Катерина Лисюк — людина, яка гуртує. Менеджерка, редакторка, лідерка, якій вдалось зробити з команди справжню родину. Колеги обрали її переможницею внутрішньої відзнаки «Суспільний код — 2025» у номінації «Впевненість: “Зараз все буде”». Це символічно, бо саме підтримку та довіру вона ставить на перше місце у своїй роботі.
Вона одна з тих керівниць, про яких кажуть «тримає все й усіх». Вона прийшла на Суспільне ще у 2015 році й з того часу пройшла шлях від Миколаєва до Дніпра, від журналістики до лідерства, від ньюзруму до власного кабінету з завжди відкритими дверима. Команда Суспільне Дніпро знає її як менеджерку, яка поруч 24/7.
Ми поспілкувалися з Катериною про лідерство, взаємопідтримку, поліпшення умов на філії, про турботу, рішучість, і те, чому команда — це не структура, а відчуття.
– Катерино, що ви відчули, коли дізналися про нагороду?
– Це було дуже неочікувано, але водночас дуже приємно. Чесно? Мені дуже хотілося виграти. Коли дізналася, що потрапила в номінацію, це вже був захват. Ми з колегами дивилися разом трансляцію по кабінетах, вболівали один за одного, за філії, проєкти. Всі гучно реагували, а коли назвали моє ім’я — це було щось. Колеги прибігли з інших поверхів, кабінетів, я сиділа перед комп’ютером, а вони стояли за камерою під час трансляції конкурсу і гучно та щиро раділи. Потім обнімали, вітали, подавали корону (так, в мене є корона), яка зі мною ще з Миколаєва, 2016 року.
Це була хвиля любові, дотичності, підтримки. І дуже хотілося її передати далі, бо ця нагорода не лише про мене. Вона — про нас, про всю мою команду.
Тут дуже класно ще співпало, що підномінація «Зараз все буде» — це моя коронна фраза, яку я завжди кажу в складних ситуаціях. Ну, як не крути, а виграти в цій номінації як менеджерка філії — це справді дуже почесно. Це підтвердження, що не лише твій колектив в тебе вірить. Власне, у цьому й суть відзнаки «Суспільний код» — вона показує, що твою роботу помітили не тільки «свої».
Це означає, що колеги з інших філій, з центральної дирекції — всі бачать, як ти працюєш, як ти вкладаєшся. І їм це відгукується.
І це дуже цінно. Бо ти ніби й просто робиш свою роботу, стараєшся для своїх, а виявляється, це надихає і тих, хто працює далеко.
– Як ваше кредо «Попри все, сміливо йди вперед!» проявляється у повсякденній роботі?
– Воно в мені та весь час зі мною. У рішеннях, у діях, у тому, як я говорю з командою. Мій шлях на Суспільному почався з журналістики. Я працювала журналісткою, старшою редакторкою, виконувала обов’язки головної редакторки новин, займалася журналістськими розслідуваннями, запускала та працювала в команді щоденної «Теми дня». Далі виграла конкурс на посаду продюсерки Суспільне Миколаїв, пропрацювала на цій посаді складні півтора року, адже вони припали на повномасштабне вторгнення. Потім мені запропонували змінити сферу діяльності, виконувати обов’язки менеджера філії, і, головне, переїхати з рідного Миколаєва у Дніпро. Звичайно, якби не внутрішня сміливість, я б на це не наважилася. Навіть коли страшно, коли не знаєш, як буде — все одно йдеш. Із мого досвіду, інакше просто не працює. А зараз ми всі, українці, в зоні ризику, всі з тривогами, з розгубленістю, але, мені здається, якщо я, як керівниця, зупинюся, опущу руки — зупиняться й інші.
Мій рух — це енергія для інших. Якщо я йду — значить, ми йдемо разом.
– Як ви обираєте, що зараз важливо для команди? Наприклад, коли проводити навчання чи збиратися на тімбілдинг?
– Багато чого — інтуїтивно, але завжди з однією метою: створити простір для зустрічі. Не просто зібрати всіх в одному місці, а дати відчуття, що ми не самі, ми разом. Я хочу, щоб кожен у філії мав хоча б одну історію «з нами». Бо ці історії — і є ми.
Загалом новини — це не про тиху, спокійну роботу. Навіть якщо трохи відвести тему від війни, яка триває з 2014 року, — все одно новини це завжди про драйв, швидкість, рух, рух, рух! Я ж починала з новин і для мене це природно. Мене спокійна робота трохи бентежить. Монотонність — точно не моя історія. Навпаки я люблю, коли «несеться», коли щось відбувається, коли всі у русі. Мені так комфортно. Я бачу, що колективу теж це імпонує — ми всі заряджаємось, коли щось організовується, коли є ініціатива, рух, натхнення.
А ще — мені важливо, щоб команда була командою не лише за трудовим договором. Ми ж проводимо разом більшість свого часу. Хочеться, щоб ці стосунки були не лише робочими, а й людськими — з теплом, довірою, підтримкою. Тому ми й робимо тімбілдинги, тренінги, толоки, якісь святкування — не для “галочки”, а щоб бути разом.
Це як родина. Де не завжди ідеально — але завжди по-справжньому.
Я не вірю, що в монотонності є прогрес. Завжди прагну дізнаватись нове, рухатися, ставити собі виклики та хочу, щоб і команда відчувала цей драйв: «А давайте спробуємо! А давайте зробимо!» Бо саме в русі з’являється життя.
– Звідки береться ця енергія, щоб гуртувати команду разом?
– Якось у нас усе дуже синхронно склалося. Не знаю, це, мабуть, просто щастя, але команда вийшла класна. От, наприклад, наш головний редактор Женя (ред. — Євген Педашенко) — гіперактивний. І я така сама. Якщо нам наказати «сядьте рівно» — ну це точно не про нас.
У нас постійно «а давайте те, а давайте це» — ініціатива за ініціативою. І саме ця рухливість, ця енергія заряджає команду.
Секрет, мабуть, у тому, що в нас — тандем. Два непосидючих, два ініціативних — і вся команда підхоплює.
Ми охоплюємо весь колектив — кожного, з будь-якого «куточка». І ще наші неформальні зустрічі, посиденьки, чай, кава, тістечка, шашлички. Вони дуже сильно зближують. Бо в таких моментах і народжується справжнє «ми».
– Як ви формуєте культуру відповідальності та взаємопідтримки у філії? І чи важливо для вас, щоб кожен мав базові навички домедичної допомоги?
– Так, для мене це принципово. Майже у кожного з команди є власна аптечка. Курси з домедичної допомоги проходили всі, крім, хіба що, зовсім новеньких, хто щойно прийшов. А деякі проходили навіть двічі. Я сама раз на рік проходжу такі курси і відправляю всіх теж. Бо це не примха — це життєва необхідність. Знання притуплюються, забуваються, а у стресовій ситуації на згадування часу немає. Має бути автоматизм. Це не тільки для знімальних груп, які виїжджають на місце подій.
Кожен має вміти надати допомогу — собі, близьким, перехожому. Це відповідальність.
У мене, наприклад, з 2022 року турнікет завжди зі мною — перекладається з рюкзака в сумку, з однієї сумки в іншу. Бо я знаю: може знадобитися будь-коли — собі чи комусь поруч.
Минулого року була ситуація в центрі Дніпра: у хлопця на вулиці — масивна кровотеча. Люди стояли розгублені. І тільки наша журналістка не розгубилася. Буквально за кілька місяців до того в нас у філії пройшов тренінг зі домедичної допомоги, який організувала Академія Суспільного Мовлення. Я тоді запросила всіх — і творців, і технарів, і адмінвідділ. І ця журналістка, завдяки знанням із того тренінгу, змогла правильно накласти турнікет. Вона врятувала людину. Це був не сюжет, це було життя. І вона впоралася. Такі речі змінюють ставлення.
Я хочу, щоб у колективі була ця культура відповідальності. Щоб ми не просто працювали поруч, а підтримували одне одного.
Я не можу вимагати від когось відповідальності, якщо сама її не несу. Якщо я кажу, що аптечка має бути в рюкзаку — значить, вона має бути і в моєму. Якщо я прошу пройти тренінг — проходжу його теж. Якщо я прошу щось перенести, поприбирати, відремонтувати, пофарбувати — стаю поруч і разом з усіма тягаю мішки та коробки, фарбую, латаю ями у міжквартальних проїздах. Це про чесність і про повагу до тих, хто поруч.
До речі, недавно у нас була толока: всі в фарбі, руки чорні, але всі кайфували! Садили квіти, фарбували решітки, прибирали. Такі моменти теж про безпеку, але емоційну. Про те, що ми разом. Не групки, не відділи, не окремі кабінети, а команда.
– Як ваші особисті переконання впливають на атмосферу і цю об’єднаність?
– Ми маємо берегти одне одного. Я розумію, як зараз людям важко. Все онлайн, постійно бачимося через екрани. Ми спочатку якось пережили пандемію — з цими зумами, віддаленістю, а потім почалася повномасштабна війна і відчуття реальної присутності ще більше розмилося.
Мені особисто дуже бракує простого людського спілкування. Просто зустрітися, просто побути поруч. Поговорити — не телефоном, не з камерами, а отак — по-справжньому.
Інколи просто сідаємо з колегами без планування чи формальностей і розмовляємо. Про буденне, про смішне, про серйозне. Хтось жартує, хтось розповідає щось своє, і кожна така розмова — це як глибокий вдих. Усі наші зустрічі, наші вечори — про це. Не про звітність, а про близькість.
Людям не вистачає не лише стабільності, а й тепла. Простого людського тепла. І якщо ми можемо дати його одне одному — значить, ми вже сильніші.
– Як ви підтримуєте команду під час обстрілів та небезпечних виїздів на зйомки? І як тримаєтеся самі?
– Це дуже важка тема. Ми ж не залізобетонні, ми — звичайні люди, але водночас кожен із нас розуміє, що ми робимо, і це важливо.
Коли я тільки стала тимчасовою виконувачкою обов’язків менеджерки Дніпровської філії, одразу створила два чати: один — для суто робочих питань, а другий — загальний, для всього колективу. Це не просто канал для комунікації, а наша ниточка і підтримка. Так ми завжди на зв’язку одне з одним, знаємо, хто де і що з ким відбувається. І в моменти обстрілів — це особливо важливо.
Підтримка — це бути поруч, в такі моменти зокрема. Я завжди кажу: «Все буде добре». І навіть кажу це, якщо мене особисто вже трясе. Бо це не просто слова, це якір. Для мене самої теж.
Такі прості речі: чат, зв’язок, швидка реакція — це вже дає відчуття безпеки. Це про турботу і відповідальність одне за одного.
У разі повітряної тривоги, я завжди пишу в наш чат: «Бігом вниз!» або «Укриття!» чи, якщо ми всі вже по домівках, «Коридор!», завжди великими літерами та з 500-ма знаками оклику. Бо не варто гратися у хоробрість — ми маємо берегти себе і одне одного. Так само і під час виїздів: бронежилети, каски, аптечки. Я кожному регулярно повторюю, поки не переконаюся, що всі одягнені. Це не про контроль, а про цінність життя кожного з нас. Мені було дуже боляче від загибелі нашого колеги Кирила Полікевича. Так, він загинув, захищаючи нас від русні (бо служив у лавах ЗСУ), а не під час виконання редакційного завдання. Та, попри це, його смерть вразила всю нашу команду…. Повторення я не хочу!
Буває дуже важко, напружено і ми дозволяємо собі виплеснути емоції. Просто виговоритися. Викричатися, якщо потрібно. Це також спосіб зняти напругу, бо працювати в умовах щоденного стресу — дуже важко, а «менталку» треба підтримувати в якийсь спосіб.
І от саме ця комунікація — коли вночі всі пишуть, пересилають повідомлення з моніторингових каналів, діляться, що чули, що бачили — вона і тримає. Це зв’язок. Це відчуття, що я не один. Ми разом. Ми команда.
– У таких умовах, коли небезпека поруч, хто знімає перші кадри? Чи це завжди журналісти?
– Та ні, в нас так не працює. У нас не тільки творчі колеги знімають — знімають всі, хто поруч. Коли прилетіло недалеко від будинку менеджерки напряму з фінансових питань, вона побігла на вулицю, знімала наслідки обстрілів, відео скидала одразу на монтаж. Один із інженерів — теж. Коли прилетіло недалеко від філії, попри страх, наша відеографиня зірвалася з дому, залишивши дітей на чоловіка, побігла фіксувати, бо знала: це поруч, це треба зараз.
У нашій філії, якщо хтось бачить подію поруч, то не чекають — просто йдуть і знімають, бо розуміють, що це важливо. Це наша реальність і ми маємо її показати.
Вночі знімають, переважно, на телефони, бо фотоапарати/відеокамери — у сейфах на філії. Але із сучасною технікою це не є проблемою, головне — оперативно прибути на місце, зафіксувати та передати на монтаж.
– Ви згадували, що прагнете покращити умови у філії. Що саме ви маєте на увазі?
– Я дуже люблю ремонти (в хорошому сенсі цього слова). Люблю, коли простір дихає, коли людям приємно заходити в офіс. Ми вже зробили трохи змін — десь перефарбували, десь переобладнали, десь просто винесли зайве й додали світла.
А ще влаштовуємо толоки, садимо квіти біля філії. Здається, дрібниці, але вони дуже змінюють атмосферу, бо коли ти сам робиш щось — ти це бережеш. Це теж спосіб відчути: це місце — моє.
Я дуже тішусь, коли бачу як змінюються інші філії, та маю й власний план, як зробити офіс сучасним, енергоефективним, зручним та комфортним. Хочу, аби моя команда відчувала себе комфортно на робочому місці.
– А чи є у вас особисті ритуали, які допомагають триматися, переключитися?
– Так, є. І насправді їх два: ранковий і вечірній. Ранок для мене — це найважча частина дня. Я — людина нічна. Можу працювати до другої-третьої ночі абсолютно без проблем, але вставати зранку — це прям важко. Якщо мене не чіпати зранку — я взагалі найідеальніша людина (сміється). Але ж доводиться якось себе запускати.
Тому вранці я мовчки блукаю квартирою, як привид, варю собі каву… До речі, довго не усвідомлювала, що це мій ритуал, аж поки колежанка з Миколаєва, Валя (ред. — Валентина Гурова, завідувачка редакції Суспільне Миколаїв) не сказала: «Це ж твій ритуал, я тебе і не чіпаю — знаю, ти зараз в процесі “завантаження”». І тоді мене, чесно, осяяло! Бо дійсно — що вдома в Миколаєві, що тут, у Дніпрі, в мене це правило: кава, балкон (в Дніпрі) або подвір’я (в Миколаєві) та тиша.
Просто сиджу і спостерігаю. Поверх у мене невисокий, зате під вікнами — активний рух: люди, місто, життя. Перші ковтки кави і потроху приходжу до тями, запускаю себе та свій робочий день.
А ввечері — навпаки. Приходжу додому, сідаю з водичкою чи соком на балкон і видихаю день. Це такий момент перемикання. Навіть якщо приїхала додому не надто пізно і є ще щось робоче незакінчене, і я точно ще сяду працювати. Але спершу — ці 20 хвилин на балконі.
Це така моя «безконтактна зона», як її називаю. Тільки після цього можу сказати собі: все, я вдома. І тоді вже працюю далі чи відпочиваю.
Ці ритуали мене тримають. Це така маленька краплинка стабільності серед усього нашого хаосу.
– Чи є у вас якась велика мрія, якою хочете поділитися з колегами?
– О, у мене багато мрій. Найперша — це наша ПЕРЕМОГА, справжня, повна, з поверненням наших людей та територій! Щоб нарешті росія забралася звідси і зникла взагалі, в ідеалі, звичайно, щоб на всій тій території утворилося море, але я згодна і на повний розпад цієї імперії тероризму!
Друга мрія — щоб повернувся з полону наш колега, оператор Суспільне Миколаїв Василь Філімон. Щоб повернувся до дружини, родини, миколаївської команди, до родини Суспільного. Дуже хочу, аби повернулися з полону усі наші хлопці та дівчата.
Зрозуміло, що хочу, щоб рідні і близькі кожного з нас були живі та здорові.
Ну, і дуже хочеться покращити умови роботи для моєї дніпровської команди. У мене насправді вже є глобальні плани і, якщо все вийде, Дніпровська філія стане прикладом для інших! Мрію реалізувати свою ідею, щоб ми і «в контенті» рухалися вперед, і команда кайфувала від класного офісу: сучасного, просторого та зручного.
– І наостанок, що б ви порадили колегам подивитися, почитати або послухати?
– Щось добре. Я люблю мультики, можу нескінченно передивлятися «Хоробру», «Воллі», «Шрека», «Корпорацію монстрів», «Думками навиворіт», «Душу» та багато інших. А ще я обожнюю серіал «Теорія великого вибуху». Почала дивитися його знову навесні 2022-го, бо було дуже складно постійно «залипати» у новини й потрібно було якось відволікатися. Це такий серіал, де є легкість, гумор — він не вимагає внутрішньої напруги, але водночас дуже теплий. Я й досі повертаюся до нього, коли треба просто видихнути. Ще мені подобається серіал «Касл» — детектив з гумором. Добре відволікає. Якщо з фільмів — тут в моєму топі: «Король говорить», «Почати спочатку» та «Таємне життя Волтера Мітті».
Матеріал підготувала Марія Насонова
Фото — особистий архів Катерини Лисюк
