Пам’ять, відповідальність і люди — три речі, які найчастіше згадують учасники Програми підтримки молодих журналістів імені Ірини Цибух 2025 року. Юлія Франчук, Марія Кудіна та Роман Сєврюков розповідають, чи Програма змінила їхній погляд на журналістику, чому робота з темами втрати та пам’яті потребує особливої чутливості та які знання й навички, отримані на Суспільному, вони використовують у своїй професійній діяльності сьогодні.
— Якою була атмосфера Програми для вас? Чого навчились?
Юлія Франчук: Атмосфера Програми була професійною і водночас такою, що підтримує. Я знала, що можу звернутися по пораду до своєї менторки або колег із Суспільного й отримати допомогу. Це створювало відчуття довіри та безпеки, особливо важливе під час роботи з чутливими темами.
Також мені пощастило зустріти людей, які особисто знали Ірину Цибух. Щоразу, коли думаю про неї, шкодую, що не знала її за життя, бо маю відчуття, що така зустріч могла б багато змінити в моєму житті. Через розмови з людьми, які її пам’ятають, я складала для себе детальніший портрет Ірини й дедалі чіткіше усвідомлювала: пам’ять живе в конкретних людях — у їхніх спогадах, словах і діях. Якщо її не фіксувати, вона може зникнути разом із тими, хто її несе.
Марія Кудіна: Для мене Програма була дуже активною та сфокусованою на темі збереження памʼяті під час війни. І це був саме той досвід, якого я прагнула. Я навчилася краще розуміти як працювати з чутливими темами, такими як втрата близьких, чітко визначати ракурси історій та знімати і монтувати емоційно важкі репортажі.
До початку стажування на Суспільному я в основному працювала над темою родинних стосунків під час війни, як відстань впливає на родини та як змінюються сімейні динаміки. Після — я зосередилася на історіях, які показують проживання втрати близьких на фронті.
І зараз я намагаюся створювати проєкти, які можуть бути простором для спільного проживання горя та розкривати особистості загиблих на війні — чим вони жили, їхні хобі, мрії.
Роман Сєврюков: Програма стала дуже душевною і теплою. Окремо хочу виділити меморіальну частину, що побудована навколо Ірини Цибух. Пам’ять про неї і досвід Програми, наблизив мене до її особистості, це досі дуже мотивує і змушує вірити в себе. Я відчуваю, що не маю права її підвести.
Я багато чого навчився, вдалося побачити внутрішні процеси Суспільного, взяти в них участь, долучитися до розробки та втілення контенту і сформувати картину роботи такої масштабної редакції, що, я вважаю, дуже корисно. Я отримав абсолютно практичні знання: роль ведучого, написання сценарію, оперативний пошук інформації, робота в кадрі та репортажна зйомка. Пройшов якісний майстер-клас із фотографії на професійну камеру. Вдалося попрацювати і з текстами для сайту, я проводив живі інтерв’ю та використовував свої навички фотографування, а ще — спробував себе в новинах, де вже мав трохи досвіду.
Навички, які я здобув у фотографуванні, зараз активно використовую у житті й професійній діяльності. Я зрозумів, що буду продовжувати розвиватись у цьому напрямі. Також мені було дуже корисно працювати з форматами підготовки матеріалів для відео. Ці знання теж використовую, зокрема в частині швидкого пошуку та верифікації інформації.
— Якими матеріалами своєї роботи у Програмі можете поділитись?
Юлія Франчук: Я працювала над матеріалом про досвід партнерок загиблих військових. Це були п’ять історій жінок, які розповіли, як відсутність офіційного статусу дружини вплинула на їхнє життя після смерті партнерів. Для роботи над цим матеріалом мені було важливо навчитися говорити з людьми, які пережили втрату, так, щоб не завдати їм додаткового болю. Цей досвід допоміг краще зрозуміти, що журналістика в темах війни, втрати й пам’яті вимагає не лише професійних навичок, а й уважності, емпатії та відповідальності за кожне слово. Саме ця робота стала для мене важливою основою, яка вплинула на подальший професійний шлях.
Марія Кудіна: Серед іншого, я робила короткі відео. А фінальний проєкт розповідав про те, як батьки після загибелі сина у Маріуполі вшановують його пам’ять через подорожі. Мене вразило, наскільки такі активності можуть обʼєднувати людей, що проходять через схожий досвід, і те, що інколи завдяки зусиллям родин можна відчути, якою саме була людина, що віддала життя захищаючи Україну (її характер, життєві цінності тощо). Ми отримали досить багато відгуків на матеріал, більшість з них були про те, що варто й надалі створювати схожі репортажі про загиблих військових. І звісно про те, що це дуже сумна історія, що батьки Гряна молодці і дуже сильні люди.
Роман Сєврюков: Я здебільшого працював для бекграунду випусків «Несеться», готував текст та інформацію для відео. Але можу поділитися і своїм текстовим матеріалом для сайту, який вдалося реалізувати паралельно. У ньому ми з’ясовували, як у світі фіксують памʼять про трагедії і чого може навчитися Україна. Робив і новинні тексти.
Також я спробував себе у ролі ведучого випуску «Несеться», у тестовому записі.
— Чим займаєтесь зараз? Де працюєте?
Юлія Франчук: Нині я працюю у Платформі пам’яті Меморіал. Пишу історії вшанування про загиблих захисників і захисниць, спілкуюся з родинами, збираю біографічну інформацію, спогади, деталі про життя, службу, захоплення, мрії та важливі для людини речі. Мета моєї роботи — зберегти пам’ять про цих людей і показати їх не через факт загибелі, а передусім через те, якими вони були. У цій роботі я щодня використовую те, чого навчилася під час Програми підтримки молодих журналістів імені Ірини Цибух: уважно слухати, коректно працювати з болісним досвідом, перевіряти факти й пам’ятати, що за кожним матеріалом стоїть людина та її історія.
Марія Кудіна: Я працюю режисеркою монтажу у міжнародній компанії. Моя робота полягає у створенні коротких відео для e-commerce та значно покращує мої навички монтажу.
Роман Сєврюков: Наразі я працюю журналістом у медіа про розвиток міст «Хмарочос», куди готую авторські тексти та інші матеріали про розвиток українських міст. Я працюю з темами урбаністики, культури, соціальних питань і намагаюся розповідати про важливі події й ініціативи, щоб робити суспільний простір трошки кращим.
— Чи використовуєте отримані у Програмі знання і вміння?
Марія Кудіна: Здобуті знання використовую у роботі та своїх незалежних проєктах. Зокрема зараз я працюю над коротким документальним фільмом про мого дядька, який загинув на Донеччині минулого Різдва. Навички травмочутливої журналістики дуже допомагають мені записувати інтервʼю з рідними.
Роман Сєврюков: Досвід був масштабним, тож, мабуть, неможливо було б його не використовувати. Наразі в роботі зі своїми текстами я користуюсь особистими порадами колег із Суспільного. Загалом Програма допомогла мені краще розуміти інші формати, окрім лонгрідів, це в цілому покращило мою роботу, а практичні й технічні поради допомогли підвищити якість текстів.
Юлія Франчук: Під час Програми я найбільше занурилася в травмочутливу журналістику. Цей напрям продовжую вивчати й вдосконалювати зараз.
— Кому б ви порадили подаватись на Програму цього року?
Юлія Франчук: Тим, хто відчуває в собі сили працювати з її темами й має готовність до відповідальної журналістики. Тим, хто готовий не лише писати, а й думати, навіщо цей текст потрібен, кому він може допомогти, чи може комусь зашкодити і яку відповідальність бере на себе автор чи авторка.
Марія Кудіна: Я б порадила подаватися людям, які зацікавлені у меморіалізації та/або хотіли б бути дотичними до військової журналістики. Програма надає можливість спробувати себе у сферах написання текстів, фотографії та відео (і коротші ролики, і довші репортажі). Це неймовірний досвід, який дозволяє зустріти однодумців та одночасно розвинути своє розуміння сучасної журналістики й власні скіли.
Роман Сєврюков: Я б радив це тим молодим журналістам, які хотіли б отримати імпульс у професії, спробувати для себе щось нове та надихнутися на рух далі. Програма може стати справжнім перезавантаженням і підтримкою, а досвід, який можна здобути в її межах, згодом залишиться не просто рядком у резюме, а подальшим натхненням та моральним орієнтиром як у професійній діяльності, так і просто в житті.
Нагадаємо, на Суспільному триває приймання заявок на другу щорічну Програму підтримки молодих журналістів імені Ірини Цибух. Вона створена для молодих журналістів/-ок із регіонів України, які хочуть розвиватися у професії, працювати з темами війни, пам’яті та суспільної довіри й здобути досвід роботи в найбільшому незалежному медіа України. Подати заявку можна до 21 червня 2026 року включно.
Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Культура, Суспільне Спорт і національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих диджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Маємо Суспільне Медіатеку — платформу унікальних відео й аудіо Суспільного від 1920-х і до сьогодні. Захищаємо свободи в Україні.
