Новини компанії

Вікторія Сидоренко, директорка з управління персоналом Суспільного Мовлення, у щорічній відзнаці «Суспільний код – 2024» перемогла як людина року в номінації «Партнерство» у підномінації «Міцна опора» (людина, яка завжди тебе підтримає). На Суспільному Вікторія працює з початку реформування державного у суспільне мовлення, з 2017 року, тож може розказати багато про становлення мовника і те, які труднощі долала менеджерська команда компанії. В інтерв’ю ми говорили про пошук улюбленої роботи, інформаційні атаки, менеджмент, Євробачення, викладання, (не)вміння ліпити вареники, любов до гір та найбільшу мрію директорки. 

– Вікторіє, розкажіть про свій шлях до Суспільного.

– Встигла попрацювати юристкою, зовсім трохи журналісткою, врешті знайшла себе в піарі, комунікаціях. Це була по-справжньому моя стихія. Особливо кризові комунікації. Уже згодом, саме як фахівчиню у комунікаціях мене залучили вести міжнародний піар Євробачення, це ще було задовго до обрання першого правління та власне становлення Суспільного мовника, але саме так я й опинилась поруч із компанією на етапі старту реформи.

– Ви згадали, що працювали над Євробаченням. Які спогади з цього досвіду вам найбільше запам'яталися?

– Спогадів неймовірно багато, було чимало цікавих, складних чи навіть курйозних моментів, всього й не перелічити. 

Перший спогад — я відмовляюсь від пропозиції працювати над цим проєктом. Незадовго до того прилетіла додому з Астани, після завершення одного контракту, і планувала певний час не працювати взагалі, а дозволити собі відпочити та перезарядитись. Проєкт був досить виснажливим, вела інформаційні кампанії одночасно у 50+ країн світу. Навіть потреба бути на зв’язку з людьми в різних куточках світу виснажує через різні часові пояси. Не кажучи вже про кількість інформаційних потоків, нюанси міжкультурної взаємодії. Проєкт був успішним, тож я вважала, що заслужила на тривалий відпочинок. А мені кажуть: «Погоджуйся. Буде цікаво. Це шанс один на життя, бо ж коли ще Україна виграє в цьому конкурсі?». Тепер ми з вами знаємо, що ще й як виграє. Але тоді я погодилась і мільйон разів раділа цьому потім. Проєкт був складний, але сповнений приємних емоцій. Проте інтенсивність роботи не залишала часу ні на що інше, так вся команда, буквально жила Євробаченням.

Другий яскравий спогад — ми боїмося провалитися з продажем квитків за кордоном. Багато фанатів конкурсу не планували їхати в Україну. Останні яскраві й масштабні за охопленням в іноземних медіа події в країні — це були революція, вторгнення росії та анексія Криму. Ззовні ми аж ніяк не виглядали як країна, куди хочеться приїхати туристам. Також ширилось багато цілеспрямованої дезінформації, інформаційних атак на нас. Неодноразово російські «журналісти» навіть намагались дискредитувати наших ведучих. Я буквально ходила з ними на кожне інтерв’ю, кожну пресконференцію, щоб оперативно реагувати на місці.

Ведучі Євробачення-2017 Тімур Мірошниченко, Олександр Скічко та Володимир Остапчук з Вікторією Сидоренко після запису відеоінтерв’ю для фанатів конкурсу. Фото пресслужби, 2016 рік

– Якщо пригадуєте, у 2017 році росія мала брати участь у конкурсі, але їхній представниці було заборонено в’їзд до України через порушення нашого законодавства під час відвідування окупованих територій. Отож силами російських медіа та їхніх агентів впливу в іноземних медіа нас просто накривало хвилями негативу. З цим доводилось багато працювати в інформаційному полі.

Одним із численних заходів у нашому піар-плані були престури. Ми запросили багато журналістів з іноземних медіа, щоб показати Київ, як готуємось до Євробачення, як багато є гарних та цікавих місць, що тут можна робити туристам… і от для групи журналістів робимо майстер-клас з української кухні: готуємо кілька традиційних страв, серед яких і вареники. Ліплю я їх вкрай нечасто й невміло, але паралельно розповідаю (журналістам — ред.) щось про сцену, як буде красиво, який дизайн, яке круте освітлення, якісь цікавинки… в цей момент один з операторів починає знімати мої руки крупним планом з тим шматочком тіста, що має виглядати вареником… це у списку маленьких особистих фейлів. З наступною групою робила сирник (сміється).

Кулінарні майстер-класи для іноземних журналістів під час престурів до Євробачення, фото сайту Eurovision.ua, 2016 рік

Взагалі було багато різних моментів: як довелось робити синхронний переклад на якійсь події, як захворіла ведуча для презентації й довелось її заміняти, як намагалась отримати всі дозволи та підсвітити кілька памʼяток у Києві інтерактивним світлом. Так, наче ти погодилась бути піар-менеджером, а побувала і перекладачкою, і ведучою пресконференцій, і трошки будівельницею, операторкою, спічрайтеркою та менеджеркою з логістики. І так про себе може сказати майже кожен член команди. Ми намагалися зробити максимум. 

Класні спогади від подій у пресцентрі, у Євромістечку та Євроклубі. Понад 1 500 акредитованих журналістів. Сотні інтерв’ю, десятки пресконференцій. 

Звісно, я зараз пригадую якісь найбільш легкі та кумедні епізоди для вас, але не хочу, щоб комусь здалося, що підготовка і проведення міжнародного конкурсу це розвага. Це дуже складна й системна робота величезної команди людей, у тому числі й комунікаційна, де є дуже жорсткий таймінг, бюджет, підвищена увага суспільства до події, велика відповідальність. Чого лише вартує багатостороннє погодження кожного офіційного кроку. Тиждень під час самого Євробачення (проведення репетицій учасників, двох півфіналів та фіналу конкурсу — ред.) ми з командою заледве встигали поспати бодай кілька годин.

Одразу скажу, що все успішно вдалося: квитки продали дуже швидко, шоу було фантастичним, іноземних гостей було багато, а потік туристів до країни збільшився тогоріч на 9%. То був реальний успіх в роботі, коли навіть після конкурсу в країну продовжували приїздити туристи, а опитування показали зміну іміджу країни в очах гостей.

Моя велика гордість і радість сьогодні — це люди у комунікаціях, ті, хто долучився працювати зі мною на старті реформи і по сьогодні залишається у команді. Я дуже їм вдячна. 

– Розкажіть про те, як у вашому житті зʼявилось Суспільне? Що спонукало вас обрати цю компанію?

– Коли закінчувалось Євробачення-2017, я збиралась нарешті повернутися до свого першочергового плану — добре відпочити і якийсь час взагалі не працювати. Але, як ви вже знаєте, мені таке просто не вдається. І цей раз не став винятком. Якраз відбувався перший конкурс на голову правління Суспільного. Незадовго до нього мені запропонували очолити комунікації. І я планувала відмовитись. Але ж це Суспільне — мрія мати «українське BBC»... багато випускників журналістики, тут мене зрозуміють, для багатьох з нас це була мрія — мати незалежне суспільне мовлення в Україні, не просто в законі, лише на папері, а от справжнє. І тому я погодилась, однак тільки до осені. Думала, зроблю стратегію, побудую функцію комунікацій і піду. Хотілося зробити щось справді корисне для своєї країни. Буду ж потім пишатись, що була дотична до такої справи, так собі я думала.

Перемогу на виборах голови правління здобув Зураб Аласанія. Ми не були знайомі до того, і він запросив мене на зустріч… на яку я не потрапляла тричі. 

Спершу мене запросили в Кабмін щодо результатів Євробачення і я просто не встигала звідти доїхати. Вдруге ніщо не передбачало біди, зустріч була призначена на ранок, але вдома у найневдаліший момент не стало води, а я, знана любителька косметичних засобів, зробила нічну маску для волосся. Яка ж тут зустріч? Полетіла у перукарню змивати. 

І от я їду на зустріч втретє, думаю, що нічого не може трапитись цього разу, але потрапляю в ДТП: автівка, що їхала позаду, врізалась в мою. Добре, що я не забобонна (сміється).

Словом, нарешті таки вдалось зустрітися з новообраним головою правління уже на четверту спробу.

Йшла на зустріч з думкою звільнитись. Так собі гадала, що у нього (Зураба Аласанії — ред.) певно ж є своя команда, от і чудово, я ж все одно не планувала тут довго затримуватись. Але на комунікації нікого не було. Ми домовились трохи попрацювати. Та я все одно не змінювала плану піти з компанії восени. Для мене це виглядало як кілька місяців волонтерства.

Потім була перша стратегічна сесія. Нас дійсно зібралось всього десяток людей, члени правління і кілька майбутніх керівників, у Пущі-Водиці на території невеликого готелю, і кілька днів, відімкнувшись від решти світу, ми працювали. До речі, окрім плану дій, саме там викристалізувались наші принципи, цінності, візія. Все чим, ми керувались у роботі наступні роки та що потім всі працівники могли бачити на стінах у кожному офісі. В якомусь із блоків з нами працювала тренерка, здається, з DW Akademie, й пропонувала тімбілдінгові вправи. Однією з вправ було таке завдання: уявити, що через 10+ років все, що ми тут напланували за ці дні — все вдалось, і от на урочистій події необхідно виступити перед працівниками. Тобто кожен з нас писав свою промову і зачитував її. Коли зі своєю промовою вийшов Зураб Аласанія — не можу зараз точно відтворити змісту, але дуже добре пам’ятаю відчуття, як це було — натхненно, щиро, по-справжньому. Я побачила харизматичного лідера з баченням майбутнього і цінностями, які поділяю. Коли поверталась додому, думала, що хочу працювати саме у такій команді, хочу побудувати Суспільне таким, як у тій промові. Тож коли він (голова правління Зураб Аласанія — ред.) запитав чи я буду в команді — не сумнівалась у відповіді, знала, що залишусь працювати. 

– Яка ваша роль у створенні департаменту комунікацій і що було для вас найскладніше? Які виклики довелося долати? 

– Я створила функцію комунікацій на Суспільному мовнику та очолювала її на початку. Найпершим викликом була відсутність або брак буквально всього. Людей, ресурсів, навіть зрозумілих процесів чи процедур. Не знаю навіть як описати весь спектр тодішніх викликів. Мабуть, найкраще так: уявіть, що ви відкриваєте власний маленький бізнес чи у вас стартап, і ви все в одному у себе, виконуєте всі ролі. Так ще й постійно бракує часу: з одного боку, треба розбудовувати функцію, шукати, наймати, навчати людей, розробляти якусь стратегію, вибудовувати чіткі процеси в роботі, а з іншого — активно комунікувати треба вже і зараз, бо ж стартувала велика реформа, ви запускаєте велику трансформацію структури, скорочення, закриваєте одні програми, запускаєте інші і т.д. Моя велика гордість і радість сьогодні — це люди у комунікаціях, ті, хто долучився працювати зі мною на старті реформи і по сьогодні залишається у команді. Я дуже їм вдячна.

Не існує такої роботи, такої професії, де буде подобатись абсолютно все, завжди траплятимуться менш цікаві, менш приємні, а часом і неприємні справи. Справа в балансі.

– Чому ви вирішили змінити напрямок з піару, комунікацій на загальний менеджмент й управління персоналом? Як ця зміна вплинула на вас?

– Це була неочікувана для мене пропозиція голови правління, коли після чергової зміни організаційної структури, з’явилась потреба в людині, що координуватиме різні підрозділи адміністративного напряму. То був амбітний професійний виклик для мене, крім того, роль була вкрай необхідна для компанії. А я дуже командний гравець. Тож погодилась. На початку було дуже нелегко. У той час колеги жартували, що якби компанії був потрібен керівник запуску космічної ракети — я б пішла вивчати практики ракетобудування і таки запустила б ракету. Якщо ж без жартів, то взяла сертифікатну програму з менеджменту у Стенфордській бізнес-школі, взяла в руки себе і почала працювати в ширшій сфері. Колись мій друг казав, що справа у балансі: якщо три робочі дні на тиждень складають справи, які ти любиш, а ще два — справи, які треба робити, але тобі не надто подобається, то все ок, у тебе класна робота. Я часто повторюю людям ці слова. Не існує такої роботи, такої професії, де буде подобатись абсолютно все, завжди траплятимуться менш цікаві, менш приємні, а часом і неприємні справи. Справа в балансі. У нинішній ролі для мене зараз є цей баланс.

– Окрім роботи на Суспільному ви також викладаєте у Києво-Могилянській академії та Києво-Могилянській бізнес-школі. Як вдається поєднувати викладацьку діяльність та роботу на Суспільному? Розкажіть про свою викладацьку роботу трохи більше.

– Складно буває усе встигати. Але у Києво-Могилянській академії я викладаю лише протягом одного триместру, а не весь навчальний рік. Тому гарна новина, що так не просто з графіком у мене не постійно, а лише кілька місяців на рік. Викладаю «Медіаменеджмент» на бакалавраті, факультет соціальних наук та соціальних технологій, кафедра зв’язків з громадськістю. Для частини студентів це обов’язкова дисципліна за їх спеціальністю, для решти — вибіркова. Тобто у мене на курсі традиційно кілька груп.

Вважаю, що викладання — це мій спосіб сказати дякую так, як я зараз можу це зробити. 

Раніше мені дуже подобалось працювати зі студентами в аудиторії, спілкування з ними наживо приносить багато позитиву. Зараз, коли формат навчання здебільшого онлайн, такого задоволення немає. Лекція і три семінари в тімсі (програма для онлайн-зустрічей Microsoft Teams — ред.) здатні витягти з мене всю можливу енергію. Тож все частіше я задумуюсь про те, щоб покинути викладання, але поки ще тримаюсь.

Пригадую свої студентські роки. Дуже великий внесок у становлення нас як професіоналів робили викладачі-практики. Мені пощастило з ними. Були партнери юридичних компаній, круті й суперпрофесійні адвокати, судді Конституційного чи Верховного Суду. Усі ці люди знаходили час для нас, студентів, якось розрулювали свої складні графіки. Я вдячна їм і Могилянці. Отож вважаю, що викладання — це мій спосіб сказати дякую так, як я зараз можу це зробити. 

Крім того, це про спільноту. Моя альма-матер залишається значною частиною мого життя. Я долучаюсь до проєктів асоціації випускників, беру участь в подіях, допомагаю там, де можу бути корисною іншим могилянцям та академії. Думаю, щось подібне вам скаже про себе більшість могилянців незалежно від року випуску.

Під час зустрічі Асоціації випускників Києво-Могилянської академії. Фото KMA Alumni, 2019 рік

У Києво-Могилянській бізнес-школі зовсім інший формат роботи та графік завантаженості епізодичний: я adjunct professor на короткострокових програмах управлінського розвитку. Найперша відмінність — це робота з дорослими, професіоналами своєї справи, керівниками й фахівцями функцій комунікацій, управління персоналом, маркетингу чи СЕО, керівниками компаній. Це більше схоже на обмін практичним досвідом, коли ти приносиш в аудиторію не теорію і тільки, а показуєш реальні кейси, обговорюєш з учасниками ситуації з їхньої практики. Найчастіші мої теми у KMBS це роль репутації СЕО у формуванні репутації бізнесу, комунікація реформ, а також комунікація непопулярних рішень і криз.

Під час лекції у Києво-Могилянській бізнес-школі. Фото KMBS

– Яким проєктом на Суспільному ви найбільше пишаєтеся? Чому саме ним?

– Самим Суспільним. Я не можу виокремити якийсь один чи навіть кілька проєктів, адже найбільше я пишаюсь самим Суспільним. Тим, що ця реформа відбулась, що нам як команді вдалося, і така потужна інституція — Суспільний мовник — тепер існує в Україні. Часом запитую себе, чи пройдена точка неповернення, де вона і чи взагалі існує? Моя відповідь собі та всім нам невтішна. Важливо ніколи не забувати про це і, як то кажуть, бути готовим тримати удар та відстоювати незалежність. Зараз ці слова звучать як фантомні болі, бо десь далеко позаду залишились перипетії перших років становлення компанії: інформаційні атаки, тиск, навіть обшуки. Хай цього більше ніколи не буде.

– Які найчастіші питання в коридорі вам ставлять колеги? 

– Найрізноманітніші. Вранці я розмовляю про річний план, про впровадження нової ERP-системи, потім про мобілізацію та військовий облік, потім про зарплату і премію, про закупівлю бронежилетів і страхування, потім про зміни до законодавства і проєкт нового внутрішнього документа, потім про комунікації. От мене запитують про річний фінансовий план, а за кілька хвилин — про те, як прикрасити ялинку в офісі. Мені якраз це і подобається: нудно чи одноманітно на Суспільному не буває ніколи.

– Розкажіть про свою команду? 

– Я можу впоратись двома словами — велика і крута. Дуже складно коротко розказати про кожного та кожну. А уваги варті абсолютно всі: директори/-ки департаментів, продюсери/-ки, менеджери/-ки філій, усі працівники/-ці Суспільного — це і є моя команда.

Вчиняти з іншими так, як ти хочеш, щоб вчиняли з тобою в аналогічній ситуації.

– Яка ви керівниця?

– Це потрібно питати у команди. Я скажу лише, що далеко не ідеальна. Не існує ідеальних людей, тому не існує ідеальних керівників.

У моїх очах найкращі керівники та керівниці вирізняються трьома характеристиками. 

Наявністю бачення, тобто візії майбутнього: куди ми йдемо, чого прагнемо, якою компанією прагнемо стати й що зробити. Це веде команду вперед, мотивує.

Високим емоційним інтелектом та здатністю опанувати власні емоції. Дуже складно працювати з людьми, якщо ти не розумієш їхніх емоцій і почуттів. Ще складніше ухвалювати зважені рішення, бути раціональним, коли тебе накривають власні емоції. Треба намагатись їх (емоції — ред.) вчасно опанувати. Інакше наробиш помилок і втратиш своїх людей.

І нарешті — справедливістю. Вчиняти з іншими так, як ти хочеш, щоб вчиняли з тобою в аналогічній ситуації. Виконувати обіцянки. Чесно казати про те, що не може бути зробленим. 

Можна перелічувати багато необхідних керівникам навичок чи рис, але от ті три аспекти для мене ключові. Тому і саму себе у власних очах я оцінюю, хвалю чи навпаки сильно картаю з огляду на ці три речі.

– Чим ви любите займатися у вільний час? Які у вас хобі?

– Обожнюю мандрувати, Україною та світом. Подорожі — це, певно, моя найбільша пристрасть. Я вже дуже багато бачила, в основному Європа й Азія, і мрію побачити ще більше. Маю список місць та країн, які хочу обов’язково колись відвідати. Люблю гори. Хоча останній раз досить швидко піднялась на гірську вершину — то познайомилася з гірською хворобою. 

Люблю читати. Саме паперові книги. Може, олдскульно звучить, але вже як є. Майже щодня перед сном щось читаю. І навіть з таким темпом купую книг завжди більше, ніж встигаю прочитати. А взагалі, чого я тільки не пробувала як хобі: йогу, танго, верхову їзду… ні на чому остаточно не зупинилась. Думаю, це і є моє хобі — пробувати щось нове, колекціонувати нові враження.

– Яка ваша найбільша мрія на цей момент?

– Перемога. Не існує важливішої й більшої мрії на цей момент. Хочу прочитати в новинах, що Україна перемогла, що більше немає війни. І хочу обійняти усіх своїх, хто зараз служить, щоб повернулись додому живі та здорові.

– Що означає для вас «Суспільний код»? Які враження від перемоги у цьогорічній відзнаці? Чому, на вашу думку, відзнака важлива? 

– У першу чергу це визнання колег. Це можливість відзначити тих, хто протягом року допомагав, підтримував, надихав, втілював фантастичні проєкти. Рада, що для нас це вже щорічна традиція проводити «Суспільний код» та обирати проєкти й людей року в різних номінаціях.

Особисто для мене перемога в номінації стала абсолютним сюрпризом. Уявляю, що колеги ще й доклали чимало зусиль, щоб тримати у таємниці від мене результати голосування та відзнаку. Користуючись цією нагодою, я хочу сказати їм дякую. Моя міцна опора це кожен та кожна з вас.

Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Культура, Суспільне Спорт і національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих диджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Маємо Суспільне Медіатека — платформу унікальних відео та аудіо Суспільного від 1950-х і до сьогодні. Захищаємо свободи в Україні.

Матеріал підготувала Дар’я Гонтарєва

Фотографувала Валерія Мезенцева