Новини компанії

Павло Юр'єв — заступник директора з технічних питань департаменту розвитку цифрових продуктів та платформ на Суспільному Мовленні. У 2023 році працівники Суспільного відзначили Павла людиною року в номінації «Впевненість», підномінація «Воно саме!» — найкращий технічний працівник». 

Про те, як починав свій кар'єрний шлях, яка випадковість привела Павла на радіо і за що поважає своїх колег на Суспільному —  наш співбесідник поділився в межах серії інтерв'ю з переможцями внутрішньої премії «Суспільний код».

Читайте також: Христина Гаврилюк: «За цей рік команда Суспільного стала набагато сильніша і ближча до людей»

— Пашо, ми про тебе знаємо не так багато, як хотілося б, відтак ти стаєш ще цікавішою персоною. Якось ти казав, що до Суспільного не працював у медіа. Розкажи, чим займався раніше? 

— Точніше з медіа я працював, але не з візуальним медіа — мав досвід роботи на радіо в Сумах. Історія далека, ще починається з дитинства. Я сам родом не з України. В кінці дев’яностих ми переїхали з Узбекистану, Ташкенту, до родичів по материнській лінії в невелике село поблизу Сум. Перший час були обмежені в ресурсах, тож позбавлені деяких звичних речей, як телевізор та інших. Мав лише книги і радіо — з новинами, розвагами і музикою. Особливо полюбилася одна місцева радіостанція, яка стала для мене своєрідним провідником у зовнішній світ.

Відтоді у мене була така дитяча мрія — потрапити саме на радіо. Через вісім років випадково в інтернеті, в місцевому чаті, допоміг людині налаштувати комп’ютер. Потім ця людина запросила налаштувати іншу техніку в офісі, який виявився студією, звідки виходили в ефір місцеві радіостанції. Там вже все було влаштовано по-іншому, але пощастило навіть попрацювати з деякими людьми, яких із захопленням слухав дитиною.

 У мене була така дитяча мрія — потрапити саме на радіо”

 

Навчався я за напрямом програмування, закінчив виш з дипломом «магістр з інформатики», але все своє життя проводжу за різноманітним обладнанням. Були періоди, коли я ремонтував мобільні телефони чи обслуговував комп’ютерне обладнання на заправних станціях. Це завжди була робота різних напрямів, але з технікою, — від радіозв'язку до комп'ютерів.

— Як пов’язав свій кар’єрний шлях із Суспільним? 

— На Суспільному вперше опинився у 2019 році, влаштувавшись головним інженером в Сумській філії. Пропрацював недовго, але встигли з командою реалізувати перехід на широкоекранний формат мовлення, також відпрацювали трансляції виборчого періоду у 2019 році.

Після невеликої перерви побачив вакансію на діджитальному напрямі в Києві і  спробував податися.

Буду чесним, потрапити в Київ — була моя давня мрія. Початок життя провів у Ташкенті, тому у великих містах відчуваю себе зручніше саме психологічно. Коли в тому ж 2019 році успішно пройшов співбесіду на роботу в центральний офіс Суспільного в Києві, то переїхав особливо не роздумуючи. 

— Які були перші враження від роботи в Києві та які задачі, можливо, стали викликом для тебе?

— Задач було дуже багато, все буквально летіло. Спочатку впорядковували технічні справи, налаштовували все до ладу, а потім різко почався ковід, який вніс цілу низку змін. Вся країна пішла на карантин, люди масово ринули в онлайн, через що зріс запит саме на роботу в соцмережах. 

Коли з ковідом все більш-менш стабілізувалось, то почалися великі проєкти зі спортом, зокрема Олімпіади. 

Далі почалося повномасштабне вторгнення — тоді ми взагалі не підіймали голови, працюючи фактично цілодобово.

 Ми зустріли повномасштабну війну, транслюючи засідання Радбезу ООН”

 

— Яким для тебе був початок повномасштабної війни? Пам’ятаєш перші дні? 

— В ті дні щойно закінчилася Олімпіада в Пекіні. Було дуже багато заяв іноземних лідерів, політичних зустрічей, і ми працювали постійно. Коли ж сказали, що о четвертій ранку необхідно буде транслювати засідання Радбезу ООН, яке стосувалось питань України, то продовжили працювати.

Так ми й зустріли повномасштабну війну, транслюючи це засідання. Почули перші вибухи у столиці. Відразу почалась координація подальших дій, часу на сон не було.

Перший час працював у Києві онлайн. Було дуже багато роботи, почалися марафони, постійний інформаційний потік, в який поринув з головою. Ніколи було навіть сильно емоціонувати. Можливо, була втома від Олімпіади чи просто неправильне відчуття того, що відбувалось навколо, але, зараз це розумію, я мав хибну оцінку небезпеки, яка нависла.

— Чи зідзвонювався тоді з рідними? Що вирішили робити далі?

— Батьки зателефонували майже одразу після перших вибухів. Намагався заспокоїти наскільки міг, вмовляв виїхати, але вони відмовились і потім були обмежені в пересуванні через російські війська. В наступні дні особливо не розповідав про себе, щоб менше хвилювалися. Про те, що був поряд і бачив прильоти у телевежу,  зізнався, здається, за декілька тижнів.

 Без додаткових слів всі ми встали у змінний режим цілодобового мовлення в онлайн”

 

— Пам’ятаєш тоді переписки зі своєю командою? Якісь давав доручення? 

— Зараз уже складно згадати, що відбувалось, — перші місяці повномасштабного вторгнення здавались одним довгим нескінченним днем. Частина команди діджиталу відразу поїхала до резервного центру, вони стали моїми очима й руками на місці, поки згодом не приєднався до них. Інша частина розподілилася по різних куточках країни, всі страхували роботу одне одного. Ще до 24 лютого в нас були протоколи дій на різні випадки, проте до найменших дрібниць пропрацювали їх вже під час атак. Без додаткових слів усі ми стали у змінний режим цілодобового мовлення в онлайн, всі розуміли цінність донесення правдивої інформації. Важливо, що не розгубилися, постійно йшла підтримка всередині всієї діджитальної команди та людей, які долучилися з допомогою.

— Зараз ти заступник директора з технічних питань департаменту розвитку цифрових продуктів та платформ. Розкажи, яка твоя основна відповідальність на цій посаді? 

— Основні задачі — підтримка технічної роботи не лише департаменту, в якому працюю, а всієї дирекції. Це багато напрямів, багато людей, у яких завжди є питання: від налаштувань програм та виправлень помилок, коли щось натиснули не те, до пошуку техніки та консультації, як все зробити. До прикладу, під час розробки якихось проєктів, коли необхідно їх потім видавати в онлайн. 

— Як емоційно справляєшся з нескінченним потоком запитів, питань? 

— Чесно кажучи, на Суспільному їх менше, ніж на попередній роботі, коли займалися комп’ютерним обладнанням у мережі АЗС. У мене тоді був черговий телефон, на який у будь-який час могли подзвонити оператори й запитати щось на кшталт: «Щось натиснув і все пропало». Це був постійний потік запитів, які привчили мене спокійно ставитися до всього, навіть коли сиплеться з усіх сторін. У подібних випадках зазвичай спочатку я заспокоюю людей, які звертаються за допомогою, й лиш потім розв’язуємо питання разом. Свого роду психолог, яким інколи доводиться підпрацьовувати (сміється — авт.).

 Зазвичай спочатку я заспокоюю людей, які звертаються за допомогою, й лиш потім розв’язуємо питання разом”

 

— Хто працює з тобою в команді? 

— В моєму прямому підпорядкуванні зараз не дуже багато людей. Двоє підтримують платформи технічно, ще двоє підтримують стрімінги. Також з’явився архіваріус, який займається упорядкуванням напряму архівування в дирекції. Але опосередковано співпрацюємо з усією дирекцією та за її межами.

— У твоїй команді всі чоловіки?

— Поки так, але зараз, наприклад, активно співпрацюємо з командою радіо. Там є колежанки, які допомагають нам як інженери ефіру, запускаючи онлайн-події. 

У мене немає упереджень, що хтось за гендером не може зробити таку роботу. Просто так склалося, що коли ми закривали вакансії, найбільш підготовленими були саме ці чоловіки.

— Цікаво, який ти керівник?

— Я за демократичний тип керування, не за авторитарний. Я — за діалог. Можливо, колеги вважають по-іншому (сміється — авт.), але бачу себе саме так. Не даю задач, якщо не виконую їх сам, адже я теж в цій системі. Беру на себе якісь стріми, події, видаючи їх онлайн самостійно, намагаюсь не відриватися від виробництва і перебуваю повністю в цьому потоці. 

Мені головне в роботі — щоб поставлена задача була виконана. Далі людина може провести час із користю для себе. Відверто кажучи, в них залишається не так і багато того часу.

 Не даю задач, якщо не виконую їх сам, адже я теж в цій системі”

 

— Що цінуєш в людях, а що, навпаки, дратує?

— Якщо брати особистісні риси, то найбільше ціную відповідальність. Інколи й самому важко до кінця дотримуватись принципу, але намагаюсь. Що дратує? Не сказав би, що дратує, але важко сприймаю гіперактивних людей, які створюють багато шуму, а конструктиву виходить мало. 

— До речі, а що тобі в роботі дається найскладніше, а що — найлегше? 

— Найскладніше — боротися зі своїм внутрішнім перфекціоністом й робити те, що маєш, за дефіциту певних ресурсів чи часу. Легких задач не буває — є якісь рутинні, але все одно важливі. У нас завжди щось цікаве відбувається (сміється — авт.).

Самі ж проєкти не розрізняю за складністю, більше за напрямами, вони постійно дають поштовх до вдосконалення. Якщо спробувати виокремити, то головними рушіями є діджитальні відділи новин та спорту. З відділу новин до минулого року цим займалась Христина Гаврилюк, зараз Олена Дуняк, і в них майже завжди є що транслювати. У спортивному напрямі нікуди не сховаєшся від Олексія Мандзія, який зазвичай заряджений ідеями, в реалізації котрих важко відмовити.

З найбільш незвичного, що запам’яталось, — один із проєктів ковідного часу, який робили із командою Лук’яна Галкіна, коли ми транслювали театральні вистави, а потім онлайн спілкувалися з режисерами. А найбільш, так би мовити, «ненапряжний» стрім був наприкінці минулого року для ютуб-каналу «Антропологія». Це була сесія запитань-відповідей із глядачами від Івана Семесюка.

 В цьому й сенс роботи в діджиталі — максимально швидко вмикатися й доносити інформацію до людей”

 

— Скільки в такі дні зазвичай випиваєш кави? З чого починається твій робочий день і як  закінчується? 

— Справді, кава — це остання з радостей в житті, яку бажано не забирати (сміється — авт.). День починається зазвичай з метро та кави, а закінчення ніколи не планую.

Звісно, що хочеться заздалегідь знати, коли і що піде в онлайн, але якщо щось відбувається, ми маємо бути готові оперативно вийти в ефір. В цьому й сенс роботи в діджиталі — максимально швидко вмикатися й доносити інформацію до людей. І якщо навіть о другій чи третій годині ночі нам скажуть, що потрібно вмикати трансляцію, встанемо й робитимемо.

— А спати коли встигаєш?

— Взагалі я сова. У мене повністю збитий ритм сну завдяки цій і всім попереднім роботам. Тому я більш продуктивний зараз саме вночі, а ранішні підйоми — справжня каторга (сміється — авт.).

— Цікаво, чим займаєшся поза роботою? Як відпочиваєш?

— Я за характером інтроверт, тому мені зазвичай потрібен час, щоб зарядити соціальну батарейку, інакше можу бути трошки токсичним (сміється — авт.). 

Мені потрібен якийсь особистий простір і тиша, коли я можу побути наодинці сам з собою — це для мене обов’язковий ритуал.

 На Суспільному переважно працюють ідейні та креативні люди”

 

— Чи було для тебе несподіванкою виграти в номінації «Впевненість» (підномінація «Воно саме!» — найкращий технічний працівник») межах «Суспільного коду»? Розкажи про свої думки щодо цієї відзнаки. 

— Вислів «Воно саме!» чую багато років, хоч зараз він не звучить основним саме в моєму профілі. І так, це було дуже несподівано і приємно. Дуже дякую всім, хто проголосував за мене. 

Насправді вважаю, що номінацію варто розширити, можливо, на дві-три категорії, адже у нас дуже багато напрямів, за якими працюють технічні працівники. В цій номінації було багато кандидатів, які також заслуговують уваги за своїм напрямом.  Наприклад, Іван Гуменюк (начальник комплексу багатоканального ефірного мовлення — авт.), Ігор Щербань (начальник управління технічної підтримки користувачів — авт.), Андрій Древко (менеджер апаратної — авт.), далі можна перерахувати весь довгий список інших номінантів, які дуже багато всього зробили для компанії. 

Вся команда, яка працювала у резервному центрі мовлення, окремо заслуговує на відзнаку, тому що вони у максимально стислі строки взяли на себе й тримали ефір, щоб ми не зникли з інформаційного поля. 

— Яким ти бачиш Суспільне? Чи є в тебе мрія, яку б хотів втілити?

— За спостереженнями, на Суспільному переважно працюють ідейні та креативні люди. Для прикладу у вас вже є серія інтерв’ю з людьми, з якими мав честь співпрацювати — Аліна Смутко, Тарас Ібрагімов, Христина Гаврилюк, Ніка Назаренко, ще має бути бесіда з Олександрою Черновою. Цей список можна майже нескінченно продовжувати, і не тільки працівниками творчих підрозділів.

Мрія в мене дещо прозаїчна — щоб працівники Суспільного були забезпечені всіма необхідними ресурсами, особливо різноманітною технікою, для реалізації своїх проєктів та ідей. Відчутно, що компанія намагається оновлюватись, наскільки це можливо, але завжди хочеться прагнути до більшого.

Матеріал підготували Юлія Лихенко, Леся Луцюк, фото — Анастасії Мантач