Новини компанії

Воєнна журналістика, інженерія, звукорежисура — професії, де раніше домінували чоловіки, сьогодні стають простором для сміливих, витривалих і талановитих жінок. Вони не бояться складних рішень, небезпеки чи відповідальності.

Суспільне розповідає п’ять таких історій від тих, хто пишається своїм шляхом.

Вікторія Хамаза, кореспондентка Суспільне Черкаси, яка висвітлює війну та волонтерить: 

«Війна не обирає за статтю. Вона не запитує, чи тобі зручно, чи ти до цього готова. Вона просто є — і ти або приймаєш цей виклик, або відступаєш. 

Я журналіст. Працюю на фронті, документую життя і смерть, біль і боротьбу. Це професія, яку традиційно вважають чоловічою, але на війні немає “жіночої” чи “чоловічої” роботи — є лише робота, яку потрібно зробити. Чи важко? Звісно. Жінка на війні це завжди додатковий виклик. Потрібно бути вдвічі сильнішою, доводити, що ти не слабша, що твоє місце тут заслужене не пільгами, а досвідом і витривалістю. Іноді стикаєшся з упередженнями, іноді — із зайвою опікою, але найчастіше — з повагою. Бо коли ти робиш свою справу добре, люди бачать результат, а не стать. 

Жінки на війні — не виняток і не сенсація. Вони воюють, рятують, документують, змінюють хід історії. І я одна з них. Це важка робота, іноді нестерпна, іноді небезпечна. Але це те, що я обрала, і те, без чого вже не уявляю себе».

Наталія Луговська, інженерка Суспільне Чернігів:

«Перш за все — я людина, яка переживає війну і відчуває її кожною клітинкою свого тіла. 

У перші дні повномасштабного вторгнення, коли Чернігів був в облозі, я працювала, у моєму будинку жили 20 людей. 5 березня вони виїхали, розуміючи, що ми практично на полі бою, а 6 березня у будинок прилетіла російська міна. Мені з родиною теж довелось виїхати, але свою роботу я виконувала і дистанційно. Крім цього, волонтерила разом з чоловіком, волонтерю і зараз допомагаю, як тільки можна, наближаючи нашу перемогу. Думаю, підтримка — це те, що рятує нас зараз, не дає зневіритись. Мені важливо, що я можу стати підтримкою для людей, які поряд — пригостити чаєм чи смачненьким спеченим мною тортом, рятувати життя чи розділити радість. 

Ми співпереживаємо цю війну, разом. І сьогодні я як ніколи впевнена, що українська жінка може дозволити собі все, що хоче. Бо вона сильна та незламна, все витримає. Та впорається з будь-якими труднощами».

Валентина Гурова, кореспондентка Суспільне Миколаїв

«Мало хто з нас, йдучи у журналістику, усвідомлював, що одного дня більшості кореспондентів доведеться приміряти обладунки воєнкорів. Я не поїхала знімати війну в іншу країну, війна прийшла до мене додому, тому вибору не було. 

Я не вважаю, що воєнкор — це робота тільки для чоловіків, не бачу в ній нічого, що не здатна зробити жінка. Більше того, іноді дівчатам легше і точніше передавати історії — обʼєктивно та одночасно емоційно. 

Фронтова журналістика для мене стала можливістю розповідати ще більше історій. Це свого роду виклик, адже далеко не кожен військовий, перебуваючи на бойовій позиції, готовий відкритися і розповісти про себе. Задача журналіста — знайти цю історію, пояснити бійцю, чому це важливо, чому його історія має бути почута.

Мені пощастило за роки війни познайомитись з великою кількістю прекрасних людей — військових і волонтерів. Ця дружба часто допомагає мені в роботі. Не так давно мені вдалося зняти репортаж про іноземний підрозділ ГУР, більшість бійців якого жодного разу не давали інтервʼю через секретність своєї роботи. В день мого приїзду на Донеччину один із бійців, 22-річний британець Саша, отримав поранення. Я записала історії п’яти інших бійців, а потім умовила їхнього командира та волонтерів відвезти мене в госпіталь у Харкові, аби записати інтерв’ю і з британцем. Вони погодились. Ще до публікації репортажу Саша загинув, виконуючи бойове завдання. Інтервʼю, яке ми записали, стало єдиним в його житті.

Фронтова журналістика для мене — це про сенси. Про історії, які потрібно розповідати, знаходити, показувати. Про історії, які повинні бути почуті. Про історію, яку Україна й українці пишуть сьогодні».

Олена Авраменко, звукорежисерка Суспільне Львів

«Моя професія і я — ми обрали одне одного. Мама музикантка, я — музикантка, тож було природно піти цим шляхом — здавалося, що звукорежисура з цим пов'язана, і здебільшого воно так і є. Професія дещо “чоловіча”, бувають ситуації, коли це відчувається особливо, але руки не опускаються, бо ті ж чоловіки й підтримують у такі моменти. 

Та головна мотивація залишатися в професії — це команда, яка професійно, наскільки це можливо, доносить якісну інформацію нашим глядачам, що по той бік екрана. Серед колег я відчуваю себе рибою в воді, на своєму місці, оскільки ми — на одній хвилі».

Олена Бортновська, менеджерка апаратно-студійного комплексу резервного центру мовлення Суспільного у Львові:

«Головне в моїй професії — швидко приймати рішення і знаходити вихід майже з будь-якої ситуації.

Надихає, що контент, який ми віддаємо глядачам, — на 100% перевірений. Всі сюжети, все те, що відбувається в країні, пропускаєш через себе, навчаєшся нон-стоп. У цю роботу вкладаєш усю свою душу. Сім'я — моя перша опора, підтримка і найбільший критик.

Інколи важко на рівні з чоловіками проявляти себе, але ти вчишся і йдеш вперед. На Суспільному є усі можливості, щоб показати та застосувати свої знання та професіоналізм.

Жінкам, які вагаються чи шукають себе, хочу сказати: навчайтеся, здобувайте навички і втілюйте свої ідеї. Тільки віра в себе і підтримка найближчих людей дає силу не боятися робити помилки і відкривати в собі нові таланти». 

Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Культура, Суспільне Спорт і національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих диджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Маємо Суспільне Медіатека — платформу унікальних відео та аудіо Суспільного від 1950-х і до сьогодні. Захищаємо свободи в Україні.