Новини компанії

Українська письменниця та лауреатка Шевченківської премії Катерина Калитко цьогоріч стане авторкою тексту Радіодиктанту національної єдності. Вона також відкривала 30-й BookForum своєю промовою «Голоси дорослих» про відповідальність за теперішнє та майбутнє.

Читайте також: Суспільне оголосило, хто напише та читатиме Радіодиктант національної єдності

Єдність і спільність стануть темою тексту диктанту; це також наскрізні лінії, довкола яких побудоване інтерв'ю шеф-редакторки сайту Суспільне Культура Катерини Яковленко з Катериною Калитко. У розмові багато йдеться про біль та любов, про співжиття під час війни й співжиття після неї. Про досвід, що гартується війною, про те, як його складно пояснити та передати словами, і зрештою, як зрозуміти й побачити те непроговорене, що є в цьому досвіді.

Я хотіла б поговорити з вами про єдність і солідарність. Як слова можуть побудувати цю солідарність? Що таке солідарність зараз? Чи вона є і як слово, і як дія?

— Солідарність — у першу чергу горизонтальна взаємодія і повага одне до одного. Ми зараз дуже гостро відчуваємо горизонтальну структуру, коли певний нервовий імпульс по цій ризомі біжить і, почавшись з одного краю, може відгукнутися в іншому.

Вертикалі, зверхності вже не працюють. Це дуже видно в наших непростих ситуаціях та дискусіях останнього часу, щодо розмов старших письменників чи інтелектуалів з росіянами, щодо запиту спільноти на справедливість. Зараз працює горизонтальна взаємодія, побудована на взаємній повазі й довірі. І солідарність не є конче одностайністю. Вона про інше. Вона про вміння слухати, чути й поважати вектор спільної дії. Спільнота цілком може бути об'єднанням індивідуалістів. І можна не погоджуватися з людиною поруч доктринально, можна не поділяти її життєвих позицій. Але якщо спільнота обирає напрям руху і це критично важливо для її майбутнього, то, власне, шляхетним вибором є прислухатися до потреби спільноти, яка прокладає собі шлях крізь дуже непрості виклики. У цьому немає нічого схожого на примусовий колективізм, яким навіть люди мого покоління травмовані. Це про інше: про діяльну співучасть у творенні майбутнього.

Солідарність має бути проговореною. Тому слова мають значення, не лише писемні, але і промовлені людьми, які здатні мислити критично та формулювати доступно ширшому загалу. Гадаю, будь-яка спільна дія потребує проговорення і творення форми, рамок. Солідарність як мотив свідка є глибокою співучастю в житті ближнього, в житті спільноти. І це, як мені здається, дуже благородний лейтмотив, один із лейтмотивів життя, яке нам усім хочеться будувати.

Чи передбачає солідарність багатоголосся та багатослів'я?

— З багатослів'ям зараз загалом складно. Передусім тому, що наша звична мова дуже девальвується. Слова змінюють свої первинні значення. За останні півтора року ми вчергове бачили, як все трансформується, як зростає потреба нової мови. І далі поле спільної мови фрагментується. Моє розуміння солідарності передбачає багатоголосся, але більшою мірою — вміння чути голоси поза власним говорінням. Розуміти, що насправді всі ці різні голоси проговорюють одне й те саме. Всі ці голоси, хоч і звучать часом в різній тональності, але всі вони про те, що їм важить Україна, наш спільний поступ та боротьба. Це теж вміння чути, вміння вловлювати в голосах суть, вміння розуміти напівтони та стишення. Все це, зрештою, сплітається в одне.

Я хотіла вас також запитати про мовчання і замовчування. Збірка «Орден мовчальниць», за яку ви отримали Шевченківську премію, якраз присвячена цим непочутим голосам. Чи є зараз такі спільноти людей, чиї голоси не почуті? Як зрозуміти, де вони та як їм допомогти? Чи може література бути місцем проговорення та вишукування цих голосів?

— Ви знаєте, відбувається дивна річ: практично кожна соціальна група в Україні зараз має свою тишу. Тут навіть можна не говорити про якісь окремо маргіналізовані спільноти. Ми досі маємо проблеми з патріархальною свідомістю та дискримінацією жінок, хоч і в дещо оновлених формах. Стигматизуються люди з певною специфікою зовнішності, тіла.

Велика громада розпадається на групи, які замикаються всередині себе. Зараз ми це бачимо і на прикладі ветеранів: попри публічний дискурс поваги, захоплення, обожнювання війська, у мить, коли справа доходить до конкретних людей з конкретним пораненням, ПТСР чи з досвідом контузії — багато хто починає тримати дистанцію. Бо простіше не брати на себе «чужий вантаж». Відповідно, люди з такими досвідами замикаються у своїх спільнотах однодумців. Таким людям є про що сказати, але вони мовчать, бо це ті речі, які не поясниш так, щоби було просто і не зачіпало.

Співіснують дуже різні досвіди, дуже різні мови говоріння про них. У людей, які прожили час великого вторгнення в Україні та у людей, які були у цей час поза Україною, чи у людей, які перебували близько лінії фронту, у тих, які прожили окупацію, — у всіх свій біль і своя травма. Досвіди дуже різняться, і часто їх неможливо одне одному пояснити. Просто немає таких слів, немає навіть розуміння, як усе це вкладати в слова. Тому мотив ордену мовчальників та мовчальниць нині набуває нової гостроти.

Повне інтерв’ю читайте за посиланням.

Нагадаємо, 27 жовтня об 11:00 Радіодиктант національної єдності-2023 звучатиме по всій країні на хвилях Українського Радіо та Радіо Культура, наживо транслюватиметься в ефірі телеканалу Суспільне Культура, на ютуб-каналі Українського Радіо і на фейсбук-сторінках Суспільного.

Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Новини, Суспільне Культура, Суспільне Спорт і національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих діджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Захищаємо свободи в Україні.

Авторка — Катерина Яковленко

Фото — Настя Телікова