Новини компанії

З перших хвилин повномасштабного вторгнення росії в Україну, місто Харків одним із перших прийняло удар ворога. Від початку війни команда Суспільне Харків працює в цілодобовому режимі, журналісти готують репортажі з укриттів та місць обстрілів, вмикаються в загальнонаціональний та міжрегіональний ефір. Про головні завдання журналістів сьогодні розповідає шеф-редактор новин Суспільне Харків В’ячеслав Мавричев.

Харків з першого дня війни був і залишається під ворожим вогнем. Що одразу змінилося в вашій роботі?

—  Для мене і для багатьох із моєї команди ці 36 днів — це один день довжиною у 800 годин. Я, власне, намагався згадати, яким було 24 лютого. Напередодні до пізньої ночі ми з колегами розмовляли в чатах. Ми знали, що у харківському аеропорту перекривають летовище, і сподівались, що це перестороги українських військових. А о 4:30 я прокинувся: звернення путіна до росіян. І тільки-но опублікував у телеграм-каналі Суспільне Харків повідомлення, як по всьому місту пролунали звуки вибухів. Це зараз ми вже розуміємо, що то спрацювала українська система протиповітряної оборони, а на той момент ці звуки були незнайомі мирному Харкову. Я відразу написав у загальному чаті "Усім терміново в укриття!", і наші співробітники побігли у сховок кожен у своєму районі міста. З перших хвилин ми почали інформувати читачів діджитал-платформ Суспільного. Усі кореспонденти мовника перетворилися на діджитал-кореспондентів, які абсолютно цілодобово вже понад 800 годин ведуть стрічки новин.

Зараз команда харківських новин працює повним складом?

— Усього кілька людей виїхало з Харкова, але ці люди продовжують працювати дистанційно, наповнюють усі соцмережі, всі стрічки новин. Ми зараз перерозподілили ролі, змінили трохи контент, жоден кореспондент не залишився без роботи.

Чи змінився формат новин?

— Так, через відсутність стабільного інтернету ми були змушені відмовитись від телевізійних випусків новин. Проте наші кореспонденти постійно роблять прямі включення з Харкова у загальнонаціональний марафон «Єдині новини», у регіональний марафон Суспільного «Суспільне. Спротив», збирають інформацію та відео. Але зараз насамперед ми відпрацьовуємо на діджитал-платформах. Перші тижні війни в Харкові були сильні перебої з інтернетом, електроенергією. Тож тоді передовою платформою став для нас телеграм-канал Суспільне Харків. З перших днів війни він слугував джерелом оповіщення населення, бо повітряні тривоги в той час у місті не спрацьовували. Наскільки нам відомо, російські диверсанти цілеспрямовано  пошкодили систему оповіщення. І тому наші працівники цілодобово були на зв’язку з представниками штабу оборони Харківщини: по їхньому дзвінку ми одразу публікували сповіщення про повітряну тривогу у телеграм-каналі Суспільного, звідти цю інформацію вже розбирали інші потужні телеграм-канали. І таким чином Суспільне Харків у перші дні було замість сирени для міста та області, яка сповіщає про повітряні тривоги.

Як зараз працюють харківські новинарі Суспільного? 

— Перші тижні ми не працювали на виїздах. Згодом адаптувалися й тепер виходимо «в поле», аби відзняти щонайменше п’ять відеорепортажів для соціальних мереж та для ефіру Суспільного. Харковом зараз майже неможливо пересуватися. Громадський транспорт не працює. Дуже важко знайти паливо та будь-яке авто. Тому так склалося, що у кожному районі Харкова ми маємо по одному кореспонденту, який перебуває в укритті за місцем мешкання, і коли є потреба та можливість, ці люди виходять зі сховку та йдуть знімати матеріали на мобільний телефон. Потім це відео обробляють наші вебредактори й перетворюють їх на репортажі. Зараз кожен кореспондент Суспільного перетворився на універсального бійця. Він і здобувач інформації, і оператор, і режисер монтажу, кожен кореспондент виходить у прямий ефір, працює на цифрові платформи. І це насправді стало нашою перевагою. 

Що найскладніше у вашій роботі? 

— Особисто в моїй роботі як шеф-редактора новин найважче — давати людям дозвіл вийти з укриття та йти на зйомки. Жоден кадр, жоден репортаж не вартий людського життя, і щоразу, коли я даю такий дозвіл членам нашої команди, дуже переймаюся за кожного, з ким працюю. Щоразу дістатися до місця зйомки — це квест. Але дуже допомагають друзі, родичі, волонтери, харків'яни. Коли представляємося журналістами Суспільного — нас впізнають, ідентифікують, видно, що люди стежать за нашою роботою і вони завжди раді допомогти. Це теж дуже надихає на те, щоб і надалі працювати в такому режимі.

Що для вас особисто означає «працювати в умовах війни»? 

— Відповідальність насамперед. Сьогодні ціна кожного рядка, кожного слова неймовірно велика. В мирний час ще є можливість спростовувати, уточнювати, перепрошувати, довго обговорювати з редакцією, чи варто щось давати чи ні і як це формулювати. В умовах воєнних дій ми маємо бути максимально оперативні, задля того, щоб люди могли приймати для себе життєво важливі рішення: виїжджати, ховатися, де шукати їжу та ліки, як довго не буде газу і що з цим робити. Водночас ми маємо працювати за стандартами й бути максимально достовірними, бо будь-яка «викривлена»  інформація може викликати паніку, зіграти на руку ворогу. 

Яке ваше головне завдання в цю хвилину? 

— Бути корисними. Зараз у місті, мабуть, до 16-18 годин на день лунають сирени, повітряні тривоги. Крім того, що це стрес для жителів, це й незрозумілість, непередбачуваність. Люди не відходять від укриттів далі ніж на кілометр. Вони перебувають у вакуумі. Робота журналістів зараз — дозволяти людям визирнути зі своїх укриттів, побачити те, що відбувається навколо, допомогти оцінити ситуацію в місті, у їхньому районі, рівень небезпеки. І сьогодні найголовніше для журналістів всередині міста, яке частково в облозі, — розбивати інформаційний вакуум і нести достовірну інформацію, щоб, зокрема, й боротися з ворожою пропагандою. 

Кадри, які знімають журналісти Суспільного на Харківщині, — це відеофіксація злочинів росії, про які має знати світ. Чи співпрацюєте ви з колегами з інших країн?

— Звісно, до нас щодня звертаються колеги з усіх куточків світу. Ми завжди готові надати їм відео, надати коментарі, контакти та поділитися інформацією. Першим пунктом місії Суспільного було завжди оберігати свободи в Україні. І зараз чим більше людей у світі побачить, що відбувається у Харкові, у Сумах, у Чернігові та будь-де в Україні, де тривають активні бойові дії, — це можливість вплинути й на іноземних громадян, щоб вони виходили на вулиці своїх міст, щоб вимагали у своїх урядів допомагати Україні, засуджувати дії росії. Вводити санкції проти рф. Інформація, яку передаємо іноземним партнерам, допомагає — я хочу вірити! — стримувати ворога, тому ми абсолютно відкриті до співпраці. І кадри, відзняті командою Суспільного, бачимо на провідних світових телеканалах та шпальтах провідних видань. 

Кажуть, людина звикає до всього. З вашого особистого досвіду це так? Ви звикли до війни? 

— Не було часу якось це усвідомити, відрефлексувати. З перших хвилин цього повномасштабного вторгнення росії в Україну вся команда думала про те, як бути корисними, як швидше та якісніше інформувати людей. І оце занурення в роботу стало нашою психологічною бронею. Це захищає нас від сумних роздумів, це організовує, надихає, надає сили. Але не можна сказати, що ми звикли до війни. Швидше всього, ми ще її не усвідомили. Ми звикли до обстрілів, ми почали розрізняти, які саме залпи або вибухи є небезпечними, ми почали орієнтуватися, як ліпше пересуватися містом та як себе вберегти. Ми по-іншому почали планувати свій час, обмежений комендантською годиною та безліччю повітряних тривог. Але ми не звикли до війни, і я хочу вірити, що ми й не звикнемо. І це і є проявом нашої боротьби.