Новини компанії

На Радіо Культура та телеканалі Суспільне Культура з 7 до 11 серпня виходить проєкт «Щоденники війни» про українських дітей, які писали про повномасштабну війну у своїх щоденниках.

Суспільне Культура публікує текстову версію розмови з 14-річною Марією Філіпченко, яка в перші дні повномасштабного вторгнення перебувала у Маріуполі.

Читайте також: «Щоденники війни» — цього тижня на Радіо Культура і Суспільне Культура

Початок повномасштабного вторгнення

Було дуже несподівано. 22 лютого 2022 року я була у школі, ми спілкувалися з однокласниками, вони розповідали, що чутно вибухи, що стріляють. Усі були трошки в паніці. У той день нам провели екскурсію, пояснили, як поводитися під час обстрілів. Я пам’ятаю, як наша вчителька сказала: «Я дуже сподіваюсь, що такого не буде, але вам треба це знати».

Наступного дня ми не змогли поїхати. Ми жили за містом, треба було добиратися через трасу. На цій трасі ще з 2014 року стояли українські військові, там були блокпости, і вони не пропускали людей, казали, що небезпечно: «Сидіть вдома». Зв’язок зник вже 23 лютого. Тоді всі панікували, ніхто не знав, що робити. Я до кінця не розуміла цього, мені хотілося вірити, що насправді цього не станеться, все буде добре, і я наступного дня вже піду до школи.

Звітність із відчуттями: щоденник під час війни

Раніше я інколи записувала свої будні, щоб далі повертатися до минулого і дивитися, як я виросла у якихось досягненнях. У зв’язку з війною я почала його вести, тому що не знала, чи ми зможемо зустрітися з моїми знайомими, чи я взагалі доживу до цього всього. Мені хотілося це записати, щоб потім, можливо, хтось би знайшов, кудись виклав, і тільки по цих записах нас би хтось знайшов.

Це було більш документально. Як звітність із відчуттям, що, можливо, колись це знадобиться. Треба записувати щось дуже глобальне, щоб точно не забути.

Я думаю, основне, що вони (слухачі розмови — ред.) мають розуміти — події, коли поряд прилетіла бомба, й те, як ми збиралися їхати з міста. Адже це все відбувалося не через одну якусь людину, а через цілу кількість людей, через цілу державу. Якби ці люди не виконували команди, які їм давали, наш дім був би цілим, нам би не довелося нікуди їхати, і, можливо, ми б змогли спокійно пересидіти той час і спокійно звідти поїхати згодом. Але, на жаль, так не вийшло. Можливо, це навіть на краще, бо якби у нас усе залишилося цілим – не було б такої мотивації й рішучості їхати далі.

Покинуті речі та виїзд із Маріуполя

Це було 1 березня. Було дуже лячно, адже весь цей час я перебувала у підвальному приміщенні. Мої батьки не дозволяли мені виходити, вони дуже боялися за мене. Батьки побачили російських військових, які залазили у чужі подвір’я, намагалися забрати машини, речі. Вони дуже боялися, що це може статися з нами. А мої батьки не хотіли нічого віддавати їм. Тому вони дуже хотіли поїхати, забрати мене, забрати бабусю, щоб цього всього не було, і ми все ж таки залишилися живі. Через те, що ми не хотіли їм нічого віддавати, ми розуміли, що нас просто можуть пристрелити у підвалі.

Ми зібралися, швидко обговорили, що треба їхати. Далі ми бігали по дому, щоб швидко зібрати речі. Ми їх збирали у повній паніці. Чули, як пролітають літаки, гвинтокрили, і боялися, що, можливо, ще якісь авіабомби будуть падати. Ми у повному шоку збирали речі й не забрали все, що хотіли: не забрали фотографії, не забрали речі, які для нас важливі. І навпаки — позбирали речі, які нам взагалі не потрібні, які ми просто залишили, і їхали вже без них.

Дуже сумно, що ми не взяли фотографії, бо в нас була купа фотоальбомів з різними спогадами, і мені дуже жаль, що ми тоді не зрозуміли, що треба таке збирати. Ми не забрали багато книжок, які були нам потрібні, які я дуже сильно любила. І, на жаль, ми не забрали деякі речі з символікою, хоча намагалися забрати усе. З того, що ми змогли забрати — це різні речі, завдяки яким мій батько зміг у дорозі полагодити автомобіль. Адже так вийшло, що ми, коли виїжджали, натрапили на різні уламки й порізали шину, через що не могли їхати. У той момент ми стояли біля розбитої техніки, біля нас бігли російські військові, які не хотіли, щоб ми залишалися, не хотіли, щоб ми вмикали фари. Дуже було лячно, адже не знаєш, що вони захочуть зробити з вами далі. Вони дали нам полагодити колеса, просили якусь воду, сигарети, їжу, заспокійливі, бо в них усього цього не було. Вони нас пропустили, щоб ми не залишалися. Можливо, щоб не здавали позицій, не наводили вогонь. Далі ми поїхали на підконтрольну Україні територію.

Напевно, тільки коли ми приїхали у Дніпро [вдалося видихнути]. Наш шлях пролягав від містечка за Маріуполем, потім через Маріуполь до нині окупованого селища, де нас прихистили знайомі знайомих, і це було дуже приємно. А далі ми поїхали у Дніпро, адже там був мій хрещений. Там нам дали прихисток знайомі. Ми зрозуміли, що все — ми доїхали, ми в безпеці, тільки там. Це сталося навіть не в перший день, бо це був просто шок. Поки ми їхали, у моєї мами сильно тряслися руки, вона не розуміла, як діяти, щоб всім було добре, щоб ніхто не хвилювався. Всі були дуже налякані, бо ще й по дорозі були обстріли, і ми бачили, як горять склади. Ми провели у Дніпрі кілька місяців, тому що в мене була школа, а в мами у Дніпрі — робота. Тож ми дочекалися кінця шкільного року і далі поїхали до Польщі.

Читайте також: «Час інтерв'ю»: про виклики перед важкопораненими, фінансування культури та збереження спадщини

Мрії та близькі люди поруч

За цей час я зрозуміла, що для мене важливо мати когось зі знайомих, хто б міг вислухати, почути думку, якось підтримати розмову. Щоб можна було сказати щось і вони дійсно зрозуміли. Це дуже важливо в такі часи. Я зрозуміла, що почала частіше чогось лякатися, і різні обстріли, як були у Дніпрі, переживалися дуже тяжко, бо це знов спогади Маріуполя. Усі ці звуки дуже лякали.

Через війну багато мрій змінилися. Я розумію, що якихось, напевно, не буде. Але мені все ж таки хотілося б, щоб якнайскоріше закінчилася війна, щоб все налагодилося, щоб удома все було добре і більше такого ніколи не було.

Щоденник Марія вже не веде: «Я його не веду, бо перебуваю у безпеці й іноді просто забуваю записувати щось. Пройшло вже дуже багато днів з початку вторгнення. І я не на території України, але переживаю все це дуже щиро і чуйно».

У неділю, 13 серпня, о 22:00 на телеканалі Суспільне Культура вийде спеціальний випуск програми «Культурний інстинкт». Глядачі побачать інтерв'ю з Софією Громаковою з Маріуполя та Катериною Кришкевич з Лиману. Обидві дитини пережили окупацію, обидві втратили татів і свій болісний досвід виклали у щоденниках та картинах. 

Проєкт «Щоденники війни», створений у партнерстві з ГО Port of Culture, виходить цього тижня на Радіо Культура і телеканалі Суспільне Культура. Проєкт розповідає історії українських дітей, які на власні очі побачили широкомасштабну війну і задокументували її у своїх щоденниках.

Вперше опубліковано на сайті suspilne.media.