Новини компанії

Журналістка та медіатренерка Ірина Цибух до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну готувала міжрегіональні спецефіри для Суспільного, втілювала грантові проєкти та знімала документальні фільми. Напередодні 24 лютого вона з командою презентувала один з таких у Покровську та Краматорську, готувала прем’єрний показ у Сєвєродонецьку. Щойно почався наступ російських військ, Ірина повернулася до лав добровольчого батальйону «Госпітальєри», де відбула кілька ротацій на передовій ще з 2014-го*. Побратими та посестри звертаються до неї за позивним «Чека».

Де вас застав початок повномасштабного вторгнення росії в Україну?

一  Напередодні вторгнення я була залучена у проєкт з розбудови соціальної інклюзії для дітей в селах. Це був великий місійний проєкт — створення фільму та обговорення на урядовому рівні — і я із задоволенням його реалізовувала, бо нарешті про потреби дітей заговорили не тільки дорослі, а й безпосередньо діти. Діти Донеччини та Луганщини. Ми записали із ними неупереджені документальні інтерв’ю. Піком цього проєкту були презентація фільму, покази його на великих екранах та публікація у вільний доступ на ютубі.

Читайте також: Суспільне закликає звільнити з російського полону Василя Філімона

За день до війни ми організовували прем’єрні покази фільму в Покровську та Краматорську. Люди плакали після перегляду: їх розчулили розповіді дітей і те, якою разючою є різниця життя в селі у порівнянні з містом, наскільки це несправедливо. 

24 лютого у нас була запланована презентація у Сєвєродонецьку. Ніч. Вибухи в Краматорську. Потім практично над нами «розірвало» літак. Але у ту мить я досі не вірила, що почалася повномасштабна війна. До середини першого дня ми не хотіли їхати звідти, бо все ж таки вірили, що презентуємо фільм у Сєвєродонецьку. 25-го, у п'ятницю, урядовці й топменеджери нашої країни мали б бути на презентації в кінотеатрі «Жовтень» у Києві, що стало б великою акцією на підтримку дітей-героїв нашої стрічки. Ясна річ, цього не відбулося і вже не відбудеться. Бо пріоритетами для дітей Донбасу зараз є не жити в гарних умовах, а просто вижити. Через те, що більшість сіл цих дітей окуповані, доля не всіх з них мені відома. Не зі всіма можу зв’язатися. І коли раніше ми говорили про те, що дітям потрібна хороша інклюзія, гуртки, розвиток, то зараз у них має бути можливість не загинути. 

Читайте також: «Ми голосно говоримо правду»: Андрій Таранов в інтерв’ю про роль Суспільного під час війни та після

Як ви потрапили в команду «госпітальєрів»?

一  «Госпітальєри» — це добровольчий батальйон, який з 2014 року працює на передовій. Я була на ротаціях час від часу і ми працювали на фронті позиційної війни, яка тоді тривала на Донбасі. У перші дні вторгнення я прийшла на базу «госпітальєрів». Зважаючи на ситуацію, розуміла, що буде багато роботи, і я не можу вчинити по-іншому. Багато поранених, а специфіка роботи «госпітальєрів» і ті знання, які в нас є, — ексклюзивні: ми працюємо за американським протоколом, якого майже ніхто не знає. Вважаю, що це єдиний правильний протокол, з яким мають працювати тактичні медики. 

Загалом, у нашому добровольчому батальйоні — демократичне управління: я підпорядковуюся наказам командування, але водночас маю право приймати власні рішення. Як і право піти в будь-який момент, відступити чи бути з командою бійців, яка працює в наступі.

Яким є ваш день під час таких виїздів? 

一 Я керівниця команди «кейсеваку» (евакуація потерпілого відразу після травми до першого медичного пункту, де він може отримати медичну допомогу 一 ред.). Крім мене там є ще вогневик, який дбає про безпеку, та водій машини. Ми працюємо безпосередньо на полі бою з командою бійців, яка виконує завдання. І звідти — з поля бою — витягуємо поранених, перевозимо в більш безпечну зону до медичної машини. Уже там є професійний медик, який стабілізує травмованого, і бійця вивозять в лікарню. 

Специфіка нашої роботи така, що ми під масованим обстрілом просто весь час. Приблизно три доби під час виїзду. Намагаємося змінювати локації, ховатися, щоб нас не засікли дрони. Вони не тільки калібрують вогонь, а й скидають міни, коли бачать машину. Крім того, для мене стратегічно важливо заховати машину, щоб за потреби вночі, коли щось трапилося, я змогла забрати пораненого і стабілізувати його в цій же локації із хоча б червоним включеним світлом, що дуже рідко вдається. Відповідно, ми весь час на чергуванні, постійно слухаємо рацію, про сон взагалі не йдеться, бо це — наша безпека. І це — переважно «сіра зона», де працюють диверсійні групи. Виїжджаємо, забираємо, евакуйовуємо. 

Читайте також: «Бути на інформаційній передовій». Продюсер Суспільного в Житомирі Дмитро Клименко про роботу команди в умовах війни

Опісля з цією ж групою бійців у нас може бути кілька днів дистанції — вони закріплюються на позиціях, туди заходить інша група, яка там залишається, а ми проводимо, як я це називаю, терапію. Тобто відновлюємося 2-3 дні: люди, які отримують контузії, дрібні поранення, навіть осколкові, — їх медики зашивають і відправляють назад, до нас. Відповідно, за цими людьми вже доглядаю я: ставлю крапельниці, промиваю рани, фіксуємо травмовані суглоби чи м'язи. В тій зоні, де ми це робимо, спокійніше — тут вже можна часом зняти бронежилет і бути без шолома. Можна доглянути за курками, які живуть у когось на господарстві, і навіть зробити яєчню (усміхається 一 ред.). Тобто можна щось поїсти й побути трохи в іншому стані. Десь так і минає наш день, він завжди ненормований і важко знати, що буде наступної хвилини. 

Скільки тривала остання ротація? 

一  Три тижні. 

Це безпосередньо на лінії вогню? 

一  Так.

Скільки за ці три тижні вдалося врятувати людських життів?

一  Наш «медевак» за цей час вивіз сімох поранених, я вивезла «кейсеваком»  12. Йдеться про тих, яких доводилося стабілізувати. Можна сказати, що загалом ми попрацювали з 15 пораненими й умовно з 30 терапевтичними, тобто з тими, хто був плюс-мінус стабільним і після травм залишився на позиціях. 

Як медіаменеджерка проєктів чи збираєте у «скарбничку» історії тих людей, яких рятуєте?

一  Я втрачаю себе як медійницю, коли там працюю. Не дозволяю собі комунікувати і дружити з бійцями, бо знати їхніх дружин та дітей, а потім мати бійця з травмою, яка несумісна з життям, — це морально неможливо. Поранених багато. Я й так за них дуже переживаю, а знати про них все — дуже важко. Треба бути зосередженою, щоб приймати правильні рішення. Але сестринство та підтримка все ж створюють зв’язок. Ми починаємо прив'язуватися, попри те, що я від них дистанціююся. В результаті 一 вони йдуть у бій зовсім з іншим настроєм. Вони знають, що є медики, які їх врятують, що ми — близько заховалися і готові допомогти. Дуже хочеться віддати їм цю вдячність, бо вони можуть в будь-який момент померти, захищаючи нас.

А що все ж запам’ятовується? 

一  Мене зачіпає за живе ставлення місцевих. Вони розуміють, що ситуація складна і не факт, що ми залишимося в тому селі, підходять, беруть за руку 一 оті бабці, які не хочуть виїжджати, бо в них корова з телятком чи кури! 一 і просять «Будь ласка, залиштеся з нами». Але найбільше вражають самі бійці. Ті, з якими ми працюємо, 一 це фантастичні люди. Вони професійні, дуже зібрані. Коли є вільна хвилина — тренуються. Уявіть: займатися спортом щоранку, коли ти втомлений і нема де помитися, чи ще гірше — коли в тебе загинув побратим і село обстрілюють «Градами». Це люди, з якими й за яких не шкода померти. Вони того варті. Вони надихають, і їх рятувати — того теж варте. 

Не шкодуєте, що обрали такий шлях? 

一  Я обрала «жити найкраще життя». Знаєте, це по-особливому: коли ти так довго працюєш над проєктом і нарешті доходиш до того, що можеш презентувати фільм в кінотеатрі. В мене тривало зовсім інше життя, я мріяла «закрити» проєкт і нарешті відпочити, бо сильно вигоріла. До війни планувала їхати в Дубаї, вчитися в англійській школі… І в принципі, можу зробити це в будь-який момент, але тоді злукавлю. Бо найкраще життя — те, що роблю зараз. Найбільш гідне, найбільш правильне для мене. Коли ти знаєш, що допомогла чиїсь сім’ї зберегти життя батька, чоловіка чи брата.

До війни ви багато працювали у східних областях України. Як оцінюєте роль українських медіа у цьому регіоні? 

一  Раніше я казала, що війна почалася на Донбасі зі слова, з інформації. Ми з командою, зокрема із колегами зі Суспільне Донбас, розвивали медіагуртки для тамтешніх дітей. Але це була крапля в морі від того, який обсяг роботи там треба було втілити. Саме держава насамперед повинна була захистити цей фронт.

Зараз ситуація дуже змінилася. Не можна покладати вину за війну на медіанеграмотних людей, бо єдиний винуватець цього — росія. Але знаю точно, що людям Донбасу було б зараз простіше, якби вони більше споживали інформації саме з українських медіа. На жаль, чимало з них досі відчуває необхідність «збалансувати» себе російською інформаційною повісткою, але це зовсім не про баланс, а про повну дезінформацію. Це звичка, яку дуже важко змінити. Вони не відчувають себе достатньо «в безпеці», поки не прочитають ще й російське медіа. В тих селах, де ми зараз були, люди говорили, що дивляться лише українські ЗМІ. Думаю, це make sense: після Бучі, зґвалтувань, мародерства вони вже прекрасно розуміють, хто такі росіяни, і чому не треба більше мріяти про відновлення радянського союзу. 

Який медіапроєкт створите після нашої перемоги?

一  Тема, з якою точно б хотіла попрацювати, —  це національна пам'ять в темі сучасної історії України. Бо я переконана, що освіта — це основна частина перемоги у війні. І Суспільний Мовник — це основний майданчик правильних меседжів у національній пам'яті й того, як артикулювати війну. А її треба артикулювати для різних вікових категорій по-різному, доступно і сучасно. Бачу Суспільне як медіа, яке закладає основу артикуляції нас як нації: що з нами відбулося, як ми себе усвідомлюємо, хто ми, хто ворог, а хто ні, як ми це не забуваємо, як ми це не пробачаємо. Тому я б хотіла бути частиною проєкту, який би взяв на себе відповідальність за те, щоб проартикулювати й дати можливість нам всім усвідомити себе в єдиному меседжі, як ми себе бачимо та уявляємо у майбутньому як країна. Це дуже важливо, бо зараз ми всі трохи розгублені, що нормально: ще не час все усвідомити та осмислити. Але точно Суспільне має забрати цю роль на себе. 

* За час, коли інтерв’ю готувалося до публікації, Ірина Цибух знову повернулася на лінію фронту, щоб рятувати життя людей. Допомогти фінансово добровольчому батальйону «Госпітальєри» можна за посиланням.

Фото 一  Юлія Фобія