Новини компанії

Матеріали в режимі one-man-band, щоденні російські обстріли й безпека працівників Суспільного, мультимедійність, розбудова гіперлокальної мережі, брак кадрів і готовність працювати на лінії фронту: шеф-редактор східного хабу Суспільного (Суспільне Харків, Суспільне Дніпро, Суспільне Запоріжжя та Суспільне Донбас) Слава Мавричев розповів про те, як працює команда у прифронтових регіонах.

Читайте також: Документальний проєкт Суспільного «Стихії війни» — дивіться на ютубі

Як зараз працює східний хаб Суспільного, на чому спеціалізується?

— Кожен із хабів Суспільного має власну компетенцію. Східний спеціалізується на репортажній журналістиці. Найголовніше наше завдання зараз по Донбасу, Запорізькій, Харківській та Дніпропетровській областях  —  розповідати про війну та її наслідки. Фіксувати й показувати українцям та світу, що саме відбувається на фронті, як живуть прифронтові села, як відновлюються деокуповані громади, як слідчі збирають докази та розслідують злочини росіян.

Лінійна продюсерка Олександра Новосел на зйомках у напівзруйнованому селищі Кутузівка одразу після втечі російських військ з околиць Харкова, травень 2022 року

 Маємо дістатися кожного куточка своїх регіонів, маємо зафільмувати наслідки й зібрати свідчення. 

Працюємо переважно у двох жанрах — репортаж та нарис. Знімаємо безпосередньо на місці події або відтворюємо події через учасників — в інтерв'ю, через спогади та рефлексії. Також працюємо з UGC-контентом (англ. User-generated content, UGC — матеріали із залученням користувачів, глядачі, підписників), коли є нагода. Беремо аматорські відео у свідків, учасників подій, додаємо зняті з ними інтерв'ю, коментарі експертів і створюємо повноцінні матеріали. Сподіваємося в майбутньому додавати більше експлейнерів — роз'яснень, оглядів зі значно глибшим зануренням у контекст. 

Які навички для команди хабу важливі та необхідні?

— Гнучкість. Саме вона, зрештою, дає величезну палітру навичок. Репортер хабу — це універсальний фахівець. Сьогодні кожен «польовий» вміє відпрацювати матеріал в режимі one-man-band: повністю відзняти репортаж без оператора, часто — просто на мобільний телефон. Це одночасно і про оперативність, так банально швидше збирати й доносити інформацію, і про безпеку, адже не всюди, в умовах обстрілів, можна працювати класичною знімальною групою.

Оператор Юрій Лавриненко на зйомках матеріалу про відновлення будинків, які були пошкоджені у перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну, м. Чугуїв, квітень 2023 року

 Репортери хабу — це мультимедійні фахівці. 

Вони не працюють виключно для якоїсь однієї платформи, наприклад, на ТБ чи на соцмережі. І відповідно, не відкидають тему тільки тому, що вона «не підходить для телебачення». Вони збирають інформацію, вони шукають ілюстрації й пропонують саме ту форму, у якій цей матеріал буде комфортніше споживати — від експлейнера в ютубі до подкасту, від фоторепортажу для інстаграму до лонгріду на сайті.

Кореспондент Дмитро Гребінник та оператор Юрій Лавриненко на зйомках матеріалу про відновлення будинків, пошкоджених у перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну, м. Чугуїв, квітень 2023 року

Чим опікується шеф-редактор східного хабу Суспільного?

— Переважно це стратегічне планування й організація процесів. З колегами з Дніпровської, Запорізької та Донбаської філій зустрічаємося раз на тиждень на відеонарадах. Майже цілодобово списуємося у месенджерах. 

 Радимося, як краще подати складні теми, перевіряємо одне одного — щоб не було порушень стандартів. 

Разом розробляємо та втілюємо нові формати для цифрових платформ. Дніпровська редакція зробила дуже якісний ривок за крайні пів року. Це збільшення кількості переглядів та унікальних користувачів сайту навіть не в рази, іноді — на порядки. Женя Педашенко, головний редактор бюро в Дніпрі — шалено енергійна людина і залюблений у справу репортер. Альона Наталуха, головна редакторка у Запоріжжі — тримає стабільну якість. Попри неймовірну кількість складнощів, відпрацьовують величезну кількість тем разом із військовими. Працювати з такими людьми — це кайф. 

Шеф-редактор Слава Мавричев начитує сюжет в офісі Суспільне Харків, квітень 2023 року

Як ви убезпечуєте себе у місті, яке чи не щодня рф обстрілює з артилерійських установок? 

— Дякуючи захисникам та захисницям зі Збройних сил, артилерія до Харкова не дотягується з осені 2022 року. Але протизенітні ракети С-300, «Іскандери», крилаті авіаційні ракети, а тепер ще й північнокорейські балістичні ракети — б'ють по Харкову по кілька разів на тиждень. Зараз додалися ще й реактивні шахеди. Неможливо передбачити коли. Неможливо передбачити куди. Це цілодобова напруга, цілодобове очікування ударів. Від самого початку вторгнення ми почали працювати дистанційно. 

  Кожен член команди вже облаштував собі робоче місце поза межами нашого офісу. 

Так було безпечніше. Адже вперше ракета поцілила поруч із нашою редакцією навесні 2022 року. Побило дах, вікна. Почали тривалий ремонт, зробили одну з кімнат, зробили тепле укриття. Тільки вийшли працювати в офісі — і прилетіло вдруге. Знову повернулися до дистанційки. Це як мати мережу корпунктів, тільки не в масштабах країни, а в межах одного міста. В кожному районі є одна-дві точки, де працюють кореспонденти. Інколи це навіть зручніше, швидше діставатися до місця пригоди, аніж з центру міста. Але відчувається шалений брак живого спілкування, живих обговорень в команді. Тільки месенджери. Цілодобова загроза ракетних ударів накладає відбиток і на роботу «в полі». Ракета з Білгорода до Харкова летить 40 секунд. Треба реагувати миттєво. Коли лунає сирена — ти ніколи не знаєш, летить на Харків щось чи ні. Повітряні сили пишуть про це через хвилину, коли вже пролунав вибух. Треба спершу миттєво перервати роботу, відшукати укриття, а потім оцінити ситуацію та прийняти рішення як діяти далі? Дуже і дуже часто як редактор скасовую якісь зйомки або виїзди через загрозу ударів. Дуже часто зриваються прямі включення, до яких готувалися годинами. Але жоден кадр, жоден сюжет не вартий життя людини, життя репортера.

Кореспондентка Олена Клименко готує сюжет до ефіру в офісі Суспільне Харків, квітень 2023 року

Суспільне Дніпро нещодавно розпочало роботу з гіперлокальними журналістами у громадах. Як працює така мережа на Харківщині, яку ви розбудовували перед повномасштабним вторгненням? Чи плануються такі кореспонденти в інших регіонах хабу?

— На Харківщині ми запустили гіперлокальну мережу буквально за два-три дні до початку повномасштабного вторгнення, і отримували унікальні кадри та свідчення з віддалених громад. Це в той час, коли місто вже було в напівоточенні й виїхати за кільцеву в напрямку Куп'янська чи Лозової ми фізично не могли. Але матеріали, інформацію, відео звідти отримували від наших кореспонденток. На жаль, обом учасницям проєкту довелося виїхати з країни через безпекову ситуацію та сімейні обставини. Пізніше ми взяли ще одну кореспондентку до гіперлокальної мережі, це була Юля Токар у Лозовій. І понад рік по кілька разів на тиждень отримували від неї круті матеріали, зняті one-man-band з віддалених громад.

 Гіперлокальні журналісти — це глибше занурення у контекст, це оригінальні теми. 

Також це дуже велика економія ресурсу, адже це до 500 кілометрів дороги в обидві сторони, якщо їхати з Харкова. 500 кілометрів на один матеріал. Але це не значить, що такий журналіст стежить виключно за своєю громадою. Наша кореспондентка з Лозової робила прекрасні відеоогляди ситуації в регіоні, включалася у прямі ефіри з оглядами, писала коментарі для сайту та соцмереж дистанційно, відеозв'язком. Перетворювала їх на повноцінні UGC-матеріали. Наприклад, робила матеріал про учасників антарктичної експедиції з Харкова. Мені дуже хотілося б розбудувати гіперлокальну мережу в кожному регіоні нашого хабу. Особливо на Донбасі. Ми будемо приділяти цьому багато уваги й часу і шукати для цього мотивованих та фахових людей. Саме брак фахових кадрів — найбільша перешкода. 

У липні 2023 року вас обрали шеф-редактором східного хабу Суспільного, але паралельно ви виїжджаєте знімати репортажі. Як вам вдається поєднувати і чому прагнете виїжджати «в поле»?  

— На початку вторгнення у нас було дві людини, які мали досвід роботи в АТО,  тому «в полі», переважно, працювали я і лінійна продюсерка Саша Новосел. Далі наші кореспонденти пройшли курси такмеду, вже на нашому прикладі побачили, як треба працювати на місцях обстрілів, в зоні бойових дій, на деокупованих, але замінованих територіях, підтягнули свої навички, і ми з Сашею майже пішли з «поля», повернувшись до своїх основних функцій. Зараз польова робота для мене — це вже не щоденна задача, а виключення. Іноді я отримую інформацію про загрозу повторного удару, і не наважуюся відправити знімальну групу. Їду сам, one-man-band. Іноді, коли це нічні обстріли, мені просто географічно ближче дістатися до місця, швидше. Бувають матеріали, коли є підрозділ, який не наважиться взяти знімальну групу, в якій нікого не знають, але готовий взяти конкретно мене, або конкретно Сашу Новосел. Бо вже працювали з нами навесні 2022 року.

 

Лінійна продюсерка Олександра Новосел на зйомках матеріалу про бойову роботу українських танкістів, Харківська область, липень 2023 року

 Не буду лукавити, я б дуже хотів працювати «в полі» щодня. Знімати репортажі, розповідати історії, фільмувати… Це саме те, що я найбільше люблю у професії — роботу в «полі». 

Стримуюся. У нас є класні репортери, які так само круто відпрацюють і репортажі з фронту, і репортаж з місця обстрілу, і яскраву історію. У нас класні автори, якими я захоплююся.  

Читайте також: «Крим: 10 років окупації» — дивіться на ютуб-каналі Суспільне Крим    

Окрім безпосередньої роботи в зоні бойових дій, які ще є виклики для команди і як ви їх долаєте?

— Відсутність нормального сну через регулярні обстріли міста. Це дуже впливає на стан людей, просто фізіологічно. Ще брак кадрів. Харків, як і інші міста, відчуває шалений брак кадрів усіх спеціальностей. І медіа — не виключення. У місті майже не лишилося фахових репортерів або редакторів. Щоб підготувати навіть з вмотивованої людини більш-менш притомного журналіста — потрібні рік-півтора роботи. 

 Ми намагаємося адаптуватися, змінювати алгоритми, щоб, попри нестачу людей, не зменшувати кількості матеріалів, не втрачати якості.  

Але все одно відчувається перевантаження, виснаження. Тому не припиняємо пошуків людей якими можна підсилити команду. 

Як вдається колективу і вам особисто тримати психоемоційний стан у робочій готовності? 

— Універсального рецепта немає. Це складно. Думаю, всі хто нині в команді — бачать, яку приносять користь. Бачать відгуки людей. Відчувають, що їхня робота важлива. Просто зараз — як ніколи важлива. І це допомагає знаходити сили працювати далі. Частина людей трималася так довго, як їм дозволяли сили. Зрештою, вирішили або піти з професії, або змінити профіль. Розумію та поважаю їхнє рішення.

Ваша робота часто пов’язана з чутливими темами, важкими людськими історіями. В чому знаходите ресурс та як відновлюєтеся після стресу? Можливо, є історія, яка вас надихнула свого часу, — поділіться нею з нами.

— Немає якоїсь однієї історії. Зараз, під час війни, кожна з них важлива. Немає якогось рецепта, як відновитися. 

  У 2017 році я побачив стратегію компанії, де першим пунктом була прописана місія: «Захищати свободи в Україні». І все. Для мене з того часу більше не треба додаткових мотивацій. 

Мені хочеться вірити, що своєю роботою я приношу користь своїй країні. Не уявляю потужнішого мотиватора для себе. Так, буває емоційно важко. Для мене найболісніші матеріали — про загиблих дітей. Накриває, але згадуєш, навіщо маєш працювати далі, перетворюєш біль на лють, лють — на паливо рухатися далі. Треба зафіксувати кожен злочин, закарбувати кожне ім'я в історії. Українців хочуть знищити як націю. Кожен кадр, який буде оприлюднено — це історичний документ. Це доказ. Це шанс для України отримати підтримку з-за кордону зараз. 

  Це шанс на справедливість у майбутньому. 

Це ще один цвях у домовину імперців, які переконані, що зможуть переписати історію під себе. Колись їм майже вдалося це з Голодоморами. Майже вдалося розчинити мільйон життів без сліду за закритими кордонами, але іноземний журналіст та іноземний фотограф-любитель розповіли й показали наслідки. Їхні матеріали пронесли цей жах крізь десятиріччя, щоб вже зараз парламенти різних країн один за одним визнавали — так, цей голод штучний. Це злочин, це геноцид. Злочинцям, тиранам потрібна скорена тиша. Вони хочуть забуття для своїх жертв. Наша задача — говорити про ці злочини якомога голосніше. Зафіксувати, закарбувати, зберегти, донести до якомога більшої кількості людей.

Шеф-редактор Слава Мавричев на місці вибуху під час ракетного удару по Харкову, квітень 2023 року

Що ви перш за все зробите, коли закінчиться війна? 

— Візьму камеру та поїду на Алею героїв у Харкові. Щоб знову нагадати українцям та світові, завдяки кому ми встояли, хто заплатив за нашу свободу найвищу ціну. 

Читайте також: Суспільне Запоріжжя передало допомогу для покинутих тварин прифронтового Оріхова

Нагадаємо, згідно з Концепцією регіонального мовлення на 2022-2025 роки, Суспільне Мовлення створило 6 хабів у регіонах: центральний, західний, північно-західний, північно-східний, південний та східний. Кожен з них включає центр виробництва — філії у Черкасах, Львові, Рівному, Чернігові, Одесі та Харкові; бюро — філії в найближчих областях, а також гіперлокальну мережу журналістів в об’єднаних територіальних громадах. Кожен з хабів має спеціалізацію — локальну експертизу, тематичний та форматний фокус для роботи. Вона відповідає особливостям життя макрорегіону, де географічно розташований хаб, враховує навички людей та ресурси команд. 

Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Новини, Суспільне Культура, Суспільне Спорт та національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих діджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Маємо Суспільне Медіатека — платформу унікальних відео та аудіо Суспільного від 1950-х і до сьогодні. Захищаємо свободи в Україні.

Головне фото — Анастасія Мантач