Журналістика в усьому світі стикається з розмиттям розуміння її цінності. В українському контексті цей виклик накладається на тривалу війну та виснаження команд. Про минулий рік, управлінські рішення Суспільного у цих умовах, трансформацію компанії задля розвитку, роботу з вигоранням та жіноче лідерство — розповідає членкиня правління Суспільного, відповідальна інформаційний та регіональний контент, Марія Фрей.
— 2025 рік — цей рік для вас і для Суспільного був радше про «втримати» чи про «зростати»?
— Дозволю собі бути реалісткою і, не применшуючи роботу всієї нашої команди по всій країні та всі виклики, з якими ми зіштовхнулися, скажу: цей рік був про втримання. Про втримання насамперед людей у нашій команді, які продовжують працювати в ненормальних умовах. Про втримання уваги аудиторій, які втомлюються і виснажуються тією реальністю, що нас оточує. І він був про втримання самої інституції Суспільного, розвиток якої дуже залежить від того, чим ми керуємося, коли ухвалюємо ключові рішення.
Мене зараз дуже хвилює стан суспільства, яке шукає легких шляхів і лояльності замість критичних розмов про теперішнє і майбутнє, що ми живемо в дуже різних світах у кожному окремому регіоні. Про зростання можуть говорити цифри, але внутрішнє відчуття й розуміння потреб і викликів, усі рішення, які ми приймали цього року, були про те, щоб не впасти.
— Яке рішення було для вас найскладнішим?
— Якщо говорити саме про цей рік, то, з огляду на мою роль у компанії як людини, яка ініціює та управляє змінами, я завжди відчуваю певний острах, коли пропоную нові ідеї щодо змін або покращення структури. Тож найскладнішими для мене були управлінські рішення, які стосувалися зміни процесів усередині компанії, бо це завжди додатковий стрес і додаткове навантаження.
У 2025 році, коли ми працювали над реформою виробництва на Суспільному, у мене були серйозні побоювання, що це може бути непідйомним. Та енергія й адреналін, які були на початку повномасштабного вторгнення, закінчилися. Емоційне виснаження сильно позначається і на фізичному стані, люди почали частіше хворіти. Навіть дивлячись на команду новин, яка стала основою для цих змін, і отримуючи зворотний зв’язок від лідерів процесу, я розумію: мені дуже важливо, щоб у команд був ресурс і сили сприймати нові зміни й реалізовувати їх.
— Які саме зміни ви маєте на увазі?
— Минулий рік ми завершили трансформацією виробництва інформаційного контенту: уся команда «Суспільне. Студія» та редакційна команда перейшли у напрям інформаційного мовлення. Раніше в нас був news gathering (процеси збору новин — ред.), а тепер ще й talking gathering (збір тем і організація токшоу — ред.). Це означає, що ми об’єднані в одному напрямі й безпосередньо працюємо з новинами. Це суттєво покращило якість контенту, зокрема проєкту «Суспільне. Студія», позитивно вплинуло на показники, полегшило управління і, що дуже важливо, зняло багато напруги між командами.
Упродовж 2025 року ми також почали розробляти перехід на мультимедійне виробництво, який нас чекає надалі не лише в новинах і токінгах, а й в інших напрямах компанії. Задля цього ми перерозподілили навантаження між членами правління й оновили структуру, в якій ми змінили сам підхід з платформоорієнтованого на контентноорієнтований. Зокрема так з’явився напрям технологій і виробництва, який очолив Дмитро Хільченко.
— Чи спрацювала система хабів у регіонах так, як ви її бачили кілька років тому?
— Ми бачимо підтвердження, що система управління регіональними командами за принципом макрорегіонів має свої переваги, але треба продовжувати підсилювати їхню експертизу.
Ми бачимо позитивні зрушення: центральний хаб і Черкаси абсолютно прекрасно працюють із напрямом людських історій; покращилась ситуація і в південному хабі з центром в Одесі. Модель роботи північно-східного та східного хабів, коли команди майже не працюють у стаціонарних приміщеннях, стають прикладом роботи для всіх інших команд. Суспільне Харків робить фантастичні, неймовірні речі — в мінімальному складі, у надзвичайних умовах. Наші воєнні кореспонденти Суспільне Донбас можуть розповісти реальну ситуацію про те, як насправді працюють медіа на фронтлайні під час дронової війни, і це стає експертизою, наприклад, для «Репортерів без кордонів».
Поступово команди хабів стануть ще більш потужними й будуть спроможні підсилювати або генерувати і втілювати ідеї журналістів Суспільного по всій країні.
— Яка історія з регіонів за цей рік найбільше вплинула на вас?
— Цього року надзвичайно потужною була історія стійкості Дніпра — про те, як вони як команда, при втраті офісу, зібралися, організувалися і продовжили працювати. Це абсолютно неймовірно.
Щодо контенту й історій, які мене найбільше торкають, — це OSINT-розслідування про життя в окупації. Я не дозволяю собі читати російські ресурси про те, чим і як живе мій рідний Маріуполь, тому я дуже чекаю кожного наступного випуску від команди, яка працює з темами з окупації.
Інколи мені не вистачає сил подивитися матеріал до кінця. Мені дуже важко прийняти ту реальність, яку вони показують, але я дуже вдячна команді за те, що вони роблять це настільки чутливо. Я б хотіла, щоб ми робили це і далі — і щоб у нас вистачало сил, терпіння і розуміння, як робити, як висвітлювати життя в окупації.
— Що для вас сьогодні є ключовим в управлінні командами після кількох років роботи в умовах війни?
— Перші місяці повномасштабного вторгнення були повністю про служіння. Служіння професії й служіння аудиторії, яка тоді гостро потребувала доступу до інформації. Нас тоді вів передусім намір бути корисними й виконати своє завдання — бути поруч з людьми і розповідати про те, що відбувається. Але минуло вже майже чотири роки, і зараз дуже помітно, як ідейні люди вигорають.
Мені дуже хочеться, щоб у нас було більше турботи саме про ідейних фахівців — тих, хто несе в собі саму сутність Суспільного. Саме ці люди найчастіше ставлять собі питання: чи достатньо я роблю, чи, можливо, настав час іти в Збройні сили або робити щось інше у цей час? На жаль, зараз ми поступово втрачаємо ідейних людей — хтось іде на війну, а хтось йде з компанії, бо вигоряє, бо ми вчасно не змогли їх підтримати.
— Як ви намагаєтеся цьому запобігти?
— Ще на початку повномасштабного вторгнення, коли партнери пропонували допомогу, ми одразу говорили: нам потрібна підтримка з емоційним станом команд. Деякі партнери це почули і заклали можливість для ретритів, але це все ще не системна робота, вона дуже залежить від зовнішньої допомоги. Мені б хотілося, щоб це стало нашою внутрішньою, щоденною практикою, бо це не тимчасове навантаження — це вже з нами назавжди. Ми занадто довго живемо у виснажливому режимі, і піклування про ментальне здоров’я працівників виходить на перший план.
— Ви згадали про свою роботу на міжнародному рівні, коли зустрічаєтеся з партнерами, пояснюєте контекст роботи Суспільного під час війни. Як реагують іноземці?
— Я виїжджаю за кордон тільки за особистим запрошенням партнерів, і для мене це шалена відповідальність — кожного разу розповідати історії про наше життя і про нашу роботу. Ба більше: щоразу це й особиста травматизація, бо не можна пояснити, як ми живемо, не розповідаючи, що наші діти вночі ховаються в паркінгу, а вдень змушені під лампою з батарейками робити уроки в класі без світла.
Я щоразу хвилююся, чи це не занадто багато особистого контексту в цих виступах чи змогла я донести, як працюють наші воєнні кореспонденти на фронтлайні і чи дає це можливість фахівцям за кордоном усвідомити всю ту небезпеку, яка насправді чатує і на європейську журналістику. Але коли в кінці до мене підходять люди з організацій, з якими ми раніше не працювали, і пропонують ідеї, підтримку на наступні проєкти — то я розумію, що все було не дарма. І що важлива кожна розмова, кожен український голос за кордоном, який доносить, до чого необхідно бути готовими європейцям.
— Що чекає на глобальну журналістику і що є викликом для медіа уже сьогодні?
— Виклик для медіа номер один — це розмиття засадничих понять. Ведеться дискусія про те, що таке свобода слова, що таке свобода самовираження, де вона починається і закінчується, і в чому цінність журналістики в сучасному світі. У Європі ці принципи формувалися десятиліттями, тоді як у деяких країнах вони дедалі частіше використовуються як інструмент політичного впливу. Це питання ставлять собі в першу чергу у демократичних суспільствах, які прагнуть захистити власні інститути довіри.
І другий виклик — який швидше є наслідком першого, і який уже настільки очевидний, що дивує, чого ми не “любимо” про це говорити, — це контроль платформ. Зараз абсолютно очевидно: хто контролює платформи, той контролює зміст. Можна робити тонни контенту, але якщо big tech (великі технологічні корпорації — ред.) вирішить, що це не цікаво, цей контент ніхто не побачить. Тому діалог має бути значно вищого рівня і з тими, хто заробляє на платформах. Теза «робіть просто більше українського контенту» — це не рішення.
— Яку унікальну роль тут ви бачите для Суспільного в майбутньому?
— На мою думку, Суспільне має взяти на себе відповідальність шукати цю нову цінність журналістики, обговорювати її, ініціювати дискусії про це. Тому що це проблема не тільки України. Це те, що хвилює всю відповідальну журналістську спільноту світу, яка бачить, що відбувається.
І друге: мені хочеться, щоб Суспільне було в центрі розмови про майбутнє медіасередовища в Україні. Тому що життя драматично змінилося, і повернути все у той стан, який був до 24 лютого, неможливо. Треба прийняти це як аксіому. Не всі учасники медіаіндустрії в Україні це усвідомили, а нам би хотілося, щоб усі дуже серйозно до цього підійшли і замислилися над зміною власних стратегій.
Треба виходити не з логіки, що в нас зменшиться міжнародне фінансування проєктів, а з логіки, що немає людей, які можуть втілювати ці проєкти в Україні. Нам треба дуже свідомо підійти до кожної людини, на яку ми зараз розраховуємо. Люди стали дуже вичерпними.
— Багато жінок зараз приходить у традиційно «чоловічі» професії. Для Суспільного це виклик чи перевага?
— Перехід жінок у традиційно чоловічі професії дає надзвичайний поштовх для розвитку цих професій. Наведу простий приклад. Якщо раніше чоловіки, умовно, підіймали сонячні панелі вагою 30–40 кілограмів власною фізичною силою, то жінкам такого завдання не поставиш. Тому з’являються технології — підйомники, механізми, які спрощують цю роботу.
Те саме ми бачимо і в інших сферах: у війську з’являються полегшені бронежилети, адаптовані до жіночої анатомії, у виробництві — легші камери, легша техніка, яка дозволяє бути повноцінною професіоналкою незалежно від кількості м’язів. Це розвиток не лише професій, а й бізнесу, бо з’являється більше людей, яким потрібні нові рішення та інструменти. Перехід з професії в професію загалом дуже стимулює інновації, тому думаю, що і для нашої команди це теж можливість розвитку.
— Що для вас означає жіноче лідерство в медіа?
— Жінки сьогодні справді формують майбутнє України: вони пишуть стратегії та політики, вони ухвалюють рішення, які впливають на те, чи залишаться українські діти в країні, і вони також воюють. Може здаватися, що жінки стали видимішими — і в бізнесі, і в медіа, і в політиці. Але коли дивишся на реакцію аудиторії й на те, які матеріали набирають найбільше переглядів, стає очевидно, що образ «берегині» в українському суспільстві все ще домінує.
Держава, бізнес і інституції часто продовжують ставитися до жінок по-старому, навіть там, де можна було б ухвалити прості рішення без значних витрат. Ми маємо це визнати й почати з цим працювати.
Мені дуже хотілося б діалогу з чоловіками — такого, в якому вони побачили б, що сильні партнерки в команді — це не загроза і не додаткове навантаження, а — можливість. Але я також бачу великий страх втрати звичних моделей, які існували раніше. І це насправді не питання нашої країни, це глобальний виклик.
Хотілося б, щоб чоловіки теж почали цю розмову між собою — про те, що вони можуть дати цьому світу і жінкам сьогодні. Щоб ця розмова не залишалася тільки в жіночому колі. Цей діалог складний і довгий. Він про визнання того, що жінки були дискриміновані не окремими людьми, а системою, яка довгий час не давала їм умов для розвитку.
— Яку пораду ви дали б жінкам, які сьогодні керують командами в умовах постійної кризи?
— У кризових умовах жінки всередині компаній беруть на себе значно більше роботи з емоційної підтримки колег, ніж чоловіки. Це факт. Жінки зазвичай починають день із запитань: як ви, як минула ніч, як почуваєтеся, чи є у вас сили, чи можете ви сьогодні це зробити. І розуміючи це, мені дуже хочеться, щоб жінки навчилися себе цінувати, бо наша робота — важка, емоційно затратна і часто невидима. У нас на Суспільному працюють фантастичні жінки й у будь-яких складних ситуаціях я хочу, щоб наші жінки пам’ятали про власну цінність.
Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Культура, Суспільне Спорт і національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих диджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Маємо Суспільне Медіатеку — платформу унікальних відео й аудіо Суспільного від 1920-х і до сьогодні. Захищаємо свободи в Україні.
Розмовляла Христина Купльовська
Фотографувала Анастасія Мантач
