Новини компанії

4 червня — День вшанування пам'яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії росії проти України. У проєкті «Культурний інстинкт» в цей день говоритимуть про те, як правильно комунікувати з людьми, які втратили дітей.

Дивіться у неділю, 4 червня, о 22:00 на телеканалі Суспільне Культура.

Як цю тему комунікують українські медіа та люди в приватних розмовах, як підтримати знайомих, які втратили дітей, що варто і чого не варто говорити та, зрештою, що ми як суспільство маємо зробити для підтримки тих, хто має такий важкий досвід, — дивіться в інтерв’ю ведучої «Культурного інстинкту» Єлизавети Цареградської з журналісткою, головною редакторкою Громадського радіо Тетяною Трощинською.

«Свою розмову з Тетяною Трощинською я уявляла інакше. Та сьогодні ми з нею будемо говорити як з мамою 18-річного сина, який помер внаслідок хвороби. Не загинув на фронті, але помер за 18 днів. Це важко, але я переконана, що цей досвід буде корисним для тих, хто його потребує. Я дякую, що ти погодилася про це говорити. Я б хотіла сконцентруватися сьогодні на тому, що ми можемо зробити для себе, якщо ми переживаємо цю втрату, і для інших, якщо ми бачимо, що інші її переживають», — сказала на початку інтерв’ю Єлизавета Цареградська.

Публікуємо тут деякі фрагменти розмови.

Про смерть дитини

Я дякую за цю розмову. Боюся, щоб не склалося враження, що це якесь нарощування соціального капіталу на власному горі або комерціалізація цієї теми. Я була публічною людиною до того, як помер мій син. І я не можу не говорити про це, тому що це частина мого життя, я пояснюю людям, що я переживаю.

Коли Тарас помер, я одразу про це повідомила, і наступного ранку мені написало багато людей, які не мають публічних майданчиків. Це жахливо, цинічно прозвучить, але в сенсі наявності майданчика в мене, напевне, є якийсь певний привілей. Бо я можу вголос говорити про своє горе. А багато людей почали писати про те, що вони втрачають близьких людей, в тому числі дітей, і відчувають, що не всі люди готові з ними говорити. 

Багато мам, які втратили дітей, помічають, що люди просто не знають, як до них підійти. І не підходять, щоб не говорити про це горе. Я не засуджую, зрозумійте мене правильно, інколи дійсно краще нічого не сказати, ніж сказати не те.

Але, можливо, частина з них хотіла б поговорити. Тому що тобі хочеться розповісти, яка твоя дитина була прекрасна, яким він був золотим, яким він був розумним, що він робив, що він сказав, яку пам’ять він по собі залишив, яким щасливим він чи вона зробили навколо себе величезну кількість людей. І такі моменти бувають. Але ніхто не запитує, не підходить, не говорить.

Більше того, є моменти, коли люди просто не хочуть говорити про чуже горе, тому що ми досі доволі забобонне суспільство. Я зустрічала абсолютно дивовижні речі про те, що горе заразне. Таким чином утворюються такі спільноти скорботи. Коли суспільство говорить, що людина повинна жити у цьому стані постійно. Для мене це дуже важлива й непроговорена тема: що робити батькам, які ще не старі, у яких ще частина життя попереду, але їхніх дітей вже немає. Що вони мають робити далі у своєму житті?

Про те, як говорити

Багато хто запитує про формулу, а я боюся формул, коли ми говоримо про наші комунікації, тому що людина на людину не схожа. Досвід на досвід теж не схожий, але є спільне.

Перше правило емпатії просте — спробуємо уявити, що ми в стані великої втрати. Це страшно, смерть дитини шокує. Смерть чужої дитини шокує, навіть не тільки знайомої людини і дитини, і я цей шок абсолютно розумію і приймаю.

Тож чи хотіли б ми почути ці слова? Просто поспівчувати і просто визнати величину цієї втрати. Це важливий момент: співчуваю, розумію, яка це величезна втрата, світла пам’ять цій людині, сподіваюся, що ти знайдеш сили пам’ятати і якось жити далі. Достатньо таких дуже простих слів.

Чим я можу допомогти? Я поруч, я можу поруч мовчати, я можу поруч бути. Якщо тобі зараз не потрібна людина поруч, я можу відійти, але знай, що я подумки з тобою. Не варто боятися найпростіших слів. Як і того, що людина скаже: «Знаєш, я зараз не в стані говорити». Але запитати «Можливо, ти хочеш поговорити про свою дитину?» — це нормально. Людина може сказати: «Так, ти знаєш, я хочу щось розповісти», або «Ні, мені дуже важко. Я не можу, в мене перехопило горло, я не можу говорити». 

Ми інколи хочемо сказати щось таке, щоб людині враз стало добре і це співчуття змінило її стан. Насправді це не можливо, тому що горе залишається з нами, воно буде хвилями.

Про проживання горя

Немає ніяких зовнішніх ознак горя, які ми, на жаль, шукаємо у людей, які когось втратили.

Ми говоримо про те, що коли людина йде від перукаря, гарно вбрана і посміхається, це не означає, що їй не боляче. І засуджувати її за це, знаючи передісторію, не варто.

Хочу навмисне зупинитися на цьому моменті, тому що, на превеликий жаль, я зустрічала багато у своїх стресових ситуаціях цього осуду. Мовляв, у тебе таке коїться, ти взагалі при своєму розумі так виглядати? Або так жартувати. Цього, звісно, робити не треба.

Я б хотіла сказати тут навіть не за себе — а уявіть собі вдову, якій, наприклад, 28 років і у неї є маленька дитина. Вона купує дитині іграшку, веде їсти морозиво, дитина робить щось смішне і вона усміхається. Вона живе з цим страшним горем і болем, ці два процеси відбуваються одночасно. Вона йде на годину на масаж, або на 30 хвилин на манікюр, і при цьому ви не знаєте, про що вона думає. На лобі не написано, що робиться у цей момент у душі.

Точнісінько так само мама, яка втратила дитину. Я роблю манікюр, от у мене зараз нафарбовані нігті. Як це впливає на переживання мого горя?

Мені багато хто пише: ви гідно переживаєте горе. А що таке не гідно? Ніхто не знає, коли я вию. Бо я коли я веду свій ефір і розповідаю про війну, поточну політичну або безпекову ситуацію в Україні, то я в цей момент просто професійно виконую свою роботу, воно відлітає від зубів. У цей момент я там не голошу, не приказую, не кричу, як звикли традиційно люди таке чути. Тоді це нормально ніби. А що таке гідність?

Повертаємося до того, що у всіх свій ресурс — комусь хочеться кричати так, що вони не можуть це проконтролювати. У мене такі моменти бувають, але я просто не роблю це на роботі. Тому питання «гідно — не гідно» абсолютно відносне, і ніхто не знає, що він робитиме у такій ситуації.

Про підтримку

Якщо ви хочете підтримати людину, інколи варто подумати про цю людину і сказати їй добрі слова про саму неї. Чому? Тому що таке горе підточує самоцінність. Перша думка — це я щось зробила не так, не вберегла, ти від цього нікуди не подінешся. Я не змогла запобігти. Я не змогла врятувати.

І це страшенне почуття провини є тривалий час, хтось позбувається, на щастя, хтось не позбувається, і таких людей багато. І я не знаю, позбудуся чи ні, у мене мало часу минуло.

У мене було кілька людей, які говорили мені про те, що їм важливо щось із того, що я робила. Це було мені цінно. Десь там в голові в мене крутиться думка, що це все не має значення. Без того, що моєї дитини немає на світі, це все не має значення, це дрібне, це проблеми, які взагалі не варті виїденого яйця. Але те, що ти робила чи робив щось, що є цінним, — це може підтримати людину. Ми на це мало звертаємо увагу.

Важливо на перших етапах близьким людям, особливо тим, хто трошечки далі від цієї втрати, спостерігати хоча б за елементарними фізіологічними потребами. Щоб людина трошки спала, бодай на снодійних, якщо комусь вони потрібні. Щоб людина елементарно один чи два рази на день їла. Повірте, я вам можу сказати, що в таких ситуаціях ці базові потреби взагалі йдуть на далекий план.

У мене бували дні, коли я навіть не знала, що в Києві працювало ППО. Твоє горе, особливо у перший час, таке велике, що ракета, яка пролітає над тобою, не має для тебе жодного значення. Я не кажу, що це добре чи що так має бути, але так воно працює.

Зараз у мене є коло людей, яких я сама підтримую. Принаймні, мені так здається. Можливо, сенс мого життя в тому, щоб підтримати моїх батьків, яким важко, підтримати моїх найближчих, яким важко. Можливо, є якийсь є сенс у моїй роботі, адже є певна авдиторія, яка звикла до того, що я намагаюся виконувати цю роботу якісно.

Так, це не поверне мені Тараса, не забере мою чорну діру в душі. Але це дасть мені можливість прожити ще півдня, ще один, два, три дні, і так далі. А потім, можливо, з’явиться ідея, яка допоможе кращій пам’яті про нього.

У мене є таке елементарне: Тарасик виграв стипендію на другий курс Могилянки. Він не довчився навіть на першому курсі. Ця стипендія десь там висить, ми поки що з чоловіком ніяк в собі сили не знайдемо... але ми знайдемо і найближчим часом поїдемо, щоб передати її якійсь іншій дитині. Мені здається, це його пам’ять.

Повну версію інтерв’ю також можна буде подивитися на ютуб-каналі Суспільне Культура. 

Проєкт «Культурний інстинкт» — це інтерв’ю зі складними, часом незручними питаннями та глибокими фаховими відповідями. З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого авторська програма телеведучих Єлизавети Цареградської і Софії Челяк сконцентрувалася на темі трансформації культури країни під час війни, обговорюють зміни в суспільстві, як вберегти психіку в стресових умовах та що чекає на Україну після перемоги. Продюсерка проєкту — Юлія Ісакова. 

Суспільне Культура — загальнонаціональний телеканал для культурного дозвілля. Кіно, театр і музика, цікаві програми про мистецтво, спецпроєкти та ефіри наживо з головних культурних та мистецьких подій країни.