Ангеліна Карякіна, радниця голови правління Суспільного, переможниця щорічної відзнаки «Суспільний код» в номінації «Незалежність: Stand with Suspilne Ukraine». Вона приєдналася до команди Суспільного у березні 2020 року і розпочала роботу над стратегічним плануванням та координацією всіх платформ Суспільного, а насамперед з діджитал-платформою. У 2021 році Ангеліна обійняла посаду генеральної продюсерки інформаційного мовлення Суспільного, а у серпні 2023 року стала радницею голови правління Суспільного.
За освітою Ангеліна філологиня. У свій час працювала викладачкою німецької мови, а потім зрозуміла, що це не зовсім її професія, і перейшла працювати в газету. Вона вважала, що оскільки багато читає й пише, для неї буде просто написати журналістський текст.
«Виявилося, що я взагалі нічого в цьому не розумію і не вмію цього робити. Перший час мені довелося саму себе ламати й переконувати в тому, що мені реально потрібно вчитися писати тексти, хоча я писала тексти все своє життя. Так почалась моя робота в журналістиці», — розповідає Ангеліна.
Згодом вона почала працювати редакторкою в журналі, а у 2010 році потрапила на телебачення. Ангеліна висвітлювала події Майдану та початок російської агресії. Потім почала працювати на «Громадському».
Читайте також: «Суспільний код-2024» — відзначено найкращих людей та проєкти на Суспільному
– Ангеліно, розкажіть, будь ласка, чому обрали Суспільне?
– Суспільне не було для мене якоюсь незнайомою зовнішньою організацією. Тут працювало дуже багато ціннісно дружніх і відомих мені людей, колег. Свого часу мене запрошував Зураб Аласанія, тоді голова правління Суспільного, і зрештою, після «Громадського» я прийшла сюди. Я звернулась до Зураба і запропонувала зайнятися напрямком конвергентної журналістики, тобто подумати над тим, як на Суспільному можна створювати мультимедійну інтеграцію проєктів, новин. Ми почали розробляти перші стратегії, робочі плани. Я одразу потрапила в команду Тетяни Кисельчук, колишньої членкині правління, відповідальної за інформаційне мовлення та діджитал-платформи. А потім дуже швидко почався ковід і я зайнялася марафоном на карантині — першим новинним по суті проєктом, задуманим одразу на кілька платформ.
Читайте також: Зураб Аласанія: «Люди — це найкраще, що є на Суспільному»
Наше завдання — дивитися туди, де аудиторія нас чекає, де вона має нас бачити, слухати, чути, читати.
– Коли ви прийшли на Суспільне, ви сказали: «Я займатимуся побудовою взаємозв’язків, із яких має вирости єдина мультимедійна редакція, що має бачення журналістики суспільного інтересу й здатна розповідати по-справжньому складні історії зрозумілою мовою». Як вважаєте, вам вдалося?
– Частково, так. Розумієте, в мене було завдання створити те, чого не було взагалі. Тому так, частково вдалося. Ще дуже далеко до цієї задекларованої мети, коли це працює як один організм. Зараз цей організм вміє плануватися разом, розуміє, куди в першу чергу має потрапити інформація, стати новина. Це вже на рівні рефлексів відпрацьовано. Плюс дуже працелюбна, професійна, талановита команда під керівництвом Христини Гаврилюк, генеральної продюсерки інформаційного мовлення Суспільного. У мене немає сумнівів, що це стане ще краще. Але до цієї мети ще дуже далеко з різних причин.
По-перше, це технологічні причини. Телебачення технологічно дуже вимогливий процес. Його взагалі дуже важко інтегрувати кудись.
По-друге, у багатьох людей робота з соцмережами стала новим досвідом. Ми відкрили NewsHouse за кілька місяців до війни. Потім почалась війна і ми просто бігли та робили все, що треба було. Ми не думали над якимись високими задачами.
Війна продовжується. Суспільне продовжує бігти, але зараз все-таки є можливість виставити пріоритети. Тому, я думаю, все буде чудово.
Інтеграція платформ Суспільного потребує певного рівня всіх цих платформ. Інтеграція Суспільного, контенту Суспільного також означає повноцінне включення сюди регіональних філій, які на різному рівні реформувалися з точки зору мультимедійної роботи. Там ще дуже багато роботи. Тому інтегрувати те, що ще не може фізично інтегруватися — важко. На певному етапі було складно, але з кожним наступним етапом Суспільне просувається туди, куди треба людям. Це не якесь моє бачення, а потреба аудиторії, яка зараз так живе та споживає інформацію. Наше завдання — дивитися туди, де аудиторія нас чекає, де вона має нас бачити, слухати, чути, читати. Тому навіть стратегічні цілі можуть мінятися.
На Суспільному твоя перспектива не звужується на вікових групах, регіональних особливостях, приналежностях. Ти маєш робочий контакт з абсолютно різними людьми.
– За що ви найбільше любите Суспільне?
– Я люблю Суспільне за його різноманітність, за його інклюзивність в широкому сенсі цього слова. За те, що це дуже велика команда різних людей. Я обожнюю Суспільне за роботу у регіонах. За те, що є цей неймовірний ресурс людей з усіх куточків країни. Робота на Суспільному і саме Суспільне — це зріз всієї країни. Є відчуття, що це вся Україна. Мені дуже подобається Суспільне за те, наскільки різнотипний тут колектив. За те, що мені вдалося і я досі працюю з людьми з дуже різними бекграундами. Це по-людськи дуже калібрує. На Суспільному твоя перспектива не звужується до вікових групах, регіональних особливостях, приналежностях. Ти маєш робочий контакт з абсолютно різними людьми. На Суспільному я ціную інклюзивність в сенсі включення. Це великий процес. Він важкий, неповороткий, але в ньому так багато різних елементів. Вони всі такі різні й від цього такі класні. Це найсильніша, мені здається, перевага над усіма.
– Чого ви навчились на Суспільному?
– На Суспільному я навчилася працювати з різними людьми, поборювати бюрократію. Але це не якась моя заслуга. Я б ніколи в житті не змогла побороти бюрократію, якби не було таких людей поруч зі мною, такої команди, яка хотіла боротися з бюрократією і хотіла робити новини, а не папірці перекладати й займатися процесом заради процесу. Мені дуже пощастило з командою. Це в першу чергу і життєвий досвід, і менеджерський. Я навчилася особисто для себе втілювати дуже приємні речі — долати якісь перешкоди через спротив.
Суспільне в топі цитувань не лише представників влади, опозиції, але й військових, волонтерів, ньюзмейкерів, людей, які дійсно створюють новини в цій країні.
– Можете навести приклад?
– Коли я прийшла в ньюзрум, не було багатьох речей. І, чесно скажу, не було бажання їх робити. Дрібниця, але важлива: в частини команди взагалі не було бажання встановлювати телеграм, користуватися Google-таблицями. А якщо ти не ставиш собі телеграм, то ти не стежиш за новинами, за нашою аудиторією там, тобто, тобі байдуже. З цим трохи довелося поборотися. Зрештою, зараз в телеграм-каналі «Суспільне Новини» більш як 307 тисяч підписників.
Найбільша перешкода, як на мене, була в тому, що ньюзрум не дуже був готовий до breaking news, тобто створювати гарячі новини. Ньюзрум був готовий переповідати новини, розказані кимось, а наша робота полягає в іншому. Не було готовності говорити з ньюзмейкерами, з представниками влади. Оця травма державного телебачення, де контакт із представником влади автоматично означав «заангажованість». Але ж те, що ми не можемо зробити гостре інтерв'ю, поставити гострі питання — це наша проблема.
Суспільне своєю роботою заробляє репутацію, увагу.
– Які емоції ви відчули, коли отримали нагороду «Суспільний код-2024» в номінації “Незалежність: Stand with Suspilne Ukraine”»?
– Я була приємно здивована. Колеги з адміністративного блоку підійшли до мене під час корпоративного заходу і сказали, що голосували за мене. Вони сказали, що читають мої матеріали й стежать за моєю роботою, і це було дуже приємно і навіть неочікувано. Оцінка від колег, які не є журналістами, була особливо важливою для мене.
Перший рік війни я дуже багато виступала, намагалася звертати увагу на Суспільне в тій сфері, де в мене була можливість. Але Суспільне заробляє репутацію, увагу в першу чергу своєю роботою, а не виступами. Скільки б я не розповідала, якщо немає, що показати — це погана історія. Суспільному є що показати, є чим пишатися. І якщо мені вдалося посилити цей образ, підкреслити необхідність підтримки, а десь жорстко наголосити на тому, що дуже важливо, як інші суспільні мовники у світі говорять про війну в Україні, то звичайно, я це зроблю і буду робити далі.
Там, де є можливість наголосити на порушеннях або закликати колег до певної солідарності, хоча її не бракує, я це роблю.
– Восени минулого року вас обрали членкинею новинного комітету ЄМС. Як ви сприймаєте свою роль у висвітленні міжнародних тем, зокрема війни?
– Це не зовсім редакційна робота, де ми збираємося з представниками інших суспільних мовників і говоримо про те, хто що написав. У комітеті я представляю не Суспільне України, а всі мовники. Моя робота там — думати про висвітлення новин і про роботу з новинами спілки взагалі. Тут навіть є певна вимога — уникати конфлікту інтересів і думати не про власний мовник, а про інтерес усієї спілки. Але, безумовно, там, де є можливість наголосити на порушеннях або закликати колег до певної солідарності, хоча її не бракує, я це роблю.
Читайте також: Матеріал ZDF про окупований Маріуполь є недопустимим — заява Суспільного Мовлення
Останній кейс — матеріал із прямим включенням німецького суспільного мовника з окупованого Маріуполя. Ми написали заяву і поширили її серед колег. І більшість колег з мовників поділяють нашу позицію. Ця робота також пов'язана з майбутнім новин усіх мовників спілки. Якими технологіями ми будемо користуватися, які редакційні маркери, куди ми глобально рухаємося, що ми хочемо від суспільних мовників у спілці. Я для себе обрала напрям боротьби з поляризацією і залученням аудиторій. В Україні цей виклик звучить інакше, ніж в інших країнах. В нас немає тих проблем, які є в інших країнах, де до влади рвуться або прийшли крайні праві популісти, жорстко розділяючи суспільство. У нас купа своїх викликів. Але мені базово цікаво, як на платформах Суспільного, оскільки ми працюємо для всього суспільства, допомагати людям шукати спільну мову, як чути, як робити так, щоб не ставалося різких поворотів у суспільствах від демократії в бік авторитарних режимів, руйнівних речей, насильства і т.д. Як суспільні мовники можуть взагалі залучати аудиторії з різними поглядами, щоб ці аудиторії відчували, що суспільний мовник працює для них, в інтересах суспільства, а не однієї групи.
Для того, щоб розказати, що відбувається в Україні, треба розуміти, що таке Україна.
– Яких найбільших викликів ви зазнали у висвітленні війни в сучасному новинарстві?
– Найбільші виклики у висвітленні цієї фази війни, повномасштабного вторгнення — це безпека і втома. Розбомблені міста, лікарні, школи, дитячі садки, театри, музеї — все це неможливо порахувати. Наша робота й безпека журналістів і громадян України завжди під загрозою. Втома від постійної напруги, насильства, трагедії є ще одним викликом. Важливо розуміти, що це боротьба не на один рік, і відповіді на ці виклики зростатимуть з часом. Нам всім треба думати, як з ними працювати, як зберігати здоровий глузд в команді, як шукати підходи до того, як ми говоримо про війну, як ми в тому числі допомагаємо не виснажуватись нашій аудиторії, тому що аудиторія так само втомлюється. Також — як нам треба воювати, тому що щойно ми зупинимось — помремо.
Читайте також: Працювати не лише для «своїх» аудиторій, — Ангеліна Карякіна на засіданні ЄМС
– Як ви оцінюєте ефективність роботи українських і закордонних медіа у висвітлені протиросійською пропагандою?
– І українські, й іноземні медіа роблять колосальну роботу. Іноземні журналісти на рівні з українськими наражаються на небезпеку, гинуть під час виконання своїх обов'язків.
Іноземні медіа дуже багато зробили для того, щоб історія українського спротиву була розказана та привертала увагу. Одна з ключових проблем — тяглість і контекст. Для того, щоб розказати, що відбувається в Україні, треба розуміти, що таке Україна, росія, треба мати контекст, розуміти, що ця війна почалася не щойно, чому «Україна — не росія». Було дуже багато зроблено, в тому числі й українськими медіа для іноземних колег з погляду розуміння того, що таке Україна. Але залишаються виклики для всіх, для нас це питання відповідальності. По-перше, один з найбільших викликів — тримати увагу на Україні й тримати це висвітлення України на певному рівні. Плюс падає увага людей. Люди не можуть постійно дивитися на те, що в нас відбувається. Хочемо ми цього, чи не хочемо, але це природно, увага падає. З одного боку, це виклик, з іншого — відповідальність.
Мене на різних міжнародних конференціях питають, як тримати увагу на Україні. На останньому своєму виступі я сказала: «Тримайте увагу на Україні. Будьте тут, шукайте ресурси, шукайте історії. У нас немає якогось золотого ключика до уваги світу. Це і ваша відповідальність розповідати про те, що тут відбувається. Тому що як тільки світ забуде про Україну, як тільки світ перестане допомагати Україні, російські танки будуть в якійсь іншій точці».
Висвітлення того, що відбувається на захоплених об'єктах, доволі просто розкладаються на професійні стандарти.
– Які найбільші виклики для українських ЗМІ?
– Є дуже багато викликів. Це і воєнна цензура, і самоцензура. Ми працюємо в умовах воєнної цензури. Зрозуміло, що є певні речі, які становлять державну таємницю або інформацію, яка може зашкодити веденню бойових дій. Але дуже часто військове командування або речники пресслужб військових мають власне розуміння того, яка саме інформація має обмежений доступ. Ми розуміємо, що для нас як журналістів важливо постійно сигналізувати владі й військовим про ці червоні лінії. Для нас, в демократичній країні з безумовною цінністю є свобода слова, реагувати щоразу, коли ми отримуємо несанкціоновані, необґрунтовані обмеження, і постійно добиватися більшого доступу. З одного боку, Україна — країна з безпрецедентним доступом до зони бойових дій, з високим рівнем свободи слова під час війни. З іншого боку, є дуже велика кількість обмежень. А другий виклик — самоцензура, де в таких важких умовах життя і роботи ти не завжди знаєш, яка інформація може зашкодити.
– Чому сьогодні, в принципі, розповідати про дві сторони, російську та українську, не працює?
– Частина іноземних медіа вважає, що вони дотримуються професійного стандарту — балансу, розповідаючи, умовно кажучи, коли ЗАЕС обстріляли, що росія каже, що це Україна, а Україна каже, що це росія. Насправді це позірний баланс, це псевдобаланс. Без контексту ця інформація взагалі не має ніякого сенсу. В мене була розмова з деякими іноземними колегами, які мене питали, як їм розповідати, якщо вони не можуть підтвердити фактами, хто обстріляв ЗАЕС чи підірвав Каховське водосховище.
Але достатньо дати аудиторії факти: «Хто контролює цей об'єкт? Хто його захопив? Цей об'єкт знаходиться під контролем росії? Він законно знаходиться під контролем росії? — Ні». Ми часто підкреслюємо те, що замість поняття сліпого балансу є поняття належної неупередженості, де редактор, маючи увесь контекст, не «збалансовує» інформацію, а розказує правду, називаючи речі власними іменами. Звісно, в багатьох не повертається язик називати те, що чинить росія, скажімо, терактом. Ми цього не вимагаємо, але висвітлення того, що відбувається на захоплених об'єктах, доволі просто розкладаються з погляду професійних стандартів.
Я вважаю, що моя робота за кордоном в комітеті може мати якусь вагу, тільки якщо вона підкріплена реальною роботою в Україні.
– Як ви бачите свою роль у подальшому просуванні та підтримці Суспільного за кордоном, особливо з урахуванням вашої перемоги в номінації «Незалежність: Stand with Suspilne Ukraine»?
– Я займаюся журналістикою і відчуваю, що попри те, що на нас чекає дуже багато випробувань, в нас зараз є багато роботи з тим, що з нами вже сталося: з воєнними злочинами, з відбудовою, з громадами, які втратили неймовірно багато. В нас дуже багато роботи вдома, багато людей, які прагнуть бути почутими: родини військових, самі військові, які повертаються з війни й мають інтегруватися. У нас неймовірна кількість роботи всередині країни, і звісно, мені хочеться бути корисною частиною цієї роботи.
Світові завжди є що сказати, коли ти добре робиш свою домашню роботу. Тебе завжди з інтересом слухають, коли ти не конференційний доповідач, а маєш уявлення, як виглядають речі в полі. Моїм колегам цікавий досвід Суспільного, мій досвід як української активної громадянки, яка розуміє, про що вона говорить, тому що бачила все на власні очі. Так само я вважаю, що моя робота за кордоном, в комітеті ЄМС, може мати якусь вагу, тільки якщо вона підкріплена реальною роботою в Україні. Якщо я можу сказати: «Я це бачила, я це зробила, це працює, а це ні, це було, а це ні». Тому для того, щоб мати якийсь вплив, вагу, інтерес за кордоном, мені треба робити роботу тут. Зараз в нинішній своїй ролі радниці голови правління я з радістю включаюся в різні задачі, але так само постійно лишаюся в тісному контакті з командою новин. В тому числі для того, щоб розуміти, як виглядають справи.
В процесі роботи я заряджаюся силами для материнства. В материнстві я заряджаюся силами для професійної роботи.
– Як ви знаходите баланс між тим, що є важливим для вас, для країни, і обмеженим часом?
– Мені трохи незвично, тому що я звикла працювати 24/7 дуже багато років. І зараз у зв'язку з сімейними обставинами — в мене маленька дитина, це фізично для мене неможливо. Мені хотілося принаймні на час раннього дитинства все-таки присвятити більше уваги своїй дитині, особливо, коли у нас війна. Тому зараз моя робота розподілена. В мене справді не дуже багато вільного часу, і той час, який в мене є, розподілений між моєю домашньою роботою, материнством та дуже інтенсивною роботою із Суспільним і з іншими проєктами в рамках Лабораторії журналістики суспільного інтересу, де я є співзасновницею.
Читайте також: «Суспільний код» — це констатація того, що команда Суспільного вважає важливим, — Дмитро Козлов
– Важко поєднувати в собі всі ці процеси? Як вдається відпочивати?
– Це важко будь-якій мамі. Це вдається виключно завдяки підтримці, в першу чергу родини. В мене є ця підтримка, а в багатьох жінок немає. Є мами, в яких чоловіки воюють, або загинули, або поранені, або немає чоловіка, немає родини. Є переселенці, які перебувають за кордоном. У них немає такої можливості, яка є в мене. Тому я дуже ціную цю підтримку і дуже розумію тих, у кого її немає.
Завдяки цій підтримці в мене є можливість працювати, і в процесі роботи я заряджаюся силами для материнства. А в материнстві я заряджаюся силами для роботи. Це підтримка дає мені можливість переключати увагу впродовж тижня.
Важливо продовжувати цю історію, мати цю традицію, опитувати людей, нагороджувати, визнавати їхню роботу.
– Що ви думаєте про важливість щорічної відзнаки «Суспільний код»?
– Дуже важливо відчувати підтримку і схвалення колег всередині команди. Суспільне — це велика компанія, в якій працюють тисячі людей. Я працювала на менеджерській посаді, в мене був інший контакт із результатами моєї праці, тобто з безпосереднім керівництвом, чіткий план роботи, постійно квартальні перевірки і т.д. В деяких людей робота має інший вигляд. І відчувати, що цю роботу бачать, цінують — дуже важливо.
Важливо продовжувати цю історію, мати цю традицію, опитувати людей, нагороджувати, визнавати їхню роботу. Тому що це контакт одне з одним. Зараз такі важкі часи — це дуже важливо.
Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Новини, Суспільне Культура, Суспільне Спорт і національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих діджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Захищаємо свободи в Україні.
Матеріал підготувала Дар’я Гонтарєва
Фото — Анастасія Мантач
