Автор: Валерій Пекар, публіцист, викладач і громадський діяч
Виголошено на конференції «Розмаїття, рівність та інклюзія — стандарти в медіа» у Києві 16 червня 2026 року
Тема серйозна й складна, хоча б тільки тому, що ця тема єдина серед усіх тих, якими бомбардувала Україну російська пропаганда протягом останніх чотирьох років, реально влучила і завдала нам болю (йдеться про начебто сотні тисяч людей з Індії, які вже стоять на кордонах і тільки чекають, щоб витіснити звідси українців і нарешті заселити всю Україну).
Про мозаїку української політичної нації легко говорити після попередніх виступів, які вже пояснили, що складність — це добре. Ідентичність не існує без зустрічі з іншим. Ми усвідомлюємо свою ідентичність тільки тоді, коли розуміємо, що є люди, які мають іншу ідентичність. Багатовимірна ідентичність — це внутрішня складність і глибина, етична зрілість, яка дозволяє міркувати про різні кола солідарності, спроможна до діалогу, а отже, до розвитку. Одновимірна, пласка, проста ідентичність — це втрата складності, отже втрата розвитку всередині і зв’язків назовні, а також, звичайно, демографічні ризики.
Україна ніколи не була моноетнічною, бо ми виросли на перехресті цивілізацій. Ба більше, ми маємо двох батьків — Київ і Крим, але це вже заскладна концепція для короткого виступу. Ми як політична нація є складними. У нас є сильне українське етнокультурне ядро, це важливо постійно підкреслювати. Але ми не моноетнічна держава з «доданими меншинами».
В основі української нації стоїть український народ, який є суб’єктом творення нації та держави. І він створює ту політичну рамку, в якій свободи, гідність, самобутність громадян є захищеними. Українська політична нація може бути інклюзивною — це не про кров і ґрунт, це про приналежність, відповідальність та участь. І ключове слово, якщо ми починаємо говорити про цінності, це гідність.
Не випадково наша революція називалась Революцією Гідності. Гідність є центральною цінністю української моделі співжиття, і вона однаково застосовується і до титульного українського народу, і до національних спільнот, і до корінних народів України. І це означає дуже багато: права людини, права народів, право на мову, культуру, історичну пам’ять, захист від русифікації, від апропріації культури й від імперського стирання. Це означає право бути повноправними співтворцями майбутнього, а не «декорацією», «ризиком» чи «залишком минулого».
Гідність одних не будується на невидимості інших. Це одна з ключових тез для того, щоб побудувати правильні стосунки. Національні спільноти, корінні народи є частиною нашої історії й державності, але дуже часто наш національний наратив сприймає їх фрагментарно: когось як етнографію, когось через призму трагедії, когось як проблему, яку треба вирішити або краще, щоб її не було.
Завдання майбутнього України — включити всіх у спільне «ми», не стираючи ідентичності й окремішності. Ця складність є запорукою внутрішнього діалогу й здатності до зовнішніх діалогів, а отже — запорукою виживання й розвитку.
Окремо треба сказати про корінні народи, про народи з особливим зв’язком із територією, пам’яттю, правом на самобутність. Це не тільки кримські татари, караїми і кримчаки, а й інші автохтони. Передусім це корінні народи Криму, бо Крим — їхня єдина батьківщина.
І це не лише про культуру. Коли ми зводимо все до культури, фактично зводимо до етнографії. Це про деколонізацію, безпеку, повернення Криму й відновлення справедливості. Український проєкт Криму після війни не може статися без кримськотатарського питання в центрі.
На форсайті «Крим 2050» народилася формула: Крим буде українським лише тоді, коли буде кримськотатарським, а водночас Крим буде кримськотатарським лише тоді, коли він буде українським. Це означає, що не можна повернути лише територію — потрібно повернути суб’єктність людей і народів, яких імперія століттями виштовхувала з їхнього дому.
Війна посилила українську громадянську ідентичність, але не розв’язала проблеми інклюзії, а навпаки загострила її. Різноманіття під загрозою через окупацію, еміграцію, депортацію, втрату молоді й мови. І це не природний процес, це наслідок неспроможності захистити живе різноманіття. У нас нині є спільна сильна рамка солідарності: «свої» — це ті, хто за Україну. Але цього замало, бо інклюзія, побудована лише на спільному ворогові, може ослабнути після війни. Рішення полягає в тому, щоб перевести солідарність воєнного часу в інституції: освіту, місцеву політику, культурну участь, медійну видимість, справедливе представництво й повсякденну повагу.
Найбільший спільний виклик — тиха асиміляція й демографічна гомогенізація. Коли спільнота нечисленна, кожна втрата — незворотна. Кожна школа, медіа, культурний центр втрачаються назавжди. Символічна пам’ять важлива, але живі люди — важливіші. Тому боротися треба не тільки за території, а й за збереження мозаїки людей, народів і культур.
Протилежний ризик — геттоїзація. Зберегтися, але ізолюватися, побудувати стіну або дозволити її побудувати. Це створює паралельні інформаційні простори без участі в українському майбутньому. Такі простори вразливі до зовнішніх впливів. Слабка державна присутність, погана освіта, відсутність українських інституцій, віддаленість, кадровий дефіцит, байдужість центру ведуть до такого замикання в собі. А вимога лояльності без освіти й безпеки, без можливостей та поваги веде лише до відчуження.
Обидва підходи — асиміляція і геттоїзація — неприйнятні. Нам потрібно пройти між цими двома пастками. Не копіювати західний мультикультуралізм, який не працює, й не повертатися до радянського інтернаціоналізму, який стирав відмінності.
Українська формула — це спільна політична нація, сильна українська державна мова, повага до титульного народу і його націєтворчої ролі, а водночас реальні права національних спільнот і корінних народів, нульова толерантність до імперських маніпуляцій. Ми різні, але ми разом і спільно відповідаємо за майбутнє України.
Інклюзія починається не з законів, а з повсякденного досвіду приналежності. Правові гарантії необхідні, але не достатні. Важливі освіта, культура, медіа, громади, молодіжні програми, локальні лідери й спільні проєкти розвитку. Не екзотизація, а нормальність присутності мов і культур у публічному просторі.
Завершуючи, підкреслю: нова роль медіа і громадянського суспільства — бути архітекторами нової мови про українське «ми». Це не просто толерантність, а зміна оптики. Пояснювати складність як цінність, бо без неї ми не виживемо. Україна має шанс створити одну з найцікавіших європейських моделей політичної нації — гідну, сильну, українську, відкриту й неімперську. Це треба щодня будувати — словами, політиками, інституціями, практиками.
Майбутня Україна — це країна, де українці не бояться втратити себе, а національні спільноти й корінні народи не бояться бути собою. Ми будемо стояти на фундаменті українськості, але дозволяти кожному і кожній бути собою.
І наостанок: в кого немає власного проєкту майбутнього, той стає ресурсом для тих, у кого він є. Якщо ми його не створимо самі, за нас це зроблять інші. Але я впевнений, що ми зможемо.
