Авторка: Олена Апчел, лейтенантка, начальниця 3-го пункту управління артилерійською розвідкою дивізіону артилерійської розвідки
Виголошено на конференції «Розмаїття, рівність та інклюзія — стандарти в медіа» у Києві, 16 червня 2026 року
Коли мене запросили підготувати виступ на тему «Жінки, які воюють: досвід, який змінює суспільство», я почала думати саме про постановку питання.
І, мені здається, тут є пастка. Тому що дуже часто, коли ми говоримо про жінок, ми насправді говоримо про жінок. А треба говорити про суспільство. Бо проблема ніколи не була в тому, чи можуть жінки воювати. Проблема завжди була в тому, що суспільство не готове до наслідків цього факту. Не готове до того, що жінка може бути не лише символом життя, а й суб’єктом політичної волі. Не лише берегинею, а й захисницею. Не лише матір’ю громадян, а й громадянкою, яка визначає правила гри. Українське суспільство вже погоджується, що жінка може померти за свою країну. Але досі не до кінця погоджується, що вона має право визначати, якою ця країна буде у війні і після війни.
Упродовж тисяч років майже всі людські суспільства були побудовані навколо угоди: ті, хто воює, визначає майбутнє. Ті, хто ризикує життям за спільноту, отримує право формувати її політичний порядок. Так було в античних полісах, в середньовічних державах, так було в модерних демократіях. Право голосу майже всюди виростало з обов’язку захищати спільне.
В Силах Оборони України жінки вже давно не виняток. Вони командують, вони гинуть, вони керують екіпажами. Планують операції, працюють зі зброєю, евакуюють поранених, здійснюють розвідку, приймають рішення, від яких залежать життя людей. І роблять це не тому, що вони жінки, а тому, що вони професіоналки — стали ними, свідомо залишивши цивільне життя. Майже всі жінки в українському війську — доброволиці.
Мені здається, що справжня цінність досвіду жінок, які воюють, полягає навіть не в тому, що вони доводять свою здатність служити — вони демонструють дещо значно важливіше. Вони показують, наскільки багато людського потенціалу ми роками втрачали через обмежувальні уявлення про ролі. Скільки талантів не були реалізовані, скільки лідерок не отримали можливості проявитися, скільки рішень не були прийняті. І війна змушує нас це побачити.
Але є ще одна річ, про яку варто говорити: жінки, які воюють, приносять у суспільство не лише новий досвід сили, вони приносять новий досвід громадянства. Тому що громадянство — це не набір прав. Громадянство — це якраз готовність нести відповідальність за спільне. І коли жінка бере до рук зброю для захисту країни, вона змінює не тільки власну долю. Вона змінює саме уявлення про те, хто є повноцінним суб’єктом держави. Бо неможливо вимагати від людини ризикувати життям за країну, а потім пропонувати їй бути менш видимою в політиці, культурі, охороні здоров’я, медіа чи системі ухвалення рішень. І тому перед українським суспільством постає історичне питання: якщо жінки разом із чоловіками захищають державу, то чи готові ми разом із ними створювати нову державу? Не колись. Не після перемоги. Зараз.
Війна зробила видимими багато речей, які ми раніше могли не помічати або дозволяли собі не помічати. Зробила видимими людей з інвалідністю, питання безбар’єрності, національні спільноти і корінні народи, різні досвіди життя. І серед цих видимостей стали помітними жінки у війську. Але мені здається, що головне питання навіть не в тому, що жінки стали видимими. Головне питання в тому, що саме ми побачили, коли вони стали видимими, коли ми стали видимими.
Досвід жінок, які воюють, змінює суспільство не тому, що це якийсь особливий жіночий досвід. А тому, що він руйнує багато звичних уявлень про те, як взагалі влаштований світ.
На війну я пішла не тому, що люблю воювати. І не тому, що маю якісь особливі здібності до військової справи. Я пішла на війну, тому що не могла більше жити в розриві між власними переконаннями і власними діями. Мої переконання були прекрасними, щирими, світлими і патріотичними. Але я жила хорошим життям за кордоном. Так, я щодня багато робила для української культури, української армії та українського суспільства. Але коли дивилася на себе чесно, я бачила, що цього не достатньо.
Революції відбуваються лише там, де перебувають тіла. І в якийсь момент я зрозуміла, що хочу наблизити свої дії до власних переконань. Тому повернулася в Україну. Не за героїзмом, не за подвигом, не за статусом. А за відповідністю між тим, у що вірю, і тим, як живу.
А жила я в тому числі виборюючи рівні права на справедливість, гідність і видимість жінок у суспільстві. І в якийсь момент побачила, яка я нечесна перед собою, якщо так відчайдушно вболіваю за рівність прав, так прагну солідарності з нами і так майстерно уникаю рівної відповідальності. Бо право неможливо відокремити від відповідальності.
І тут я хочу бути дуже обережною, тому що відповідальність — це не примус, не покарання, не моральний шантаж, не вимога до всіх прожити однакове життя. Відповідальність — це готовність співвідносити власні переконання з власними діями. Готовність бачити наслідки своїх рішень. Готовність не лише користуватися суспільством, а й підтримувати його існування.
Саме тому мені здається, що головний урок війни не про героїв і героїнь. І навіть не про перемогу. Він про дорослість. Про зрілість суспільства, готового підтримувати себе як в часи розквіту, так і в часи кризи.
Зараз, коли говорять про жінок у війську, дуже часто розмова швидко переходить до питання рівності. І я б дуже хотіла сказати, що ми вже наблизилися до справжньої гендерної рівності. Але не можу. Різниця у ставленні до жінок існує. На всіх етапах. І це не просто різниця. Це глибинна стигматизація і (як я часто повторюю) гігантський слон мізогінії, якого ми намагаємося не помічати, бо він займає всю кімнату.
Тобі скажуть: «Ми не бачимо гендеру». І через хвилину спитають, хто сидить із твоєю дитиною. Скажуть: «У нас всі рівні». І дадуть тобі форму, пошиту на тіло, якого ніби не існує. Скажуть: «Тебе поважають як бійця». І назвуть «дівчинкою» на нараді, де ти єдина маєш бойовий досвід.
Військо — це концентрат суспільства. Тому те, що ми бачимо у війську, майже завжди є підсиленою версією того, що є загалом в суспільстві.
Проблема полягає не лише у відвертих проявах дискримінації. Найскладніше те, що значна частина цих механізмів виглядає природною. Вони заховані у звичках, у припущеннях, у розподілі довіри, у тому, кого ми автоматично вважаємо авторитетом, а кого — ні. Дуже часто те, що називається нейтральністю, насправді є історично сформованою чоловічою нормою, яка видає себе за універсальну. І тоді будь-який інший досвід починає сприйматися як відхилення від норми. Як щось, що треба пояснювати і легітимізувати. Саме тому жінка у війську часто мусить доводити право бути там навіть після того, як вона вже там є. Та війна дивним чином робить усіх нас рівнішими. Вона жорстоко руйнує все. Їй байдуже до наших упереджень і соціальних ролей. Вона стала своєрідним рентгеном на здатність нести відповідальність.
Мені здається, головне, чого жінки вчаться, коли отримують можливість захищати, це не сили — силу вони мали й раніше. Ми вчимося свободи. Свободи від очікувань, перебуваючи в найбільш ієрархічній, мізогінній і архаїчній системі. В парадоксі між боротьбою за гідність, позбавлені цієї гідності на момент боротьби. Напевно, саме так будуються демократії — у свободі говорити незручну правду під тиском автократій.
Саме тому досвід жінок на війні — це не окрема тема про жінок. Це лабораторія майбутньої державності. Місце, де народжується новий тип громадянина і громадянки.
І тут я хочу поставити питання медіа. Бо медіа не просто описують суспільство. Вони визначають, кого суспільство бачить.
Коли жінка-військова з’являється в матеріалі як дружина, мама або виняткова історія захисниці, суспільство отримує неповну картину. Коли вона з’являється як професіоналка, командирка, операторка, інструкторка, штабна офіцерка, медикиня, штурмовиця чи артилеристка — суспільство починає бачити реальність.
Скажіть чесно: коли ми говоримо «ветеран», кого ви бачите? Коли ми говоримо «командир», кого ви бачите? Коли ми говоримо «герой», кого ви бачите?
Наші відповіді на ці запитання формують майбутнє не менше, ніж закони. Бо спочатку змінюється уявлення, потім змінюється культура, потім змінюються інституції — і лише потім змінюється країна.
Інклюзія — це здатність побачити того, хто завжди був поруч, але залишався невидимим. Побачити його не як символ, квоту чи виняток, а як рівного учасника спільної історії.
Мені здається, сьогодні Україна переживає дуже рідкісний момент історії. Момент, коли старі ролі вже зруйновані, а нові ще не створені. І саме в такі моменти народжуються нові суспільні договори.
Я не прийшла сюди як жінка, яка говорить про жінок. Я прийшла як людина, яка бачила, як поруч гинуть люди. Яка проводжала на щиті побратимів і посестер. І після цього дуже важко серйозно ставитися до суспільних правил, які досі визначають, кому дозволено бути авторитетом, а кому ні. Ми вже частково навчилися шанувати загиблих героїнь, через символічне пам’ятування. Але суспільство не готове розгледіти різних, незручних, зухвалих, втомлених і живих.
Моє думання і говоріння вже трансформувалися. На вигук громадянської єдності «Слава Україні!» я завжди відповідаю «Героям і Героїням слава!». І це не складно — це адекватно і справедливо. Щодня тихо співаючи гімн після хвилини пам’яті я додаю: «І покажем, що ми, браття й сестри, козацького роду» — і це теж адекватно і справедливо. А ще зручно, бо там є ритмічне місце на це слово. Мені можна заперечити, що сталі вирази потребують сталості, але в тому і річ, що від відповіді харківського студентства «По всій землі слава!» до сьогодні, це гасло зазнавало змін у реакції на виклики. А в цій тридцятирічній війні росії проти України у нас достатньо викликів, щоб наші відповіді зазнали зрілої, адекватної часу трансформації.
Слова дійсно мають владу. Рівність — це не коли всі однакові. Рівність — це коли ніхто не має монополії на значущість.
Майже всі конфлікти навколо різноманіття виникають не через самі відмінності. Вони виникають через монополію. Монополію на авторитет, на голос, на визначення норми, на право пояснювати світ.
Питання вже давно не може звучати: «Чи мають жінки право бути тут?». Воно звучить так: «Чому хтось досі вважає, що має виняткове право визначати, хто тут може бути, а хто ні?». Війна змінила не жінок, вона змінила умови, за яких суспільство може дозволити собі не бачити жінок.
Один із найважчих висновків, до яких я прийшла за час служби, полягає в тому, що жінки у війську змінюють не лише уявлення про жінок. Вони змінюють уявлення про людей, про чоловіків, про громадянство, про солідарність. Вони змінюють уявлення про владу.
Тисячоліттями політичний авторитет був пов’язаний із насильством. Хто захищає спільноту — той отримує право визначати її майбутнє. Хто ризикує життям — той набуває політичної суб’єктності. Жінки-військові не просто входять у цю систему. Вони руйнують її монополію. І тоді постає значно цікавіше питання: якщо право визначати майбутнє більше не прив’язане до статі, то що стане новою основою авторитету? Компетентність? Моральна зрілість? Здатність дбати про спільне? Це вже питання не гендеру, а нової моделі влади. Не про права жінок, не про представництво, не про інклюзію, а про нову суспільну угоду після війни.
Ми звикли думати, що жінки, які воюють, змінюють місце жінок у суспільстві. Насправді вони змінюють значно більше. Вони ставлять під сумнів одну з найстаріших політичних конструкцій людства — уявлення про те, кому належить право визначати майбутнє. Паралельно (поки що дуже тихо), але питаючи: а як щодо інфраструктури турботи? А навіщо ви повторюєте механізми змагань і приниження, якщо це не посилює, а лише послаблює систему? І саме тому їхній досвід важливий не тільки для жінок. Він важливий для всіх нас.
Війна створює новий суспільний прошарок людей, які мають моральне право вимагати перебудови країни, тому що особисто заплатили за її існування. І серед цих людей жінки перебувають на тих самих підставах, що й чоловіки. Це нова політична філософія майбутнього.
Цікаво, що з усіх цих тез найнебезпечнішою для звичного суспільного порядку є не тема жінок. Найнебезпечнішою є теза про те, що джерелом політичної легітимності після війни може стати не статус, не посада, не походження і навіть не виборча технологія, а якраз цей досвід відповідальності за спільне. Якщо ця думка колись стане центральною для України, вона змінить не тільки гендерні ролі. Вона змінить саму архітектуру влади.
Сьогодні багато говорять про ветеранів і ветеранок, про їхнє повернення, реінтеграцію. Але мені здається, що ми досі ставимо це питання трохи неправильно, тому що ветерани не повернуться в довоєнне суспільство — такого суспільства більше немає. І самі ветерани й ветеранки вже не є тими людьми, якими були раніше. Тому питання не в тому, як їм адаптуватися до нас. (І як цивільна в минулому я перевертаю запитання: як вам адаптуватися до нас.) А основне: як нам усім адаптуватися до нової реальності. Як навчитися жити разом після досвіду, який змінив усіх по-різному.
І тут я повертаюся до теми інклюзії. Бо для мене інклюзія — це не тільки про лексику. І не про виконання формальних стандартів. І навіть не про представництво. Інклюзія починається там, де ми перестаємо сприймати власний досвід як універсальний. Де ми погоджуємося з тим, що суспільство складається з людей, які мають різні тіла, різні біографії, різні можливості, різні історії, різні втрати.
Саме тому мені здається, що сьогоднішня розмова про жінок, які воюють, насправді є розмовою про значно більше. Вона про те, чи готові ми будувати країну, де людина не мусить доводити право на власну суб’єктність. Де різність не сприймається як проблема, яку потрібно усунути, а стає умовою нашої спільної стійкості. Де строкатість ідентичностей — не загроза, а здобуток. Який завжди був наш, але війна його оприявнила, а ми оцінили і присвоїли.
Майбутнє належить не жертвам і не героям. Майбутнє належить носіям відповідальності. Українська культура сьогодні багато працює через дві фігури: жертву і героя. Жертву слухають, але не завжди наділяють владою. Героя поважають, але часто перетворюють на пам’ятник. Але після війни може з’явитися третя суспільна фігура — Людина відповідальності. Homo responsabilis (Гомо респонсабі́ліс). Не та, яка страждала, не та, яка здійснила подвиг, а та, яка навчилася відповідати за спільне. Можливо, головний урок війни полягає не у створенні культу героїв, а у створенні культури відповідальності. Бо війна створює не ветеранів — війна створює нових громадян.
Мені здається, що слово «ветеран» уже містить певну пастку. У ньому є щось про минуле. Про завершений досвід. Але люди, які проходять війну, приносять не лише минуле. Вони приносять нову політичну компетентність. Вони знають ціну держави, ціну довіри, ціну помилки, ціну байдужості. І тому найбільшою помилкою може стати спроба інтегрувати ветеранів та ветеранок назад у довоєнне суспільство. І можливо, потрібно буде зробити протилежне: інтегрувати країну вперед — у той досвід, який вони принесли.
Найнебезпечніша форма дискримінації — це не ненависть. Це непотрібність. Історично дуже багато людей виключали не тому, що їх ненавиділи. А тому, що вважали їхній досвід необов’язковим. Їхню думку другорядною. Їхню присутність необов’язковою. Нам критично важливий цей наратив, щоб вціліти в цій війні і зцілитися після неї.
Справжня інклюзія починається не тоді, коли людину запросили. Вона починається тоді, коли суспільство розуміє, що без цієї людини майбутнє буде гіршим. І тоді питання звучить не «чи готове суспільство почути жінок». Питання звучить так: що станеться з українським суспільством, якщо воно проігнорує досвід десятків тисяч жінок, які пройшли війну?
Я мрію, щоб після перемоги Україна стала країною, де досвід тих, хто захищав її зі зброєю в руках, стане не приміткою до історії, а фундаментом нової суспільної угоди. І серед тих, хто закладає цей фундамент, будуть тисячі жінок.
Ми можемо спробувати відновити старий світ. Світ, у якому жіночий досвід знову стане приміткою на полях великої історії. Весь жіночий досвід: волонтерок, матерів воїнів, матерів воїнок, сестер і братів, активісток, вдів, опікунок, вцілілих після сексуального насильства, пов’язаного з війною, звільнених полонених, ветеранок. А можемо зробити щось значно цікавіше, значно корисніше — побудувати суспільство, яке навчилося у своїх захисників. У всіх своїх захисників і захисниць: і чоловіків, і жінок, і людей різного віку, і людей різного походження.
Війна вчить нас, що людська гідність не має категорій. Вона або є, або її немає. І мені здається, що саме це знання жінки, які воюють, сьогодні приносять Україні. Не тільки прохання про видимість. Не вимогу визнання. Не боротьбу за місце за столом. А розуміння того, яким може бути стіл, за який нарешті сядуть усі.
