Суспільне Мовлення висловлює глибоку повагу та вдячність всім своїм працівникам/-цям, які віддали своє життя в боротьбі за свободу й незалежність України. Ми переконані, що пам’ять про наших загиблих колег є не лише важливим елементом корпоративної культури, а й неоціненним спадком, який залишиться для майбутніх поколінь.
Суспільне Мовлення прагне зберегти та вшанувати пам’ять наших героїв/-нь через постійне нагадування про їхній подвиг. Ми віримо, що пам’ять про кожного та кожну є основою нашої єдності, яка зміцнює колектив і надихає нас продовжувати виконувати свою роботу з гідністю та відповідальністю в ці складні часи.
Дошка пам’яті
Олексій Ольховик
Олексій загинув 13 березня 2023 року у Бахмуті на Донеччині. Він був оператором Суспільного Мовлення із 2020 року, займався великими проєктами, серед яких — «Суспільна студія» на Першому, міжплатформовий марафон «На карантині» тощо. Їздив із колегами у відрядження висвітлювати військову тему в зону ООС.
26 лютого 2022 року Олексій вступив до лав Збройних сил України. Він долучився до однієї з бригад столичної тероборони, згодом його відправили на фронт на Донеччину. В Олексія залишилася дружина та донька Єва, якій на момент загибелі батька було менше ніж рік.
Фото: Олексій Ольховик /Facebook
Наталія Загуменна, колега Олексія: «Ми втрачаємо на цій війні чудових людей. Невимовно боляче. З Олексієм ми працювали не один рік, запускали прямоефірний марафон “На карантині” з початку пандемії, потім проєкти “Суспільна студія” і “Прозоро”, робили трансляції до визначних дат та спецефіри, у нас був дружній колектив, багато різноманітних і цікавих зйомок, плани на майбутнє. Олексій був професійною, світлою людиною з почуттям гумору, чудовим оператором і колегою, якого нам всім не вистачатиме».
Колега Євгенія Опекунова: «Олексій для частини наших молодих журналістів був першим оператором, який надихав своєю підтримкою і відданістю справі. Ловив найкращі ракурси, допомагав та робив атмосферу на зйомках невимушеною. Журналісти були впевнені в результаті, коли їм на зйомки ставили Льошу. З Олексієм пов’язано багато смішних історій і жартів, які набули сумного тону після його втрати».
Дмитро Сірик
Дмитро загинув 20 квітня 2023 року. Дмитро родом із Сєвєродонецька. Понад 15 років працював на радіо, був діджеєм, музичним редактором, радіоведучим, зокрема, і на радіо «Пульс», що у підпорядкуванні Суспільне Донбас. У радіоефірі слухачі знали Дмитра під псевдонімом Іван Лопата. В березні 2022 року Дмитро отримав повістку й долучився до лав Збройних сил України. Був стрільцем-снайпером механізованого батальйону. У Дмитра залишилися матір, батько, син та наречена.
У січні 2024 року з’явилась вулиця на честь Дмитра Сірика у тимчасово окупованому Сєвєродонецьку Луганської області.
«Людина, яка не знала слова “не можу”, — згадує про Дмитра його колега Олександр Марченко. — Діма любив свою роботу і завжди все робив максимально якісно. Він ставив високі вимоги — і до себе також. Його любили та поважали колеги, а ще він був взірцевим батьком».
Ірина Цибух
Ірина загинула 29 травня 2024 року на Харківщині. На Суспільному Іра із 2017 року. Вона працювала з філіями, готувала міжрегіональні спецефіри, втілювала грантові проєкти та знімала документальні фільми, була медіатренеркою. Поза роботою брала участь в освітніх проєктах, де розвивала критичне мислення та медіаграмотність дітей у школах.
Повномасштабне вторгнення застало Ірину Цибух на сході України: 22 і 23 лютого 2022 року в Покровську та Краматорську вона презентувала свій документальний фільм про дітей із віддалених сіл Донеччини й Луганщини, яким бракує інклюзії. 24 лютого презентація мала відбутися в Сєвєродонецьку, а наступного дня — в Києві. Але домівки героїв фільму Ірини Цибух опинились у російській окупації, а вона повернулася до лав добровольчого батальйону «Госпітальєри», де відбула кілька ротацій на передовій ще з 2014-го. У складі батальйону Ірина забезпечувала евакуацію поранених бійців із найгарячіших місць і надавала домедичну допомогу.
«Іра була геніальною менеджеркою, цілісною в своєму поклику, принципах, словах. Вона пропрацювала кожну деталь проєкту і вболівала за людей в регіонах. Саме Ірі були під силу найбільш непрості задачі. Якийсь період вона як продюсерка налаштовувала роботу в Дніпровській філії, тобто розуміла всі нюанси роботи регіонального мовлення. Саме Іра стала першою менеджеркою в команді, яка реалізувала проєкт з гіперлокальними журналістами. А ще, пам’ятаю, в нашому кабінеті в “Олівці”, я могла завжди прийти і пожалітися їй, а вона казала: зараз вирішим. Її підтримка — це було щось особливе, вона завжди знаходила вихід з будь-якої ситуації. В ній було стільки енергії, вона навчалася, вела проєкти у східних регіонах. Проєкт, який вона мріяла реалізувати вже під час війни — пам’яті наших полеглих Героїв. 3 квітня 2023 року вона зробила перший зум по цьому проєкту. Вона активно опрацьовувала останні місяці цей напрямок. Нам треба продовжити те, що вона почала», — згадує про Ірину її колега Катерина Жуліна.
КИРИЛО ПОЛІКЕВИЧ
Відеограф Суспільне Дніпро Кирило Полікевич загинув 16 березня 2025 року під час виконання бойового завдання на Донеччині неподалік Преображенки Покровського району.
Кирило Полікевич народився і виріс у Дніпрі. В грудні 2008 року прийшов тоді ще на обласне телебачення інженером відділу комп’ютерного монтажу. Після створення Суспільного, з 2018 року разом з Олександрою Фененко працював на міжрегіональному ранковому проєкті «Ранок на Суспільному». У 2020 році став відеографом.
28 червня 2023 року був мобілізований. Служив у бригаді протиповітряної оборони, захищаючи небо над Дніпром. Згодом боронив Україну на східному напрямку, де разом із побратимами двічі виходили з ворожого оточення. Після реабілітації Кирило продовжив службу на Херсонщині, звідки знову потрапив на схід. Був гранатометником мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. У лютому 2025 року від командира отримав почесну нагороду «Піхота Збройних Сил України».
«Кирило був дуже доброю людиною, стриманий, але з усмішкою на обличчі. Я встигла попрацювати з ним лише півтора місяця до того, як він пішов служити. Але, попри це, кожен раз, коли був у Дніпрі та забігав на філію, ми сідали в моєму кабінеті і розмовляли. Останній раз він приходив 26 грудня 2024 року. Тоді якраз були блекаути… Ми просиділи десь годину в кабінеті в напівтемряві, просто розмовляли… Про життя, про його службу (тоді він був на Херсонському напрямку, а ці місця я добре знаю), про родину, будували вже плани на його повернення на роботу. Це дійсно трагедія для всієї родини Суспільне Дніпро…» — говорить колега Катерина Лисюк.
«Він був дуже спокійною та врівноваженою людиною. Як зазвичай інші можуть “спалахнути”, якщо щось не виходить чи йде шкереберть, то Кирило — завжди все спокійно, ніколи не підвищував голос. В нього було класне почуття гумору. Завжди всім допомагав, до всього підходив із розумінням. Дуже любив свою роботу, часто залишався з ночівлею, аби закінчити монтаж матеріалів», — каже Наталія Астратова, колега Кирила.
«Завжди допоможе, завжди підтримає. Ми обожнюємо його… Обожнювали. Особисто для мене він був не просто колегою, він — як брат. Ми часто з ним переписувалися, наскільки це в нього виходило… Я досі в шоці… Всі колеги в шоці… Дуже важко», — говорить колега Ольга Кім.
Команда Суспільного Мовлення висловлює щирі співчуття родинам наших захисників та захисниць, а також кожній українській родині, яка втратила рідних та близьких у цій страшній війні. Ми в скорботі схиляємо голови перед величним подвигом героїв та героїнь, які полягли в боях за вільну, незалежну і нескорену Україну.