Новини компанії

28 червня в ефірі телеканалу Суспільне Культура вийдуть перші серії документального серіалу «Спадок Терещенків» про чотири покоління української династії, які, здавалося, були викреслені з пам'яті народу за радянської влади назавжди. 

У гостях програми «На часі. Культура» — Мішель Терещенко, українсько-французький підприємець та місцевий політик, ексмер міста Глухів, нащадок роду українських промисловців і меценатів, онук Михайла Терещенка. Розмову вела Олена Гусейнова.

— Пане Мішелю, ми про вас знаємо як про громадського діяча, як про мера міста Глухова, як про людину, яка обрала для себе українське громадянство і роботу на українську державу. Також ми знаємо вас як людину, яка опікується спадком Терещенків, і ми з вами зустрічаємося напередодні великої прем'єри, яка відбудеться на каналі Суспільне Культура, — це документальний фільм про спадок Терещенків. Ви один із героїв цього фільму. Чи вперше вас запросили говорити про спадок для телебачення?

— Ви кажете про те, що я герой, але я не великий герой. Усе робили мої предки. І те, що мене обрали міським головою, — це заслуга людей, які мене обрали. Я намагаюся продовжити діло моїх предків і допомогти Україні, тому що, як ви й сказали, я обрав громадянство моїх предків і я дуже радий, що я зараз українець.

Мої предки дуже сильно пов'язані з Україною. Вже 20 років я живу в Україні. Я писав книжку про історію моєї родини. Я пишаюся тим, що їх знають за добрі справи.

— Ви отримали українське громадянство у 2015 році, коли Росія вже почала війну проти України. І сьогодні ми країна, яка воює, а ви говорите про щастя. Чому?

— Мій дідусь був українцем і не змінював свого громадянства, незважаючи ні на що. Коли починалася Друга світова війна, він жив у Лондоні і йому довелося переїхати до Монако, бо на той період Радянський Союз був ворогом Великої Британії й радянський громадянин не міг перебувати у Британії. Він не хотів змінювати громадянства, хоча міг це легко зробити, бо товаришував із королем. Тому переїхав до Монако.

Коли у мене з'явилася можливість отримати українське громадянство, то я подумав, що мій дідусь цьому би дуже радів.

Мішель Терещенко. Фото: Анастасія Мантач

Війна — це дуже серйозна ситуація, і я щодня молюся за наших захисників. Мої друзі-націоналісти подарували мені підписаний воїнами прапор, що був на фронті, і, на жаль, вже двоє з тих, хто підписав цей прапор, загинули.

Ми не можемо радіти війні, ми цього не бажали, це бажання Путіна, але ми не можемо не пишатися нашими героями. І зараз як ніколи зрозуміло, де вороги, а де друзі.

— 2 лютого цього року ви були в Охматдиті. Зараз це лікарня, яка допомагає у найгарячіші дні. Що ви відчували, коли розуміли, що отакий спадок вашої родини працює сьогодні для українців?

— Ми створили асоціацію друзів Охматдиту, і 12 липня у Парижі ця асоціація буде робити концерт для підтримки дітей і медиків, які працюють в Охматдиті. Для мене це одне з найважливіших місць зі спадку родини. Там є статут, там є пам'ятник Миколі Терещенку, який самі медики замовили у 2009 році. Я був на відкритті й після того ми зберегли дуже сильний зв'язок з Охматдитом. Зараз директор організував свій кабінет там, де був кабінет мого діда.

— Я знаю, що ви ще не дивилися фільм. Але як ви думаєте, чи він потрапить у ваш сімейний архів?

— Ще не знаю. Але для мене це велика честь і задоволення, що молоді українці зараз бажають знімати фільм про історію Терещенків, я дуже вдячний. Вважаю, що це може бути правильно, тому що це приклад для наших олігархів, для наших спонсорів, які можуть допомогти. Думаю, що українці, мабуть, роблять багато речей самі, але важливо, щоб були люди, які мають можливість допомогти, і допомагали.

— Про яких ще видатних особистостей ви б хотіли, аби зняли серіал? Можливо, про родину Ханенків, адже Варвара Ханенко теж була з роду Терещенків?

— Так. Я писатиму її біографію, бо думаю, що це фантастична людина. Люди знають лише приємну сторону її історії, але не знають те, що було сумне.

Її чоловік Богдан Ханенко помер у 1917 році, до революції. Після революції, у 1918 році, німці пропонували Вірі перенести всі колекції у Берлін. І вже був готовий бронепотяг на вокзалі. Але вона відмовилася. Варвара була єдиним членом родини Терещенків, яка відмовилася від переїзду до Франції, Лондона чи Берліна. Вона знала, що буде. Їй не давали можливості бачити її колекцію.

Вона жила у маленькій мансарді зі служницею. Знаючи, що ніколи не побачить свою колекцію, вона все зібрала й віддала у музей, щоб кияни мали доступ до мистецтва, бо це було її бажання і бажання її чоловіка. Варвара жила так до березня чи лютого 1922 року. Потім директор музею отримав лист від комісара з Харкова, що буцімто в музеї живе ворог народу, і директору дали такі інструкції, що треба виправити цю ситуацію, і щоб ця жінка більше там не жила.

У квітні 1922 року була відповідь, що Варвара ніколи не вийде з дому живою. І вона померла 7 травня 1922 року, за кілька днів після цієї відповіді. Їй на той момент було лише 70 років і вона не була хвора. З цього я роблю висновок, що вона вчинила самогубство. Але люди цього не знали, знають лише красиву історію, що вона була колекціонеркою.

Перші серії восьмисерійного серіалу вийдуть 28 червня о 22:00 в ефірі телеканалу Суспільне Культура та на діджитал-платформі Суспільного.

Вперше опубліковано на сайті suspilne.media.