив проєкт та чому ви вирішили на нього погодитися?

— Тут зіграло свою роль багато аспектів. По-перше, я актор-початківець і мені дуже хотілося потрапити у великий проєкт. «Карлос в Україні» має цікавий формат — мок'юментарі, я в такому ще не працював. Плюс комедія близька мені за духом, тому що я і в житті люблю жартувати, веселитись. І це був такий шанс попрацювати з досвідченими, зірковими акторами, а це завжди підкуповує. Кожен актор-початківець хоче попрацювати з такими партнерами, повчитися в них, ну і загалом це дуже цікаво. Зараз у нас, на жаль, не так багато проєктів, де можна себе проявити. Багато акторів сидять без роботи. Тому я можу сказати, що мені пощастило. Це був цікавий формат, новий досвід і можливість вийти на новий рівень.

Серіал — комедійний, чи є, на вашу думку, місце жартам та іронії під час війни? Як до цього ставитеся ви особисто?

— Як глядач я дивився декілька українських проєктів про війну, і вони всі містять важку рефлексію. Наприклад, «20 днів у Маріуполі» або «Залишайся онлайн». Після цих фільмів ти виходиш під глибоким враженням і з важкими відчуттями. І це правильно, це треба знати, пам'ятати.

«Карлос в Україні» — теж про життя українців під час війни, але тут рефлексія більш м'яка. У серіалі не розкриваються якісь дуже важкі теми. Наприклад, ми розповідаємо про блекаути, що українці робили, як ми з цим впоралися. Я по собі знаю, що коли не було світла, ти починаєш більше спілкуватися з людьми, ви починаєте грати в ігри, проводити більше часу разом. Тобто, незважаючи на весь біль під час війни, все одно є якісь теплі моменти, які з нами траплялися. І наш серіал більше про це.

Що нового для української аудиторії розкриває ваш персонаж?

— Якщо дивитися на самого Карлоса Сміта як журналіста, то він майже одразу закохується в українців за їхню мужність, відважність, людяність, щирість, доброту.

Його всі сприймають як близького, хтось як онука, хтось як друга, всі по-різному. Але майже одразу всі герої залучають його у своє життя. І попри те, що мій персонаж журналіст і у нього є певні професійні вимоги, наприклад триматися на відстані, то у випадку з українцями це було неможливо. Адже коли тебе приймають із такою любов'ю, то з часом всі герої стають для нього друзями. Тому в деяких моментах Карлос порушує свою журналістську етику.

На вашу думку, серіал є більше комедійним чи драматичним? Як зберігається баланс комедії та обігрування подій, пов'язаних з війною?

— Серіал є більш комедійним, але у ньому є й драматичні моменти, які пов'язані з міжособистісними стосунками. Там немає дуже важких моментів, пов'язаних зі смертю чи каліцтвом, тобто того, що могло б зараз ранити нас.

Хоча ми в цьому живемо й до цього звикли, але війна використовується більше як тло для розгортання особистих історій. Тому «Карлос в Україні» більше про життя українців, а не про страждання українців. Так, ми опинилися у важких умовах, але ми боремося. І наш серіал не про війну та жах, а про те, як звичайні українці, незважаючи на важкі обставини, продовжують жити і намагаються будувати щасливе життя.

Фото зі зйомок «Карлос в Україні». Суспільне Мовлення

Історія Карлоса в Україні — це історія іноземного журналіста, який приїхав висвітлювати війну. Але це комедійна історія, знята у стилі мок'юментарі. Що вам важливо було розказати через цей проєкт?

— Тут відіграють роль особисті амбіції мого персонажа — він американський журналіст, який хотів якихось великих проєктів, але не мав можливості повністю проявитися. І оскільки у мого героя є українське коріння, окрім того, щоб зробити великий проєкт і вийти на новий рівень, йому як людині, дотичній до України, хотілося показати життя, показати правду, приїхати самому, а не дивитися з телебачення. І показати всьому світу, які українці, що з ними відбувається і як вони борються з тими умовами, у яких опинилися.

Як вам працювалося з командою? Які моменти під час зйомок запам’яталися найбільше?

— Працювалося дуже легко та приємно, у нас зібралася майже сім'я. В команді були й зіркові актори, і як я, початківці, тому я трохи переживав, як більш досвідчені колеги будуть до мене ставитись і як вони будуть поводитись загалом. Але в підсумку все склалося дуже добре — мене класно приймали: хоча вони і зіркові актори, але не «зазвєздівшієся», як то кажуть. Всі вони добрі люди з великим серцем, тому працювати з ними було неймовірно легко. Я не почувався, ніби я гірший за них і що до мене якось зверхньо ставляться. Режисер Нікіта давав акторам проявитися, давав нам свободу, і тому працювати було дуже комфортно як з партнерами по майданчику, так і з усією знімальною групою.

Для мене було важливо, щоб команда була, як сім'я. І так і було. Ми і зараз спілкуємось, зустрічаємось на різних проєктах.

Загалом було п'ять сюжетних ліній — пенсіонери, волонтери, переселенці — і мій герой з усіма ними окремо працював. Але є одна серія, де ми всі разом збираємось, і для мене це було неймовірне відчуття — побачити всіх разом, в один день, і попрацювати. Тому що я до кожного прикипів, кожного полюбив.

Часом було важко з фізичного погляду, коли кілька днів поспіль було по 12 годин зміни, і професійно теж треба було триматися. Але з приводу атмосфери на майданчику і в команді було дуже приємно та комфортно.

Чому українцям важливо подивитися цей серіал, на вашу думку?

— Бо це про більш м'яку, приємну рефлексію, як я вже казав. Важливо побачити себе і згадати якісь приємні моменти, бо, незважаючи на час, у кожного вони все одно були. І надихнутися собою, нагадати, які ми сильні, які ми відважні, які ми людяні. Тому що українці під час війни дуже сильно об'єдналися й одне одному намагаються допомагати, не зважаючи на вік чи соціальний статус. Наш серіал допомагає згадати, надихнутися, побачити себе.

Якби до вас звернувся іноземний журналіст, який планує приїхати в Україну висвітлювати війну, за порадою, що б ви йому порадили?

— Я б порадив не боятися їхати сюди й обрати людей, які розкриють українців з різних сторін. Не обмежуватися тільки однією віковою чи соціальною категорією, а намагатися взяти якомога ширше коло людей. Ну і не боятися ризикувати — їхати, і я впевнений, що він залишиться задоволений своїм проєктом і часом, проведеним тут з українцями. А ще бути готовим до того, що йому захочеться залишитися в Україні, можливо, навіть назавжди.

У 2021 році український блогер та переможець програми «Розсміши коміка» Віктор Вемуна у своєму Instagram звинуватив комедійний проєкт «Дизель Шоу» в расизмі та гомофобії. Раніше він відмовився від участі в сцені, де повинен був зіграти актора в образі Тараса Бульби в новому українському фільмі для Netflix. Цю історію обговорювали в ЗМІ. Це сталося за рік до вторгнення. Загалом в українському кіно не так багато історій, які б розповідали історії українців з різними досвідами. Чи можете поділитися своєю історією як актора? Чи стикалися з расизмом та як, на вашу думку, можна його подолати в побуті й у професійному полі?

— Стосовно «Дизель Шоу» я пам'ятаю, що мені самому пропонували взяти участь у цій сцені в цьому проєкті. Я розумів, що не хочу. Хоч я і народився в Україні й ідентифікую себе як українець, я трохи відрізняюсь, але я не хочу внести в маси зображення африканців, їхньої культури та нації як дикунів та папуасів. Тому я відмовився, сказав, що мені цей формат не підходить і я не буду цього робити.

З приводу мого особистого досвіду: я народився в 1991 році в Запоріжжі, жив на краю міста. Тоді погляди були різні, звісно, були деякі моменти, які мали расистське забарвлення, але я ніколи не почував себе жертвою расизму, мене завжди більше любили, ніж ненавиділи. До мене добре сталося в школі, у дворі, в місті я завжди почувався вільно. Хоча неприємні моменти були, могли й ображати, були і бійки, але цього було не так багато і переважно припало на кінець 1990-х — початок 2000-х. Останні 15 років я, напевно, взагалі ніяк з цим не стикався. Я живу в Києві вже чотири роки й жодного разу з цього приводу в мене не було ніяких проблем, навіть не ображали. Тому я не відчуваю себе пригніченим, чи що в мене якісь інші права, ні. Я маю такі ж права, як у всіх українців.

У яких проєктах ви надалі хотіли б реалізуватися як актор?

— Хоча комедія й близька мені, як актору мені хочеться пробувати себе в різних жанрах. Наприклад, хотілось би зіграти в якійсь важкій драмі, щоб персонаж був такий багатогранний, глибокий. Я полюбляю детективи, наприклад «Справжній детектив», ще люблю горор, але, на жаль дуже рідко ти натрапляєш на щось дійсно цікаве.

Загалом мені не хочеться бути заручником одного формату: хочеться пробувати себе і в комедії, і в драмі, і в мелодрамі — тобто щоб це було різне.

Стосовно «ролі мрії» — ну, я люблю всілякі документальні речі, тож, можливо, біографічну роль було б класно зіграти. Ще я займався баскетболом, і, можливо тут теж якусь роль гравця, щось на кшталт спортивної драми про команду, тренера. Мені загалом цікаві фільми, пов'язані зі спортом, які дозволяють себе випробувати, перевтілюватися, щоб була амплітуда для трансформацій.

Вперше опубліковано на сайті suspilne.media.