Skip to main content Scroll Top
  • Головна
  • Новини
  • «Знімати — це мій стиль життя», — телеоператорка Суспільне Миколаїв Юлія Філімон
znimaty-tse-mij-styl-zhyttya-teleoperatorka-suspilne-mykolayiv-yuliya-filimon

«Знімати — це мій стиль життя», — телеоператорка Суспільне Миколаїв Юлія Філімон

Поділитись

Юлія Філімон — телеоператорка та відеографка Суспільне Миколаїв, переможниця відзнаки «Суспільний код – 2025», у підномінації «Моральний орієнтир». Її професійний шлях на телебаченні розпочався ще в дитинстві, а сьогодні, в умовах повномасштабної війни, вона разом із колегами створює важливі репортажі, зокрема з прифронтових територій, документуючи історію нашої країни.

Про дитинство на телебаченні, роботу та незабутні враження від Олімпійських ігор — читайте далі.

– Юліє, як і коли ви долучилися до команди Суспільного? Пам’ятаєте свій перший день та першу зйомку?

– Я тут ще з часів державного обласного телебачення — з моїх 11 років. Тоді в нас тут була така юнацька програма «Тінейджер». Спочатку була ведучою цієї програми декілька років, потім вже почала сама знімати й монтувати.

Юлія у юнацькій програмі «Тінейджер»

Юлія у юнацькій програмі «Тінейджер»

У мене вже був доволі великий досвід, тому я хотіла навчатися на журналістиці, але в Миколаєві не було такого факультету, була філологія: вивчати українську мову та літературу мені не хотілось, бо я людина, яка вже звикла до практики, до роботи на телебаченні, тож розуміла, що це не те, чого мені хотілося, і я з часом покинула навчання. 

У 2016 році я повернулася влаштовуватись уже офіційно, без вищої освіти, і мене взяли. Вирішила піти саме на посаду операторки, тому що для мене знімати — це в природі, мені це близьке, це реально мій стиль життя. Це було не просто, бо в команді тоді працювало 12 чоловіків-операторів, і тут я прийшла, маленька дівчинка, яку ще потрібно було навчити. Проте місяці через чотири я вже твердо стояла на ногах, і мені довіряли знімати серйозні проєкти.

Про перший робочий день історія така собі: я його проспала, і прийшла пізніше ніж мала. Перша зйомка була в центрі зайнятості і я привезла брак по світлу, бо до цього працювала на маленьких камерах, а мені дали велику, де є діафрагма і потрібно все налаштовувати, а я цього тоді не вміла, але мені дали шанс реабілітуватися, бо з ким не буває.

– Що з попереднього досвіду допомагає вам у роботі сьогодні?

– Я прийшла дитиною, поза штатом, і цей дитячий досвід, безумовно, допомагає. До того ж мій мозок працює таким чином, що я думаю не лише про кадр, а вже в голові під час роботи вибудовуються сюжетні лінії. Я розумію, що треба підхопити, що саме зняти для фінального сюжету. Досвід режисури й монтажу робить мене більш універсальною людиною. 

Наразі ми з колегою, Валентиною Гуровою (авторка, завідувачка редакції контенту — ред.), часто працюємо вже як відеографки, бо якщо це сюжети з прифронтових областей, поховання чи сюжети памʼяті про загиблих — то ми привозимо дуже багато матеріалу, ми обидві в контексті й краще розуміємо, що має бути в готовому матеріалі. Тому і монтуємо такі сюжети вдвох: сідаємо разом, розгрібаємо відзнятий матеріал і монтуємо. Якщо великі обсяги матеріалу, то ніхто не знатиме матеріал так, як ти сама.

 

– Чи є якась тема, про що ви б дуже хотіли зняти сюжет?

– Ми зараз у такий час живемо, що тут важко навіть казати про якісь, знаєте, мрії чи бажання. 


«Реальність така зараз у всіх важка, і це треба показувати та висвітлювати, як є».

Те, що ми знімаємо, мабуть, пише нашу історію. Це дуже відповідальна робота і навіть місія. Звичайно, не хотілося б цього всього знімати. Хочеться вже повернення якихось звичайних, буденних, добрих сюжетів. 

Маємо взяти себе, зібрати докупи, хочемо чи не хочемо, але висвітлювати нашу дійсність такою, якою вона є. Можливо, десь це мають побачити за кордоном — реальне життя українців сьогодні.

Ми дуже багато знімали сюжети пам’яті Героїв. Так, це не ті матеріали, які набирають багато переглядів, на жаль, але це певною мірою психологічна розрядка, допомога й підтримка для родин саме цих захисників. Я не те щоб «люблю» ці зйомки, але вони дуже необхідні. Це найменше, що ми можемо зробити для цих родин: показати, що суспільство поважає та цінує цей подвиг. Це теж певним чином місія нашої професії — хоч якось розрадити і зберегти пам’ять.

Юлія Філімон

– Ви працювали на Олімпійських іграх у Парижі, розкажіть про цей досвід? Як проходив ваш типовий день під час Олімпіади й що було найскладнішим у роботі?

– Це був незабутній досвід! Пропозиція поїхати була спонтанна, і я дуже хвилювалася, але це був такий крутезний досвід, просто незабутній! Сама робота, колеги, Париж, масштаби — це було грандіозно.

Робочий день починався дуже рано і закінчувався дуже пізно. Ми вставали о 5–6 ранку, брали техніку і їхали до локації, де проходили водні види спорту. Дорога займала 2–3 години. Там ми займали місце, отримували розклад і чекали на інтерв’ю зі спортсменами.

Спочатку було досить складно морально: я виїхала з Миколаєва, з війни, і потрапила в інший світ, де постійно цивільні літаки літали, а я думками була вдома, не розуміючи, як тут люди продовжують жити звичайним життям. Це був мій бар’єр у кілька днів, доки я повністю не переключилася в робочі процеси. 

Насправді зміна обставин, чисто по-людськи, дала стільки емоцій! Я приїхала, і ще пів року всім розповідала, як воно і що там було. Ще й досі мені згадується Париж.

Робота там, на Олімпіаді, полягала у прямих включеннях або якихось «американках» (коротких включеннях журналіста на фоні подій — ред.). Тут, на Суспільне Миколаїв, це все ж більше про творчість, самореалізацію, про якесь художнє бачення. Там і задачі були геть інші й обстановка святкова та піднесена.


«Олімпіада — це такий емоційний сплеск, який дуже відрізняється від моєї звичайної роботи».

Я пам’ятаю день на відкритті Олімпіади: у мене була дуже крута локація на мосту, і всі країни-учасники пропливали під ним. Ми так махали всім, кричали і раділи, як маленькі діти. Ці емоції — незрівнянні, і ця поїздка залишиться в серці назавжди.

Команда Суспільне Спорт — це взагалі якісь суперлюди. Вони всі настільки горять своєю роботою, що я з ними теж викладалася з усіх сил. Дуже прикольний і дуже крутий досвід, і якщо мене ще раз покличуть, то я обовʼязково поїду! (Сміється — ред.)

– Ви отримали відзнаку «Суспільний код», що це для вас означає?

– Я не очікувала, що мене номінують, і точно не очікувала, що переможу. Це було дуже приємно. І я була сильно розчулена. 


«Ця нагорода — це визнання роботи, але вона також про моїх колег. Виходить, що отримала цю нагороду не лише я, а й вони, тому що вони зробили мене мною».

Вони є моєю опорою, стовпами, які тримають на плаву. Якщо я можу бути моральним орієнтиром і надихати цих людей, то я це надзвичайно ціную.

Якщо казати за Суспільне Миколаїв, за своїх, то я знаю, що ці люди — це моя родина. Ми тримаємось разом. На жаль, багато з нас проходять важкі етапи, пов’язані з війною, і ця підтримка одне одного є безцінною. Я вважаю, що мені дуже поталанило жити й працювати в такому колективі. Скільки я спілкуюся з людьми, знаю, що це велика рідкість, а у нас реально класна, дружня команда.

Оці всі люди, мабуть, і тримають мене, мою психіку на плаву. Я думаю, що, можливо, вони навіть не розуміють, як багато вони для мене значать і роблять. Ці маленькі епізоди складають таку загальну картину, що я розумію: якби не ця робота, не ці люди, я не знаю, де і як я була б, що було б зі мною. 


«Колеги є моєю опорою».

Якщо я можу цих людей десь направити, допомогти, підтримати, щось їм дати від себе, то це свідчить про нашу взаємну доброту й наші взаємовідносини. І якщо їх надихають якісь мої цінності, то я цьому безмежно рада. Я особисто дуже пишаюсь своїм колективом, і якщо вони також мною пишаються, то це для мене дуже, дуже приємно.

Це взагалі дуже крута ідея — відзнака «Суспільний код». Класно, що філії та платформи можуть між собою комунікувати, об’єднуватися, обмінюватися досвідом, номінувати та голосувати за колег, щоб робити помітним внесок людей. Та і працювати на Суспільному, в такому величезному колективі, і мати можливості для саморозвитку, для творчості, для цікавих відряджень — це класно!


Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Культура, Суспільне Спорт і національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих диджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Маємо Суспільне Медіатеку — платформу унікальних відео й аудіо Суспільного від 1920-х і до сьогодні. Захищаємо свободи в Україні. 

Матеріал підготувала Марія Насонова

Фото — з особистого архіву Юлії Філімон

Поділитись
znimaty-tse-mij-styl-zhyttya-teleoperatorka-suspilne-mykolayiv-yuliya-filimon

«Знімати — це мій стиль життя», — телеоператорка Суспільне Миколаїв Юлія Філімон

Поділитись

Юлія Філімон — телеоператорка та відеографка Суспільне Миколаїв, переможниця відзнаки «Суспільний код – 2025», у підномінації «Моральний орієнтир». Її професійний шлях на телебаченні розпочався ще в дитинстві, а сьогодні, в умовах повномасштабної війни, вона разом із колегами створює важливі репортажі, зокрема з прифронтових територій, документуючи історію нашої країни.

Про дитинство на телебаченні, роботу та незабутні враження від Олімпійських ігор — читайте далі.

– Юліє, як і коли ви долучилися до команди Суспільного? Пам’ятаєте свій перший день та першу зйомку?

– Я тут ще з часів державного обласного телебачення — з моїх 11 років. Тоді в нас тут була така юнацька програма «Тінейджер». Спочатку була ведучою цієї програми декілька років, потім вже почала сама знімати й монтувати.

Юлія у юнацькій програмі «Тінейджер»

Юлія у юнацькій програмі «Тінейджер»

У мене вже був доволі великий досвід, тому я хотіла навчатися на журналістиці, але в Миколаєві не було такого факультету, була філологія: вивчати українську мову та літературу мені не хотілось, бо я людина, яка вже звикла до практики, до роботи на телебаченні, тож розуміла, що це не те, чого мені хотілося, і я з часом покинула навчання. 

У 2016 році я повернулася влаштовуватись уже офіційно, без вищої освіти, і мене взяли. Вирішила піти саме на посаду операторки, тому що для мене знімати — це в природі, мені це близьке, це реально мій стиль життя. Це було не просто, бо в команді тоді працювало 12 чоловіків-операторів, і тут я прийшла, маленька дівчинка, яку ще потрібно було навчити. Проте місяці через чотири я вже твердо стояла на ногах, і мені довіряли знімати серйозні проєкти.

Про перший робочий день історія така собі: я його проспала, і прийшла пізніше ніж мала. Перша зйомка була в центрі зайнятості і я привезла брак по світлу, бо до цього працювала на маленьких камерах, а мені дали велику, де є діафрагма і потрібно все налаштовувати, а я цього тоді не вміла, але мені дали шанс реабілітуватися, бо з ким не буває.

– Що з попереднього досвіду допомагає вам у роботі сьогодні?

– Я прийшла дитиною, поза штатом, і цей дитячий досвід, безумовно, допомагає. До того ж мій мозок працює таким чином, що я думаю не лише про кадр, а вже в голові під час роботи вибудовуються сюжетні лінії. Я розумію, що треба підхопити, що саме зняти для фінального сюжету. Досвід режисури й монтажу робить мене більш універсальною людиною. 

Наразі ми з колегою, Валентиною Гуровою (авторка, завідувачка редакції контенту — ред.), часто працюємо вже як відеографки, бо якщо це сюжети з прифронтових областей, поховання чи сюжети памʼяті про загиблих — то ми привозимо дуже багато матеріалу, ми обидві в контексті й краще розуміємо, що має бути в готовому матеріалі. Тому і монтуємо такі сюжети вдвох: сідаємо разом, розгрібаємо відзнятий матеріал і монтуємо. Якщо великі обсяги матеріалу, то ніхто не знатиме матеріал так, як ти сама.

 

– Чи є якась тема, про що ви б дуже хотіли зняти сюжет?

– Ми зараз у такий час живемо, що тут важко навіть казати про якісь, знаєте, мрії чи бажання. 


«Реальність така зараз у всіх важка, і це треба показувати та висвітлювати, як є».

Те, що ми знімаємо, мабуть, пише нашу історію. Це дуже відповідальна робота і навіть місія. Звичайно, не хотілося б цього всього знімати. Хочеться вже повернення якихось звичайних, буденних, добрих сюжетів. 

Маємо взяти себе, зібрати докупи, хочемо чи не хочемо, але висвітлювати нашу дійсність такою, якою вона є. Можливо, десь це мають побачити за кордоном — реальне життя українців сьогодні.

Ми дуже багато знімали сюжети пам’яті Героїв. Так, це не ті матеріали, які набирають багато переглядів, на жаль, але це певною мірою психологічна розрядка, допомога й підтримка для родин саме цих захисників. Я не те щоб «люблю» ці зйомки, але вони дуже необхідні. Це найменше, що ми можемо зробити для цих родин: показати, що суспільство поважає та цінує цей подвиг. Це теж певним чином місія нашої професії — хоч якось розрадити і зберегти пам’ять.

Юлія Філімон

– Ви працювали на Олімпійських іграх у Парижі, розкажіть про цей досвід? Як проходив ваш типовий день під час Олімпіади й що було найскладнішим у роботі?

– Це був незабутній досвід! Пропозиція поїхати була спонтанна, і я дуже хвилювалася, але це був такий крутезний досвід, просто незабутній! Сама робота, колеги, Париж, масштаби — це було грандіозно.

Робочий день починався дуже рано і закінчувався дуже пізно. Ми вставали о 5–6 ранку, брали техніку і їхали до локації, де проходили водні види спорту. Дорога займала 2–3 години. Там ми займали місце, отримували розклад і чекали на інтерв’ю зі спортсменами.

Спочатку було досить складно морально: я виїхала з Миколаєва, з війни, і потрапила в інший світ, де постійно цивільні літаки літали, а я думками була вдома, не розуміючи, як тут люди продовжують жити звичайним життям. Це був мій бар’єр у кілька днів, доки я повністю не переключилася в робочі процеси. 

Насправді зміна обставин, чисто по-людськи, дала стільки емоцій! Я приїхала, і ще пів року всім розповідала, як воно і що там було. Ще й досі мені згадується Париж.

Робота там, на Олімпіаді, полягала у прямих включеннях або якихось «американках» (коротких включеннях журналіста на фоні подій — ред.). Тут, на Суспільне Миколаїв, це все ж більше про творчість, самореалізацію, про якесь художнє бачення. Там і задачі були геть інші й обстановка святкова та піднесена.


«Олімпіада — це такий емоційний сплеск, який дуже відрізняється від моєї звичайної роботи».

Я пам’ятаю день на відкритті Олімпіади: у мене була дуже крута локація на мосту, і всі країни-учасники пропливали під ним. Ми так махали всім, кричали і раділи, як маленькі діти. Ці емоції — незрівнянні, і ця поїздка залишиться в серці назавжди.

Команда Суспільне Спорт — це взагалі якісь суперлюди. Вони всі настільки горять своєю роботою, що я з ними теж викладалася з усіх сил. Дуже прикольний і дуже крутий досвід, і якщо мене ще раз покличуть, то я обовʼязково поїду! (Сміється — ред.)

– Ви отримали відзнаку «Суспільний код», що це для вас означає?

– Я не очікувала, що мене номінують, і точно не очікувала, що переможу. Це було дуже приємно. І я була сильно розчулена. 


«Ця нагорода — це визнання роботи, але вона також про моїх колег. Виходить, що отримала цю нагороду не лише я, а й вони, тому що вони зробили мене мною».

Вони є моєю опорою, стовпами, які тримають на плаву. Якщо я можу бути моральним орієнтиром і надихати цих людей, то я це надзвичайно ціную.

Якщо казати за Суспільне Миколаїв, за своїх, то я знаю, що ці люди — це моя родина. Ми тримаємось разом. На жаль, багато з нас проходять важкі етапи, пов’язані з війною, і ця підтримка одне одного є безцінною. Я вважаю, що мені дуже поталанило жити й працювати в такому колективі. Скільки я спілкуюся з людьми, знаю, що це велика рідкість, а у нас реально класна, дружня команда.

Оці всі люди, мабуть, і тримають мене, мою психіку на плаву. Я думаю, що, можливо, вони навіть не розуміють, як багато вони для мене значать і роблять. Ці маленькі епізоди складають таку загальну картину, що я розумію: якби не ця робота, не ці люди, я не знаю, де і як я була б, що було б зі мною. 


«Колеги є моєю опорою».

Якщо я можу цих людей десь направити, допомогти, підтримати, щось їм дати від себе, то це свідчить про нашу взаємну доброту й наші взаємовідносини. І якщо їх надихають якісь мої цінності, то я цьому безмежно рада. Я особисто дуже пишаюсь своїм колективом, і якщо вони також мною пишаються, то це для мене дуже, дуже приємно.

Це взагалі дуже крута ідея — відзнака «Суспільний код». Класно, що філії та платформи можуть між собою комунікувати, об’єднуватися, обмінюватися досвідом, номінувати та голосувати за колег, щоб робити помітним внесок людей. Та і працювати на Суспільному, в такому величезному колективі, і мати можливості для саморозвитку, для творчості, для цікавих відряджень — це класно!


Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Культура, Суспільне Спорт і національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих диджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Маємо Суспільне Медіатеку — платформу унікальних відео й аудіо Суспільного від 1920-х і до сьогодні. Захищаємо свободи в Україні. 

Матеріал підготувала Марія Насонова

Фото — з особистого архіву Юлії Філімон

Поділитись
Privacy Preferences
When you visit our website, it may store information through your browser from specific services, usually in form of cookies. Here you can change your privacy preferences. Please note that blocking some types of cookies may impact your experience on our website and the services we offer.