Режисер Володимир Бакум розповів в інтерв’ю «Детектору медіа» — про документальний фільм Суспільного «Тиша лиманів», життя Тузлівських лиманів під час війни та роль документалістики у фіксації українського досвіду. Пропонуємо до Міжнародного дня Чорного моря, який відзначають 31 жовтня, переглянути стрічку та прочитати інтерв’ю з режисером фільму.

Документальний фільм Суспільного «Тиша лиманів» розповідає про чотири пори року в національному природному парку «Тузлівські лимани» під час повномасштабної війни. Він показує, як російські атаки впливають на довкілля, а люди продовжують досліджувати й захищати природу попри небезпеку.

— Як виникла ідея фільму «Тиша лиманів» і чому ви вирішили розповісти саме про Тузлівські лимани та про людей, які працюють у національному природному парку під час війни?

— Усі мої авторські режисерські фільми присвячені певним регіонам України, які мені особисто цікаві. Я знімав у Карпатах, на Сумщині, створив фільм про затоплену Бакоту. І згодом подумав: чому б не розповісти про Одещину, зокрема Бессарабію? Це дуже колоритний регіон. Мені здавалося, що в інформаційному просторі є Одеса і все, що навколо неї, але про південну частину Одещини говорять значно менше. Ще до повномасштабної війни я часто там відпочивав, тому мені хотілося дослідити цей край.

Спочатку ми планували знімати про Затоку: якою вона була до війни і що з нею зробили російські обстріли. Потім виникла ідея фільму про Вилкове — місто на воді. Але під час пошуку героїв і локацій ми натрапили на Тузлівські лимани. Я почав читати про національний природний парк, знайомитися з людьми, які там працюють, і зрозумів, що саме цю історію варто розповісти. Як виявилося, це один із небагатьох природних куточків українського морського узбережжя, який не перебуває під окупацією. Азовське узбережжя та значна частина чорноморського узбережжя України окуповані.

Мене захопила унікальна природа лиманів. Це місце називають пташиним садочком, адже тут зупиняються перелітні птахи. Я вирішив дослідити цей край і розповісти про нього у фільмі.

— «Тиша лиманів» — медитативна документалістика. Чому ви обрали саме таку форму оповіді? Ви задумували її від початку чи це рішення виникло під час зйомок?

— Треба почати з того, що на Суспільному, де документалістика є одним із пріоритетних напрямів, протягом останніх років, було створено велику кількість проєктів різних жанрів і тем. Те, що я мав змогу реалізувати авторський задум, — це великий привілей і велика відповідальність.

Мене давно приваблює медитативна документалістика. Якщо подивитися на мої попередні роботи, у них теж є певна поетичність, яка тягнеться ще з університетських часів. Цей почерк зберігається в кожному фільмі. А тут я, можна сказати, дав собі більше свободи — і радий, що мені дозволили це зробити.

 

Чому саме медитативна форма? Мене захопила краса цього місця, його звукове середовище і контраст між природою та війною. Росіяни обстрілюють цей регіон, туди долітають дрони й ракети. Це небезпечна територія, адже Росія не відмовилася від своїх намірів щодо Одещини.

Мені здалося, що в моменти, коли немає обстрілів, ти ніби живеш у раю. Але починається атака — і птахи злітають, звичний ритм життя руйнується.

Ми з оператором Аленом Анісімовим ще до початку зйомок обговорювали, як це передати. Вирішили використовувати довгі кадри, спостереження, панорами. Нікуди не поспішати, дати глядачеві можливість вдивлятися в природу. А музика та звуки навколишнього середовища поступово створюють напруження.

Мені здається, саме така форма дає змогу краще зрозуміти, як живуть люди в цьому світі, де краса природи постійно співіснує з небезпекою.

Читайте повний текст інтерв’ю на сайті «Детектора медіа»