Олег Кругляк-Румянцев, менеджер по роботі з ветеранами Суспільного, приєднався до команди наприкінці 2022 року, а вже 23 лютого 2023-го був призваний до лав ЗСУ. Олег прослужив майже рік, після чого повернувся на Суспільне.
Влітку 2024 року в співпраці з громадською організацією «Центр Зайнятості Вільних Людей» Суспільне досліджувало досвід своїх ветеранів і ветеранок. Результати дослідження показали: неможливо створити якісні умови для ветеранів у компанії без участі самих ветеранів. Тож Олег очолив напрям роботи з ветеранами на Суспільному.
В рамках цієї співпраці створили «Путівник керівника» — інструмент, що допомагає командам краще зрозуміти, як супроводжувати ветеранів у колективі, як не знецінювати досвід і не уникати справді важливих тем.
«Я хочу, щоб ті, хто повертається, знали — тут є хтось, хто розуміє. Хтось, хто пройшов схоже. І це не лише підтримка словами. Це про системну допомогу, про роботу з керівниками, про створення середовища, де ветеран — не тиша, не загроза, не “особливий випадок”, а повноцінний працівник, з досвідом, який треба поважати», — говорить Олег.
Після звільнення Бучі, де він пережив найважчі тижні під окупацією ворога, Олег усвідомив: йому потрібно змінити обстановку. Так він опинився в Одесі — з м’яким кліматом і улюбленим собачим пляжем для Геральдії Олегівни — його вівчарки, яка теж пройшла свій непростий шлях до спокою.
В інтерв’ю Олег розповідає про свій досвід в окупації, службу в ЗСУ, адаптацію після повернення, та про те, як ветеранський досвід змінив його самого і став точкою опори для нової професійної місії.
Олег на День вишиванки 2025 в Одесі
Читайте також: Добірка сюжетів від Суспільного до Міжнародного дня боротьби за права осіб з інвалідністю
– Олеже, як почалась ваша подорож, яка зрештою привела вас у команду Суспільного?
– Моя історія в медіа почалася ще у 2010 році. Я працював на StarLightMedia, на «Новому каналі», запускав проєкти в Узбекистані, зокрема ранкові шоу. Згодом переїхав до Бучі, де працював у місцевій агенції «Погляд». Коли почалась повномасштабна війна, я пішов на роботу. Мені здається, що ми, як співробітники медіа, зобов’язані йти на роботу в екстрених ситуаціях. Я прийшов зі своєю собакою, а там був охоронець дядя Толя. Так я залишився в окупованій Бучі і ми почали допомагати людям. Я передавав новини бучанам, ми запускали генератор, і ще координували передачу інформації про розташування колон ворога.
Після деокупації був період реабілітації, я працював із психологами. Потім поїхав до Одеси, став на біржу — і так потрапив на Суспільне. Спочатку — як оператор, далі — як архіваріус Суспільне Медіатека. Потім пішов служити. Після служби повернувся до команди Суспільного і з часом отримав пропозицію працювати над побудовою процесу адаптації та реінтеграції ветеранів.
ЖК «Континент» і будівля інформаційної агенції «Погляд». Буча, 2022 рік
– Ви пережили окупацію Бучі. Як цей досвід змінив вас?
– Буча мене дуже змінила. Я ніколи не вважав себе сміливим. Під час окупації зник страх. Було відчуття: якщо вб’ють, то хоч би встиг зробити щось корисне. Ми допомагали одне одному, пакостили окупантам усім, чим могли. Це був період, коли я точно відчув: я — українець, і більшого мені не потрібно. Я боявся того, що коли почнеться війна і виникне якась стресова ситуація, то я почну думати тільки за своє життя. Але, як виявилось, в оточенні згуртованих людей, які намагаються допомагати одне одному, ти і сам стаєш такою людиною. І ми в якийсь момент уже почали шкодити ворогу. Бо було відчуття, що вб’ють у будь-якому разі, тому ми і замість солярки воду доливали їм у танки, наприклад. Та і знаходили способи попсувати їм нерви.
Олег у Збройних силах України
– Чому обрали для себе Одесу?
– Я обожнюю Одесу, море, Французький бульвар — це все мені дуже рідне. До того ж я живу поруч із собачим пляжем, а моїй собаці це приносить велике задоволення.
– У який момент ви вирішили піти в ЗСУ?
– Це не було рішення з роздумами, це було відчуття, що інакше не можна. Після окупації Бучі й реабілітації з психологами стало зрозуміло, що мовчки це не переживеш. Я боявся, що не зможу служити, — після всього, що пережив, мені здавалося, що навіть автомат тримати буде важко. Але я все одно пішов. Пройшов навчання, потім — служба в новоствореній військовій частині. Це був зовсім інший світ, і він навчив мене багато чого. Найбільше — відповідальності.
– Яким був ваш досвід у відділі морально-психологічного забезпечення?
– Це унікальний досвід. Ми працювали з підрозділами, куди часом надсилали так званих «проблемних» солдатів — людей із порушеннями поведінки, залежностями, маргіналізованим досвідом. Але замість того, щоби просто списати таких людей, ми шукали, як їх підтримати й змінити. Ми брали за основу натівські інструкції з морально-психологічного забезпечення — і адаптували під наші реалії.
Робота починалася з тестування. Кожен боєць проходив щоденне опитування — за його результатами ми могли вирішити, чи можна йому довіряти зброю. Якщо бачили тривожні сигнали — запрошували на бесіду, направляли до психолога. Якщо було потрібно — тоді до психіатра. І вже на основі цих висновків приймали рішення: ізолювати, дати підтримку чи адаптувати.
Це дуже системна робота. У нас були реальні кейси, коли людина на межі — замкнута, агресивна, із суїцидальними думками — проходила шлях підтримки, лікування, карантину, повторного тестування. І за місяць вона поверталася до підрозділу у зовсім іншому стані. Не зламаною, а включеною в команду.
– Чого вас навчила армія — не як інституція, а як середовище?
– Армія навчила бути чесним. Сказати правду, навіть коли це незручно. Вона відучила мене від ілюзій і змусила бачити реальність. Там не працює «вигідне мовчання». Якщо мовчиш, коли бачиш проблему — хтось може загинути. І це змінює тебе назавжди.
Армія також нагадала, що військові — це не міфічні супергерої. Це звичайні люди: таксисти, плиточники, адміністратори. Але саме в армії кожен стає частиною чогось більшого. Іноді — попри все. У мене були ситуації, коли до нас приходили деморалізовані хлопці: лежали на ліжках і нічого не хотіли. Ми не могли просто їх списати — не було закону, що дозволяє сказати: «Ти нам не підходиш». Тож ми починали з малого: змінювали оточення, давали посильні завдання, залучали до спорту, до побутових речей. І поступово ці люди ставали частиною команди.
Я досі пам’ятаю хлопця, який не зміг працювати зі зброєю, але став класним вправним кухарем у частині. Він знайшов свою роль, і це зберегло йому гідність. Бо не кожен має бути стрільцем, але кожен має знати: він потрібен.
– Що допомогло вам відновитися і повернутися до життя після війни?
– Психотерапія. І ще — гумор, побратими, відповідальність. Коли випала можливість зробити так, аби хлопці, які повернуться з фронту, потрапили не в порожнечу, а в підготовлене, середовище, здатне підтримати, — це і стало моєю внутрішньою мотивацією.
Суспільне Львів, зустріч архіваріусів, 2024 рік
– Яким був ваш перший день після повернення на Суспільне?
– Коли я повернувся після служби, мені дуже хотілося поділитися частинкою свого досвіду — я приніс із собою прапор із підписами побратимів, як символ вдячності та підтримки. Але вже з перших годин я відчув, що цей досвід повернення — непростий не лише для ветерана, а й для команди. Я думаю, колеги хотіли мене підтримати, але тоді не знали як. У цьому був і легкий дискомфорт, і мовчазні питання — наприклад, щодо форми і чому я в ній. Тоді я зрозумів, що суспільству ще тільки належить навчитися бути поруч із тими, хто повертається. Цей день став для мене точкою усвідомлення:
Я хочу працювати над тим, щоб повернення до цивільного життя було легшим — і для ветеранів, і для команд, які їх зустрічають.
– Якою була ваша професійна траєкторія після повернення з армії?
– До служби я займався технічною роботою з відеоархівами — це була важлива частина процесу, але досить закрита. Після повернення до цивільного життя я відчув, що мій фокус змінився. Хотілося бути там, де можна щось змінювати — у ставленні, у підходах, у системі. Коли запропонували розвивати напрям роботи з ветеранами, я сприйняв це як можливість використати свій досвід на користь іншим. Бо адаптація — це не лише про перший день чи першу розмову. Це й про довший період, коли у людини можуть виникати складнощі — наприклад, загострення посттравматичного стресового розладу (ПТСР), реакції на звуки чи перепади сезонів. І дуже важливо, щоб поруч були ті, хто це розуміє, і щоб середовище було готове не відвертатися, а підтримати. Я побачив, що ці знання потрібні, і вирішив: буду працювати над тим, аби повертатися було легше — не лише мені, а всім, хто ще прийде після.
– Що стало переломним моментом у вашому виборі ветеранського напрямку?
– Я виріс із цією темою — мій дідусь був ветераном Другої світової. Він повернувся з інвалідністю і не міг просто мовчки жити. Тому заснував у Києві, на Оболоні, перший у СРСР клуб для ветеранів. Це була спілка людей, які не мали куди повертатися, — у когось знищене село, у когось загинула вся родина, у когось не залишилось навіть адреси. І він створив для них простір — не як формальний осередок, а як справжній дім. Там грали в шахи, обговорювали новини, влаштовували зустрічі, підтримували одне одного. Це був клуб, куди можна було просто прийти й побути серед своїх. І найголовніше — там було відчуття: ти не сам.
Сьогодні я бачу, як ветерани, без дому і документів, намагаються триматись. Я не можу цього не помічати. Для мене це дуже особисте. Мій дідусь завжди казав: «Головне, щоб ветеран не залишився наодинці з новим світом, до якого він не був готовий». Це дуже запам’яталось мені. Бо так і є: людина повертається з війни, а світ уже інший. І тебе там не чекають. А ти — ще ніби той самий, але зовсім інший.
Мій вибір ветеранського напрямку це продовження родинної справи, але вже в новій війні, з новими сенсами. Бо я знаю точно: ветеран не має залишатися сам. І якщо я можу зробити хоч щось — я це зроблю.
Суспільне Львів, зустріч архіваріусів, 2024 рік
– Ви не просто адаптувалися після війни — ви взяли на себе місію допомагати іншим. Що стало вашою внутрішньою мотивацією?
– Це, мабуть, було дуже природно для мене. Коли я повернувся, то почав помічати: ветерани залишаються сам на сам зі своїм досвідом. Вони мовчать, але це не значить, що з ними все гаразд. І мене це не відпускало. Особливо, коли бачиш людей, які не знаходять себе в мирному житті. Я знаю, як легко опинитись у точці, коли ти не розумієш: хто ти тепер, куди йти, навіщо вставати з ліжка.
Я хочу, щоб ті, хто повертається, знали — тут є хтось, хто розуміє. Хтось, хто пройшов схоже. І це не лише підтримка словами.
Це про системну допомогу, про роботу з керівниками, з командами, про створення середовища, де ветеран — не тиша, не загроза, не «особливий випадок».
А повноцінний працівник, з досвідом, який треба поважати. І повірте, армійський досвід дозволяє людині працювати дуже ефективно. Ці люди не шукатимуть варіанти, як не виконати задачу, а навпаки — зроблять потрібне чітко і швидко.
– Яким стало Суспільне для вас після повернення?
– Більш структурованим, зрілим. З’явилось розуміння сенсу в проєктах, зокрема Суспільне Медіатека, робота з грантами. Я бачу, що проєкти стають більш глибокі. Суспільне залучає молоде покоління, яке, можливо, не має багато досвіду, але може виконувати багато цікавих завдань.
– Що таке «Путівник керівника» і чому він важливий?
– Він не про героїзацію або особливе ставлення, а про нормалізацію присутності ветеранів у робочому середовищі. Ми зібрали типові ситуації, фрази, реакції, щоб показати, як можна бути уважним, навіть якщо ти не психолог. Бо часто ветерани не відкриваються словами, а їх поведінка говорить сама за себе. Важливо навчитися читати ці сигнали й діяти з повагою, не роблячи помилок.
«Путівник керівника» — це практичний інструмент, створений для того, щоб допомогти командам зрозуміти, як підтримати ветерана, який повертається у команду.
– Чому, на вашу думку, потрібно готуватись до повернення ветеранів уже зараз?
– Ветерани вже поруч, і їх кількість буде зростати — після цієї війни це понад пʼять мільйонів людей. Питання не в тому, чи зустрінемо ми ветерана у команді, а в тому, чи готові ми до нової реальності, де ветеран — це частина суспільства і команди.
«Путівник» допомагає не тільки дати інструкції, а й сформувати довіру — адже щирість і розуміння важливіші за алгоритми. Люди повертаються з різним досвідом: хтось принесе прапор і буде відкритий, а хтось має поранення, страждає від ПТСР і потребує делікатного підходу. Кожна історія унікальна, і саме розуміння цього допоможе будувати середовище, здатне підтримати, де кожен відчуває себе людиною, а не окремою категорією.
Це виклик не лише для HR-працівників чи менеджерів. Це виклик для всієї команди. І саме лідери мають задавати тон — через відкритість, розуміння, правильні дії. Бо коли лідер знає, як взаємодіяти з ветераном чи ветеранкою, це знижує напругу в усьому колективі. Страх і невпевненість змінюються на діалог, на підтримку, на просту людську норму — бути поруч.
– Якою ви бачите свою роль у цій системі?
– Я бачу себе як місток — між тими, хто повернувся з війни, і тими, хто її не пережив. Бо часто між цими двома світами немає живого контакту — є мовчання, розгубленість або страх щось сказати не так. А я хочу, щоб цей контакт зʼявився. Щоб не було уникання, а була розмова.
Я хочу, щоб колеги знали: якщо керівник чи команда не впевнені, як підтримати ветерана чи ветеранку — вони можуть звернутися до мене. Я можу порадити, пояснити, допомогти знайти правильний тон.
Не замість них, а разом з ними. Бо підтримка — це спільна справа.
Коли людина йде на війну, вона часто не має вибору. І майже ніхто не готує до того, що з цим досвідом доведеться жити довго. Наприклад, восени й навесні у багатьох загострюється ПТСР, можуть зʼявлятися нервові тики, заїкання, складнощі в комунікації. Це можна лікувати, але для цього середовище має бути безпечним, люди поруч — уважними. І цивільні мають це поважати, навіть якщо не розуміють до кінця.
Мені дуже близька традиція, яка є в США: «Thank you for your service» — прості слова, які там знає навіть дитина. Це спосіб сказати «я бачу тебе», «я вдячний». Мені хотілося б, щоб і в нас це стало природним. Не як шаблон, а як щире визнання: людина не втекла, не заховалася, а пішла захищати незнайомих людей — і завдяки їй ми можемо жити, працювати, будувати щось далі.
– Що, на вашу думку, найважливіше для ветеранів, які повертаються до цивільного життя?
– Найважливіше — це відчуття безпеки. І не фізичної, а психологічної. Щоб людину не розглядали як «проблемну», не ставили під мікроскоп. Багато ветеранів мовчать про свої труднощі. Але всередині кожного — цілий світ досвіду, часто болісного. І якщо ми не створимо середовище, де можна бути собою, — ми отримаємо людей, які замкнуться або зламаються.
Цивільні не завжди розуміють, що для військового нормальні речі — неочевидні. Наприклад, сплатити комуналку або подзвонити в ЖЕК — це вже щось, що може викликати стрес. Бо в армії все чітко: є наказ — ти виконуєш, є командир — він приймає рішення. А тут — купа дрібних рішень, і все сам. І ти губишся.
Геральдія Олегівна та Олег, Одеса 2025
– Які запити найчастіше мають ветерани та ветеранки щодо адаптації на роботі?
– Найперше — це потреба в повазі. У нормальному, рівному ставленні — без зверхності, без жалю чи надмірної обережності. Ветерани й ветеранки хочуть бути частиною команди, але не завжди знають, як знову «влитися» в робочий ритм. У когось — проблеми із самооцінкою, в когось — із самоконтролем, хтось боїться конфліктів, бо навіть підвищений тон може спрацювати як тригер.
Це ті речі, які не завжди видно ззовні. Але якщо їх ігнорувати — можна втратити цінних людей. Я знаю випадки, коли після однієї фрази на кшталт «та що ти там служив» людина просто звільнялася. І це втрата — і для компанії, і для самої людини.
Тому дуже важливо не знецінювати досвід, не намагатися «перемикнути» ветерана одразу на цивільний режим, а дати час, простір і людське прийняття.
– Які зміни ви вже бачите в культурі Суспільного щодо ветеранів і що вже працює?
– Найголовніше — ми почали про це говорити. Це вже перемога, адже ще кілька років тому була тиша. Зараз з’явилися ініціативи, діалог і бажання слухати. Ми створили внутрішню спільноту, канал для комунікації з ветеранами, залучаємо юристів, поширюємо корисну інформацію — і це змінює ставлення в командах.
Працює просте, але дуже важливе — видимість. Коли ветеран не ховається, а колеги знають, що можуть звернутися. Працює юридична підтримка — бо більшість труднощів пов’язана з документами й паперами. Допомога з цим знімає напругу. І, звісно, емпатія: коли в команді є люди, які не бояться просто запитати «Як ти?», це вже багато.
– Що ще потрібно зробити, щоб компанія стала справді комфортною для ветеранів? І чи відчуваєте ви підтримку як ветеран?
– Нам потрібно систематизувати знання і перевести добрі наміри у сталі практики: провести навчання для керівників, написати політики, передбачити супровід. Бо покладатися лише на «людяність» — ризиковано. Нам потрібна культура, яка підтримує і не дає збій.
Щодо моїх відчуттів — у різних командах по-різному, але загалом я бачу зміни. Бачу бажання зрозуміти і відчуваю емпатію. Іноді це проста фраза або мовчазне прийняття, іноді — глибока розмова. Для мене важливо знати, що я не один, і що мої колеги — не вороги, а партнери.
Суспільне Львів, зустріч архіваріусів, 2024 рік
– Що для вас означає бути частиною Суспільного?
– Для мене це місце відповідальності. Бо ми не просто робимо контент, ми формуємо наративи, сенси, ставлення. Ми — дзеркало суспільства. І якщо ми хочемо мати здорове суспільство, маємо починати з себе. Це місія, ми не просто працюємо в медіа, ми формуємо голос суспільства. Зокрема те, як ми ставимось до ветеранів тут, впливає на те, як суспільство ставитиметься до ветеранів загалом.
– Які цінності компанії вам найближчі й чому?
– Людяність. Вона не прописана в жодному кодексі, але її видно — в реакціях, у тому, як ми працюємо одне з одним. Відкритість — бо без неї немає довіри. І стійкість — бо працювати в медіа під час війни, підтримувати інших, тримати себе це потребує справжньої сили.
Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Культура, Суспільне Спорт і національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих диджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Маємо Суспільне Медіатека — платформу унікальних відео та аудіо Суспільного від 1950-х і до сьогодні. Захищаємо свободи в Україні.
Матеріал підготували Марія Насонова і Дарʼя Гонтарєва
Фото — з особистого архіву Олега Кругляка-Румянцева
