Документальний фільм Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки» отримав телевізійну дату премʼєри: стрічка вийде в ефірі Першого каналу Суспільного 8 травня о 22:00. Стрічка потрапила до шортлиста премії «Оскар» 2026 року в категорії «Найкращий документальний фільм». Суспільне Мовлення на початку року отримало ексклюзивні права на телевізійний показ в Україні. 

До виходу фільму на телеекранах режисер Мстислав Чернов розповів Суспільному, що мотивує його знімати воєнну документалістику, як мріє стати режисером комедій після закінчення війни та чому всім варто переглянути «2000 метрів до Андріївки». 

— Ви говорили, що поки триває війна, будете знімати лише документальні фільми. У «2000 метрів до Андріївки» візуальними референсами були культові воєнні драми, такі як «Апокаліпсис сьогодні», «Дюнкерк», «Урятувати рядового Раяна». Чи таким би був і ваш перший художній фільм, після війни? Чи знімали б ви й художні фільми про війну? 

— Поки триває війна, я не можу дозволити собі вигадувати історії — зараз реальність набагато важливіша. Мені здається, що для художнього осмислення потрібен час і дистанція. Зараз цього немає, і тому я залишаюся в документалістиці. Навіть у «2000 метрів до Андріївки» я хотів, щоб глядач відчув це як кіно з його певною кінематографічною мовою, ритмом, напругою. Але водночас це не вигадка, а реальність, яка відбувається просто зараз навкруги.

Чесно кажучи, я дуже хочу знімати інше кіно. Можливо, навіть комедії — колись, коли для цього буде час. Я не хочу все життя думати тільки про війну. Я хочу, щоб вона закінчилася. Я втомився прокидатися і боятися відкрити телефон, думаючи, чи не сталося чогось із моїми близькими, друзями, колегами. Але поки ця війна триває, я буду знімати про неї. І, напевно, мене будуть знати як режисера, який знімає кіно про війну. А далі — подивимось. 

— Чи вірите ви, що ваші фільми не лише фіксують історію, а й щось змінюють через погляд міжнародної аудиторії? Чи відчуваєте ви це, коли їздите з фільмами по світу?  

— Я не думаю, що фільми можуть зупинити війну. Але вони можуть змінити те, як люди її бачать. І для мене це вже важливо. Якщо після перегляду глядач починає сумніватися у власних уявленнях — це вже зміна. Якщо він інакше дивиться на Україну, інакше розуміє цю війну, то це має значення. Коли я їжджу з фільмами світом, люди часто підходять після показів і кажуть, що тепер по-іншому сприймають те, що відбувається. І в такі моменти ти розумієш, що ця робота не марна.

— А що ваші фільми змінюють у вас? Кожні зйомки в польових умовах, небезпеки війни, які відчуваються ще ближче й гучніше. З чим ви повертаєтесь додому? 

— Ти не повертаєшся тим самим. Це досвід, який залишається з тобою назавжди: обличчя людей, яких ти знімав, історії, свідком яких ти став. Я відчуваю відповідальність за цих людей і за ці історії. І це відчуття не зникає після завершення зйомок. Кожна поїздка додає щось, що вже ніколи не зникне. Ти просто стаєш іншою людиною, і з цим потрібно жити далі.

— У вас уже є «Оскар», ви бували на фестивалях «Санденс» і в Каннах. Яке визнання для воєнного документаліста в реаліях активних бойових дій є найціннішим?  

— Найважливіше, щоб ці історії не зникли. Якщо люди пам’ятають героїв, якщо вони залишаються в пам’яті — це важливіше за будь-яку нагороду. І ще є одна дуже важлива річ — це довіра. Те, що люди дозволяють тобі бути поруч у такі моменти, знімати їх у найскладніші миті їхнього життя — ось найбільше визнання, яке можна отримати.

— Здебільшого ваше кіно орієнтоване на міжнародну аудиторію. Чого ви хочете домогтися своїми фільмами від глядача? Що вони мають відчути? 

— Якось я сказав одному з військових, що в західних новинах побутує формулювання про те, що нібито українці «повільно просуваються». А він відповів: нехай приїдуть сюди, в цю посадку, і підуть до Андріївки й тоді ми подивимося, як швидко вони просуватимуться. Мені хотілося, щоб ця злість, і моя, і його, була відчутна у фільмі. Щоб вона пробивалася крізь дистанцію, крізь цю умовну «броню», яка відділяє глядача від реальності. Я не хочу нікого соромити чи звинувачувати. Але я хочу, щоб люди поставили собі питання: наскільки добре ми розуміємо те, про що говоримо? Для мене важливо наблизити цей досвід. Показати, що насправді відбувається. Щоб глядач відчув ціну кожного метра — і щоб це перестало бути абстракцією.

— Але ваші фільми важкі. Багато глядачів досі уникають подібного кіно, щоб не тригерити власні емоції. Скоро «2000 метрів до Андріївки» вийде на Суспільному. Які поради ви дасте українському глядачеві, який досі боїться дивитись на реальність війни, яку ви транслюєте?  

— Цей фільм не є простим і не є пропагандистським. Це фільм про щось більше. Він про Україну, про саму війну, про нас у цей момент історії. І про те, як нам цей момент пережити. Я хочу, щоб глядачі побачили, наскільки жахливим і водночас безглуздим є саме поняття війни. Що люди не повинні робити цього одне одному. Але водночас важливо розуміти: самооборона українців не є марною. Це складно дивитися, але такою є реальність. Я намагався зробити фільм так, щоб його можна було прожити, а не просто витримати. І, мабуть, найважливіше, не відвертатися.

— Що «2000 метрів до Андріївки» має лишити в серцях українців, які проглянуть це кіно на Суспільному?

— Це фільм про людей, а не тільки про війну. І для мене найважливіше, щоб глядачі пам’ятали цих людей. Щоб за цими подіями, за цими метрами, за цими новинами вони бачили конкретні обличчя, конкретні історії. Навіть у найтемніші моменти є щось людське, що залишається. І, можливо, саме це і є найважливіше, що цей фільм може залишити після себе.

Дивіться «2000 метрів до Андріївки» 8 травня о 22:00  в ефірі Першого каналу Суспільного.