Новини компанії

Суспільне Мовлення за підтримки благодійної організації «Liouba Lorr'Ukraine» організовує довгострокові поїздки дітям своїх працівників у Францію для забезпечення їм мирного неба під час ведення бойових дій на території України та продовження навчання у школі. Починаючи з травня, на довгострокове проживання у гостинних французьких родинах вже виїхало 7 дітей колег Суспільного в супроводі своїх мам. 

Член правління, відповідальний за управління персоналом, Дмитро Козлов розповів, що для Суспільного це ще одна можливість піклуватися про своїх співробітників та їхні родини. Ідею та саму можливість для організації проживання дітей за кордоном знайшла генеральна продюсерка регіонального мовлення Марія Фрей. За всю логістику та взаємодію з родинами й стороною, що приймає, відповідає менеджерка з внутрішніх комунікацій Суспільного Дар’я Гонтарєва.

Наступна мета компанії — реалізувати програму дитячих таборів.

«Ідею організувати проживання дітей наших співробітників за кордоном принесла одна з наших колежанок — Марія Фрей, яка працює з усією нашою великою мережею філій, і дуже добре відчуває тривогу всіх батьків, що працюють у нашій команді, за життя, здоров'я та розвиток дітей в умовах війни. Я — батько двох дітей (11 та 7 років) і дуже добре розумію, що війна — не місце для дітей. Отже, якщо з'являється навіть теоретична можливість забезпечити дитині мирне небо над головою, можливість подивитися на іншу країну, відчути іншу культуру, отримати нові соціальні навички, маємо цю можливість реалізовувати. Я впевнений, що перебування в іншій країні — чудова "інвестиція" в розвиток дитини, — розповів Дмитро Козлов. — Для Суспільного це ще один крок на шляху реального піклування про наших людей та їхні сім'ї. Ми зрозуміли, що задача має рішення, що існують деякі обмеження та складнощі. Але, враховуючи це все, ми маємо та можемо просуватися далі. Наступна мета — реалізувати програму дитячих таборів у безпечних місцях. Враховуючи кількість охочих і вже теперішнє навантаження на волонтерів з тієї сторони, задача складна, але, як і казав, будемо працювати над її розв’язанням. Всією командою. Я розумію, що будь-яких слів подяки тим, хто приймає наших дітей у Франції, буде замало. Це дуже важливо — відчувати щиру підтримку від благодійної організації "Liouba Lorr'Ukraine" в такому питанні, як безпека та розвиток дітей. Хотів би після нашої перемоги прийняти тих, хто опікувався нашими дітьми, тут, в Україні. Та показати не тільки словами, наскільки цей проєкт багато для всіх нас значить». 

Президент благодійної організації «Liouba Lorr'Ukraine» Даніель Бедделем зазначив, що з початку повномасштабної війни їм надійшло понад 500 пропозицій від французьких родин — волонтерів асоціації та їхніх сімей — щодо бажання прийняти українців.

«У той день, коли російська армія напала на Україну, нам здавалося цілком нормальним допомагати дітям, їхнім родинам, нашим друзям і всім українцям, які потребували допомоги. Протягом трьох місяців ми реорганізувалися для розв’язання цього пріоритетного питання. Зараз ми на 100% зайняті прийомом українських сімей у Лотарингії. Ми отримали понад 500 пропозицій щодо розміщення. При кожному приїзді волонтери намагаються знайти французьку сім’ю, яка найбільше відповідає профілю української родини — склад сім’ї, професія, місце проживання тощо. Неповнолітніх дітей, які приїхали без батьків, зустрічають лише учасники асоціації, з якими співпрацюємо давно», — підкреслив Даніель Бедделем.   

Він додав, що волонтери асоціації щотижня у свої вихідні та відпустки вирушають до Катовіце за українськими родинами, а мікроавтобуси для перевезень їм надають міста й товариства. Всі родини супроводжуються від виїзду з України до прибуття у Францію. 

Також представники асоціації надають поради щодо навчання в університеті, особливо для старшокласників. Волонтери приймають українців та допомагають асоціації безкоштовно, а організація не отримує державних дотацій, проводячи діяльність виключно за власні кошти. 

Історії колег із Суспільного про досвід поїздки та життя у Франції 

Галина Щерба, працівниця регіональної філії Суспільне Миколаїв

— Я була у відпустці, коли почалося широкомасштабне вторгнення росії в Україну. Зранку у Миколаєві пролунали вибухи, ми забрали батьків, і чоловік завіз всю родину до родичів в області, тоді всі сподівалися, що це лише на вихідні. Та за декілька днів шляхи повернення додому були перекриті, на території Миколаївщини розгорнулися бойові дії, сестра забрала дітей і виїхала на Західну Україну, я залишилася доглядати за літніми батьками. Після того ми не бачилися з сином два місяці. 

Коли побачила в робочому чаті інформацію про поїздку до Франції, зацікавилася, бо це можливість першочергово дати дітям відчуття безпеки, а також — попри «гарячу» війну — розвиток і позитивні враження. Рішення про від’їзд не було простим ні для кого, я двічі відмовлялася, але на сімейній нараді вирішили, що треба їхати.

Ми не знали, куди потрапимо і що на нас чекає, тому покладалися лише на репутацію Суспільного. Я своїм рідним так і сказала, не хвилюйтеся, ми від Суспільного, це солідна організація, тому з нами все буде гаразд.  

Нас дуже тепло зустріла французька сторона — волонтери, сусіди, нові знайомі — і зараз усіляко підтримують, передають квіти, гостинці. Я щаслива, що мій син мав можливість та умови закінчити навчальний рік в українській гімназії. Зараз він спокійно готується до мультитесту і вступу до університету в Україні. Мер Гондракур-ле-Шато, де ми нині проживаємо, запросив нас на зустріч і також висловив підтримку й готовність до сприяння у розв’язанні проблем. А їх чимало — це і мовний бар’єр, і побутові моменти, відсутність необхідних речей тощо. 

Тут ми познайомилися з іншою українською родиною з Чернігова. Дізналися, що відкривається магазин, центр для українців, тож разом ми готували його до відкриття. Його господиня запросила нас брати участь у заняттях музичної студії, тож раз на тиждень ми граємо на тамтамах — це допомагає зняти стрес та більше інтегруватися у місцеву громаду. Крім того, у нашій нинішній оселі ми влаштовуємо музичні вечори — діти грають на бандурі та фортепіано, співаємо українські пісні, розказуємо французам про українські традиції та культуру. Всі дивуються, які розумні українські діти, знають декілька мов, займаються спортом, розбираються у музиці, вчаться на відмінно попри все. Французи дуже підтримують Україну, але мало знають про неї, тому ми робимо все, щоб налагодити дружбу і співпрацю. 

Серце болить і за дітей, і за рідних, які залишилися, і за всю країну. Щодня отримуємо сповіщення про обстріли наших міст, жахливі звістки про загибель людей, зокрема друзів та знайомих. Емоційна гойдалка в дії повсякчас: від сміху до сліз — одна мить.

Ми з родиною завжди багато мандрували Україною і світом, і про таку подорож до Франції колись можна було б тільки мріяти. Зовні у нас все ніби добре, звикли до будинку, подружилися з його господарем і почуваємося безпечно, але усвідомлюємо, що ми тут чужі. З нами лише наше минуле, а от майбутнє — під великим питанням. Ми щиро дякуємо Суспільному і волонтерам організації «Liouba Lorr'Ukraine» за кожен день у безпеці, віримо у ЗСУ і перемогу та з першого дня мріємо швидше повернутися додому.

Ірина Павлюковська, дружина працівника Радіо Промінь

— Мене звуть Ірина Павлюковська. Разом з моїм сином ми виїхали до Франції за програмою довгострокового проживання у сімʼях. Мій син мав якраз закінчувати третій клас, коли ми виїжджали з України. Я планувала, що він закінчить навчання онлайн і навіть не думала про школу у Франції. Але родина, яка нас прийняла, сказала, що можна відвідувати школу поруч із домом. 

Я дуже хвилювалася, як син буде навчатися, не знаючи жодного слова французькою, ну, окрім «мерсі». Але мої хвилювання були даремними. У мерії міста ми оформили всі потрібні документи в школу. І вже через кілька днів після приїзду син пішов у школу. І прийшов із неї щасливий і повний вражень.

Загалом, я не уявляю, як би я впоралася без допомоги родини, що нас прийняла, — подружжя Крістіан і Ноель Лебланш з містечка Епіналь. Вони нас прийняли, як рідних. Я жодного разу не почувалася чужою у їхньому домі. Вони настільки турботливі, уважні, що я й не знаю, як їм дякувати. Крістіан і Ноель одного разу сказали мені: «якби у Франції була війна, українці зробили б для французів те саме». Подружжя постійно і ретельно стежить за новинами в Україні, часто питають, як мої рідні. Вони також знають, що мої родичі в окупації в Херсоні й теж переживають, коли ж звільнять нашу Херсонщину та й усі наші міста.

Напевно, через таку турботу я почуваю себе тут впевнено. Ми з чоловіком дуже довго наважувалися на цей виїзд. Я не хотіла покидати країну. Але розуміла, що найголовніше, щоб наша дитина була в безпеці, перестала боятися і спокійно спала.

Коли ми приїхали, нам ще скрізь чулися звуки сирени, а син боявся звуків літаків. Але зараз він уже заспокоївся, йому тут дуже подобається. 

Я дуже вдячна Суспільному та благодійній організації «Liouba Lorr'Ukraine», що допомогли нашій родині тимчасово створити для дитини спокійнішу атмосферу і безпечний простір. Це безцінно. Ми дуже чекаємо часу, коли зможемо повернутися додому, у свою Україну. І дуже вдячні Франції за такий теплий і гостинний прийом.

Вікторія Обуховська, дружина працівника Суспільне Хмельницький

— Завдяки благодійному французькому фонду «Liouba Lorr'Ukraine» і, зокрема, Суспільному й Дар'ї Гонтарєвій, відповідальній за організацію поїздки від Суспільного, у мене з донькою з'явилася можливість знайти прихисток у Франції на час загарбницьких воєнних дій рф на території України. У Польщі нас зустріли волонтери з благодійного французького фонду «Liouba Lorr'Ukraine» Бенедікта і Жоель. З України нас було двоє дорослих жінок і четверо діток. У Франції нас зустріла наша родина — молоді люди Клотильда і Максим, обоє інженери, працюють, володіють англійською мовою, тому перешкод для спілкування у нас не було. На нас чекав великий будинок з гарним садом. Потихеньку привчаю до українських страв. А я вподобала французькі сири.

Моя донька Софія пішла до французького коледжу. Ми щоденно вчимо французьку, мова складнувата, але на все потрібен час. Французи — класні, товариські, готові прийти на допомогу, вони терплячі й делікатні, поважають свій і чужий простір. Клотильда і Максим показали нам багато мальовничих місць. Звісно, хочеться додому, хочеться перемоги й миру, хочеться, щоб життя налагодилося, як воно було «до». Вірю, що так і буде! Адже все буде Україна!

Ольга Руда, працівниця регіональної філії Суспільне Миколаїв

— Мене звуть Ольга Руда, працюю на Суспільному 7 років, у мене є мала донечка Ліза. Їй 5 років. Війна нас застала в рідному Миколаєві. До 24 лютого у нашому житті було все: улюблена робота та дитячий садок, купа друзів та підготовка до школи, мрії та сподівання. А потім — все. Прірва. Пам'ятаю ранок 24-го, перші вибухи крізь сон і внутрішній голос, який сказав: «почалося». Перше, що виникло в підсвідомості: «що робити?» «як вчинити?», «якими мають бути мої правильні дії як матері і як журналістки?».

Три місяці сумлінної праці, внутрішньої боротьби, бажання зберегти свій звичний ритм життя. Але під звуки вибухів і сирен важко це зробити. Я шукала можливість поїхати в безпечне місце, але впевненості та надійності не було. І тільки коли Суспільне запропонувало таку можливість, я погодилася. Покидати Україну не хотіла до останнього, але розумію, що у Франції буде спокій для дитини. 

Поїздка була важкою. Три дні в автобусі з пересадками. Була тривожність, хвилювання, побоювання. Та у Франції нас прийняла чудова й чуйна родина Ману та Колін. Вони вчителі. Запропонували в них жити, скільки це буде потрібно нам. Допомагають тут освоїтися. Вони цікавляться новинами з України, нашими звичаями, нашою культурою.

Зараз ми намагаємося пристосуватися одне до одного, пізнати, зрозуміти. І в мовному сенсі, й у світосприйнятті. Французи мають велике серце і воно б'ється в унісон з тисячами наших українських. Вірю — незабаром ми повернемося до України у свої домівки й будемо згадувати приємними спогадами Францію і її чудових людей.