Володимир Мороз, відеограф Суспільне Чернівці, переможець відзнаки «Суспільний код – 2025» у номінації «Креативність: Безстрашний втілювач». Його добре знають у команді, але найчастіше — за кадром. Володимир — людина, яка знімає, монтує, їздить на складні зйомки, викручується в екстремальних умовах і… не забуває посміхатись. Ми поговорили з Володимиром про його шлях у професії, про цінності, людей, з якими працює, і тих, кого знімає.
— Володимире, вітаю з нагородою! Як ви почувалися, коли дізналися, що стали переможцем у підномінації «Безстрашний втілювач»?
— Якщо чесно, я не очікував. Думав, що мене не дуже знають в усій компанії — я ж завжди за кадром. Коли ведучі відкрили конверт і назвали моє ім’я — я навіть спершу не зрозумів, що відбувається. Це було дуже неочікувано й приємно одночасно. Колеги з Чернівців були в кількох номінаціях, а тут, коли я почув своє імʼя — був шок і радість водночас.
— Як ви самі розумієте цю назву — «Безстрашний втілювач»?
— Думаю, вона про те, що я не боюсь братися за все: у нас бувають дуже різні завдання: емоційні, технічно складні, але я намагаюся не відмовлятись. Якщо вже берусь, то роблю по максимуму, іноді навіть краще, ніж від мене очікують. Бачу, що можна зробити краще — і просто беру й роблю.
— Зйомка — це не тільки техніка, але й комунікація. Як вам вдається допомогти людям розкритися перед камерою, особливо тим, хто ніяковіє?
— Часто буває, що людина погодилась на зйомку, але видно — скута, хвилюється. Тоді я камеру просто ставлю в бік і починаємо говорити — як зараз з вами. Без зайвого, по-людськи. І коли людина відчуває, що перед нею не знімальна група, а співрозмовники — вона поступово розкривається. Буває, на це йде багато часу, але якщо бачу, що в історії є сенс — я готовий чекати. Бо камера — це просто інструмент. А справжній результат з’являється тільки тоді, коли між нами і героєм з’являється зв’язок — живий, чесний, без напруги. Тоді й кадри виходять інші.
— Пам’ятаєте зйомку, яка закарбувалась особливо сильно?
— Є кілька. Одна з найсильніших — це інтерв’ю з військовополоненим — історія прикордонника Андрія Степанова з Буковини. Він був дуже спокійний, відкритий, позитивний навіть — жартував, говорив легко. Але очі говорили про інше. І я зняв крупним планом саме очі — бо в них була правда. Також я дуже запамʼятав зйомки спогадів про загиблого 18-річного Максима Кравця, який служив в одному підрозділі з батьком, — це історія батька, який втратив сина. Теж військовий, він не зміг говорити — від емоцій. Такі моменти змінюють. Я розумію: переді мною не «сюжет», а людина. І в такі миті треба бути дуже уважним — не заважати, не тиснути, просто бути поруч і зафіксувати гідно.
— Ви багато знімаєте саме репортажів. Якою для вас є ідеальна зйомка?
— Ідеальна — це коли є час. Коли не треба поспішати, коли можна спочатку поговорити, послухати. Я завжди стараюся спершу записати інтерв’ю, а вже потім знімати решту — бо тоді розумію, що саме треба дозняти. Тоді історія складається цілісно, бо я знаю, що буде після монтажу і які відео мені будуть потрібні.
— І в таких емоційно важких історіях ви, здається, тримаєте внутрішній фокус. Що вам допомагає?
— Допомагає розуміння, що я знімаю для людини. Насамперед — для неї. Щоб вона подивилась і сказала: «Дякую, ви передали суть». Це важливіше, ніж думка колег чи кількість переглядів. Я працюю для глядача і для героя зйомки.
— Як у вашому житті з’явилося Суспільне?
— До Суспільного я взагалі знімав весілля і хрестини для підробітку, і поступово втягувався. Потім брат, який вже працював на телебаченні, сказав: «Може, спробуєш себе тут?», я і вирішив спробувати. Долучився до команди ще у 2013 році, до реформи Суспільного — тоді ще державного телебачення. Спершу працював відеомонтажером, а далі вже почав знімати. І коли взяв камеру в руки — зрозумів, що це моє. Бо тоді я вже не просто монтував те, що зняв хтось інший, а сам бачив історію і міг зібрати її так, як відчуваю.
— Що для вас означає Суспільне?
— Це команда. Це простір, де можна пробувати нове. І це цінності — чесність, людяність, реальні історії. Я багато чого навчився тут — особливо на початку, коли поруч були досвідчені колеги. Вони завжди підказували, допомагали, ділилися — і я це дуже ціную. Тепер і сам намагаюся ділитися тим, що знаю: якісь технічні фішки, підходи до зйомок чи монтажу — якщо можу комусь допомогти, завжди радий. Це нормально: хтось колись навчив тебе — ти передав далі.
Ми нещодавно отримали «срібну» кнопку Ютубу — і я дуже цим пишаюсь. Ми робимо контент, який бачать, який важливий. А ще — саме тут я зустрів свою дружину. Вона теж працює на Суспільному, ми разом їздимо на зйомки.
— Розкажіть трохи більше про вашу історію з дружиною?
— З дружиною я познайомився у 2019 році. Вона прийшла на роботу спочатку кореспонденткою, а пізніше стала ведучою на проєкті «Тема дня». Познайомились, розговорились. Я старався пояснити, як все працює. Підтримував. І от вже скоро 6 років як ми одружені. Часом їздимо вдвох знімати сюжети, працюємо як команда. У нас з дружиною дуже особливий зв’язок — іноді не треба слів, достатньо погляду, щоб зрозуміти, хто що має зробити. Ми робимо контент, який бачать, який важливий. І коли люди пишуть «дякую», коли герої зйомок просто дзвонять нам поговорити — значить, ми все робимо правильно. Мені пощастило — ми з дружиною не тільки добре працюємо разом, але й підтримуємо одне одного в усьому. І на зйомках, і поза роботою. Це той зв’язок, коли кожен знає, що може покластися на іншого.
— Як ви прийшли до відеозйомки?
— Журналіст бачить одне, а я — як монтажер — вже на зйомці розумію, що і як краще побудувати. Бувало, казали мені: «Оце так зніми», — а я відповідав: «Ні, так не буде працювати». І робив по-своєму — краще, ніж очікували.
Починав здебільшого з репортажів. Знімав на свою техніку — фотоапарат, стедікам — так було мобільніше. Особливо під час повномасштабної війни, коли доводилося знімати в дуже складних умовах — часто це були похорони або емоційно важкі історії. Але саме тоді почали з’являтися кадри, яких ніхто не очікував. І так поступово я поринув у цю роботу повністю.
Я не пишу тексти, але в репортажах завжди можу підказати: що краще переставити, що прибрати, де акценти змінити. І фінальний монтаж іноді зовсім не схожий на початковий сценарій — бо коли сам знімав, сам монтуєш, то бачиш, що працює, а що — ні. Десь щось прибрав, десь додав — і виходить зовсім інша динаміка. І це мені подобається.
— Зараз маєте якісь творчі ідеї, що чекають на реалізацію?
— Так, є одна задумка, яку дуже хочу зняти. Це буде історія про вівчарство і виготовлення сиру — від самого початку: від стрижки овець, і аж до того моменту, як готовий сир потрапляє на стіл. Плануємо знімати це тут, недалеко від Чернівців. Там є господар, який досі тримається традицій, усе робить так, як колись — без сучасних машин і промислового підходу.
Це не просто про сир чи овець — це про життя, яке зникає. Про спокій, про зв’язок із землею, про ритм, зовсім інший від того, в якому живемо ми. Хочеться це показати красиво, з душею. Бо людям зараз дуже бракує чогось теплого, справжнього. Багато глядачів втомились від важких новин — іноді хочеться просто видихнути й подивитись, як світить сонце в горах, як працюють люди і як у їхніх руках народжується щось справжнє.
— Як відпочиваєте? Є якісь ритуали, що дають сили?
— У мене будинок — й там завжди є робота. Вивчаємо з братом сонячну енергетику. Часто щось майструю сам: електрика, вода, ремонт. Інколи — онлайн-ігри з друзями для розрядки. І, звісно, музика. Люблю румунські народні пісні — в них є душа. Часто мій робочий день починається з того, що слухаю румунську музику. Тоді настрій зовсім інший, одразу краще працюється.
— І наостанок, порекомендуйте колегам фільм чи серіал, який надихнув останнім часом?
— Можливо знаєте, серіал «Юнацтво». Там особлива зйомка. Мені найбільше сподобався 4-й епізод, його знято одним планом без монтажу. Захоплює. Мені це цікаво — люблю рух у кадрі, люблю, коли камера жива. Не люблю статичних зйомок — тоді можна було б просто зробити фото. А відео — це ж про життя.
Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Культура, Суспільне Спорт і національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих диджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Маємо Суспільне Медіатека — платформу унікальних відео та аудіо Суспільного від 1950-х і до сьогодні. Захищаємо свободи в Україні.
Матеріал підготувала Марія Насонова
Фото — з особистого архіву Володимира Мороза
